У вирі громадського життя

Восени 1875 р. Франко став студентом філософського факультету Львівського університету, увійшов до складу редакції «Друга». Під впливом листів Михайла Драгома-нова до редакції цього журналу Іван Франко, Михайло Павлик, Іван Белей, Володимир Левицький та інші їхні однодумці стали змінювати напрям часопису, демократи­зувати його, виступати за заміну штучного «язичія», яким він друкувався, живою українською мовою. З цією метою Франко публікує в журналі статті, в яких обґрунтовує необхідність творення літератури на засадах народності.

Молоді ентузіасти розвою рідної культури видають лі­тературний альманах «Дністрянка» (1876), де побачили світ реалістичні оповідання Франка «Лесишина челядь» і «Два приятелі».

Цей альманах, виданий народною мовою, став справді одним з перших демократичних видань у Галичині після тривалого періоду застою, викликаного засиллям у духов­ному житті консервативних ідей, пропагованих москво­фільською пресою. Тоді ж з'явилася й перша збірка віршів Франка «Баляди і розкази». У 1877 р. молодий автор почав друкувати оповідання з широко задуманого циклу «Борислав», які збагатили українську прозу художньою реалізацією нової теми.

Активна громадська діяльність стала приводом до аре­шту й ув'язнення Франка у червні 1877 р. А в січні наступного року власті організували суд над Франком і його однодумцями, звинувачували їх у належності до на­справді неіснуючої таємної соціалістичної організації.

Дев'ять місяців ув'язнення стали для Франка великим випробуванням на громадянську стійкість. І під час слід­ства, і на суді він тримався мужньо, викривав соціальну

124

несправедливість. У тюремній камері написав нищівну сатиру «Сморгонська академія», епіграми на реакційних москвофільських лідерів — Богдана Дідицького, Венедик­та Площанського.

Хоч від Франка і його товаришів після їхнього виходу з тюрми відсахнулися, ніби від зачумлених, «добропоряд­ні» керівники львівських громадських організацій, він не опустив рук. Розуміючи значення демократичної преси у суспільному поступі, він з Михайлом Павликом засновує новий журнал «Громадський друг» (у 1878 р. вийшло тільки два номери), а після його заборони видає у цьому ж році два збірники журнального типу — «Дзвін» і «Мо­лот», які, власне, були своєрідним продовженням часо­пису. В цих виданнях побачили світ такі його твори, як «Товаришам з тюрми», «Каменярі», «Boa constrictor», гостро полемічні статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Література, її завдання і найважніші ціхи».

Франко в цей час також багато перекладає з різних літератур, публікує ці переклади в серії книжок «Дрібна бібліотека» (1878 — 1880). Утомлювала повсякденна пра­ця, перервалася довголітня дружба з Ольгою Рошкевич, яка змушена була під тиском батьків вийти заміж за іншого. Драматичне розгортання взаємин з дівчиною від­билося в ліричному циклі «Картка любові» (1878 — 1880).

Інтенсивна діяльність Франка була несподівано пере­рвана другим арештом у березні 1880 р. і тримісячним ув'язненням у коломийській тюрмі. Письменника звину­вачували у підбуренні місцевих селян проти «законного порядку». В нестерпних тюремних умовах Франко написав поетичний цикл «Думи пролетарія», в якому мовою ху­дожніх образів показувалося, що причини суспільного зла — не в людях, «а в путах тих, котрі незримими вузлами скрутили сильних і слабих з їх мукою і їх діла­ми». Ліричний герой циклу мужньо заявляв несправед­ливим суддям, що він і його однодумці прагнуть «пере­вернуть... суспільний лад», бо «паном в нім багач, а гнесь слугою люд німий».

1880 рік запам'ятався Франкові на все життя. З ко­ломийської тюрми його було доставлено етапом через Ста­ніслав і Стрий до Дрогобича, а звідти пішки, важко хво­рого, приведено до рідного села. Невдовзі Франко вирішив повернутися до Нижнього Березова на Коломийщині, щоб відпочити у приятеля. Та в Коломиї його знову було затримано, поки не надійде з Дрогобича паспорт. Хворий, без грошей, письменник пролежав кілька днів у темній

126

кімнатці готелю, чекаючи смерті. Незабаром з Березова жандарм веде його пішки до Коломиї: «Тяжка це була дорога,— згадував пізніше письменник у листі до Михайла Драгоманова,— після котрої мені на обох ногах повідпа­дали нігті на пальцях». Враження від коломийського ув'­язнення передані у творі «На дні».

З 1881 р. у Львові за найактивнішої участі Франка виходить журнал «Світ». У ньому друкується його роман «Борислав сміється». Матеріальна скрута змусила пись­менника прибути влітку до Нагуєвичів і допомагати віт­чимові по господарству. В селі він живе й у наступному році. Писати міг тільки вночі; у таких умовах створює повість «Захар Беркут», перекладає трагедію «Фауст» Йо-ганна Вольфганга Ґете, поему «Німеччина» Генріха Гейне, рецензує збірку «Хуторна поезія» Пантелеймона Куліша, пише низку статей про Тараса Шевченка.

З 1883 р. Франко працює у львівському журналі «Зо­ря», входить до складу редакції газети «Діло». І згадані народовські часописи, й польське- та німецькомовну пресу він використовує для поступу загальнонародної справи, для пропаганди радикальних ідей.

У 1885 — 1886 pp. Франко відвідує Київ, знайомиться з Миколою Лисенком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михай­лом Старицьким, Павлом Житецьким, зустрічається з Олександром Кониським, Володимиром Антоновичем. Він планує організувати видання часопису «Братство», який би об'єднав творчі сили обох частин української землі, підносив загальноукраїнське національне самопізнання. На жаль, ця ідея не була реалізована.

У травні 1886 р. Франко одружився в Києві з курси­сткою Ольгою Хоружинською, дівчиною освіченою, про­гресивно настроєною. Ще до шлюбу Франко писав їй:

«Мені здається, що з нашої тихої й скромної хати повинна виходити струя нового, могутнього руху...— руху реаль­ного і розумного народолюбства». Ольга справді стала тією жінкою, що завжди була поруч, стала другом і помічником письменника. Саме їй поет присвятив збірку «З вершин і низин» (1887).

ЗРІЛІСТЬ

Дні письменника були наповнені невсипущою працею. Скрутні матеріальні умови змушували його працювати у польськомовній газеті «Kurjer Lwowski». У 1889 p. Фран­кові довелося пережити ще один арешт і понад двомісячне

126

ув'язнення за зв'язок з групою київських студентів, що прибули до Галичини. У 1890 p. з ініціативи Франка та Михайла Павлика засновується Русько-українська ради­кальна партія. Зі сторінок її органу — двотижневика «На­род» _ франко веде просвітницьку працю серед селян­ства.

У Чернівецькому університеті Франко виконав навчаль­ні завдання останнього семестру, у 1892 р. прослухав у Віденському університеті курс лекцій з класичної філо­логії, після чого захистив докторську дисертацію «Варлаам та Йоасаф», старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Хоч Франко з успіхом прочитав проб­ну лекцію «Наймичка» Тараса Шевченка» студентам Львівського університету, однак консервативні суспільні сили не допустили його до викладацької праці.

При допомозі дружини Франко у 1894 — 1897 pp. видає журнал «Житє і слово», а потім організовує «Лі­тературно-науковий вісник», котрий об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України. Ця праця якоюсь мірою відвертала його увагу від того мо­рального терору, якого завдавали письменникові австрій­ські чиновники, польська шляхта та й землячки, котрі любили говорити про «народну справу», але насправді дбали про власну кишеню.

Та були й щасливі години, коли виходили нові книжки поезій — «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), коли друкувалися прозові й драматичні твори. Передова громадськість відзначила у 1898 p. 25-річний ювілей твор­чої праці славетного письменника і громадського діяча.

Потрібно сказати й про інтенсивну наукову працю Франка в галузі фольклористики, етнології, історії й теорії літератури, історії, філософії, соціології, економічної те­орії. Його численні статті, огляди, нариси з'являлися в українських та зарубіжних часописах і збірниках.

Франко не обминув жодного більш-менш помітного іме­ні в рідному письменстві, оглядав шляхи його розвитку в синтетичних -розвідках. Такими фундаментальними на­уковими працями, які витримали іспит часу, є «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 p.», дослі­дження «З остатніх десятиліть XIX віку», двотомні «Студії над українськими народними піснями», численні літера­турознавчі статті, есе.

Високий громадянський пафос художньої й публіцис­тичної творчості, глибина й універсальність наукових до­сліджень принесли Франкові заслужену популярність і

m

славу не тільки в слов'янському світі, а й за його межами. Він підтримував тісні взаємини з Михайлом Грушевським, Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Лесею Ук­раїнкою, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Гнатю-ком, молодшою українською культурною генерацією.

Останні десять років Франко тяжко хворіє. Однак, долаючи недугу, продовжує працювати. Коли перестали слухатися руки, диктує синові Андрієві художні твори і наукові розвідки. Працював гарячкове, розуміючи, що недовго залишилося жити. Прагнув виконати задумане, а плани його були широкими, різноманітними. Франка не полишали думи про долю поневоленого рідного народу, його майбутнє. Ідея визволення України з-під колоніаль­ного гніту проймає його поему «Мойсей» (1905), вірші із книжки «Semper tiro!» (1906).

У 1906 p. Харківський університет присвоює Франкові науковий ступінь доктора російської словесності. Видатні вчені Олександр Шахматов і Федір Корш, оцінюючи внесок Франка у філологічну науку, висувають його кандидатом у члени Російської академії наук, правда, імперські ре­акційні сили перешкодили цьому обранню.

Письменник кілька разів виїздив на лікування, зокрема на береги Адріатики та до Одеси. Повертаючись з Одеси, побував у 1909 р. в Києві на виставі своєї драми «Украдене щастя» в театрі Миколи Садовського. Інтенсивно пере­кладав, зокрема з Данте. «Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою,— писав він,— збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між ними і далекими лю­дьми, давніми поколіннями».

Франко у цей час виїжджав у різні міста Галичини, де на зустрічах з інтелігентами, молоддю читав поему «Мойсей».

У 1913 р. українська громадськість Львова відзначає 40-річчя творчої діяльності Франка, а наступного року виходить ювілейний збірник «Привіт Іванові Франкові», серед авторів якого була Леся Українка, Микола Сумцов, Лесь Мартович, Уляна Кравченко, Тимофій Бордуляк, Максим Горький, Володимир Короленко, вчені Олександр Шахматов, Ватрослав Ягич, Петко Тодоров, Альфред Єн-сен, Бодуен де Куртене, Василь Щурат, Михайло Возняк.

Видаючи в 1914 р. збірку «Із літ моєї молодості». Франко у передмові зазначав, що його праця наснажува­лася ідеями служіння інтересам рідного народу та за-

128

гальнолюдського поступу. «Тим двом провідним зорям я, здається, не спроновірився досі, ніколи і не спроновірюся, доки мойого життя». Він вірив, що ці «високі духові прикмети будуть розвиватися чимраз краще серед нашого

народу».

Трудними були останні роки письменника. Світова вій­на принесла лихо мільйонам, зруйнувала й Галичину, й Наддніпрянщину. Війна розкидала і його родину: синів забрали до цісарського війська, дочка опинилася по другий бік фронту, в Києві, дружина лежала з нервовою хворобою в лікарні. Часто залишався сам, хворий і одинокий, прав­да, українські студенти організували чергування біля ліж­ка письменника, опікувався ним і сімнадцятирічний пле­мінник. До фізичних страждань додавалися й моральні, адже після окупації Львова російською армією люто пе­реслідувалися будь-які вияви українського національного

життя.

Серпе Франка зупинилося 28 травня 1916 р. Його поховано ва Личаківському кладовищі Львова. У 1933 р. на могилі було споруджено знаменитий пам'ятник з сим­волічним образом каменяра, що розбиває скелю, прокла­даючи шлях у нове життя.

Український народ свято береже пам'ять про свого великого сина. Ім'я Франка носять Львівський універ­ситет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інс­титути. Львівський оперний та Київський драматичний театри, бібліотеки, вулиці багатьох міст. У будинку, де жив письменник, створено музей. Твори Франка вида­валися сотні разів і в Україні, і за кордоном, зокрема в наш час вийшли 20- і 50-томні зібрання спадщини. Широко відзначаються пам'ятні дати, пов'язані з роко­винами народження письменника, організовуються між­народні наукові симпозіуми й конференції. Вчені гли­боко вивчають неоціненний внесок Франка у розвиток всесвітньої культури. Слава великого українця йде сві­тами.

запитання 1 завдання

Пригадайте твори Франка, вивчені вами у попередніх класах. В яких із них відображені моменти життя письменника? Які враження

викликають у вас ці твори? Чим запам'яталися персонажі оповідань.

прототипом яких був сам автор?

к формувалися переконання (Оранка? Які суспільні й духовні

чинники впливали на становлення поглядів письменника? Яку роль у

кристалізації світогляду Франка відіграли батьки, художня і наукова література?

Розкажіть про журналістську діяльність Франка. Які твори пись­менника побачили світ у львівських журналах і збірниках 70-х років? З'ясуйте їхні мотиви и ідейний пафос. Що нового внесли ці твори в українську літературу?

Розкажіть про арешти й ув'язнення письменника. Чи відбилися ці події на його творчості? Проілюструйте відповідь прикладами з творів.

Висвітліть багатогранність творчої діяльності письменника. В чому виявляється її зв'язок з його громадською працею? Яку течію в політичному житті Галичини репрезентували Франко та його однодумці? Чи були точки зіткнення діяльності Франка і народовців? Що спільного і відмінного у радикальному і народовському громадському русі?

Назвіть збірки поезій Франка, поясніть їхні назви. Продекламуйте ваші улюблені вірші з цих книжок. Які прозові й драматичні твори Франка ви читали, що запам'яталося з них?

Чи знайомі ви зі спогадами сучасників про Франка? Як характе­ризується в них діяльність письменника? Що ви читали з художньої біографічної Франкіани? Розкажіть про свої враження від прочитаного.

Напишіть твір на тему «Іван Франко у колі своїх сучасників».

ПОЕЗІЯ

Франко віддав поетичній творчості понад сорок років. Його поезія вражає тематичним і жанровим розмаїттям. Поряд з громадянсько-політичними творами в ній мирно сусідують м'які, сердечні ідилії, зворушлива інтимна лі­рика. Він є автором чудових віршів, ліро-епічних поем, гумористично-сатиричних творів, яскравих своєю пред­метною образністю побутових малюнків («образків»), гли­боких філософських притч та легенд.

Франко намагався сказати нове слово про різні сторони складної галицької дійсності й відгукнутися на загально­людські проблеми, зокрема через власну інтерпретацію світових сюжетів — біблійних, давньоіндійських, давньо-вавилонських, середньовічних. Максим Рильський від­значав й інтенсивні пошуки нашого поета на шляху втілення власних задумів у різноманітну віршову фор­му. У Франка знаходимо такі усталені строфічні по­будови, як терцина, секстина, октава, тріолет, сонет, і водночас стилізацію під народні пісні, а також тонкі верлібри.

Франкова поезія — це друге найвизначніше явище пі­сля Шевченкового «Кобзаря» в українській літературі.

ІЗ»

«З ВЕРШИН І НИЗИН»

Після ранньої, учнівської багато в чому збірки «Баляди і розкази» (1876) нова Франкова книжка, що з'явилася під поданою в заголовку назвою у 1887 р, (її друге, повніше за обсягом видання вийшло у 1893 р.), засвідчила вхід у літературу мужнього поста-громадянина, митця-но­ватора з власним індивідуальним стилем.

Впадає в око продумане компонування збірки: твори в ній розміщені не в хронологічному порядку, а за від­повідними розділами, більшість з яких ще поділяються й на цикли.

З поезією Франка в нашу літературу ввійшов новий ліричний герой — борець за соціальні й національні права знедоленого народу, людина творчого мислення й енер­гійної акції. З цим образом пов'язана та нова «енергійна дикція», яка характеризує пафос творів збірки.

З вірша «Гімн» постав образ «вічного револгоцьонера» як одвічного людського духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу вічно живим думам людини, її пориву до свободи і щастя, вказує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвидняється, гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених.

Голос «вічного революцьонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер чути в середовищі експлу­атованих мас — «по курних хатах мужицьких, по верс­татах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, по­роджує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі».

Важливо, що поет, конкретизуючи образ, акцентує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі «науки, думки, волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що з давніх-давен принижувала людину, надло­млювала її сили, зводила до становища раба. Саме вони здатні повести людину до нового життя, і нікому не пе­репинити могутню лавину соціального прогресу:

І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб вгасила, мов огень, Розвидняющийся день?

б*

181

Риторичне запитаная, яким завершувалася поезія, стверджувало марність таких спроб. Енергійний рктм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національне поневоленого народу. Вірш, покладений на музику Миколою Лисенком, став, як і Шевченків «Заповіт», одним з неофіційних гімнів бездер­жавного народу.

Алегоричний цикл «Веснянки», оснований на анти­тезах і паралелізмах, пафосом усіх творів утверджував непереможність нового у суспільному житті. Поет не за­хопився виграшними на перший погляд декларативними гаслами, а втілював передові ідеї у справді художні образи, тому вони зберігають неперехідне значення і для насту­пних епох.

Інакомовність образності відтінює вічність реалізову­ваних тем. Люта зима дивується, чому стали танути сніги і скресати ріки. Їй трудно зрозуміти причини своєї слаб­кості, причини появи того леготу, що «теплом пронима», Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, «дрібні» кві­тки, які посміли «проклюнутись», пробитись крізь снігову кору. Зима дмухає на них морозом, жбурляє сніг. Здава­лося, що вже смерть обняла квітки: вони прив'яли, по­хилилися під жорстокими ударами. Та минула буря, і вони знову ожили, піднялися. Вся образність вірша «Ди­вувалась зима» прямо вказувала на нездоланність мо­лодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репре­сивність антинародної політичної системи, продовжували жити, діяти, боротися проти зла.

За принципом паралелізму побудовано поезію «Гри­мить!». Весняний грім символізує прихід «благодатної пори», котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих змін, яких чекають мільйони. Неминучі суспільні «хмари» як багатозначний образ, що, може, характеризує не тільки благодатну, пло­дотворну зливу, а й намагання старих сил врятувати про-гнилу систему, все ж у кінцевому рахунку сприймається як «плідної будущини тіні, що людськість, мов красна весна, обновить».

Ліричний герой «Веснянок» розуміє, що бажані сус­пільні зміни можливі за умови, коли і він, і його од­нодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію «Земле, моя всеплодющая мати...». Щоб бути нездоланним у поєдинку з реакцією, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і

132

теплоти, що «розширює груди, чистить чуття», і вогню, щоб вим «слово налити», «правді служити». Власне, всі названі животворні якості акумулюються в заключному катрені:

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам — в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праві сконать!

Завершується цикл віршем «Vivere memento!», який усіма трьома яваяадцятирядковими строфами кон­кретизує смисл латиномовної назви — пам'ятай, що жи-веші Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих. хто «вчора тлів» «в горя домовині». Повів теплого вітру, шум діброви, шепіт трави, що піднялася «з-під криги мертвоти», шемріт річки змивають з людини смуток та безнадію, дають їй нові сили. Такою впевненістю нас­нажені заключні рядки твору:

Лиш боротись — значит» жит»»-Viverf memento!

Франкову творчість характеризували в різних аспектах,' у цьому зв'язку й поета оцінювали, вдаючись до підкре­слення різних сторін його таланту. Серед цих характери­стик є й така: поет національної честі, поет національної гідності. Справді, Франко високо ніс прапор свого уяр­мленого. роздертого ворожими кордонами народу.

У циклі «Excelsior!»' виділяється поезія «Най­мит». В її першій частині створено образ безправної людини, все життя якої минуло в збагаченні інших. Ба­чимо наймита за чепігами плуга, я тужливою піснею на устах. Житейські злигодні, вестатки, важкв праця «зо­рали зморшками чоло. Хоч трудиться наймит чесно і важко, проте доля обминула його.

Друга частина твору узагальнююча, символічна:

Той наймит - наш народ, що поту ллє потоки

Над яивою чужою Все серцям молодий, думками все високий

Хоч топтаний судьбою.

Поет акцентує безпросвітність долі народу, який зніс «татарські лихоліття», зазнав лиха в добу кривавої бра­товбивчої Руїни в другій половині XVII ст., пережив бру-

3 веовгое. дослівно

кищеї (J7amu*< )

133

гальний тиск кріпосницької неволі. Все ж народ зберіг у серці сподівання на краще, адже ж і в часи чс-рного пригнічення та. зруйнування його рятувала «любов до рідних нив». З тією любов'ю він не один раз оживав, відроджувався, мов легендарний Фенікс, з попелищ, знову піднімався на боротьбу проти тиранії.

Така безмежна віра українця в рідну землю зродила впевненість поета у тому, що в будучині народ-наймит усе ж здобуде жадану свободу, свою кращу долю. Він побідить, порве тпкарлющі пересуду —

І вольний власний лан

Ти внов оратимеш — властивець свого труду, І в власнім краю сам свій пан!

У цих бентежних рядках, як бачимо, на новому етапі суспільного поступу втілюється й Шевченкова віра у не­минучість неремоги Добра, в торжество справедливості.