Життєва доля митця

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 р. у селі Кліщинці, тепер Чорнобаївського району Черкаської області в дрібномаєтній поміщицькій родині. Рано залишившись сиротою, виховувався в сім'ї Віталія Лисенка, двоюрідного брата його матері, батька славетного українського композитора Миколи Лисенка. Здобувши вдома початкову освіту, далі навчався у Полтавській гім­назії та Харківському (1858—1860) і Київському (1860— 1866) університетах. Навчаючись у Києві, Старицький активно працює в недільних школах, театральних і на­родознавчих гуртках. Коли у травні 1861 р. домовину з тілом Тараса Шевченка підвезли до Дніпрового лівого берега, група київських студентів (серед них поряд з Ми­хайлом Драгомановим, Миколою Лисенком, Петром Ко-

88

сачем, Тадеєм Рильським, Павлом ЙСитецьким був і Ми­хайло Старицький) впряглася у траурний повіз і Ланцю­говим мостом, а потім Дніпровською набережною допра­вила його до церкви Різдва на Поштовій площі. Цей факт промовисто свідчить про свідомий прихід Михайла Ста-рицького до «українства».

Уже в середині 60-х років Старицький починає активно займатися літературною діяльністю: він пише низку ори­гінальних поезій, частина з яких друкується у львівському журналі «Правда», перекладає ліричні твори Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Огарьова, Генріха Гейне, створює лібрето «Гаркуша» за однойменною п'єсою Олекси Стороженка. Ця праця з роками розширюється, набирає громадського резонансу. Оселившись з 1871 р. в Києві, він поєднує літературну творчість з театральною діяльністю, бере активну участь у роботі Південно-Захід-ного відділу Російського географічного товариства, який тоді очолював талановитий учений-народознавець, автор пісні «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський.

У перекладах Старицького окремими виданнями з'яв­ляються «Казки» Андерсена (1873), «Байки» Івана Кри-лова (1874), «Пісня про купця Калашникова» Михайла Лєрмонтова (1875), «Сербські народні думи і пісні» (1876), «Гамлет» Уїльяма Шекспіра (1882). Він видає двотомну збірку власних поезій «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881, 1883). Намагаючись пожвавити українське літера­турне життя, Старицький видав два випуски альманаху «Рада» (1883, 1884), де, крім власної драми «Не судилось», опублікував дві перші частини роману Панаса Мирного «Повія», повість Івана Нечуя-Левицького «Микола Дже-ря», твори Пантелеймона Куліша, Данила Мордовия, Ган­ни Барвінок, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Івана То-білевича та інших. Високо оцінюючи зміст альманаху та його значення в літературному процесі, Іван Франко писав:

«Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти та занепаду».

Болісно відчуваючи обмеженість українського сценіч­ного репертуару, Старицький пише низку п'єс за сюже­тами інших авторів. Так, за мотивами творів Миколи Гоголя на українські теми були створені п'єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», лібрето опери «Утоплена, або Русалчин Великдень». Він інсцені­зував твори Елізи Ожешко «Зимовий вечір», Юзефа Кра-шевського «Хата за селом» (переробка Старицького одер­жала назву «Циганка Аза»), удосконалив, пристосувавши

80

до театральних вистав, малосценічні п'єси Якова Куха­ренка «Чорноморський побит на Кубані» (під новою наз­вою «Чорноморці»), Івааа Нечуя-Левицького «На Кожу­м'яках» (у Старицького — «За двома зайцями»), Панаса Мирного «Перемудрив» (під назвою «Крути, та не пере­кручуй»).

Старицький збагатив українську драматургію й такими відомими оригінальними драмами, як «Не судилось» (1881), «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечор­ниці» (1892), «Талан» (1893). З метою ознайомлення су­часників з героїчним минулим України він пише драми «Богдан Хмельницький» (1887), «Маруся Богуславка»

(1897), «Оборона Буші» (1898), «Остання ніч» (1899). Йому належать також водевілі «Як ковбаса та чарка, то ми­неться й сварка» (1872), «По-модньому» (1887), «Чарівний сон» (1889).

Українська історія стала об'єктом змалювання в три­логії «Богдан Хмельницький» («Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»), створеній у середині 90-х років, в повісті «Облога Буші» (1891), у романах «Молодість Мазепи»

(1898), «Руїна» (1899). «Останні орли» (1901). У романі «Розбійник Кармелюк» (1903) створено романтизований образ народного месника, що діяв на Поділлі в перших десятиріччях XIX ст.

Усе життя Старицького було віддане розбудові україн­ської національної культури. Виснажений працею, він помер 27 квітня 1904 р. Коли опускали тіло митця у могилу на Байковому кладовищі в Києві, Микола Лисенко у прощальному слові мав усі підстави сказати, що нев­сипуща праця покійного не загинула, що молодь понесе в життя віру в справедливість тих ідеалів, які він спові­дував.