«Невільничі шсш»

Цьому циклу, створеному в 1895 — 1896 pp. належить особливе місце в громадянській ліриці Лесі Українки. Епіграф з «Шільйонського сонета» Байрона акумулює сут­ність мотиву всіх шістнадцяти творів циклу: свобода як «вічний дух розкутого ума» найяскравіше розкривається в тюрмі, оскільки там вона безроздільно панує в людських серцях. Як засвідчує назва циклу, образ неволі в ньому органічно єднається з образом пісні. Звідси й нерозрив­ність мотивів громадянського обов'язку особистості й ролі художнього слова в утвердженні людини, в консолідації народу, їх протистоянні гнобленню, їх рухові до свободи.

Згадані мотиви окреслюються різними гранями. Так, у вірші «Мати-невільниця» гнітючий настрій від пе­реживань за долю близьких людей, кинутих за тюремні Грати, яскраво передається незвичним поворотом теми. Нещасна мати шпарко відгукується на репліку співроз­мовниці. звернену до її малолітньої дитини, коли за силою

272

звички висловлювалися банальні запевнення, що, мовляв, наші діти житимуть краще, ніж ми, що вони дочекаються волі. Жінка у своєму дитинстві теж чула такі слова, вірила чи і тепер, гірко розчарована, не хоче, щоб ними обдурювали і її дитину.

Конкретний штрих у розкритті теми невільництва уза­гальнюється у вірші «Slavus-sclavus» («Слов'янин-раб»). Так колись називав володар-чужинець полоненого, і така оцінка-характеристика ще з часів Римської імперії залишилася синонімом раба. Минули віки, та майже нічого не змінилося, нічим слов'яни не можуть порадувати свою німу матір, свою Слов'янщину. Боляче бачити, як і сьогодні «міцний, як дуб кремезний, слов'янин покірно руки склав в кайданах паперових»: у цьому образі легко вгадується українець, що добровільно вставив шию у мо­сковське ярмо ще в середині XVII ст. і впродовж віків «раз у раз поклони низькі б'є перед стовпом, короною вінчанним».

Обрії української неволі розширюються у вірші на ко­лоніальне становище майже всієї Слов'янщини — білору­сів, поляків, чехів, словаків, хорватів, словенців, понево­лених двома імперіями. Так починає звучати осуд теорії панславізму, проповідуваної з Москви, за якою всі слов'­яни мали б «об'єднатися» під скіпетром «білого» царя:

Тепер, куди не глянь, усюди слов'янин На себе самохіть кладе кайдани, І кажуть всі: варт віл свого ярма, Дивіться, як покірно тягне радої

Справжньою перлиною між творами циклу є поезія «І все-таки до тебе думка лине...», безпосередньо звернена до рідного «занапащеного, нещасного краю».

Знаємо, що вся лірика Лесі Українки наснажена гос­трим неспокоєм, породженим Шевченковою музою, який особливо виявляється при розгортанні патріотичного мо­тиву. Але тут наявний перегук з тими Шевченковими образами, в яких було акумульовано біль генія за рідну Україну. Пригадаймо, як у вірші «Іржавець» Шевченко, звернувшись до однієї з сумних сторінок доби Руїни, що завершилася невдачею Івана Мазепи і посиленням мос­ковського гніту над Україною, з болем писав:

Мій краю прекрасний, розкошний, багатийі Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната

273

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Далта старого

Полупанком нашим можна здивувать.

Леся Українка, звертаючись до рідного краю з словом туги і жалю, зазначала, що бачила лихо і кривди в різних куточках землі, однак страшнішого гніту, який терпить український люд, ніде не було. Не дивно, коли над цією недолею пролито стільки сліз, але вже й соромно їх, бо «ллються від безсилля». Тому й завершується твір прис­трасним запереченням ридань:

О, сліз таких вже вилито чимало,— Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись,— Що сльози там, де навіть крові мало!

Такі слова зривалися з вуст патріотки-громадянки, яка вже не мала сили нести ганебне ярмо колоніального гніту. їй справді боліло, що мільйони покірно носять кайдани. їй здавалося, що на руках і шиї «видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії

сліди...»

Поезія «Товаришці на спомин» конкретизує при­чини гіркого болю, який не полишає чесних людей, і водночас таврує збайдужілих, тих, хто змирився з раб­ським становищем. Героїня навіть бере на себе провину останніх, «кайданами прикутих до землі», осуджує своїх краян як рабів, за яких немає «гірших в світі».

Ми навіть власної не маєм хати, Усе одкрите в нас тюремним ключарам:

Не нам, обідраним невільникам, казати Речення гордеє: «Мій дім — мій храм!»

Послання до приятельки переростає в послання до ши­роких кіл національної громадськості, яка мала б засо­ромитися від того, що наша наука — це «скарб, закопаний в могилу», «наш хист — актор-кріпак в театрі у панів», «закони й право — то устав тюремний», національні, родинні взаємини — «ниточка тонка». Головне ж — від­сутність у мільйонів почуття національної гідності, полі­тична сліпота, що привела до захисту ворогів, до того, що своїх поводарів оддано колонізаторам на поталу.

Усе ж вірш закінчується закликом не гинути мовчки, а навіть із «заржавілим мечем» ставати на боротьбу і таку відсіч дати колонізатору, щоб голова «злетіла з плеч».

Й74

Так природно громадянські мотиви, зумовлені неволею, переходять у мотиви заклику до боротьби проти неї. І тут важлива роль належить мужньому слову поета-борця.

Леся Українка розуміла, що й у підневільній країні люди по-різному ставляться до питання суспільної ролі мистецтва. У вірші «Божа іскра» зіставляються три погляди на поезію. «Вороги» категорично заперечують художнє слово, бо, мовляв, «тихі мотиви», «громадськая туга» не полегшують життя. «Прихильні», відкидаючи «смуток і тугу», ратують за «лагідні пісні». Але поет, обстоюючи право на творчість, заявляє, що «Божа іскра» натхнення роздмухує вогнище, якого ніхто не може «ні запалить, ні вгасить», бо «в кого ж запала хоч іскра єдина,— вік її буде носить!»

Тому з вірша «Поет під час облоги» постає образ відважного співця, який «не боїться від ворога смерти, бо вільная пісня не може умерти». Його слово лунає на майдані, піднімає волелюбний дух людей. Його пісня «ча­рує облогу ворожу і будить на мурах обачну сторожу, заснуть не дає до зорі!»

Зрештою, роздуми поетеси про значення художньої творчості знаходять завершення у хрестоматійному вірші «Слово, чому ти не твердая криця?», який е промовистим свідченням того, що Леся Українка гідно продовжила традиції Шевченка, Франка, Старицького в опрацюванні вічно актуальної теми.

Поетеса мала підстави характеризувати свій творчий метод як неоромантизм, вважаючи, що його головною метою має бути визволення людини, розширення її прав. Розв'язанню таких завдань служить ідейний пафос, обра­зність, інтонаційність вірша. Героїня всією пристрасністю душі намагається через запитання, через заперечення вла­сних сумнівів утвердити основну ідею. З таких запитань і починається поезія:

Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч?

Такими запитаннями поетеса вже характеризувала творчість, яка в умовах тотального національного й соціального пригнічення народу уникала злободенних тем. Водночас це були вимоги й до себе — вигострити, виточити «зброю іскристу», яка б допомогла іншим, здо­ровим, мужнім, сильним, у боротьбі проти насильників.

2W

Енергійний, динамічний рух думки викликає в уяві яс­краві образи:

Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів, Стрінеться з брязкотом інших мечей, З гуком нових, не тюремних речей.

Асоціативний зв'язок між словом і зброєю розшифро­вується кількома виразними зіставленнями (слово — твер­дая криця, слово — гострий меч), алегорично-символіч­ними образами («щира гартована мова», яку героїня «видобуть з піхви готова» — це шабля, клинок). Бойова закличність думки підкреслюється характерним звукопи­сом, зокрема численними алітераціями р, з, г, ц, ж, д:

Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою... Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

У цьому зв'язку можна пригадати, що в іншому вірші циклу поетеса зізнавалася, що її «палка» пісня з'являлася природно, коли починала творити, її очі «горіли, мов жар». Свою пісню не могла «в серці сховати», бо було їй там дуже тісно («На вічну пам'ять листочкові»).

«ШСНІ ПРО ВОЛЮ»

Революційні події початку XX ст. знаходять відгук у циклі «Пісні про волю» (1905), лейтмотивом якого є думка про несумісність тиранії і свободи. Визвольним рухам потрібні не жалібні, а бойові пісні. Нову пісню, котра б «сіяла, як промінь», «гомоніла й буяла, як пломінь», мають творити самі борці.

Безслідно зникає ім'я «царя царів», «з його могили ут­ворила доля народу пам'ятник»,— така ідея вірша «Напис в руїні» (1904). Воля тирана «Хай гине раб!» перекреслю­ється часом, а кожна «цегла, статуя, колона, мережечка, різьба і малювання», що залишилися на руїнах гробниці царя, промовляють незримими вустами: «Мене створив єги­петський народ і тим навік своє наймення вславив».

Подих доби проймає поезію «Мріє, не зрадь! » (1905). Це жагуче прагнення поетеси до свободи, благання до долі допомогти народу визволитись. Символічний образ мрії розкривається в кількох аспектах. Героїня плекала найзаповітніші сподівання, страждала і в «безрадісні дні»,

276

і в «безсонні ночі», звідси й заклик у першій строфі: «О, не згасни ти, світло безсонних очей!»

Серце людини у полоні священних бажань. Вона заради свободи відмовилася від інших жадань, зреклася самого життя. Вона готова на самопожертву «Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття». Асоціативні образи посилюють думку: це ж настала пора, коли за свободу потрібно все віддати, пла­тити за життя життям.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, Той не вмре, не здобувши нового добра.—

у таку афористичну формулу втілюється бажання героїні, головна ідея твору. Як заключний акорд, як символічне узагальнення найвищих поривів людини, адекватних пра­гненням поетеси, звучить остання строфа вірша:

Мріє, колись ти літала орлом надо мною,— Дай мені крила свої, хочу їх мати сама, Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, А як прийдеться згинуть за теє — дармаї

Громадянський пафос у творчості поетеси єднається з найсвітлішими інтимними почуваннями. Хоч у листі до Осипа Маковея від 28 травня 1893 р. вона прохала не вважати той чи той вірш «за сторінку з автобіографії», проте особисті настрої так чи інакше відбиваються у поезії.

.МЕЛОДІЇ.

Вірші циклу, написані в 1893 — 1894 pp., передають найсокровенніші переживання Лесі Українки. Вона нама­галася не виносити на суд людський фізичні болі, проте бували й винятки, свідченням чому е поезія «Горить моє серце, його запалила...»

Попередні два вірші — «Нічка тиха і темна була», «Не співайте мені сеї пісні» — передавали журливий на стрій героїні, яка усвідомлювала неможливість повноти людського щастя. Тому й викликає журбу спалах далекої зірниці, тому й пісня про щастя розбуджує жаль. При родно, що «гарячая іскра палкого жалю», яка запалила серце дівчини, визначає тональність третього твору. Важ­кий душевний стан героїні переданий і її запитаннями до самої себе («Чому ж я не плачу? Рясними сльозами чому я страшного вогню не заллю?»), і ще емоційнішою відповіддю на них:

277

Душа моя плаче, душа моя рветься, Та сльози не ринуть потоком буйним, Мені до очей не доходять ті сльози, Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Метафоризація розкриття почуттів людини, їх емоційна гіперболізація — характерні особливості твору, художні перебільшення переживань особистості психологічно вип­равдані:

Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі, І так заридати, щоб зорі почули, Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Леся Українка, розкриваючи внутрішній світ дівчини, постійно вдається до прийомів контрастних паралелізмів люд­ських почуттів та буяння весняної природи. Багатство асо­ціативних зв'язків, цілі ряди асоціативних мікрообразів ха­рактеризують вірші «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «То була тиха ніч-чарівниця», «Давня весна».

Поезія «Перемога» є однією з найвиразніших у цьому плані. Вже не одну весну зустрічала хвора дівчина з щирими сподіваннями, та пролітали її дні, не приносячи очікуваного одужання. Тому вона не бажає слухати прихід нової весни, відмовляється слухати її «речі лагідні, знадні, чарівні», бо боїться приймати їх у своє серце, адже ж знову може настати гірке розчарування. Емоційна схви­льованість уявного діалогу між героїнею й весною передає складність людських почуттів. «Смутне і темне» серце людини, яка стільки вже настраждалася, знову розрива­ється від болю. Все ж весна здобуває перемогу.

Вражає яскрава персоніфікація весняних чарів. Усе в природі підкоряється її владі: закрасувався «в зеленім наряді» ще недавно по-зимовому темний гай, «озвалася громом гучним, освітилась огнем блискавиці» темна хма­ра, вкрилася «зіллям-рястом дрібним» темна земля. На­ведені мікрообрази характеризуються виразною антитезою світла, звуків, зелені, квіток і всього того темного, що асоціюється з тимчасовим завмиранням природи на зиму. Серце людини з весною теж оживає, починає битися по-новому. Відкидаються недавні тверезі нашіптування ро­зуму не довірятися весняним сподіванням:

Та даремна вже та осторога,—

Вже прокинулись мрії і співи в мені...

Весно, весно,— твоя перемогаї

278

Серед інтимних віршів виділяється й поезія «Як я люблю оці години праці...» (1899), яка дає змогу проникнути у творчий світ поетеси. Численні свідчення Лесі Українки в листах до друзів, спогади її сучасників не залишають сумнівів в автобіографічності твору. Щиро і просто йдеться у ньому про улюблені години творчості саме тоді, коли все затихає під владою ночі. Тільки героїня (а тут між ней й авторкою повна тотожність: Леся впро­довж усього життя писала тільки вечорами та вночі) не піддається тій владі і розпочинає перед «незримим олта­рем» «врочистую одправу». У щасливі години творчості нею керують тільки образи, опівнічний удар годинника прискорює рух пера. І короткою видається довга осіння ніч, «і серце щастям б'ється, думки цвітуть, мов золоті квітки».