Драматургія, театр, музика

Нова українська драматургія, початок якій поклала в 1819 р. славнозвісна «Наталка Полтавка» Івана Котля­ревського, розвивалася двома річищами — просвітитель­сько-реалістичним і романтичним. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, звернувшись до селянсь­кого життя, показували долю звичайної людини головним чином у морально-етичному освітленні, торкаючись, зви­чайно, й окремих питань соціального характеру. Перші зразки історичної драматургії («Сава Чалий», «Переяс­лавська ніч» Миколи Костомарова, «Назар Стодоля» Та­раса Шевченка) позначені романтичними прийомами у розгортанні конфліктів, моделюванні поведінки дійових осіб.

Постійні переслідування українства не сприяли розви­тку цього літературного роду, адже, крім аматорських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна ие мала професійного національного театру. Певне по­жвавлення в розвитку сценічного мистецтва розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах Ук­раїни — у Немирові та Кам'янці-Подільському, Чернігові, Бобринці та Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі — аматорські трупи раз у раз починають виставляти п'єси українських драматургів.

Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні Діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п'єсами на українські теми. Марко Кропивницький та Михайло Старицький вдаються до інсценізації повістей і поем інших письменників, їхню увагу привернули насам-

перед твори, в яких змальовувалося життя українців — побут, звичаї, обряди, минуле народу.

Так було пристосовано до сцени повісті Миколи Гоголя зі збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тараса Бульбу». Крім «Назара Стодолі», зажили сценічним жит­тям поеми й балади Тараса Шевченка «Катерина», «То­поля», «Гайдамаки», «Титарівна», «Сотник». Щ інсцені­зації поряд з п'єсами Івана Котляревського, Григорія Кві­тки-Основ'яненка ставали орієнтиром на дальшому шляху розвитку національної драматургії і театру. Слово Шев­ченка, Гоголя, що залунало зі сцени, злободенні соціальні й морально-етичні проблеми, які порушувалися в інсце­нізованих творах, повнокровні характери набували зна­чення естетичної норми для нових, оригінальних п'єс українських драматургів.

Водночас Марко Кропивницький, Михайло Старипь-кий, Іван Карпенко-Карий, які були ентузіастами підне­сення рідного театрального мистецтва, пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які, пройшовши цензуру, часто ще до їх надрукування виставляються на сцені. До репертуару національних труп залучаються драми Івана Франка, Панаса Мирного, при­стосовуються до сцени окремі п'єси інших авторів, важ­ливі змістом, але недостатньо викінчені в художньому плані.

З ініціативи Марка Кропивницького та Миколи Садов-ського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтаві, Києві акторами російської трупи Григорія Ашкаренка було з успіхом поставлено кілька українських драм. А восени 1882 р. Кропивницький створив у Єлисаветграді україн­ську професійну трупу, до складу якої ввійшли Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати То-білевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім — від дівочого прізвища матері), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з ПІевченкової драм.ч «Назар Стодоля»), Панас Саксаганський (прибране ім'я від назви місцевої річки Саксагань) та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Багато зусиль для матеріаль­ного зміцнення трупи, організації оркестру доклав Ми­хайло Старицький.

«Зложилася трупа,— писав Франко про цей театраль­ний колектив,— якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по ук­раїнських містах, а й також у Москві та Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів сві-

14

тової слави. Гра українських артистів — то не була ди­летантська імпровізація (гра актора, не передбачена тек­стом п'єси.— Ред.), але здобуток сумлінних студій, гли­бокого знання українського народу, освітленого інтуїцією (здогад, передбачення.— Ред.) великих талантів».

Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Продовжував діяти ганебний емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою і друкування нею текстів до музичних нот. Суворому цензурному контролю підлягали твори драматургів: заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати національно-визволь­ний рух народу. Українські трупи не мали права інсце­нізувати п'єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською виставою у той же вечір виконувалася ро­сійськомовна вистава на стільки ж дій.

Український театр перебував у винятково тяжкій ма­теріальній скруті. Трупа, не маючи постійного приміщен­ня, змушена була часто переїжджати з міста у місто. Вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосова-них приміщеннях — ярмаркових балаганах, холодних за­лах, в часом і в сільських клунях. Не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів. Актори жили впрого­лодь у незатишних номерах дешевих готелів, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, здоров'ї, психічному стані акторів. І все ж ніщо не могло зупинити викликаного назрілими суспільними і національними проблемами роз­витку сценічного мистецтва.

Ідея національного театру окрилювала передових діячів української сцени. Організаторам і керівникам труп театру корифеїв доводилося водночас виконувати не одне невід­кладне завдання: організаційно зміцнювати театральні ко­лективи, виховувати їх у патріотичному, національному дусі, боротися проти антихудожніх тенденцій «горілчано-гопачної» театральщини, культивованої балаганними тру­пами, збагачувати сценічний репертуар.

Особливо серйозною небезпекою для розвитку націо­нального театру були тенденції розважально-сентимен­тальної театральщини, насаджуваної окремими ярмарко­вими трупами і графоманами. У таких п'єсах і виставах життя народу подавалося фальшиво, спотворено. Тут се­лянське буття показувалося суцільною ідилією: дійові осо­би не стільки працювали, турбувалися за себе чи дітей, як весело розважалися, пили горілку за святковими сто-

16

лами, співали й танцювали. Історичні події й особи також подавалися викривлено, прикрашено, поза зв'язком з тяж­кими буднями селян. Штампи й стереотипи у таких творах панували безроздільно.

Однак українська драматургія з честю вийшла з таких складних випробувань, стала мідною основою для розви­тку високоідейного сценічного мистецтва.

На західноукраїнських землях українські вистави з'я­вляються у 1848 р. У Коломиї на аматорській сцені було поставлено п'єсу Івана Озаркевича «Дівка на відданню, або На милування нема силування», шо являла собою пристосовану до галицьких умов переробку «Наталки Пол­тавки» Івана Котляревського. У 1850 р. там же було поставлено переробку п'єси Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці», здійснену тим же автором.

У 1864 р. при львівському товаристві «Руська бесіда» організується постійна театральна трупа, яка гастролюва­ла в містах Галичини й Буковини, її репертуар був стро­катим і часто низькопробним. На заваді справжньому мистецтву стояли режисерські настанови на святковість, розважальність вистав, відбір п'єс ідилічних, з сентимен­тальним присмаком, з моралізаторськими повчаннями. Іван Франко гостро критикував відірваність галицького театру від життя народу, засміченість його репертуару перекладними салонними драмами і оперетками. Театр, на його думку, мав бути «школою життя», порушувати злободенні соціальні проблеми.

Франко орієнтував львівський театр на використання художнього досвіду, нагромадженого східноукраїнським театром корифеїв. У його репертуарі чільне місце має належати п'єсам Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Карпенка Карого. Значним здобутком західноукраїнської драматургії стали п'єси самого Франка. А його драма «Украдене щастя», вперше виставлена театром «Руської бесіди», стала подією в сценічному житті.

Український театр цього часу за своїм характером був переважно музично-драматичним. Так, вистави «Наталки Полтавки» йшли спочатку в музичному оформленні Мат­вія Васильєва, а згодом Микола Лисенко на матеріалі п'єси створив оперу. Петро Ніщинський написав до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля» музичну картину «Ве­чорниці» з чудовим чоловічим хором «Закувала та сива зозуля». На сцені українських труп йшли опери та оперети Миколи Лисенка, Семена Гулака-Артемовського, Миколи Аркаса.

їв

Музика була обов'язковою складовою частиною вистав, здійснюваних західноукраїнськими трупами у лавові, Пе­ремишлі, Коломиї. Зокрема, п'єси місцевих авторів пу-проводжувалися музикою Михайла Вербидького («Підгі-ряни» Івана Гушалевича), Івана Лаврівського («Роксола-на» Григорія Яхимовича). На Буковині з успіхом ішли драматичні твори письменника і композитора Сидора Во-робкевича «Гнат Приблуда», «Убога Марта», написані па місцевому матеріалі.

Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813 — 1873), племінник відомого поета-байкаря Петра Гулака-Артемовського, написав першу українську лірич­но-комічну оперу «Запорожець за Дунаєм» (1863). Сам автор у перших виставах виконував роль запорожця Івана Карася. Опера завжди йшла з успіхом у театрі корифеїв та й сьогодні входить до репертуару оперних і музично-драматичних театрів. Популярність опери зумовлена па­тріотичною ідеєю (щастя для людини можливе тільки на рідній землі), колоритними образами героїв, майстерністю поєднання ліричних колізій, сцен, мелодій з гумористи­чно-комедійними, щедрим використанням народних пісен­них і танцювальних елементів,

Петро Іванович Ніщинський (1832 — 1896) уславився музично-драматичною картиною «Вечорниці» (1875) до вистави Шевченкової драми. У картині творчо використано образи й мотиви різних фольклорних жанрів — дум, невільницьких плачів, історичних пісень, побуто­вих, жартівливих, танцювальних мелодій. «Вечорниці» композиційне основані на поєднанні оркестрових, сольних та хорових пісенних номерів. Вінцем твору е хор «Заку­вала та сива зозуля», пройнятий патріотично-волелюбним пафосом, сповнений суворо драматичними, елегійно-емо-пійними й бурхливо гнівними інтонаціями. Композитор музично-пісенними засобами передав нескорений дух ук­раїнського народу, висловив його гнів до іноземних по­неволювачів, підкреслив оптимістичну впевненість у пе­ремозі над ворогом. Ніщинський також поклав на музику низку народних пісень, писав романси.

Микола Миколайович Аркас (1853—1909) гар­монізував чимало українських народних пісень. В onept «Катерина», написаній за однойменною поемою Тараса Шевченка, трагедія героїні розгортається на широкому тлі народного життя. Композитор майстедно.лвд ористав мелодії^^аводовоааь-ювмв-іг-^^^ емоцій­

ність oftepM. F!-

.'•К,*;! -••'ї'¹ • -»"ЙЗ-.вИ^.-> ЛЧГіе"^

17

Микола Віталійович Лисенко (1842 — 1912) — геніальний український композитор, основоположник на­ціональної музики. Його творча діяльність була надзви­чайно широкою і багатогранною. Він збирав і уважно вивчав народні пісні, гармонізував і опублікував кілька сотень фольклорних творів. Обробляючи народні пісні, композитор прагнув глибше розкрити зміст і образність кожної з них, зберігали всі характерні особливості їхньої мелодики.

Справжньою скарбницею вокальної музики є цикл тво­рів Лисенка «Музика до «Кобзаря» Тараса Шевченка». Тут е кантати («Б ють пороги», «Радуйся, ниво неполи­тая»), хори («Іван Гус», «Іван Підкова», «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі»), пісні й романси («Якби мені череви­ки», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною», «Садок вишневий коло хати»). Композитор створив низку вокаль­них творів на слова Уїльяма Шекспіра («Пісні Офелії»), Генріха Гейне («У мене був коханий, рідний край»), Адама Міцкевича («Моя милованка»), Івана Франка («Не забудь юних днів»), Лесі Українки («Не дивися на місяць вес­ною») та інших поетів.

Творчо використовуючи традиції народної музики, спи­раючись на досягнення європейської класики, Лисенко підніс українську оперу до рівня світових зразків цього жанру. Його опери позначені високим професіоналізмом, глибиною музичного розкриття складного світу людини. Композитор створив такі різновиди опери: монументальну історико-героїчну народну драму («Тарас Бульба»), ліри­чно-побутову оперу («Різдвяна ніч»), лірично-фантастичну («Утоплена»), сатиричну («Енеїда»), феєрію («Відьма»), комічно-казкову для дітей («Коза-дереза», «Пан Коць-кий»), оперу-«хвилинку» («Ноктюрн»), музично-драмати­чні сцени («Сапфо»).

Лисенко збагатив також жанр оперети («Чорноморці»), написав музику до театральних вистав трагедії Шекспіра «Гамлет», драм Гоголя («Простак»), Старицького («Остан­ня ніч»), Кропивницького («Глитай, або ж Павук») та інших.

В якому б музичному жанрі Лисенко не виступав, всюди відчувалась рука великого майстра. У цьому зв'язку Костянтин Станіславський писав українському вченому й письменникові Агатангелу Кримському: «Якщо Чайков-ського ми називаємо чародієм російської музики, то Ли­сенка — цього чудового і чаруючого красою своєї музики композитора — ми сміливо можемо назвати сонцем ук-

18

і

раїнської музики». Яскрава національним колоритом му­зика Лисенка мала значний вплив на дальший розвиток цього виду мистецтва в Україні, її традиції знайшли про­довження в творчості композиторів перших десятиріч XX ст.— Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Якова Степового, Станіслава Людкевича, під її впливом форму­валася музика Левка Ревуцького й Михайла Вериківсь-кого, Василя Верховинця і Григорія Верьовки, Михайла Скорульського й Костянтина Данькевича.