Драматургічна творчість

З іменами Марка Кропивницького, Михайла Стариць­кого, Ізана Карпенка-Карого, як певною мірою й Івана франка, Бориса Грінченка, пов'язаний один з важливих періодів розвитку української драматургії. Якщо Іван Ко­тляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко заклали осно­ви національної драматургії, то письменники 70— 90-х років XIX ст. піднесли її на новий рівень. У творчості Кропивницького, як і Михайла Старицького, ще зримо відчувається фольклорно-етнографічна стихія, ало й по­мітне глибше соціальне дослідження народного життя.

Кропивницький створив кілька десятків п'єс, і пере­важна більшість з них присвячена темам, взятим із су-чаєної авторові дійсності. Скований цензурними вимогами, драматург змушений був писати головним чином про село, проте і тоді він знаходив такі підходи до реалізації се­лянської теми, щоб відгукнутися на питання, що стосу­валися й життя інших соціальних верств.

У драмі «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863), створеній під впливом «Наталки Полтавки», по­рушувалися злободенні соціально-етичні питання. Поети-зуючи чисте й світле кохання Семена й Одарки, показуючи їхнє вірне подружнє життя, драматург високо підносив народну мораль. З щирою симпатією .змальовано тут і наймита Івана Непокритого, котрий заради щастя Семена пішов замість нього в солдати й повернувся додому ска­ліченим. Позитивним героям драми протиставлено багаць­кого сина Микиту Гальчука — жорстокого, егоїстичного, честолюбного, котрий, відчуваючи себе хазяїном, готовий заради вдоволення власних інтересів піти на будь-які мер­зенні вчинки. Це надало певною мірою мелодраматичному конфлікту соціального звучання.

Соціально-економічні умови життя пореформеного села стали об'єктом художнього дослідження в драмі «Гли­тай, або ж Павук» (1882). Драматург з'ясовує ті стимули, що зумовлюють дії і вчинки багатія Йосипа Бичка, підпорядковані особистому збагаченню. Той позич­ками грошей і хліба розорює селян, руйнує господарство

83

можливих конкурентів, забезпечує себе майже дармовою робочою силою.

Бичок вніс розлад і деморалізацію в сім'ю бідняка Андрія Кугута. В той час як селянин далеко від рідної хати заробляє кривавою працею копійки, глитай обдурює його дружину Олену, що призводить її до передчасної смерті.

У тепет'ах цього павука опинилися не тільки односель­ці, а й трудівники з сусідніх сіл. У руках лихваря пере­бувають й представники місцевої влади: у нього «і стар­шина під п'ятою, і становий під пахвою», йому служать і суддя, і шинкар.

Найжахливіше, що Бичок діє підступно, приховуючи хижацьке єство за показною доброзичливістю, фальшивим правдолюбством. Розмовляючи з селянами, з Стехою та її дочкою Оленою, він вдається до лицемірної солодкува­тості, приправленої святенницькими настановами. Завдя­ки таким прийомам він і досягає свого. «Хто раз попався у його лещата, годі вже пручатись!» — ця думка драма­турга висловлюється одним з персонажів.

У головних ролях виступали вже в перших виставах сам автор (виконував роль Бичка) і Марія Заньковецька (у ролі Олени). Оскільки вистава викликала в глядачів неприховану огиду до глитайства як типового суспільного явища, власті постійно придиралися до драматурга, тому він змушений був приглушувати соціальний пафос п'єси.

Кропивницький порушує проблему

«Доки сонце зійде, соціальних взаємин у пореформено-роса очі виїсть» „у ддд^ ^ g п'єсі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), де тради­ційна селянська тема ускладнюється з'ясуванням питань, що виходять за її межі.

Як переконує назва твору, драматург насамперед ак­центував увагу на тому, що очікувана і закріпаченими селянами, і передовими освіченими колами реформа 1861 р. не виправдала пов'язаних з нею сподівань. Інакше кажучи, з проголошеним звільненням селян не зійшло для них сонце радісного життя. Нагадуємо про це тому, що автор розпочав працювати над своїм твором ще в 60-х роках, що йому довелося кілька разів її переробляти. Навіть після того як драма вже виставлялася впродовж багатьох сезонів, петербурзька цензура у 1891 p. розіслала всім губернаторам імперії циркуляр, яким заборонила її вистави. Аргументом було те, що драма є «твором у вищій мірі тенденційним як за змістом, так і в подробицях»,

84

оскільки кріпосники показувалися «безжалісними план­таторами».

Щоб домогтися дозволу на виставу п'єси, Кропивниць-кому довелося і в 90-х роках переробляти її, викреслювати соціальне значущі моменти, зокрема згадки про кріпач­чину. Причіпки властей, які захищали гнобительську систему, ще раз засвідчують яскраво виявлений соціаль­ний пафос твору, спрямований проти гноблення людини людиною, проти нівеляції особистості.

Драматург нищівно викриває всю потворність життя панської сім'ї Воронових, які і в пореформених умовах не відмовилися від кріпосницького трибу життя. Поміщик Воронов, армійський офіцер у відставці, не може зрозу­міти, чому це приятель його сина, студент-агроном Воло­димир Горнов поводить себе «не по-дворянському». Не випадково Воронов, щоб принизити Володимира, натякає, що його рід не належить до потомствених дворян. А діставши від Горнова гідну людини відповідь, поспішає заявити, що з ним він більше «не знайомий», а далі забороняє синові з ним приятелювати. За намір сина одружитися з дівчиною-селянкою Оксаною Воронов по­грожує оголосити його божевільним, запроторити «в жел­тый дом».

Звертає на себе увагу ще один момент: Воронов, за національністю українець (його дід носив прізвище Воро­на, а згодом додав до нього «хвостика»), став типовим манкуртом, що зрікся свого роду, мови своїх батьків і тепер спілкується з усіма тільки по-російському.

Не випадково жертвою деморалізації, якою пройняте життя панства та його лакеїв, стала передчасна смерть Оксани, що «насмілилася» полюбити панича. У її смерті винні не тільки пани, а й такі їхні мерзенні прислужники, як покоївка Текля.

Порушивши питання деморалізації, що охопила й мі­щанське середовище, драматург образом шевця Гордія Поваренка осуджує соціальних перевертнів, яких заслі­пила мішура панського життя. Наступ капіталізму захо­пив у свій вир Гордія, котрий став керуватися в своїх дшх^єдиним принципом: «Главное дело, штоб був дєнє-жний капитал. Человек без капитала, што швець без колодки, человек с капиталом всегда імєєт настоящую хвизономію у хорошій кумпанії». До речі, такий несусві-тенний жаргон, яким користується Гордій, є одним з вайоеновнітих прийомів його характеристики. Власне, Кропивницький одним з перших запровадив у нашу лі-

85

тературу міщанський жаргон для характеристики таких покручів, що були носіями нового соціального зла.

Хоч і не гучно, але в п'єсі також звучить тема осуду безхарактерництва дворянської інтелігенції, котра на сло­вах нібито й прагнула допомогти «меншому братові», але реальних результатів її праці не видно. Природно, що селянин Максим підсміюється над Борисом Вороновим, який нібито зібрався «на власних плечах зважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається наш хлібороб». Гор-нов також намагається довести, що «людське щастя» — його щастя, однак мізерними виявляються його заходи допомоги трудівникам.

Саме завдяки такому тематичному розмаїттю ця драма й зберігає своє пізпавально-виховне значення.

Кропивницький виявив майстерність і в жанрі коме­дійної одноактівки («Помирились», «За сиротою і Бог з калитою»). Особливим успіхом у глядачів користувався етюд «По ревізії» (1882), в якому через показ сварки баби Риндички з солдаткою Пріською викривалася бездухов­ність не тільки обмежених селянок, а й старшини Василя Мироновича та писаря Скубка. Мова дійових осіб яскраво індивідуалізована, саме мовлення наснажене інтонаційним багатством.

Драматургія Марка Кропивницького сприяла збагаченню реалізму не тільки в літературі, а й у сценічному мистецтві.

Митець розширив обрії української драматургії, підніс її порівняно з попередниками на вищий щабель. У багатьох його драмах і комедіях мальовничі етнографіч­но-побутові картини набули соціального звучання, що сприяло глибині зображуваних сторін народного життя. «Крім сили волі, крім незвичайної відданості улюбленій справі й твердої впевненості в успіхові, потрібний був і стихійний могутній талант першорядного актора, і вірту­озний дар письменника-драматурга. Кропивницький по­єднував у собі всі ці рідкісні сторони людської приро­ди...» — так схарактеризував неповторність творчої інди­відуальності видатного діяча нашої національної культури його молодший сучасник, вчений-філолог, академік ВУАН Микола Сумцов.

ЗАПИТАННЯ 1 ЗАВДАННЯ

Що сприяло формуванню естетичних смаків Марка Кропивниць­кого?

В чому вимилось засвоєння драматургом фольклорних традицій?

86

З'ясуйте багатогранність творчого обдаровання Кропивницького.

Що ви знаєте про Кропивницького як корифея українського театру?

Чому одна з п'єс драматурга називається «Глитай, або ж Павук»? Розкрийте смисл назв інших його п'єс.

В чому виявилося новаторство Кропивницького як автора драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»?

Розкрийте проблематику драми «Доки сонце зійде, роса очі ви­їсть». Проілюструйте відповідь аналізом відповідних сцен п'єси.

Чому в п'єсі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» драматург звертається не тільки до української мови? Які функції виконує за­стосований у драмі мовний суржик?

Висвітліть місце творчості Марка Кропивницького • історя україн­ської культури.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Киричок П. Марко Кропивницький: Нарис життя і твор­чості,— К., 1985.

Кропивницький В. Із сімейної хроніки Марка Кропив­ницького: Спогади про батька.— К., 1968.

Кропивницький М. Автобіографія (За 65 років) // Марко Лукич Кропивницький: Збірник статей, спогадів і матеріалів.— К„ 1955.

Мар'яненко І. Минуле українського театру: Зустрічі, твор­ча праця.— К., 1953.

Мороз 3. Проблема конфлікту в драматургії.— К., 1961.

Мороз Л. Марко Кропивницький // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн.— К., 1997.— Кн. 3.

Стеценко Л. М. Л. Кропивницький//Історія української літератури: У 8 т.— К„ 1969.— Т. 4.— Кн. 2.

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

(1840—1904)

На вас, завзятці-юнаки, Що возлюбили Україну, Кладу найкращії гадки, Мою сподіванку єдину.

Михайло Старицький

Старицький був переважно співцем громадянських настроїв, але бриніли у нього — правда, зрідка — й чисто ліричні тони небуденної краси, що до самого серця доходять і проймають його відповідними почуваннями.

Сергій Єфремов

Письменник, що залишив помітний слід на ниві лірики, драматургії й прози, будівничий літературної мови, один з організаторів і керівників славетного театру корифеїв, активний громадський діяч — таким сприймаємо Михай­ла Старицького. Вся його багатогранна творча діяльність була підпорядкована високим завданням піднесення ук­раїнської національної культури на світові рівні, розбуд­женню приспаних національних почуттів усіх верств українського суспільства.