Поетична творчість

«Лірика нашого століття,— писав Іван Франко в листі до поетеси Климентини Попович,— переважно лірика бо­лю, туги і борби, єсть на всякий спосіб піснею хорови­тою,— але, будучи виразом того болю, за котрий люд­ськість хорує від свого початку, вона тим самим єсть і піснею загальнолюдською, останеться великою і зрозумі­лою і для пізніх, щасливіших поколінь».

Це спостереження великого поета і вченого про домі­нанту української лірики XIX ст. взагалі чи не найкраще характеризує поезію Грабовського. Багато сказано про нього як поета-борця, поета революційного гарту, поета мужності, і це справді так. Про що б не писав Грабовський, які б теми не порушував, завжди його твори кликали сучасників на боротьбу проти кривди й несправедливості, захищали знедолених. Та водночас лірика поета й спов­нена болем, перейнята гіркотою від того, що кращій ча­стині суспільства доводилося жертвувати правом людини на особисте щастя, йти на страждання, віддавати власні сили, здоров'я, а то й життя заради високих ідеалів.

Не дуже широкий спектр поетичних мотивів Грабов­ського, і все ж у його ліриці та ліро-епосі виділяються ті теми, які звучали злободенно, причому автор свідомо намагався знайти свій підхід у їх художній інтерпретації. Його слово було звернене насамперед до освічених кіл громадянства, котрі мали найкращі можливості полегши­ти долю і особистості, і нації. «Інтелігенція кожного на­роду,— писав Грабовський,— повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе,— і снага, і слабота в нас самих; вона не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але й зробити ті думки по спромозі власністю народу, розвиваючи тим часом і його національне самопізнання». Гіркий досвід історії свідчив, що байдужість освічених до насущних проблем національ­ного життя завдавала ударів по всій нації, а від цього терпіло і все людство. «Наша сила в народі, бо в нас, властиво, і нема нічого, крім народу...— підкреслював публіцист.— Яко вивід, додам: мусимо бути європейцями на ґрунті українському».

Можна стверджувати, що наведені вище думки Гра­бовського визначили й пафос його творчості.

«Уперед У цьому пристрасному заклику, за край рідний яким розпочинається вірш «Упе-та волю» ред», акумульовано найзаповітніші

182

бажання Грабовського, які, власне, були визначені всією його революційною діяльністю, його найсокровеннішими сподіваннями. У цьому заклику органічно поєдналася його любов до України з прагненням побачити її народ звільненим від тієї важкої кормиги, яка отруювала кожну мить життя знедоленої людини. Поет звертався до тих своїх сучасників, «хто не хоче конати, статись трупом гнилим живучи», і у такому закликові виразно вчуваються такі ж пристрасні шевченківські інтонації, що зазвучали с попередню істори­чну enoxv. Якщо Шевченко з болем говорив про індифе­рентність до кривди, яка скувала суспільство («Страшно впасти у кайдани. Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати, І спати на волі,..»), то Грабовський закликає: «Годі скніти рабами. Час кормигу гидливу знестиі»

Поет розумів усю складність боротьби горстки сміли­вців, які піднімалися проти самодержавної системи, його ліричний герой усвідомлював, що на пьому тернистому шляху найімовірніше будуть болі та «невіддячений труд», проте інакше жити він не міг, адже ж «серце позор відчува». Йдеться насамперед про саможертовність най-сумлшніших, найпорядніших, котрі своїми діями будили громаду від довговічного сну, котрі своїми життями му­сили піднімати нові покоління борців. Саме такому героєві віддає свої симпатії поет. адже ж він < стежки протира для нащадків,— його діло ніколи не вмре!».

В інтонації вірша звучать ритми тієї енергійної дикції, що характеризувала громадянську поезію Франка, а це ще одне із свідчень розуміння українською літературою свого великого призначення на переломних етапах істо­рії — кликати мужніх до боротьби:

Уперед до звершення замірів, Що поклав дев'ятнадаятий вік;

Скиньмо владу катів-бузувірів, Щоб людиною став чоловік!

У поезіях збірки «Пролісок» вилилася туга за рідним краєм, за близькими людьми, за тією громадською пра­цею, якій було віддано поетом весь юнацький запал. «Коли я опинився в іркутській тюрмі з перспективою каторги або вічного поселення в Сибіру,— згадував Грабовський,— тяжкий сум за Україною стис моє серце; вона являлась перед мене в якомусь надзвичайно принадному світлі, панувала моїми думками». Так стала окреслюватися па­тріотична тема, що потім була реалізована в багатьох творах. Поет залишив свідчення про ті джерела, які на-

183

повнювали задум конкретним матеріалом. «З собою я привіз до десятка книжок українських... Заводив через вікна знайомства з арештантами-українцями і списував з їх уст, замовив усі українські словарі... З надзвичайною жагою накидувався на всяку книжку, в котрій міг від­шукати що-небудь про Україну, її історію, письменство...»

Образ України окреслюється в багатьох віршах збірки «Пролісок»: «До України», «Україна приснилась мені», «Народові українському», «О, яка ж ти сумна, Україно моя», «До Русі-України», «До галичан». З віршів постає чарівна природа рідної землі, з'являються окремі подро­биці українського побуту, протиставлені за принципом антитези суворій сибірській реальності. Впадає в око й те, що вимріяні картини далекого краю свідчать про ба­жання героя бачити рідну землю багатою і щасливою. Як правило, кожен з таких образів підсилює контраст між бажаним і реальним. Так, після світлої картини літнього вечора в Україні, що наснилася героєві вірша «Сон», постає сувора реальність сибірської ночі: «Тьма наді мною, стужа дійма, а за стіною виє зима».

Патріотизм Грабовського — це патріотизм революціо­нера, що бореться за «світло правди», воює проти «лютого зла». Поезії «Щоб настав час жданий», «Прийде день великої відради», «Оце я думаю, брати» пройняті вірою в щасливе прийдешнє України. Ця впевненість основана на фактах героїчної історії народу, який зумів пережити «муки лихоліття», не згинув у страшних «завірюхах» і «зберіг високість духа».

Поет пристрасно бажав національного возз'єднання ук­раїнського народу, розшматованого штучними кордонами реакційних імперій. Він закликає і наддніпрянців, і наддністрянців до спільної дружної праці на благо рідної землі. Національну свободу можна здобути тільки влас­ними силами — така ідея вірша «До Русі-України», що завершується промовистими рядками:

Щоб Русь порізнена устала З-під віковічного ярма І квітом повним розцвітала У згоді з ближніми всіма!

«Моя хвала жи­вим, як і помер­шим, отим борцям за будуче Русі»

184

Цими рядками з вірша «Справжні герої» поет засвідчував вірність тим суспільним ідеалам, які давали натх­нення не одному поколінню борців,

що виступали на герць з антилюдською суспільною сис­темою. Розвінчуючи рожеві барви «вигадки пустої» про «героїв» «кривавих справ», Грабовський підносить хвалу «трудівникам незнаним, що двигли мисль по селах, ху­торах», тим, хто обрав у житті невдячні «шляхи колючі», часто жертвуючи не тільки матеріальним благополуччям, душевною рівновагою, а й здоров'ям і навіть життям.

Серед таких була Надія Сигида, яка в сибірській ка­торзі пожертвувала своїм життям, щоб полегшити долю своїх товаришів по нещастю. Звістка про трагічну смерть Сигиди глибоко вразила Грабовського, і він присвятив їй збірку «Пролісок». Світлий образ революціонерки, її му­жність, велика моральна сила, чистота постають з віршів «До Н. К. С.», «Квітка», «Тяжкий завіт», «Зі в'язниці», «До мучениці», «Тужба». Конкретні образи революціоне­рів-професіоналів, з якими поет був особисто знайомим у сумні невольничі роки, змальовані у віршах «До М. 0-ва» (йдеться про Михайла Орлова), «До Б. С-го» (послання до польського засланця Броніслава Славінського), «Про­щання» (про М. Стояновського).

Відомо, що в українській літературі цього часу утвер­джується образ нового позитивного героя — активного, самовідданого борця за народну справу. Думи про визво­лення особистості характеризують діяльність Жука і Те­лепня з повісті Панаса Мирного «Лихі люди», організовує бориславських ріпників на свідому політичну боротьбу Франків Бенедьо Синиця, мужньо торують шлях у май­бутнє його каменярі. В одному ряду з ними стоять і герої Грабовського.

Вірші «Надія», «До товариства», «Вночі», «Думка тю­ремна» — свідчення глибокої переконаності їхнього ліри­чного героя в справедливості обраного життєвого шляху. Грабовський не заплющував очей на ті страждання, які чекали борців проти царату. «Тьмою окрите» життя смі­ливих подвижників, «і в минулому могили і попереду хрести», але потрібно знайти в собі волю, сили мужньо виступити на поєдинок із силами реакції, виявитися дуж­чим, витривалішим за ворога. І такі сили знаходить у собі герой Грабовського:

Та вірую, що хрест мій не безплодний, Що хрест отой — бездольний люд спасе, Запинить, певно, стогін всенародний, Вітчизні щастя принесеї

(^Сучасникові*)

186

Образ подвижника не має у Грабовського якихось кон­кретно індивідуалізованих рис. Це узагальнений образ молодої людини, що не може змиритися з суспільним злом і рішуче вступає у нерівний бій з ним, хоч ясно усвідомлює всі труднощі, які Їй зустрінуться. З часом настрої жертовності, притаманні раннім віршам («До ук­раїнців», «Гадка», «Мрія»), поступаються місцем впевне­ності в тому, що навіть боротьба небагатьох сколихне суспільство, покличе під прапори нові покоління. Такою вірото в торжество «панства свободи» наснажено поезію «Не раз ми ходили в дорогу». Широта охоплення життєвих явищ, глибина їх ліричного узагальнення, під­креслення внутрішньої цільності героїв, їхньої перекона­ності в справедливості обраної мети — такі риси твору. Вірш виконано майстерно й з погляду версифікації: три­стопний амфібрахій надає рядкам урочистого, піднесеного

звучання.

Однією з найголовніших тем україн-

«Не все співати ської поезії впродовж усього XIX ст. нам про квіти» була тема ролі художнього слова в суспільному житті народу. Представ­ники кожного поетичного покоління

намагалися з'ясувати позицію митця в суперечливих складностях доби. Грабовський інтерпретує цю тему, як видно з вірша «Поетам-українцям», у дусі вимог, які ставило життя наприкінці століття. Звертаючись до суча­сників. він закликає покінчити з марним витрачанням сил на безплідні спірки {«славетніш німці чи олов'яне?») та ідилічно-сентиментальне захоплення природою. Поети покликані «дбать про шлях освіти, люд забезпечити до­бром».

Працюючи на народній ниві, вони мають допомогти людям «розвіять пітьму забобонів, впотужить голови умом. збудить чуття самопізнання». Виконаний у формі ліричного послання, вірш відзначається чіткістю, щирістю роздумів поета.

Заклик підносити найболючіші теми сучасності звучить також у поезії «З думок сучасних», де акцентується необхідність показувати правду життя, якою б гіркою вона не була. За Грабовським, насамперед необхідно ос­таточно розвіяти той ідилічний серпанок, яким «пан-поет» з свого ґанку обволікав «богоносця-мужика», в образі якого «зникла геть жива людина». Художня творчість покликана «появить на очі люду його ж сховані скарби». Риторичні оклики, запитання, звертання загострюють пуб-

186

лідистичиість вірша, надають йому рис злободенного агі­таційно-пропагандистського твору.

Гостро полемічним, програмно-декларативним у кра­щому розумінні цього слова є вірш «Я не співець чудовної природи». Про те, якої ваги надавав Гра­бовський цьому творові, свідчить факт, що після першої його публікації у збірці «Пролісок» через чотири роки поет надрукував у збірці «Кобза» його другу, поліпшену редакцію. Поділяючи й пропагуючи думку про потребу громадянської поезії, продовжуючи шевченківські тради­ції, автор вірша різко виступає проти тих піїтів, які серед кривд і лиха «співають нам на всякі голоси про райські сни й куточки благодатні».

Грабовського, що страждав народними болями, не мо­гла затуманити творчість естетів про «блакить... пташки». «Серед ясних, золочених просторів» він бачив «люд без житнього шматка», а «соловйові хори» не могли заглу­шити стогону селянина-бідняка. Краса природи меркне від людського горя, і тому з громадянською відвертістю і прямотою поет проголошував: «Де плачуть, там немає вже краси!»

Вірш «Я не співець чудовної природи» вважається ви­явом найзаповітніших естетичних настанов Грабовського. У творі заперечуються принципи «чистого мистецтва», стверджується соціальне активна позиція митця, підно­ситься творчість, що живе народними турботами, споді­ваннями, прагненнями.

У дусі гасел передової естетики, репрезентованої Шев­ченком, Франком, Лесею Українкою, Грабовський заявляв про вірність поета-демократа високим народним ідеалам, про його щире вболівання недолею безправних мас. Звідси та різка антитеза, що визначила композицію всього твору:

Я не співець чудовної природи З холодною байдужістю її;

З ума не йдуть знедолені народи — Їм я віддав усі чуття мої.

Образ такого поета — захисника людини, натхненника визвольних змагань мас, їхнього проводиря й керівника — постає з вірша «Співець». Громада вимагає від співця бути в передових шеренгах борців, нести «поперед інших стяг новий», боротися проти зла і насильства. І тут пафос твору випливає з зіставлення протилежних естетичних концепцій: поет має не додавати «знесиленим журби», не Добивати «зневір'ям підупалих», а кликати «до життя»,

187

розбуджувати людей «на діло боротьби», карати зло «своїм

словом віщим».

У цьому диптиху вирізняється й інший мотив: не су­дити поета жорстоко, коли він не все зробив, чого чекали від нього. Доля також не завжди прихильна до митця, жорстокі обставини не раз дошкульно тиснули на нього, відбирали здоров'я і сили, але тоді та ж громада виявляла байдужість до співця. І таке ставлення оточення болісно відбилося в творчості поета, зумовило її настроєвість, її мінорність;

Не судіть же співця так жорстоко,

Що пісні його вкрай сумовиті,

Що сльоза туманить йому око,

Що він скрізь одинокий на світі!

Такий поворот теми також звучав та й завжди звуча­тиме актуально.

Грабовський намагався сам втілювати такі естетичні заяви в творчість. Він пише про важку щоденну працю трудівників, показує їхнє бідування. Безпросвітна доля наймита, що всі свої сили витрачає на глитаїв, розкри­вається у вірші «Робітникові». Зворушливий образ тру­дівниці постає з поезії «Швачка», в якій показано не тільки тяжкий труд, що «кров висисає», а й передає внутрішній біль жінки від того, що її «прокляте нишком шиття» вередливе, зманіжене паненя може ви-іслнути геть.

Туга проймає вірш «Трудівниця», де йдеться про передчасну смерть молодої сільської вчительки. Скупо пише поет, але майстерно відібрані реалістичні деталі створюють виразний образ народної інтелігентки, що всю себе віддала самовідданій праці на ниві освіти, а також передають глибокий смуток селян і особливо їхніх дітей-школярів, які втратили єдиний «промінь» у своєму гір- j

кому житті.

У двох віршах, вміщених у збірці «Пролісок» під од­нією назвою «Сироти», поет у фольклорному дусі опра­цював тему сирітської долі. Найповніше втілення знай­шла вона в третьому вірші під такою ж назвою, надрукованому в збірці «З півночі». Схвильовано йдеться тут про маленьких діток, що, не розуміючи безповорот­ності втрати, ніяк не дочекаються померлої матусі. Май­стерне поєднання авторської й прямої мови, вживання пестливих слів надає поезії щирої задушевності, зворуш­ливого ліризму:

188

Дітки маленькі кликали маму:

— Вставай, голубко, нене кохана, Прокинься швидше та кидай яму, Бо ми не їли з самого рана! — Даремно ждати, побігли в клуню:

— Чом не йде мама? — скажи, татуню!

Узагальнюючу картину безпросвітних селянських злид­нів подано у вірші «Допусти». Поет яскраво передає безвихідь селянства в умовах хижацького наступу капі­талу: позавчорашні кріпаки, одержавши тільки «вчора» «волю», сьогодні перетворилися на жебраків («хоч під вікна по шматки!»).

У збірці «З півночі» було вміщено цикл з шести віршів «Веснянки». Мотиви весняного пробудження природи сусідують у цих поезіях з гіркими роздумами про народну недолю. Хоч сяють «злотом небеса, витьохкують пташки», проте краса природи тільки зовні прикриває «смердючі болячки» суспільного життя. У запитаннях до ластівочки, що повернулася з вирію, акумульовано роздуми поета про «рабські пута», накинуті на людей, про затоптані в багні високі суспільні ідеали, про проголошувані «слова», які не реалізуються в конкретних справах. Характерно, що у відповіді ластівки хоч і йдеться про соціальні супереч­ності в усьому світі, проте мовиться, що гірш, ніж в імперії, немає ніде. Саме тут «пригноба» справляє свято, саме тут розквітають «розбратання», «ниці почування», «продажність та зрада». І як висновок йде ствердження, що «перед нами — домовина, сором вічного ярма», однак і в таких нестерпних умовах треба не опускати рук, братися до діла:

Розцвітайся ти, веснонько красна, Духом творчості все онови;

У нарузі країна нещасна... З муки-смерті її відживи!

Характерно, що Грабовський мріяв не тільки про світле майбутнє рідного народу. Він хотів бачити вільним і ща­сливим польський («До Б. С-го»), єврейський («Народові єврейському»), туркменський («Текинка»), бурятський («Бурятка») народи. Розквіт рідного краю мислився пое­том у дружбі з сусідніми країнами. Ці мотиви його творів органічно поєднані з гострим осудом імперіалістичної по­літики самодержавства.

189