«Подорож до моря.

Образ України став окреслюватися вже в цьому ран­ньому циклі на основі вражень, винесених Лесею з поїздки до Одеси влітку 1888 р. Їхали поїздом від Ковеля через Шепетівку. Вінницю. Роздільну, а перед очима проноси­лися «Славути красної бори соснові і Случі рідної веселі

268

береги». Волинські краєвиди змінюються подільськими:

«красні села» в балках, «лани золотії». А далі — «все степ той без краю», іскристі хвилі «синього моря», акер-манські «турецькі вежі». Останні викликають у дівчини уявлення про страдницьку долю українців у минулому:

кров'ю «обкипіла вся наша давнина». А квітка, що під­нялася в темниці зруйнованої фортеці, викликала асоці­ацію: може, вона «виросла з якого козацького серця, щирого, палкого».

Отже, вже ранні твори засвідчують громадянську зрі­лість автора. У поезії «Мій шлях», написаній трохи пізніше, Леся Українка зізнавалася, що входила в літе­ратуру з «тихим співом несмілим», проте тут же звертає на себе увагу й інше освідчення:

Коли я погляд свій на небо звожу,— Нових зірок на йому не шукаю, Я там братерство, рівність, волю гожу Крізь чорні хмари вгледіти бажаю.

Згадані «три величні золоті зорі, що людям сяють безліч літ вгорі»,— це ті осяйні ідеали, які зачарували Лесю ще в дитинстві, яким вона залишилася вірною уп­родовж всього творчого життя.

«Сім струн»

Серце поетеси «так рв'яно, щиро прагне і волі, і діла». І це не фраза, як часом траплялося у віршах і поперед­ників, і сучасників. Леся Українка і в творчості, і в громадській діяльності орієнтувалася на Тараса Шевченка. Цьому сприяв мікроклімат родини, де ім'я геніального поета завжди вимовлялося з пошаною, а його «Кобзар» був настільною книжкою і для дорослих, і для дітей. Авторитетом для неї був і дядько, не випадково цикл «Сім струн» (1890) присвячений йому.

Уже в першому вірші викладаються заповітні прагнен­ня автора, а отже, й усього покоління її сучасників, представників української національне свідомої Інтелігенції:

До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься. І буде струна урочисто і тихо лунати, І пісня від серця поллється.

269

Вірші циклу наснажені романтичним пафосом подо­лання особистістю життєвих труднощів («Я розвію свою тугу вільним співом в темнім лугу»), її готовністю помі­рятися силами з лихом, впевненістю у перемозі сил добра. Поетеса підносить силу творчої уяви, уява дає натхнення людині здійснювати вимріяне:

Фантазіє, богине легкокрила,

Ти світ злотистих мрій для нас одкрила

І землю з ним веселкою з'єднала.

Ти світове з'єднала з таємним.

Якби тебе людська душа не знала,

Було б життя, як темна ніч, сумним.

(«Fa»)

Цикл викликає інтерес самим його компонуванням: в ньому об'єднано сім поезій, кожна з яких має назву однієї з нот («Do», «Де», «М(», *Fa*, «SoZ», «La», «St»), причому перше слово кожного вірша розпочинається відповідним складом. Крім того, кожний твір має й підзаголовок, який вказує на його жанрову специфіку (гімн, пісня, ко­лискова, сонет, рондо, ноктюрн, сеттіна). Поетеса була музикальне обдарованою, вважала, що з неї, якби не хвороба руки, міг бути «далеко кращий музика, ніж поет». Ця сторона її таланту виявляється і в музикальних мік-рообразах, і в ритмічному звучанні кожного вірша, і в звукописі: у цьому легко переконатися при читанні, ска­жімо, колискової.