Новаторство драматурга в жанрі комедії

Карпенко-Карий кардинально змінює й жанр комедії, надає їй яскраво вираженого соціального характеру, на­снажує її зміст нищівним, викривальним пафосом. Сміх у його комедіях став одним з найважливіших засобів художнього узагальнення, визначальним жанрово-компо­зиційним чинником. Новаторство драматурга постає особ­ливо зримим при зіставленні його комедій з аналогічними явищами в українській драматургії попередніх десятиріч, зокрема «Сватанням на Гончарівці» Григорія Квітки-Ос­нов'яненка, «Побутом Малоросії в першу половину XVIII століття» Романа Андрієвича, «Простаком» Василя Гого­ля, в яких конфлікт розгортався переважно на побутовій основі.

Минуло понад сто років, як побачила світло «Мартин рампи комедія «Мартин Боруля» (1886), на-Боруля» писана на основі фактів здобування батьком

дворянських прав. Дружина письменника Со­фія Тобілевич стверджує, що Карпенко-Карий виношував задум п'єси впродовж тривалого часу. Осмислюючи пра­гнення батька «піднятися трохи вище над рівнем селян­ської верстви», письменник надав великого значення темі твору, показу на сцені «перед широким колом громадян­ства трагічного становища поневоленої людини, яка бор-

106

сається в лабетах безправності, бажаючи добитись хоч якихось куценьких прав».

Це свідчення дуже цікаве, адже орієнтує нас побачити в комедійних ситуаціях далеко не смішні сторони дійсно­сті. Сюжет п'єси, яка є своєрідною, яскраво національною, українською версією славнозвісної комедії Мольєра «Мі­щанин-шляхтич», складають гумористичні сцени про на магання заможного хлібороба Мартина Борулі домогтися втрачених дворянських прав. Посварившись з поміщиком Красовським, Боруля затіває судову справу, щоб довести сусідові, що він сам — не «бидло», а його син — не «теля». Інакше кажучи, позивач хоче домогтися пока­рання Красовського за образу його теж «дворянської» честі. І доки чиновник-пройдисвіт видурює в нього гро­ші, Мартин запроваджує в своїй хаті «дворянські» по­рядки.

Разюча невідповідність між давно усталеним трибом життя хлібороба і насаджуваними «дворянськими поряд­ками» (Мартин наказує і собі, і членам родини довго спати, хоч від спання йому і нудно, і боки болять; планує розвести собак і їздити на полювання, влаштувати сина на канцелярську службу, видати дочку за чиновника) створює гострокомедійні ситуації. Зрештою, всі химери Борулі терплять крах.

Так непомітно іронічне ставлення автора до «уродзоного шляхтича» переростає в сатиричне викриття пануючих соціальних порядків. Уже сучасники драматурга відзна­чали ідейний перегук між твором Івана Карпенка-Карого й сатирою Миколи Гоголя. За начебто тільки розважаль­ним сміхом, що панує в українській комедії, чується голос автора «Ревізора»: «Над чим смієтесь? Над собою сміє­тесь!» Оцей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору Карпенка-Карого. Тоді й сам головний коме­дійний герой перестає здаватися тільки смішним.

Один з ретельних дослідників творчості Карпенка-Ка­рого, Леонід Стеценко, зіставляючи «Мартина Борулю» з мольерівським «Міщанином-шляхтичем», відзначав не тільки спільні риси української і французької комедій, а й показував відмінність між ними, чим ще раз засвідчив новаторство нашого драматурга. Якщо в п'єсі Мольєра як яскравого представника класицизму моралізаторство но­сить абстрактно-повчальний характер, то в реалістичній комедії Карпенка-Карого воно спрямоване проти конкрет­них побутових і соціальних явищ, поданих у яскраво національному художньому зрізі.

107

Ocyff хижацького нагромадження

Карпенко-Карий не міг обминути й таке суспільне зло, що нестримно розроста­лося в пореформених умовах, як гонитва спритних «мужиків», особливо недавніх панських прикажчиків та економів, за

грошима. Вони, намагаючись «вибитися» вгору, посісти верхні щаблі в суспільній ієрархії, не гребували нічим у брудному процесі нагромадження грошей, майна, землі. Уже в ранній драмі «Бурлака» було виведено тип нена­жерливого багатія — старшини Михайла Михайловича, який, баришуючи громадськими грішми, набивав свої кишені.

Впритул до цієї теми драматург звернувся в комедії «Розумний і дурень» (1885), задум якої був зумов­лений поведінкою реальних прототипів — двох братів з однієї знаної автором сільської сім'ї. Один з них, прозва­ний розумним, «вдарився до комерції», нічим не гребуючи в збагаченні. А другий, «дурний», задовольнявся наймен­шим, лиш би жити чесно, жити по совісті.

У такому ж аспекті протиставляються сини заможного селянина Каленика Окуня — Михайло і Данило. Перший з них скрізь урве для себе ласий шматок. Він, оббрехавши брата перед батьками, зумів прогнати Данила з рідної хати, заволодів батьковим господарством і перетворився в цинічного хижака. Він не соромиться здерти з сусіда карбованця за «спаш», привласнює частку братового май­на, встряє в шахрайські афери з шинками. Михайло у всьому керується принципом: «Аби користь — все мож­на». Цинізм господарювання цього хижака з особливою силою виявився у тому, що, прогорівши в одній з махі­націй, він, аби не заплатити штрафу, на повному серйозі радить батькові відсидіти «три місяці в острозі — і гроші будуть цілі, це все одно, що заробите».

Данило не може змиритися з такою «філософією» гли­тая, він намагається усовістити Михайла. Зрозуміло, що такі його дії аж ніяк не впливають на хижака. Загалом же образ Данила вийшов нежиттєвим.

Якщо в п'єсі «Розумний і дурень» конфлікт між добром і злом висвітлюється головним чином у морально-етичному аспекті, то в комедії «Сто тисяч» (1890) аналогічна тема жадібного нагромадження висвітлюється в плані со­ціальному Характерно, що драматург, обдумуючи сюжет майбутнього твору, в основу якого також лягли спостере­ження гарячкової інтенсивності «мужиків» у скуповуванні землі, планував дати йому назву «Влада грошей».

108

У комедії «Сто тисяч» викривається патологічна за­жерливість багатія Герасима Калитки. Глитай добре ро­зуміє, що його багатство створюється працею наймитів, їх нещадною експлуатацією, проте шкодує для них по­живної страви, навіть шматка хліба. Щодо цього яскравим прикладом є колоритна сцена, в якій ретроспективно йдеться про один з епізодів життя Герасима. Письменник, використовуючи прийоми позасценічної дії, показує ха­мелеонство глитая, його мерзенну безпринципність, лице­мірство, брехливість. Видаючи дочку заміж. Калитка по­рушує дану раніше сватам обіцянку. З цього приводу на весіллі зчинилася бійка, в якій Герасимов! вибили два зуби, проте він вважає, що «перемога» дісталася йому, адже ж гроші залишились у калитці.

Впадає в око відмінність соціального типу, представ­леного Михайлом Окунем, Герасимом Калиткою, як і Те-рентієм Пузирем з комедії «Хазяїн», від образу Мартина Борулі. Якщо останньому, такому ж багатому селянинові, потрібна була дворянська честь, хай, може, ним усвідо­млювана поверхово, гротескно, то хижаки нової формації її розуміють грубо меркантильно. Вони почувають себе щасливими у процесі матеріального збагачення і керують­ся принципом: якщо матимеш гроші, діставатимеш честь від тих, хто їх матиме менше.

Тому Калитка на всьому заощаджує, експлуатує і най­митів, і членів своєї сім'ї, скуповує землю в дворян, що розорюються. Він вважає, що панські «примхи» і стали причиною занепаду «дворянських гнізд», а тому й заявляє:

«Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». І він погоджується на придбання за безцінь ста тисяч карбованців. Коли ж при цій операції Калитка був ошуканий шахраями, то кинувся вішатися. Врятований від смерті, Герасим, ридаючи, дорікає рідним і близьким: «Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!»

За всієї національної своєрідності художня реалізація теми хижацького збагачення глитая в комедіях українсь­кого письменника має й загальнолюдські аспекти, адже ж морально-етичні проблеми, порушувані в них, так чи інакше перегукуються з вічною темою бездуховності лю­дини, засліпленої жадобою наживи. Цим п'єси Карпенка-Карого близькі до творів Уїльяма Шекспіра («Король Лір», «Венеціанський купець»), Карла Гольдоні («Сім'я анти-кварія», «Слуга двом панам»), Оноре де Бальзака («Батько

109

Горіо»), Чарльза Діккенса («Життя й пригоди Ніколаса Нікльбі», «Домбі і син»), Миколи Гоголя («Мертві душі»), Івана Франка («Основи суспільності»), Михайла Салтикова-Щедріна («Пошехонська старовина»). У цьому ще раз пе­реконує й соціальна комедія «Хазяїн» — справді унікальна річ і за задумом, і за художнім рівнем його втілення.

Зміст твору

КОМЕДІЯ «ХАЗЯЇН»

Своїм змістом комедія «Хазяїн» (1900) певною мірою схожа на розглянуті вище дві п'єси дра­матурга, присвячені дослідженню деморалізації людини, одержимої нестримним потягом до зба­

гачення. Проте сам автор справедливо вважав, що в комедії «Хазяїн» йому найкраще вдалося викрити люд­ське прагнення до збагачення заради самого нагромад­ження багатства.

Як відомо, зміст літературного твору складають тема, ідея та проблематика.

Тема твору — це конкретні сторони реальної дійсності, що покладені в його основу. Драматург був добре озна­йомлений з життям сільських багатіїв на українському Півдні, з методами збагачення, завдяки яким недавно звичайні, але спритні селяни своїм майновим станом, своїми прибутками не тільки зрівнялися з колишніми дворянами-латифундистами, які ще з часів Катерини II володіли тисячами десятин землі, а часом і переважали їх. Колишні «мужики» вже організовували на скуплених землях економії, мали управителів, щосуботи вислухову­вали у конторах їхні звіти про зроблене за тиждень. «Це вже була широких масштабів експлуатація селянства, що втратило всяку надію коли-небудь звільнитися від мате­ріальної залежності від не «павука» вже, а величезної бездушної машини, хазяйського колеса»,— писала про особливості господарювання нових володарів степу Софія Тобілевич у мемуарах «Мої стежки і зустрічі».

Такий спосіб господарювання цих хазяїнів і визначив тему комедії «Хазяїн», де в центрі поставлено мільйоне­ра-аграрія Терентія Гавриловича Пузиря з усім його «ха­зяйським колесом». Розкриваючи в численних ситуаціях методику господарювання хазяїна, драматург на конкрет­ному, взятому з життя матеріалі показує всю механіку блискавичного збагачення тих нових власників сотень і тисяч десятин землі, що вибилися з мужиків, акцентує на антигуманному характері їх господарювання. Сам автор

110

твору

«Хазяїн»

у листі до сина Назара від 27 грудня 1900 р. так визначав головну ідею комедії: «Хазяїн» — зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети».

Ідейно-тематичний зміст твору дав змогу письменни­кові порушити низку злободенних соціальних і мораль­но-етичних питань, які примушували сучасників — та й не тільки їх, а й майбутні покоління — задуматися над тим, як треба було б жити, працювати, мислити, щоб не соромно було ні перед собою, ні перед дітьми та онуками. Усім змістом твору драматург прагнув переконати читачів та глядачів, що кожному слід діяти за законами правди, справедливості, честі. Інакше кажучи, в комедії ставилися питання важливі, актуальні, загальнолюдські, що стосу­валися всього суспільства, його звільнення від соціальних болячок, його морального оздоровлення.

Як відомо, зміст твору, як і всякого ду-

Жанрова- ховного чи матеріального явища, втілю-композиціина ється у відповідній формі. Гранями форми

специфіка літературного твору є його жанрова спе­

цифіка, композиційно-сюжетна структу­ра, образна система, особливості мови. це соціальна сатирична комедія, в якій

за допомогою драматичного відображення життя, що кар­динально відрізняється від епічного й ліричного, створено неповторну модель дійсності, притаманну тільки цьому, а не якомусь іншому авторові. Створений Карпенком-Ка-рим світ нагадує реальний світ, але, звичайно, не тотож­ний йому. Показуючи Пузиря, його родину, економів, сусіда-поміщика, вчителя гімназії, робітників, драматург узагальнив у конкретній образній формі тенденції розви­тку суспільних відносин, оцінив і схарактеризував їх.

Ще Іван Франко помітив, що постать капіталіста в сільському господарстві з усім його «хазяйським колесом» виписана з епічним розмахом, проте такий характер пи­сьма не порушив жанрової специфіки п'єси, бо її автор майстерно володіє технікою драматургічної організації ху­дожнього матеріалу.

Комедія складається з чотирьох актів, її дія відбува­ється головним чином у кабінеті хазяїна, де зосереджу­ються всі важелі управління господарством, що, зрозуміло, сприяє розкриттю поведінки Пузиря з різних боків, з'я­суванню внутрішніх імпульсів його дій і вчинків. Але місцем другої дії, де йдеться про обурення робітників нещадною системою гноблення, обрано подвір'я, сад перед будинком Пузиря.

Ill

Та в донесенні задуму автора до глядача важить на­самперед внутрішня композиційна структура п'єси. В цьо­му зв'язку важливим для її розуміння є такий момент. Щоб розкрити саму суть брудних^-махінацій новонародже­них ненажерливих багатіїв, зримо показати рух «хазяй­ського колеса», всі непривабливі сторони господарювання чумазих, Іван Карпенко-Карий будує комедію на типовій інтризі, пов'язаній з черговою махінацією мільйонера — переховуванням дванадцяти тисяч овець такого ж шахрая, як і сам,— злісного банкрота Михайлова.

Розгортанням цієї брудної операції драматург прямо показував, як багатіли проворні «мужички». Нищівність гострого викриття соціального зла в комедії підсилювалася тим, що власник незліченних багатств встряє ще в одну аферу, хоч з самого початку добре розуміє її злочинний характер. Проте можливість так «легко» взяти двадцять відсотків з валової виручки відсунула на задній план деякі побоювання, причому з самої сцени видно,— що вислов­лювана Пузирем тривога була ще одним тактичним при­йомом тиску на злочинного спільника.

Вдало застосований і такий елемент побудови твору, як розташування дійових осіб. У центрі п'єси сам госпо­дар, суть його намірів розкривається в конкретних сто­сунках з Феногеном, економами, фактором Маюфесом. Щоб схарактеризувати Пузиря в особистому житті, дра­матург показує його у взаєминах, розмовах з дружиною, дочкою, вчителем Калиновичем, кравчихою, родовим ари­стократом Золотницьким, лікарем. Так досягається мож­ливість всебічно оцінити Пузиря і як господаря, і як людину.

Уже ім'я головного персонажа комедії ске-Система ровує нашу увагу в генетичний зв'язок між дійових п'єсами «Хазяїн» і «Сто тисяч», адже в ос-осіб танній йшлося про намір Калитки висватати своєму синові одну з дочок сусіднього бага­тиря Пузиря. Цей намір не здійснився через відмін­ність у соціальному становищі глитаїв. В очах тодіш­нього Пузиря Калитка з його двомастами десятин землі залишався мужиком, навіть незабезпеченою людиною («голяк масті, чирва світить»). Звідси й відповідне ставлення до Романа, якого не запросили в світлицю, дали їсти на кухні.

Зневага, якої син зазнав у Пузиря, викликала в Ка­литки вибух обурення: «Ах ти ж погань! Мужва репанаї. Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а:

112

тепер розжилася, кумпанію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом! Ах ти ж пузир з горохом».

Щоб глибше зрозуміти щабель, на якому перебуває Пузир У комедії «Хазяїн», потрібно пам'ятати, що між написанням згаданих п'єс — дистанція в одинадцять ро­ків а при бурхливому розвитку капіталізму в сільському господарстві на українському Півдні це відносно тривалий час. Отже, Пузир, згадуваний у п'єс' «Сто тисяч», у своєму збагаченні за ці роки піднявся ще вище, на що й вказує авторське пояснення в списку дійових осіб — мільйонер. Однак не забуваймо й того, що в своїй оцінці Пузиря Калитка близький до істини, коли вважає його мужиком і «своїм братом». Незважаючи на різні рівні економічної могутності, вони обидва залишилися грубою, цинічною, ненажерливою суспільною силою.

Наміри Калитки і Пузиря підпорядковані нагромад­женню багатства, обидва вони хижаки. Для обох харак­терна моральна деградація, і не випадково їхнє бездуховне існування закінчується трагічно.

Про рівень економічної могутності Пузиря можна су­дити з того, що тепер його безроздільною власністю е необмежені земельні простори, про які тільки заздрісне мріяв Калитка. Драматург акцентує на одному характер­ному образі, щоб показати багатство «хазяїна»: «Їхали ми цілий день,— улесливо говорить меткий посередник між багатіями Маюфес.— «Чия земля?» — питаємо — «Терентія Гавриловича Пузиря». На другий день знову питаємо: «Чия земля?» — «Терентія Гавриловича». І тіль­ко на третій день, надвечір, почалась земля Гаврила Афа-насійовича Чобота. Ха-ха! Княжество! Ціле княжество!» Не випадково німець, який теж був учасником цієї поїздки степовими просторами, жартуючи, сказав, що в «цього ха­зяїна більше землі, ніж у на тім герцогстві». Деталь, як бачимо, дуже промовиста. Пузир має кілька економій, де працюють, і постійні робітники, і строковики. Він продає тисячі пудів зерна, на його степах випасаються отари овець, за якими наглядають не тільки чабани, а й іноземний спеціаліст. Однак мільйонерові все мало, він намагається всіляко вдосконалювати механізми визиску. Він жорстоко накидається на економа Зеленського, котрий не зумів «за­гнуздати мануйлівських мужиків», не вміє «зробити деше­вого робітника», як це з успіхом здійснює Ліхтаренко. Пузир переконаний у тому, що «умови люди роблять», а тому наказує економові будь-що обезземелити селян. Він за без-пінь скуповує в селян, що потрапили в біду, їхніх овець.

113

На докори Золотницького про байдужість до обгово­рення в земстві питань допомоги голодуючим селянам мільйонер відповідає, що голодних збільшуватиметься, чим більше про них будуть піклуватися. І зразу ж по-шкурницькому радить: «Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п'ятнадцять копійок на роботу».

Витягти все з робітника, використати будь-яку нагоду для збагачення, «користь витягать, хоч би й зубами при-йшлось тягнуть»,— ці принципи експлуатації покладеш в основу «хазяйського колеса» мільйонера. Для Пузиря несумісні поняття «хазяйнування» з поняттями честі, по­рядності, щирості, сумління. Все, що не стосується зрос­тання прибутків, йому видається вигаданими химерами:

«Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають».

Драматург помітив у житті й відобразив у п'єсі неза­доволення робітників поборами й утисками. Промовисти­ми є голоси, що лунають з юрби протестуючих: «Ми не собаки — і собак краще годують!» Це важлива якість реалізму Карпенка-Карого, яка зближує його комедію з творами Івана Франка бориславського циклу. П'єса наси­чена численними реаліями (про глевкий хліб для робіт­ників, який, зчерствівши, стає «такий твердий, як цегла»;

про тимчасове збільшення стройовикам платні в гарячу пору і її різке зменшення під осінь: «мед собі зоставив, а бджіл викурив з вулика»; чи про глитайську істину «аби бариш, то все можна»), які передають дух часу, характеризують період грубого нагромадження капіталу.

Особливо вражають побутові подробиці з життя міль­йонера, які переконують, що мужицькі манери залиши­лися в ньому без змін; не розлучається з латаним халатом і подертим кожухом, маже чоботи дьогтем, а чуб — оли­вою, їдучи в місто, бере в торбу шматок хліба і сала, жебракові не дасть і копійки. Через надмірну скнарість дістав травму, яка передчасно звела його в могилу.

Внутрішнє єство мільйонера, рух «хазяйського колеса» стають яснішими й завдяки поведінці його помічників.

Феноген як «права рука хазяїна», як перший його порадник і помічник не просто ознайомився з усіма «се­кретами» господарювання Пузиря, а й, керуючись ними і увійшовши в повне довір'я мільйонера, теж забезпечив своє благополуччя. Прикидаючись вірним слугою хазяїна»

114

він щодня його обдурює, краде, причому вже нагарбав стільки, що підшукує для себе маєток десятин на п'ятсот. Проте це не заважає Феногенові вдавати з себе нещасного і при всякій можливості «заробляти» на довір'ї Пузиря.

Розуміючи, що свій авторитет потрібно «підтримува­ти» Феноген піде на будь-яку підлість, вдасться до най-мер'зенніших засобів. Так, він оббріхує перед Пузирем Ліхтаренкового помічника Зозулю в злодійстві, чим што­вхає чесного, вразливого юнака до самогубства, зводить наклепи на шахмейстера Куртца і чабана Клима. Цей негідник обмовляє й Ліхтаренка, бо вбачає в ньому кон­курента і знає, що тому відомі його махінації.

За «словечко», замовлене перед хазяїном, дістає хабара від економа Зеленського. Грошові подачки має від дру­жини Пузиря тільки за те, що сприятиме у врученні мільйонерові нового халата, від Золотницького — у зв'яз­ку з іменинами хазяїна. І це тільки за один день. У поведінці Феногена переплелися підлість, лицемірство, улесливість, егоїзм.

Помічником Пузиря і в обдиранні трудівників, і в різних аферах виступає й Ліхтаренко, котрий багато в чому схожий на Феногена, але й відрізняється від нього відвертим цинізмом і нахабством. Обидва злодії, мерзот­ники, вони водночас обвинувачують один одного в шах­райстві. В цьому плані є показовою ява XI другої дії, з якої видно, що ці хижаки ретельно стежать один за одним, фіксують брудні махінації. Вражений нахабністю молод­шого і меткішого економа, Феноген здивовано вигукує:

«І де ти такий узявся?» Ліхтаренко резонно відповідає:

«Хазяїни викохали!»

Суть своїх шахрайських операцій Ліхтаренко пояснює цілком логічно, відповідно до тих аморальних критеріїв, які виробилися у процесі гонитви глитаїв за наживою. Хитрий економ не вважає, що краде, хоч насправді ко­жний його крок спрямований на привласнення чужого добра. Він з цинізмом пояснює, що так чинить, аби й хазяйське було ціле, і йому була користь: «Це комерче-ський гендель!» За його словами, інакше не може й бути, якби не брав собі, то був би останнім дурнем: «Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивитися та завидовать, як люде багатіють? Я не такий! Завидують тілько недо­тепи!»

Реалізм комедії виявляється і в тому, що такі дійові особи, як Золотяицький, Соня, Калинович, хоч і не підтримують цинічних зазіхань Пузиря і його поплі-

115

чників, але нічого й не чинять, щоб зупинити «хазяйське колесо». Їм, як людям освіченим, певною мірою обізнаним з культурою, соромно за грубо-вульгарні методи господа­рювання мільйонера, вони хотіли б його усовістити. На цьому й вичерпується їхній спротив грубій хижацькій силі.

Художня майстерність драматурга позна-Особливості чилася і на мові комедії. Характерною мови твору особливістю драматичного твору є те, що

в ньому мова є найважливішим засобом типізації й індивідуалізації дійових осіб, а драматичний діалог є специфічним функціонально-стильовим різнови­дом літературної мови. Ця особливість зумовлюється його діалектичною єдністю із засобами пластичної та мімічної виразності при сценічному втіленні тексту п'єси.

Драматичний твір вимагає від автора, щоб кожна сцена рухала дію, щоб у діалозі кожна репліка була спрямована на розкриття ідейного задуму автора. Так, уже в другій яві першої дії, де зустрічається Феноген з Маюфесом, виявляється головна тема комедії. На репліку Феногена, що вже давненько, мовляв, комерсант не появлявся у хазяїна, останній пояснює це своєю зайнятістю.

Феноген. Загрібаєте грошики!

Маюфес. Ет, поки заробиш грош, підошви побйоші

Феноген. Ну, не гнівіть Бога! Домик чудовий купили!

Маюфес. За стілько літ — другії купили не домики, а палати!

Феноген. Мало чого... Е-хе-хе!.. От гляньтеї

Маюфес. Халат, ну?

Феноген. Халат міліонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий

є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього

халата і від кожуха, повірите, смердить!

Уже тут намічається характер конфлікту комедії, і майбутнє розгортання сюжету дістає реальне мовне оформлення. Письменник іде від живого мовлення * представників відповідних соціальних груп, про що свідчать і лексичні відмінності у їхній мові, характер її ритму, своєрідна інтонаційність. Дійові особи розмов­ляють українською, хоч соціальний жаргон індивідуа­лізує їх.

Як це й притаманне живому мовленню, діалоги в п'єсі насичені запитальними та окличними інтонаціями, для реплік характерні уривчастість, перерви в мовленні, по­втори тих частин фрази, які несуть важливе смислове навантаження.

116

Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти і будеші

Пузир. Яким родився, таким і помру!

Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден

почепив?

Пузир. Заслужив — і почепив! Золотницький. Шмаровоз!..

Лексичне багатство, урізноманітнене жаргонізмами, тропіка, властива усному мовленню, характерні для нього фігуральні засоби надають мові твору життєвої достовір­ності, забезпечують комедії одне з найпочесніших місць в українській драматургії.