Михайло коцюбинський

(1864 — 1913)

Людина — найцікавіше для нас явище Тому, що вона змінюється, ховає в собі всякі несподіванки, не задовольняється жодною формою щастя.

Михайло Коцюбинбький

Любов і Краса — це ті діаманти, які він вишліфовував із непоказних камін­чиків та заховував у вічний скарб нашої національної культури.

Володимир Гнатюк

Усі, хто мав щастя зустрічатися з Михайлом Коцю­бинським, в один голос відзначали його щире, добре серце, яке випромінювало любов до людей. Літературознавець Михайло Мочульський зауважував, що славетний письменник ніби й був створений для того, щоб його любили. У стосунках з людьми завжди був милим, при­вітним, делікатним. Зовнішнім виглядом, манерою три­матися «являв собою тип європейця в повному значенні цього слова,,. Вдумливе обличчя оживляли і робили особ­ливо привабливим очі; невеликі, чорні, блискучі, як гарячі вуглинки. Зросту він був високого, худощавий». Фоль­клорист Володимир Гнатюк, згадуючи дні, проведені разом з Коцюбинським у Гуцульщині, відзначав закоханість пи­сьменника в природу; «Квіти — це була його пристрасть і розкіш, і треба було бачити, як його очі іскрилися і гуляли з утіхи, коли переходив царинкою, засіяною сот­ками різних родів квітів, що миготіли та виблискували до сонця всякими знаними барвами». Про це ж розповідав І Максим Горький, підкреслюючи, що Коцюбинський, ма­ючи солідні знання ботаніка, говорив про квіти як поет. Побачивши під стіною рибальського будиночка на Капрі «блідо-рожеві мальви,— весь засвітився усмішкою і, ски-иувши капелюх, сказав до квітів: — Здоровенькі були! Як живеться на чужині?» Тому й писав Максим Горький з неприхованою ніжністю: «Прекрасна, рідкісна квітка відцвіла, ласкава зірка згасла»,— дізнавшись про смерть українського письменника.

230

Людина високої духовної культури

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 ве­ресня 1864 р. в м, Вінниці у сім'ї дрібного службовця. «Батько мій,— згадував пізніше письменник,— був сан­гвінік, з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися, запальний, але добрий чоловік. Мати з більш сталим характером, з складною, тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на са­мопожертву...» Виховання хлопця й відбувалося під впли­вом матері — жінки з добрим естетичним смаком, обіз­наної з мистецтвом. Саме їй завдячував він «нахил до всього гарного та любов і розуміння природи».

Початкову освіту Михайло дістав удома. З 1875 р. навчався спочатку в останньому класі Барської початкової школи, а згодом упродовж п'яти років — у Шаргород-ському духовному училищі. Звичайно, навчання було по­значене схоластикою, однак серед учителів траплялися й такі, що орієнтували учнів на читання і науково-попу­лярної, і художньої літератури. Коцюбинський познайо­мився тут з творчістю Тараса Шевченка і Марка Вовчка, захопився лірикою Генріха Гейне. Він мріяв скласти іс­пити за гімназійний курс, вступити до університету, але у зв'язку зі звільненням зі служби батька, втратою матір'ю зору юнакові потрібно було думати про утримання сім'ї, де було ще четверо молодших.

Упродовж десяти років (1882 — 1892) Коцюбинський займається репетиторством у сім'ях чиновників у Вінниці та в навколишніх селах, зокрема в с. Лопатинці Ямпіль-ського повіту. З місцевими селянами поводився як рівний з рівними, завжди розмовляв з ними українською мовою. У цей час він підтримував зв'язки з членами підпільних народницьких організацій, які діяли з Кам'янці-Поділь-ському та Немирові. Надаючи художньому слову великого суспільного значення, Коцюбинський у середині 80-х років пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіе тьма», «Дядько та тітка», позначені оголеною тенденційністю та публіцистичною прямолінійністю. Тіль­ки у 1890 р. у львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка». А через рік з'являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народження нового письменника.

З 1892 р, Коцюбинський працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками у молдав­ських селах. Тут він входить до нелегального політично-

231

культурного товариства «Братство тарасівців», очоленого Віталієм Боровиком. У своїй програмі «тарасівці» обви­нувачували царизм за політику асиміляції народів, ни­щення націй, висували ідею українського національного відродження. Члени товариства закликали порушувати питання «права вкраїнської нації» «скрізь, де тільки мо­жливо», зокрема й у літературі. До «Братства тарасівців» входили такі відомі українські письменники і громадські діячі, як Борис Грінченко, Володимир Самійленко. Ідеї «Братства» відбилися в казці Михайла Коцюбинського «Хо».

Праця письменника у Молдові, а потім і в Криму збагатила його свіжими враженнями, що позначилося на розширенні тематики його творчості. Він пише оповідання з життя молдаван («Для загального добра», «Пе-коптьор», «Відьма») та кримських татар («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»).

Відпрацювавши рік в житомирській газеті «Волынь», Коцюбинський з 1898 р. оселився у Чернігові, влаштува­вшись у земській управі, з 1900 до 1911 р. працював у статистичному бюро губернського земства. Починається новий період у творчій і громадській діяльності письмен­ника. Разом з Миколою Чернявським він розсилає звер­нення до українських письменників із закликами опра­цьовувати не тільки селянські, а й філософські, історичні теми, шукати нові художні прийоми зображення життя в усіх його складностях і суперечностях.

Щопонеділка вечорами в будинку Коцюбинських зби­ралися чернігівські інтелігенти — письменники Борис Грінченко з дружиною Марією Загірньою, Микола Чер-нявський, Михайло Могилянський, Володимир Самійлен-ко, Микола Вороний, Григорій Коваленко, художник Ми­хайло Жук, вчителі, лікарі. Тут жваво обговорювалися пекучі громадські питання, аналізувалися твори, надіслані до запроектованих альманахів, складалися програми лі­тературно-музичних вечорів, Коцюбинський активно лис­тується з українськими письменниками і вченими — Іва­ном Франком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Володимиром Гнатюком, Андрієм Чайківським, Іваном Стешенком, Ми­хайлом Грушевським, Гнатом Хоткевичем, Євгеном Чи-каленком, Михайлом Могилянським, Федором Вовком.

Коцюбинський як член Чернігівської губернської уче­ної архівної комісії побував у Полтаві на святі відкриття в 1903 р. пам'ятника Іванові Котляревському. Там зу­стрівся з Панасом Мирним, Михайлом Старицьким, Лесею

232

Українкою, Василем Стефаником, Оленою Пчілкою. Його твори друкуються в журналах, з 1899 р. у Львові починає виходити їх зібрання (закінчене сьомим томом у 1913 р.). Кращі новели перекладаються російською, польською, ні­мецькою, італійською, іспанською, норвезькою, угорською мовами.

Багато вражень дала письменникові подорож 1905 р. до країн Центральної та Західної Європи — Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Швейцарії. Повернувшись додому, він бере активну участь у громадських акціях, обурюється кру­тійською політикою царизму. Обраний головою чернігівської «Просвіти», Коцюбинський використовує легальні форми для пропаганди ідей боротьби проти реакції, організовує шевченківський вечір, виступає з рефератом про Івана Фран­ка. Його оповідання, новели, повість «Fata morgana», на­писані у 1906 — 1912 pp., відбивають події наростання революційних виступів народу та їх поразки.

Займатися творчою працею було нелегко, адже кращі години дня відбирала нудна служба в статистичному бюро. Сучасники згадують постійні нарікання Коцюбинського на втому від нецікавої, майже механічної роботи. З ко­жним роком усе сильніше дошкуляло хворе серце, і все ж письменник, долаючи недугу, багато читав, цікавився малярством, музикою, театром. У розмові з чернігівським художником Степаном Бутником він обґрунтовував думку про необхідність обізнання письменника з малярством;

«Це б йому багато помагало розбиратися в загальній ко­льоровій стихії і сприяло б утворенню гармонійного цілого з психологією моменту дії». Високо цінив музику Миколи Лисенка, був захоплений співом Олександра Мишуги, Ми­хайла Микиші, організував у Чернігові великий концерт з участю київських акторів.

Останні роки життя Коцюбинського позначені прияте­люванням з Максимом Горьким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі (в 1909 — 1912 pp.) приїжджав на лікування. Жив на віллі російського письменника па ос­трові Капрі, мав з ним майже щоденні зустрічі, розмови на літературно-мистецькі теми. Польський поет Леопольд Стафф з щирою теплотою згадував українського письмен­ника, з яким познайомився на Капрі. Коцюбинський із захопленням говорив про Італію, яка дала людству Данте і Петрарку, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Його особ­ливо цікавила тоді творчість скандинавських письменни­ків Генріка Ібсена, Арне Евенсена Гарборга, Кнута Гам-суна, Йонаса Лі.

233

Повертаючись влітку 1910 p. з Італії, Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню, зупинився в ньому на два тижні, вивчаючи побут, звичаї, мову, фольклор гуцулів. Цей край видався йому якимось казковим ку­точком, де все — від мальовничої природи до первоздан­ного побуту мешканців гір — захоплювало у чарівний полон. Задумавши написати твір про карпатських горян, Коцюбинський уважно студіює п'ять томів фольклорно-етнографічного дослідження Володимира Шухевича «Гу-цульщина», зібрані Володимиром Гнатюком «Народні опо­відання про опришків», перечитує твори Юрія Федьковича. Влітку 1911 p. він вдруге відвідує Гуцуль-щину, піднімається в гори до пастухів, вивчає життя селян. Ці спостереження і враження було покладено в основу повісті «Тіні забутих предків» (1911). Влітку 1912 p. Коцюбинський з сином Юрком знову відвідує Гупульщину, маючи намір зібрати матеріал для другого твору з життя горян, та хвороба порушила плани.

Повернувся з Карпат зовсім немічним. Кілька місяців (жовтень 1912 — січень 1913 р ) письменник лікується в університетській клініці проф, Василя Образцова в Києві, та медицина була безсилою. Але й у ці важкі дні Коцю­бинський, за спогадами лікаря Миколи Стражеска, зали­шався цікавим співрозмовником: «В м'яких, сердечних тонах він завжди говорив про людей. Найбільш любив говорити про Україну, про її природу, про український народ, сумував з приводу його малописьменності, але був переконаний, що незабаром все зміниться...» Не стало письменника 25 квітня 1913 р. Поховано його в Чернігові на Болдиній горі, в гаю Троїцького монастиря, улюбленому місці відпочинку за життя. «Як тут гарно,— говорив Коцюбинський своєму приятелеві художникові Михайлові Жуку.— Якби помер, то кращого місця і не треба для вічного спочинку». Це його бажання було виконане.

Панас Мирний у некролозі в газеті «Рада» писав у ті Т 'АСУ¹⁴¹¹¹ ДИ¹'- «Поліг великий майстер рідного слова, що в ' ^' огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього сма­ку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до лю­дей.,.»

Народ шанує свого сина. Його твори видаються 'і пе­ревидаються, вивчаються, досліджуються. У Чернігові та Вінниці функціонують літературно-меморіальні музеї письменника, встановлено йому пам'ятники. Ім'я Коцю-

234

бинського носять школи і бібліотеки, воно прикрашає вулиці' багатьох українських міст і сіл.