Творчість лесі українки в європейському літературному контексті

Поет-лірик, автор ліро-епічних поем, драматург-нова­тор, прозаїк, публіцист, критик — такі грані художнього таланту Лесі Українки. З її іменем в українську літературу ввійшов письменник-громадянин, письменник-патріот, співець осяйних ідеалів людства. Поетеса свідомо поста­вила свою творчість на служіння знедоленому народові. 8 цією метою вона «виховувала» свої слова, прагнула, щоб вони стали

Промінням ясним, хвилями буйними, Прудкими іскрами, летючими зірками, Палкими блискавицями, мечами.

296

Так на новому етапі літературного процесу були сприй­няті поетесою заповіти геніального Тараса Шевченка. Як Іван Франко, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Леся Українка підпорядкувала художнє слово величним загальнолюдським і національним завданням. Саме вона опоетизувала образ «досвітніх огнів» як символ народ­ження нової історичної доби, саме вона виступила послі­довним борцем проти будь-яких форм тиранії. Франко мав підстава ще в 1898 р. сказати: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як Із уст сеї слабосилої, хорої дівчини... Україна, на наш погляд, не має поета, щоб міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою».

За пафосом творчості, за характером поетичної індиві­дуальності Лесі Українці був особливо близький Байрон. Намагаючись ознайомити українського читача з перлина­ми європейської поезії, вона перекладає не тільки його лірику, а й твори Дайте, Шекспіра, Гюго, Гейне, Міцке-вича, Надсона.

Захопившись образом Прометея, українська поетеса студіює творчість багатьох письменників, які опрацьову­вали давньогрецький міф,— Есхіла, Софокла, Овідія, Го-рація, Вольтера, Ґете, Байрона, Шеллі, Леонардо. Вважа­ла, що справжні митці зобов'язані освоїти художні здобутки людства. В одному з листів до Старицького вона писала: «Моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби прийшлось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві». Звичайно, вона при цьому розуміла не тільки здобутки літератур європейських народів, а й вне­сок українських поетів, зокрема Шевченка, Старицького, Франка, в скарбницю всесвітнього письменства.

Широкі, міцні контакти єднають драматургію Лесі Ук­раїнки з творчістю багатьох європейських письменників. Скажімо, драматична поема «Кассандра» своєю тематикою перегукується з трагедіями давньогрецьких авторів, з тво­рами Фрідріха Шіллера, Якова Полонського. Фантастична драма «Осіння казка» стоїть в одному ряду з численними творами російської, латиської, грузинської літератур про події революції 1905 — 1907 pp. Задум драматичної поеми «У пущі» виник під впливом студіювання творчості Джона Мільтона. Драма «Камінний господар» є однією з художніх версій світового сюжету про Дон Жуана, який опрацьо­вувався Тірсо де Моліна, Жаном Батістом Мольером, Про-спером Меріме, Олександром Пушкіним.

297

Художня проза і публіцистика української письменниці порушували злободенні проблеми суспільного життя на зламі сторіч, до яких зверталися Іван Франко, Максим Горький, Михайло Коцюбинський, Ян Райніс, Максим Богданович, Володимир Винниченко.

Художня спадщина Лесі Українки належить не тільки українському народові, а й входить до всесвітньої скарбниці художнього слова. Твори поетеси перекладеш багатьма євро­пейськими мовами. Вони систематично видаються, ретельно досліджуються науковцями. Лірика, поеми, драматичні твори Лесі Українки вивчаються в загальноосвітній і вищій школі. Твори нашої геніальної письменниці складають ті вічні книж­ки, що витримують найскладніші випробування — іспит часу.

ЗАПИТАННЯ 1 ЗАВДАННЯ

З'ясуйте жанрову специфіку драматичної поеми. У відповіді ви­користовуйте тексти творів Лесі Українки. Чим, на вашу думку, дра­матична поема відрізняється від ліро-епічної?

У чому виявилося новаторство Лесі Українки як драматурга? Від­повідаючи, зробіть зіставлення з творами Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Івана Франка.

Як переосмислює письменниця біблійні теми, образи, сюжети? В чому ви вбачаєте перегук драматичної поеми «На руїнах» з україн­ською дійсністю початку XX ст.?

Чому «Лісова пісня» названа письменницею драмою-феєрією? З'я­суйте жанрову природу цього твору.

Розкрийте джерела «Лісової пісні». Як переосмислила Леся Ук­раїнка фольклорно-міфічний матеріал?

Висвітліть композиційно-сюжетну структуру драми «Лісова пісня». Яка відмінність між зовнішньою, «зримою» побудовою твору і його внутрішньою структурою?

З'ясуйте сутність конфлікту драми-феєрії. Відповідаючи, викорис­товуйте цитати з твору.

Схарактеризуйте образи дійових осіб «Лісової пісні».

Напишіть твір на тему: «Лісова пісня» Лесі Українки — шедевр української драматургії».

Які проблеми порушені Лесею Українкою в драматичній поемі «Бояриня»?

З'ясуйте характер конфлікту драматичної поеми «Бояриня». Як він втілюється в образах дійових осіб твору?

У чому ви вбачаєте перегук ідейного пафосу драматичної поеми «Оргія» з сучасною авторові дійсністю?

Визначте місце творчості Лесі Українки • українській літературі. Поставте її у європейський літературний контекст.

298

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

АвраховГ. Вивченая драми-феєрії «Лісова пісня» в школі.— К., 1957.

Аврахов Г. Художня майстерність Лесі Українки-лірика. К., 1964.

Бабиіпкін О. У мандрівку століть: Слово про Лесю Укра­їнку.— К., 1971.

Бажай М. Дочка України // Бажай М. Твори: У 4 т.— К„ 1975.— Т. 4.

Бойко Ю. «В дому роботи, в країні неволі» // Бойко Ю. Вибр. праці.— К., 1992.

Волинський П. Людина і природа: єдність і суперечності («Лісова пісня» Лесі Українки) // Рад. літературознавство.— 1978.— № 1.

Г о лом б Л. Особа і суспільство в українсьіп.й ліриці кінця XIX — початку XX ст.— Львів, 1988.

Гончар О. Наша Леся // Гончар О. Письменницькі роз­думи.— К., 1980.

Драй-Хмара М. Бояриня // Леся Українка. Бояриня.— К„ 1991.

Драч І. Слово про Лесю // Драч І. Духовний меч: Літ.-крит. статті та есе.— К., 1983.

Костенко Л. Поет, що ішов слідами гігантів // Леся Ук­раїнка. Драматичні твори.— К., 1989.

Міщенко Л. Леся Українка в літературному житті.— К. 1964.

Міщенко Л. Леся Українка.— К., 1986.

Рильський М. Слово про Лесю Українку // Рильський М. Статті про літературу.— К., 1980.

Косач-Кривинюк О. З моїх споминів // Спогади про Лесю Українку,— К., 1971.

Ставицький О. Леся Українка (Етапи творчого шляху).— К., 1970.

Українське слово: Хрестоматія...— Т. 1. Франко І. Леся Українка //Франко 1. Зібр. творів: У 60 т.— К., 1981.— Т. 31.

Шаховський С. Леся Українка: Критико-біографічний на­рис.— К. 1971.

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО (1864 — 1925)

Не вмре поезія, поки душа бажає Зирнути в ті краї. де око не сягне, І хоче з меж вузьких порватися в беакрав. Щоб зрозуміти все аебесне і земне.

Володимир Самійленко

Самійленко лишиться в пам'яті читачі» не тількв своїми ямбами. Не менш зна­ний вів і як творець сатиричного куп лете, неперевищений досі майстер вір­шового фейлетону, як акліматизатор куплетної манери старого Беранже.

Микола Зеров

З поданих вище свідчень і самого поета, і сумлінного дослідника його творчості окреслюється образ ерудованого митця, обізнаного з таємницями художнього слова, із завданнями, які воно має виконувати. Іван Франко, ха­рактеризуючи самобутність таланту Самійленка, відзначив ще одну її прикметну якість — високу національну сві­домість поета, який «усею душею відданий своїй країні і своєму народові — і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущи-ни». Розвиваючи цю думку, вчений підкреслював, що Самійленко гостро реагує на всі зневаги і прикрощі, зав­дані рідній землі: «Нема такої народної болячки, яка б не збудила відгуку-в його серці, яка б у тім чудотворнім серці не скристалізувалася в ясну, чисту перлину — пер­лину правдивої поезії».

Уболівання за народну долю, прагнення побачити рідний край вільним і щасливим визначили мотиви поезій Самій-лє-нка, їхній громадянський пафос, характерну образність.

«ХАЙ ТІЛЬКИ КОЖЕН ОБРОБИТЬ СВОЄ НЕВЕЛИЧКЕЄ ПОЛЕ»

Такою сентенцією, висловленою в одному з віршів, керувався Самійленко все свідоме життя.

Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого (21 січня за ст. ст.) 1864 р. в селі Великі Сорочинці.

300

тепер Миргородського району Полтавської області. Як не­шлюбний син поміщика Івана Лисевича він носив пріз­вище своєї матері Олександри Кіндратівни Самійленко, що походила з кріпацької родини, і за тодішніми імпер­ськими законами був приписаний до селянського стану. Правда, батько, хоч і не одружився з матір'ю свого сина, від нього не відцурався. Та невдовзі Лисевич помер, і опікуванням хлопчика зайнявся родич поміщик Трохи-мовський. Отож Володимирове дитинство минуло на хуторі Михайлівна поблизу Сорочинців, де в Трохимовського слу­жила управителькою маєтку його мати. Хлопець багато читав, вивчав французьку мову, а перебування в середо­вищі простих селян, у природній стихії української мови і народної поезії забезпечило формування національної свідомості.

Кілька років (1875 — 1884) життя Самійленка пролегши в стінах Полтавської гімназії. У його освіті важливу роль зіграли спочатку твори російських письменників — Олек­сандра Сумарокова, Іполита Богдановича, Костянтина Ба­тюшкова, Якова Княжніна, Василя Жуковського та англій­ського поета Джона Мільтона, а в гімназійні роки —г^ книжки Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ яненка,' Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка. Під впливом читання класиків, прагнучи переконатися у відмінностях рідної і російської мов, гімназист-старшокласник починає перекладати українською твори Олександра Пушкіна й Ва­силя Жуковського, а потім писати власні українські вірші.

З 1884 р. Самійленко живе в Києві, навчаючись на історико-філологічному факультеті університету св. Воло­димира. Він налагоджує контакти з діячами Старої Гро­мади — Володимиром Науменком, Павлом Житецьким, Володимиром Антоновичем, знайомиться з письменника­ми Олександром Кониським та Іваном Нечуєм-Левицьким. Двадцятирічному студентові імпонували українофільські ідеї «громадян», проте він бачив і те, що урядові пере­слідування українства паралізували волю багатьох з них. Не дивно, що Самійленко починає тягнутися до інтелек­туальної молоді, яка не задовольнялася часто тільки до­брими намірами, а намагалася реалізовувати ідеї розвитку національної культури. Він зближується з Лесею Україн­кою, ц братом Михайлом Обачним (таким псевдонімом той підписував свої твори), Людмилою Старицькою, Єв­геном Тимченком, Одаркою Романовою, Максимом Сла-винським, об'єднаних літературно-мистецькими інтереса­ми у гуртку «Плеяда».

30.1

Гуртківці планували видавати літературні збірники, підготувати у власних перекладах антологію європейської поезії. Звичайно, Самійленко міг зробити в цьому плані чимало, адже в університеті оволодів ще й італійською, іспанською, польською мовами, поглибив винесеш ще з гімназії знання стародавніх класичних мов — давньо­грецької та латинської.

Самостійна лектура, природжений поетичний талант забезпечили високу культуру вірша Самійленка, який, за спостереженням Івана Франка, ніби й не проходив школи літературного учнівства, а відразу ж у перших творах, що друкувалися з 1886 р. у галицьких та буковинських часописах, виявив себе зрілим поетом. Уже літературний дебют засвідчив дві грані обдаровання Самійленка — лі­ричну («Переспів», «Українська мова. (Пам'яті Т. Г. Шев­ченка)») й гумористично-сатиричну («Ельдорадо», «Пісня про віщого Василя»), Так вони будуть весь час іти поряд — його емоційно наснажена лірика і нищівна сатира та колючий гумор, причому в останніх він постане в нашій поезії непересічним новатором.

У 1890 p. Самійленко залишив університетське нав­чання, якийсь час працював на київському телеграфі, а 1893 p. переїхав до Чернігова, де впродовж семи років брав участь у виданні збірника губернського земства. Тут він заприятелював з Борисом Грінченком та Михайлом Коцюбинським, Три роки його життя (1900 — 1903) ми­нули в Катеринодарі, де працював в обласному управлінні Кубані, час від часу друкуючи свої фейлетони в газеті «Приазовский край». А потім знову повернувся в Україну, жив у Миргороді, Києві, активно виступаючи в гумори­стично-сатиричному журналі «Шершень» (1906). Цього ж 1906 р. у Львові виходить збірка його поезій «Україні» з передмовою Івана Франка.

Оскільки визвольні змагання народу закінчилися по­разкою, розчарований Самійленко залишає Київ і з 1907 по 1917 р. живе в м Добрянка на Чернігівщині, працюючи нотаріусом. У 1909 р. в Києві було перевидано під тією ж назвою збірку його поезій. Коли було повалено царизм, Самійленко прибуває до Києва, працює в установах ін­формації, освіти, фінансів українських національних уря­дів, 1918 р. в Смілі на Черкащині втрете виходить його поетична книжка «Україні», а нові вірші, породжені на­ціональним відродженням народу, друкуються в газетах «Народна воля», «Нова рада», «Україна», сатиричному журналі «Ґедзь».

302

У зв'язку з більшовицькою навалою Самійленко в 1919 р. переїжджає до Вінниці, далі — до Кам'явця-По-дільського, а в 1920 р. опиняється в Галичині, окупованій Польщею. Виснажений фізично і морально, живучи в злиднях, поет хронічно хворіє. У вигнанні на нього зва­лилося ще одне важке горе: смерть обох дочок. Ця трагедія зовсім підкосила поета.

1924 р. Самійленко повертається до Києва. Він знахо­дить сили для перекладацької діяльності, працює редак­тором у Державному видавництві України, готує видання своїх вибраних творів. Змушений був заради шматка хліба вчити службовців пошти української мови, адже пенсії так і не дочекався. Жив у м. Боярка поблизу Києва, там і помер передчасно 12 серпня 1925 р. Тут його за козаць­ким звичаєм було поховано на цвинтарі біля церкви.