На вершинах драматургічної майстерності

ХУДОЖНІ ПОШУКИ У ЖАНРІ ДРАМИ

Карпенко-Карий вже в молодості був обізнаний з кра­щими творами української драматургії XIX ст. З роками зростало розуміння таємниць творчого процесу, необхід­ність дотримання драматургом законів сцени. Тому вже власні перші кроки на ниві драматургії були успішними:

на його навіть ранніх п'єсах не помітно слідів учнівства. Уже в першій п'єсі «Чабан» (пізніша назва «Бурлака» «Бурлака»), написаній 1883 р., виявилася схильність драматурга до відбиття соціальних конфліктів. Письменник розумів, що однією з найваж­ливіших проблем, які гостро поставали перед театраль­ними діячами і вимагали негайного і радикального роз­в'язання, було розширення і збагачення сценічного ре­пертуару. Потрібно було дати і читачеві, і особливо глядачеві твори злободенні та художньо довершені. На­зріла необхідність перетворити театр, за мудрими наста­новами Івана Франка, на справжню школу життя.

Віддаючи належне зображенню обрядової сторони на­родного життя, широко і яскраво представленого в п'єсах Марка Кропивницького і Михайла Старицького, Іван Кар­пенко-Карий разом з тим усвідомлював приглушеність реалістичного, соціального звучання тих творів, які не виходили за межі побутовізму й етнографічності. Тому в драмі «Бурлака» традиційний мотив кохання був відсу­нутий на другий план, а головний акцент зроблено на конфлікті між соціально-антагоністичними силами поре-форменого села. Відштовхнувтись від традиційної ще з часів появи «Наталки Полтавки» колізії про підстарку­ватого зальотника, який намагається зруйнувати майбутнє парубка Олекси і дівчини Галі, Карпенко-Карий зосеред­жує головну увагу на викритті зловживань владою воло­сного старшини, на тій відсічі, яку дає кривдникові бур­лака Опанас.

103

Через протистояння між бурлакою і старшиною, в спіл­ці з яким виступають його поплічники — писар Омелян, крамар Гершко, збирач податків Сидір, драматург дістав можливість показати беззаконня і сваволю, які панували не тільки в одному селі, айв усій царській імперії. Тому Іван Франко й характеризував цю п'єсу як політичну, виділяв образ Опанаса як сильну, вольову, енергійну лю­дину, що мужньо виступила проти несправедливості й «зупинила бодай моментально хід поганої машини сіль­ської деморалізації і спричинила остаточно її прочищення».

На перший погляд може видатися, що «Наймичка» в драмі «Наймичка» (1885) Карпенко-Карий просто продовжує традиційну ще з часів Григорія Квітки-Основ'яненка («Сердешна Окса­на») і Тараса Шевченка («Катерина», «Відьма») тему знедоленої селянської дівчини, зневаженої кривдниками. Однак драматург трагедію Харитини розгортає в новому аспекті, акцентуючи не тільки беззахисність сироти, над* якою злі, безсердечні люди знущаються щодня, а й ни­щівно викриваючи огидну, розтлінну мораль багатія Цо-куля і йому подібних.

За свідченням Софії Тобілевич, письменник тривалий час обдумував задум твору, в якому було б показано долю дівчини, що, втративши матір, «опинилась сама однісінька на білому світі, без родичів і будь-якої ласкавої опіки». Справді, становище героїні драми безвихідне, в її житті відсутній найменший просвіток, не проглядається він і в майбутньому. Знеславлена багатієм, Харитина знаходить свій кінець у річці.

Драматург, який був присутнім на прем'єрі вистави за його п'єсою, що відбулася 15 липня 1886 р. у Ростові-на-Дону, в акторському ансамблі особливо виділив Марію Заньковецьку, яка виконувала роль Харитини, за май­стерність у розкритті внутрішнього світу нещасної люди­ни. За його словами, гра Марії Заньковецької не тільки піднімала її на найвищий щабель сценічного мистецтва, а й «увічнювала ім'я артистки, поставивши його поряд уславлених імен, відомих усьому культурному світові».

Вистави «Наймички» завжди проходили з величезним успіхом. Так, драма виставлялася двадцять два рази під час осінньо-зимових гастролей 1886—1887 pp. у Петер­бурзі. За словами Марка Кропивницького, це був «такий тріумф українського слова, якого більш ніколи воно не зазнавало». Навіть відвертий реакціонер-шовініст Суворій не міг приховати свого захоплення грою українських ак-

104

торів. Трагедія Харитини у виконанні Марії Заньковецькоі викликала сльози у Льва Толстого.

Під такою назвою з'явилася у 1886 р. «Безталанна» нова соціально-психологічна драма Кар-пенка-Карого, над якою він працював упродовж тривалого часу. Спочатку п'єса мала назву «Хто винен?», потім — «Чарівниця», зрештою — «Без­талання», проте цензура кілька разів не допускала її до вистави, бо, як цинічно відповідав Миколі Садовському начальник Санкт-Петербурзького цензурного комітету ге­нерал Пантелеев, «нам надоели ваши хохлацкие произ­ведения, и от них просто отбою нет». Зрештою, при переписуванні в цензурі назви п'єси вкралася невеличка помилка, тому драма й побачила світло рампи під заголо­вком «Безталанна». З 1887 р. п'єса стала з успіхом ви­ставлятися на сцені театру корифеїв, а пізніше й іншими акторськими колективами.

Звичайно, зміна назви не пішла на користь твору, бо певною мірою затуманювала його зміст, завуальовувала соціальні питання причини трагедії героїні, яка, не за­знавши щастя в заміжжі, стала жертвою жорстоких умов, у які потрапляла невістка в хаті свекрухи.

Сюжет драми оснований на тому, що парубок Гнат, «посварившись з коханою дівчиною Варкою, на зло їй», а насправді на шкоду собі, одружується з іншою дівчи­ною — Софією, яка його вже давно любила. Та не спо­добалась свекрусі молодиця, гризла стара її. Гнат хоче вирватися з хатнього пекла. В нього знову прокидається давнє почуття до Варки. І, зрештою, в момент нервового перенапруження Гнат вбиває свою тиху і добру дружину.

Драматично-трагедійні колізії п'єси породжені щоден­ним трибом селянського буття. Загалом добрі, щедрі сер­цем люди потрапляють у такі складні обставини, з яких ніяк не можуть вибратися. Ніби самою долею судилися і Софії та Гнатові, і Варці, і старому Іванові невимовні моральні страждання, хоч з підтексту твору стає ясним соціальне підґрунтя трагедії, що сталася в сім'ї.

Драма, за точним спостереженням Івана Франка, показує «з якоюсь майже дошкульною пластичністю душну і темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове, але ніщо тут не збуджує, не підтримує в них почуття обов'язку і громадської свідомості. Можливо, саме в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють у його драмі».

105

Справді, в одному з листів до Михайла Старицького автор драми зазначав, що нещасне становище Софії зовсім не в тому, що колись любилися Гнат з Варкою, не в тому, що тепер на заваді родинного щастя стоїть остання. При­чина трагедійної долі молодиці в тому, що «родинний гніт свекрухи вбиває навіть сильних осіб, не тільки таких кротких, як Софія, і коли б не було цього гніту, не було б і місця для Варки».

Певною мірою наявні в «Безталанній» мелодраматичні прийоми, використовувані, як відомо, для посилення емо­ційного впливу п'єси на глядача. Дехто з дослідників (Яків Мамонтов) схильний був характеризувати акценти драматурга в розкритті пристрасті героїв як суто роман­тичні, умовні. І все ж драма Карпенка-Карого витримала іспит часу завдяки переконливому дослідженню внутріш­нього світу людини, вмотивуванню поведінки дійових осіб впливом конкретного суспільного середовища. Це й дає підстави визначати «Безталанну» як соціально-психологі­чну драму.