Драматургія

Франко постійно цікавився проблемами драми як лі­тературного роду, шляхами її розвитку в європейських літературах. Йому належить чимало теоретичних та істо-рико-літературних розвідок про українську драматургію і театральне мистецтво. Прагнучи збагатити репертуар національного театру, вів у 70 — 90-х роках створив низку драм з сучасного життя («Украдене щастя», «Ря­бина», «Учитель», «Майстер Чирняк»), романтичні дра­матичні поеми з часів Київської Русі («Сон князя Свято­слава») та опришківських змагань у XVIII ст («Кам'яна душа»), драматичний етюд для дітей («Суд святого Ни­колая»),

У драматичних творах Франко намагався порушувати ті проблеми, які хвилювали сучасників. Він завжди мав на увазі, щоб при сценічному втіленні п'єс глядач пере­йнявся їхніми ідеалами, щоб театр був справжньою «шко­лою життя». У цьому зв'язку драматург звертається до тем з життя селянства («Украдене щастя». «Рябина», «Будка ч. 27»), показує гірке становище народної інтелі­генції («Учитель»), відбиває процеси поглинання дрібних ремісничих майстерень великим промисловим капіталом («Майстер Чирняк»).

149

Соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) написана за сюжетом народної «Пісні про етанда-ря», яку Франко ще раніше досліджував у розвідці «Жі­ноча неволя в руських піснях народних». Там, зокрема, зазначалося, що в пісні розгортався мотив зруйнування сім'ї. «Жінка ломить шлюб церковний і оддаєсь «шанда-реві» одверто, прилюдно. Муж її, чуючи себе зганьбленим, убиває «шандаря» і сам гине ганьблячою смертю».

Не випадково перший варіант п'ятиактної драми мав назву «Жандарм», проте, щоб уникнути конфлікту з цензурою, оскільки зачіпалося життя урядової особи, драматург зму­шений був дати п'єсі інший заголовок. Нова назва чіткіше відбивала ідейний пафос драми, адже щастя було «вкрадене» не тільки в селянина Миколи Задорожного, а і в його дружини та її коханого — жандарма Михайла Гурмана.

Під таким кутом зору письменник розгортає конфлікт драми, виписує її колізії, що в кінцевому рахунку забез­печило соціальну й морально-психологічну достеменність характерів — скаліченого цісарською службою Михайла, «вічного наймита» Миколи, внутрішньо неупокореної Ан-ни. Впадає в око вміння драматурга синтезувати поетич­ний світ народної пісні, колоритні картини сільського побуту й сутність народного світосприймання, що утвер­дилося в неписаних морально-етичних нормах.

Чотири дії з п'яти відбуваються в хаті Миколи з підгір­ського села, що дало можливість природно показати не тільки подружнє напруження, яке виникло в його сім'ї, а й з'ясувати причини його виникнення, внутрішню сутність конфлікту. Анна, видана з примусу заміж за нелюба, дізнавшись про появу коханого, якого вважали загиблим, вирішила повернути собі хоч крихітку особистого щастя.

Нехтування Анною норм узвичаєної моралі, звичайно, можуть осуджуватися, проте драматург акцентує й на інших нормах, що були безсоромно потоптані з власниць­ких міркувань. Брати дівчини-сироти, щоб не ділитися з нею часткою спадщини, спочатку розлучили Анну з ко­ханим, сфальшували листа про загибель Михайла на війні, а далі насильно видали заміж у віддалене село.

Отже, Анна дістала тепер моральне право відстоювати свої почуття, хоч добре усвідомлює, що зрада чоловікові щастя їй не принесе. Звідси передчуття лиха, яке сповнює її істоту, причому очікування біди охоплює жінку вже тоді, коли «гріховні» замисли увірвалися в й душу: «Ой, Господи, чим далі, тим чогось гірше мені робиться. Мо­торошно, мов перед пожаром».

Зрештою, вся наступна поведінка Анни, коли, зійшо­вшись з Михайлом, прилюдно зганьбила чоловіка, коли у вічі говорить Миколі, що не зможе залишити коханого («Що він мені скаже, те й зроблю, а більше ні на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть — то смерть»), свід­чить про пристрасний порив до щастя, про дії, розумом не контрольовані. Певна річ, такий порив жінки в умовах старого села, як правило, вів до трагедії. І вона сталася.

Українська література багата образами жінок з драма­тично-трагічною долею (згадаймо героїнь Шевченкових поем чи оповідань Марка Вовчка, Нимидору з повісті Івана Нечуя-Лезидького чи Мотрю, Галю, Христю з ро­манів Панаса Мирного), проте образ Анни виписано в безпє-рервному русі, постійних змінах. Нещасна жіяка по­стає то сором'язливою і розгубленою, то гордою і сильною, то приголомшеною горем і відчаєм. Так у постійному борінні розкривається характер Анни, розгортається її драматичний шлях від очікування, бажання щастя, його оманливих хвилин до повної катастрофи.

Нещасливою є й доля Миколи. Так було в юності, коли віддавав сили й здоров'я багатирям. Майже нічого не змінилося, коли зіп'явся й на власне господарювання. Світлим променем у його житті була любов до Анни. Однак остання, знаючи про невинність обвинувачуваного Михайлом чоловіка, не знайшла для нього теплого слова.

Душевні страждання селянина після звільнення з-під арешту ще дужче посилилися, коли він зрозумів усю глибину родинної драми, усвідомив зруйнування власного щастя. Вражає високе благородство Миколи, який ладен пробачити Ан-ні її вчинки, готовий зректися будь-яких сподівань на відновлення колишнього душевного спокою. Тільки про одне він просить Анну — хоч зовні оберігати родинну честь: «...вважай на людей!.. Щоб люди з нас не сміялися!.. Не показуйся прилюдно... з ним. Не топчи в болото моєї бідної голови». Оскільки Анна заявила, що нічого не може зі своїми почуттями вдіяти, бо це не в її волі, Микола зважився на вбивство розлучника.

Украдено щастя і в Михайла. Пояснюючи поведінку жандарма, письменник дещо відійшов від характеристики, даної цій постаті в пісні. Досліджуючи поведінку Михайла, автор показує, що брутальність і жорстокість жандарма прищеплені нелюдською державною системою. В юності Михайло був «чесним парубком», може, дещо пристрас^ ним, запальним, але не міг зносити кривди. Правда, зго­дом він примирився з несправедливістю, якою було прой-

151

няте все в житті. У розмові з Анною він прямо каже, що щастя «ніколи довго не триває». За таким принципом він прагне жити: «А потому? Потому один кінець: всі помремо і чорту в зуби підемо». Звідси його поради не задумуватися над життєвими проблемами, примиритися з тим, що е. Отже, посада жандарма зіпсувала натуру Михайла, тому Коцюбинський мав підстави говорити про деморалізуючий вплив його дій на селян. Усе ж Франко фінальною сценою, де Михайло, смертельно поранений Миколою, бере на себе відповідальність за трагедію, що сталася, вказує на мож­ливість певного виправдання поведінки жандарма.

Драма Франка має значну сценічну історію — від пер­ших вистав у львівському театрі «Руської бесіди» (1893), на сцені українського театру корифеїв (кінець XIX ст.), у київському театрі Миколи Садовського (1911 — 1912) до блискучої сценічної інтерпретації п'єси в Київському театрі ім. Івана Франка, де виступали Наталя Ужвій (Ан­на), Амвросій Бучма (Микола), Віктор Добровольський (Михайло). Виставу франківців було й екранізовано.