На ниві драматургії

Трудно переоцінити значення Старицького в розвитку драматургії, а отже, й українського театрального мис­тецтва. Він залишив 25 закінчених п'єс, серед яких поряд з оригінальними творами значне місце належить уже зга-дуваяим інсценізаціям та драматичним переробігам деяких п'єс. Працюючи над темами, порушуваними в творах Ми­коли Гоголя, Якова Кухаренка, Івана Нечуя-Леаицького, Панаса Мирного, Олекси Стороженка, Елізії Ожешко, Юзе-фа Крашевського, він вносив у переробки багато нового. Зберігаючи, як правило, сюжетну канву, Старицький вод­ночас всебічніше окреслював постаті вже відомих читачеві персонажів, загострював конфлікти, збагачував мову. Ці переробки здійснювалися за згодою авторів, на театраль­них афішах вказувалося, що текст нових п'єс належить двом авторам. Проведені вченими текстологічні дослід­ження засвідчили значний внесок Старицького в здійснені ним інсценізації та переробки, що дало підстави включати їх у видання спадщини драматурга.

Злободенні проблеми сучасного життя порушувалися драматургом і в оригінальних п'єсах. Драма «Не суди­лось» (1881) через художню реалізацію традиційної теми нещасливого кохання селянської дівчини Катрі з паничем висвітлювала не тільки мерзенність «панського болота», а й переконливо спростовувала нікчемність популярної тоді в дворянському середовищі ідеї про «злиття» пана з мужиком. Впадає в око й новий аспект порушених у п'єсі проблем: принципове осудження інтелігентом-демократом Павлом Чубанем розтлінної панської моралі, носієм якої виявився його приятель, студент Михайло Ляшенко: «Ет, одним ви миром мазані: обтешетесь звзрху тією культу­рою, приберетесь у ідеальні хпмороди та й красуєтесь, а дмухни тільки на вас, подряпай трошки, то такі ж жироїди у ґрунті,,.»

Входить і сьогодні до сценічного репертуару драма «Ой ве ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892),

94

написана за мотивом пісні напівлегендарної полтавської піснетворки середини XVII ст. Марусі Чурай. Ця пісня неодноразово використовувалася українськими письмен­никами — Кирилом Тополею (п'єса «Чари»), Левком Бо-ровиковським (балада «Чарівниця»), Володимиром Алек-сандровим (лібрето оперети «Не ходи, Грицю, на вечор­ниці»), Володимиром Самійленком (драматичні картини «Чураївна»), Ольгою Кобилянською (повість «В неділю рано зілля копала»), Старицький хоч і вживає жанрове визначення «Драма із давніх часів», проте показує в п'єсі соціальні взаємини в українському пореформеному селі. Багатий підстаркуватий Хома, якому запала в око вісім­надцятирічна Маруся, незважаючи на відразу дівчини до нього, прагне будь-що одружитися з нею, намагається «грішми поборотись з красою». Діючи мерзенними засо­бами, багатій розбиває щастя закоханих Марусі й Грицька, спричиняє отруєння парубка і божевілля дівчини. За за­конами мелодрами (а її відгомони відчутні в п'єсі) лиходій також гине у фіналі твору. Ця п'єса позначена широким використанням музично-пісенного фольклору, народнооб­рядового матеріалу.

Драма «Талан» (1893), яка, до речі, присвячу «Талан» далася Марії Заньковецькій, вперше в україн­ській літературі звернула увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної наці­ональної трупи. Розгортаючи життєву долю талановитої актриси Марії Лучицької, Старицький порушує низку актуальних соціальних, мистецьких, морально-етичних питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було Лучицькій прийти на сцену, але ще важче їй реалізувати свій мистецький талант.

Лучицька прагне нести світло мистецтва широким ма­сам, виховувати їх, картинами народного життя, звичаїв, обрядів, багатством і красою рідної поезії і мови підносити національну свідомість і знедолених низів, і зденаціона­лізованої верхівки. Однак їй на заваді стоять бездарна акторка Квятковська, деспотичний антрепренер Котенко, продажний журналіст Юркович. На деякий час актриса, вийшовши заміж за поміщика Квітку, залишила сцену, однак ні спокою, ні рівноваги не знайшла в домі чоловіка. Більше того, її пригнічують умови бездуховного існування, її переслідує жорстока свекруха, мучить безпідставними ревнощами чоловік.

Лучицька знайшла в собі сили повернутися в театр,

95

глядачі тепло вітають її гру. Однак цькування талановитої актриси продовжується, набуває ще цинічніших форм. Вона непритомніє під час вистави. Здоров'я остаточно залишає Лучицьку: єдиним світлим променем в останні хвилини її життя стало привітання від групи студентської молоді. В колі справжніх друзів з сподіваннями принести радість людям Лучицька помирає. Таким гірким є її талан, такою важкою виявилася її життєва доля.

П'єса «Талан» не позбавлена окремих мелодраматичних прийомів, і все ж її можна вважати одним з кращих зразків жанру соціально-психологічної драми в українсь­кій літературі.

Старицького постійно цікавила тема націо-«Остання нально-визвольних змагань українського на-

ніч» роду в минулому, він прагнув художньо до­слідити героїчні сторінки історії, опоетизу­вати її героїв, надихнути сучасників у їхній боротьбі за здобуття незалежності рідного краю. Щоб яскравіше пе­редати патріотичний пафос народного подвигу, драматург в усіх історичних п'єсах («Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Остання ніч») повні­стю або дуже широко використовує специфічні прийоми системи віршової мови, власне створює жанр історичної віршової драми. Письменникові пощастило в цих творах передати дух епохи, звитягу народної боротьби проти іноземних напасників, виписати яскраві образи істори­чних діячів, зокрема Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Михайла Чарноти.

Сюжетом для драматичної поеми «Остання ніч» (1899) послужила справжня історична подія, пов'язана з патрі­отичною діяльністю волинського шляхтича Данила Брат-ковського, котрого за прагнення визволитися з-під поль­ської кормиги і об'єднати Волинь з Правобережною Ук­раїною, де ще зберігалися хоч рештки козацького само­врядування, було схоплено і страчено у 1702 р. в м. Луцьку.

Драма показує останню перед стратою ніч ув'язненого Степана (так його названо у творі) Братковського. Майже всі сцени обох картин твору присвячені болісним роздумам героя, з яких постає і його попередня діяльність, і ціль­ність його волелюбного характеру. Братковський рішуче відкидає брехливі обвинувачення, пред'явлені йому, не вважає себе зрадником країни, а навпаки,— вірним сином свого народу. Справжнім же ворогом краю є той напасник, хто тримає його в неволі й знущається над рідним людом.

9в

Підступний шляхетський суд обіцяє в'язневі свободу, жит­тя в обіймах «коханої сім'ї», лише б він визнав свої неіснуючі «провини», відмовився від своїх принципів. Бра­тковський не може прийняти такі облудні пропозиції:

Хіба ж любить отчизну свою — зрада? Хіба ж стоять за кревних — вчин лихий?

Щирий патріот, мужній громадянин, Братковський аж. стрепенувся, коли тюремники привели як свідка його приятеля Остапа. З його вуст зриваються болісні слова. звернені до України: «Що станеться з тобою, Україно, коли тебе найкращії сини — ради страху, ради мамони — зрадять?» Цей стогін ув'язненого ватажка дав силу й Остапові не скоритися, залишитися людиною. Як не до­магалися кати, щоб Братковський видав спільників, навіть обіцяли йому зберегти життя, але він залишився непо­хитним, вірним тій справі визволення, на яку піднімав знедолених людей. Відкинувши з презирством пропонова­ний тюремниками шлях порятунку, переборовши ті сум­нівні поради, які подавали сторож і ксьондз, подолавши принадні спокуси життя, герой мужньо йде на страту. І підмогою в цьому його остаточному рішенні стала покійна мати, яка з'являється в останньому сні та висловлює иайзаповітніше:

Не нарікай, що ламлеться життя, Що мало втіх зажив на цьому світі,— Ти вип'єш ківш завчасний забуття, Не сплямивши ясного щастя й миті. Не нарікай, що марно твої дні Яскравою стягою помайнули:

Твоя любов розбуркала знебулих,

А смерть твоя скріпить ряди рясні,

Й замає стяг братерства, правди, волі...

У драмі майстерно використано п'ятистопний ямб. Його ритмічне звучання посилює вплив твору на читача чи глядача, передає найтонші почуття і переживання героя. Композитор Микола Лисенко музичним оформленням дра­ми акцентував на її головній темі, гостроті психологічного конфлікту, що позитивно позначилося на сприйманні ідей­ного пафосу твору глядачем. Драма «Остання ніч» і сьо­годні не втратила свого пізнавального, виховного й есте­тичного значення, могла б посісти своє місце і в сучасному репертуарі.

4 ^Україисьіа лігергіур». Г кя.

97