«Не шдмажеш — не поїдеш*

У творі нищівно осуджується бюрократичне чинов­ництво, викривається його паразитизм, вся система про­дажності й хабарництва, сваволі й лицемірства.

Типовим породженням гнобительського ладу виведений секретар «мирового суду» Чижик. Уже зовнішність чи­новника викликає відразу; це «сухий, перегнутий утроє панок», з довгим носом, запалим ротом і вигнутою шиєю. Таке ж і його внутрішнє єство. При першій зустрічі з Чіпкою він, ознайомившись з проханням селянина, спо­чатку категорично кинув: «Нічого не буде!» Та це тільки один з хитро продуманих і вже гарно перевірених прийомів обдирання прохача, бо зразу ж чиновник наказав Чіпці зачекати. Друга розмова викриває сутяжництво Чижика:

без будь-яких церемоній, змірявши селянина «мишачим поглядом», він безсоромно вимагає хабара.

Чижик не забув обуреного, гострого погляду непокір­ного селянина, який назвав його «сутяжищем». Згодом саме цей миршавий чиновник пригадає «образу» і зіграє наймерзеннішу роль у вигнанні Чіпки з земства.

Цікава чиновницька кар'єра Шавкуна. П'яничка, не-довчений студент, він завдяки підлабузництву був помі­чений паном Польським і з благословлення «царька» зай­няв стіл у канцелярії. Тепер для ощасливленого панською ласкою Шавкуна не існувало нічого, крім паперів. «Став він виводити стрічку по стрічці, списуючи копії; став одбиратп спершу по десять гривень, далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем — хоч куди!» Поступово піднімається все вище по службі, став «не останньою спицею в колесі». Тепер уже не вія скидає шапку перед панами, а йому стали кланятися. Скупий безмірно, Шавкун одружився з такою ж скрягою, і тепер разом складали гроші. Так цей «пронира» став тримати «ці­лий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті».

Певна річ, автори, змальовуючи триб життя цього со­ціального прошарку, йшли насамперед від власних спо­стережень. Однак не можна відкидати й впливу традицій у зображенні чиновництва: про цих п'явок у нашому письменстві гостре слово сказали Григорій Сковорода й

74

Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко й Та­рас Шевченко, автори роману були обізнані з художнім досвідом Миколи Гоголя, Михайла Салтикова-Щедрша.

«Як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її шевченко у пісні»

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» засвідчив дальший розвиток і збагачення української літературної мови. Під пером Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького мова нашого пи­сьменства безупинно збагачувалася, шліфувалася, вдоско­налювалася.

Як відомо, українська національна мова вийшла з жи­влющих народних джерел. Як літературна вона в новий час сформувалася внаслідок органічного поєднання живого мовлення і мови усної поезії. Мова роману братів Рудчен-ків відповідає усному мовленню наддніпрянського, зокре­ма полтавського, селянства. Живі джерела народної мови визначають багатство і самобутність стилю твору. Розмаїте народне слово звучить не тільки в монологах, діалогах, полілогах, воно є основою й авторської мови.

Досить у цьому зв'язку глянути на майстерність ви­користання стійких фразеологічних словосполучень, котрі органічно ввійшли у мову роману: «Гляди лиш, щоб очкур не урвався», «Доїхала-таки її дівка Уляна!», «Життя — що погода... Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду..,», «Яке життя, таке й товариство», «Довго ждали, та добро при­дбали» тощо.

Автори роману, як і їхні попередники, орієнтувалися на багату лексичне, майстерно оброблену впродовж сторіч мову народної творчості. Для стилю твору характерна насиченість прислів'ями, приказками, примовками, ідіо­матичними зворотами. Завдяки їм досягається реалістична виразність змальованих картин, забезпечується народний погляд на зображуване, зрештою, передається сам наці­ональний дух, національна ментальність українців. Мова роману виражає характер, специфічність мислення, сві­тобачення нашого селянства: «Життя — що стерняста ни­ва, не пройдеш, ноги не вколовши», «Кому воля, а кому неволя», «Риба без води, а чоловік без землі гине» о

Духом народної мудрості пройнято весь твір. Ось для прикладу початок роману: «Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло

75

пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні...» Кожне слово, кожний мікрообраз тут відповідає духові народної мови, яка виражає сутність мислення хлібороба.

Вражає багатством синоніміка мови твору. Слова, що звучать неоднаково, але близькі значенням, збагачують ви­разність зображуваного, посилюють емоційність розповіді. Як і в усному повсякденному мовленні, синоніми в романі здебільшого вживаються для передачі дії, характеристики, оцінки стану. Жайворонкова пісня «тремтить, переливаєть­ся, застигає в повітрі»; голос дівчини «розходився на всі боки», «розлягався в високім просторі», «слався по землі», «замирав оддалеки на полях», «вливався в душу якимсь несвідомим щастям». Таких прикладів розмаїття нашого слова, його різноманітних художніх функцій у моделюванні сторін дійсності можна навести безліч.

Значний крок уперед порівняно зі своїми попередни­ками роблять романісти і в збагаченні художнього син­таксису літературної мови, особливо в удосконаленні ді­алогічних конструкцій. Діалоги у творі будуються за зраз­ком усного мовлення, вони емоційно наснажені, експре­сивні, часто охоплюють окремими репліками різні сторони явища. В них природно звучать запитальні й окличні інтонації, що сприяє глибшому розкриттю внутрішнього світу персонажів і водночас загостренню сюжетних колі­зій, тобто зіткненню альтернативних, протилежних інте­ресів та поглядів.

Ось для прикладу розмова Мотрі з Чіпкою в зв'язку з новиною — обранням селянина до земської управи:

— І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо.— Ще, не дай Боже, підведуть як... Самі ж поховаються, а тобі — буде...

— Не бійтесь, мамо: не подамсяі — заспокоює її Чіпка.

— Ще встрянеш куди...— своє-таки Мотря.

— Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте,— одказує без гніву Чіпка.— На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю...

— І вже, сину! Ти — один, а їх стільки...

— Один, та добрий,— оступилася за чоловіка Галя, і, всмі­хаючись, пішли обоє в хату.

Як бачимо, для діалогу характерні уривчастість реплік, пропускання слів, їх незвичний порядок у реченнях, по­втори. Завдяки цим поетичним фігурам, тобто засобам

76

синтаксичної організації художньої мови, зображена кар­тина виразно окреслюється, а також яскравіше індивіду­алізуються і самі персонажі. Взагалі, діалоги у романі нацружують дію, активізують її, прояснюють зміст і по­казаного раніше, і того, що змальовуватиметься пізніше.

Панас Мирний та Іван Білик значно ширше, ніж це було властиво прозаїкам середини минулого віку, вдаються до метафоризації зображення. Особливо важливу функцію у романі виконують прийоми персоніфікації: «Поле — що безкрає море; скільки зглянеш — розіслало зелений ки­лим, аж сміється у очах. Над ним синім шатром розіп'­ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля...»

Хоч над романом працювали два автори, але стиль його сприймається як цілісний і єдиний. Панасові Мир­ному належить задум твору і більша частина праці над його художнім втіленням.

«широкий та вільний розмах думки»

Так охарактеризував своєрідність художнього мислення Панаса Мирного його молодший сучасник Михайло Ко­цюбинський. Справді, масштабність змальованих у романі явищ і подій життя, їхнє глибоке художнє дослідження, багатогранність виписаних людських характерів, висока культура слова забезпечили твору одне з чільних місць у великій прозі XIX ст.

У романі братів Рудченків на повний голос «заговори­ло» життя українського суспільства складної перехідної доби. Реальна дійсність подається у творі у найрізнома­нітніших виявах — соціальному, національному, істори­чному, побутовому, і такі художні зрізи, проведені на різних рівнях, позитивно позначилися на панорамності змалювання життя.

Художнє слово впливає з однаковою силою і на думку, і на почуття читача. Картини підневільного життя селян­ства за панщини, їхнього неспокою при запровадженні «голодної волі», показ пристрасного шукання правди Чіп­кою, страждань Мотрі та Галі, викриття паразитизму панства, крутійства чиновників, морального падіння люм­пенів — весь багатоплановий зміст роману, його пафос викликають у нас не тільки роздуми про віддалене минуле, а й емоції, почуття симпатій чи антипатій, любові чи

77

гніву, жалю чи зневаги. Якраз у цьому неоціненне зна­чення твору, його естетично-емоційний вплив на читача.

Темі селянства у всесвітній літературі присвячено багато неординарних, справді художніх творів. Так, про долю хлі­бороба йдеться в романі Оноре де Бальзака «Селяни», в грандіозній епопеї польського письменника Владислава Рей-монта під аналогічною назвою, ця тема так чи інакше опрацьовувалася Іваном Тургенєвим, Глібом Успенським та іншими белетристами. Але, як зауважив Олександр Білень­кий, для багатьох письменників — «від Бальзака до Рей-монта селянське життя — об'єкт, спостережуваний ними не тільки збоку, але і з досить далекої відстані. Вони ставлять селянську проблему на обговорення, але кровного інтересу в практичних результатах цього обговорення вони не мають. Вони «байдужі», «об'єктивні». Панас Мирний же, звичайно, не байдужий до знедоленої селянської маси».

Глибока, кровна зацікавленість авторів роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» в поліпшенні умов селянсь­кого життя, в тому, щоб поневолений хлібороб теж став людиною, виокремлюють цей твір з потоку літературно-художніх явищ про представників найдавнішої професії.

Внутрішня масштабність роману, його зосереджена со­ціальна аналітичність, проникливий психологізм, помно­жені на філософічність, дають підстави твердити про появу в' українській прозі нового типу епічного полотна, відмін­ного багатьма жанровими якостями від зразків, створених не тільки раніше, а й одночасно з ним. Широкий пред­метний фон, вмотивованість поведінки героїв, пластич­ність портретних зображень і мальовничість пейзажних картин, майстерність розгортання .сюжетних ліній, поєд­нання різних часових площин ставлять роман братів Руд­ченків в один ряд з найвищими досягненнями європей­ських літератур минулого століття, засвідчують епічну зрілість української реалістичної прози.

ЗАПИТАННЯ 1 ЗАВДАННЯ

Чому Іван Франко назвав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

першим українським романом «з народного життя»? Висвітліть історію написання роману. З'ясуйте ідейний пафос твору. Як ви розумієте його назву? У чому полягають своєрідність і складність композиції твору? Зіставте постаті Чіпки і Грицька. В чому полягає відмінність між

цими характерами? Який зміст вкладають ці персонажі у визначення

•правди», «справедливості»?

78

Чому Чіпку не можна вважати позитивним героєм роману? Яку ідею проводили автори роману, показуючи «криву стежку» протесту Чіпки? Ілюструйте відповідь матеріалом з твору.

Чи є, на вашу думку, не тільки Чіпка, а й Грицько та Максим «пропащою силою»? Наведіть у відповіді аргументи, взяті з тексту роману.

Проведіть зіставлення описів солдатського життя у романі братів Рудченків і в творах Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Івана Не-чуя-Левицького. Що спільного у цих картинах?

Пригадайте образи матерів, створені Тарасом Шевченком, Мар­ком Вовчком. Що зближує їх з образом Мотрі? Які прийоми творення образу матері використано в романі?

Охарактеризуйте образи Христі й Галі. Як розуміють молоді жінки щасливе життя?

З'ясуйте антикріпосницький пафос роману. З якою метою автори роблять екскурс у минуле?

Як змальовано в романі чиновницьку «братію»? В яких творах української літератури також йшлося про цю суспільну верству?

Що вас найбільше захопило в романі? Які роздуми викликало прочитання твору?

Яку функцію виконують у романі пейзажні описи?

Як змальовується зовнішність персонажів у романі? Що нового порівняно з попередниками внесли автори в портретну характеристику персонажів? Зробіть відповідні зіставлення. 79

Підготуйте повідомлення на одну з тем: «Чіпка — пристрасний шукач правди»; «Неволя, як той чад, задурманила людям голови»;

«Злигодні солдатського життя, показані в романі»; «Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві»; «Місце роману братів Рудченків серед творів української літератури про селянство».

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Білецький О. Панас Мирний / Білецмсий О. Зібр. праць: У 5 т.— К., 1965.— Т. 2.

Гончар О. Перший симфоніст української прози //Гон­чар О. Письменницькі роздуми.— К„ 1980.

Єфремов С. Історія українського письменства.— К„ 1995. Панас Мирний: Життя і творчість у фотографіях, ілюстраціях, документах // Автори-упорядники Радченко Є., Волода-рець О.— К., 1983.

Сиваченко М. Корифей української прози: Нарис творчості Панаса Мирного.— К., 1967.

Черкаський В. Панас Мирний: Біографія.— К., 1973. Черкаський В. Художній світ Панаса Мирного.—К., 1989. ІПумило М. У широких берегах // Мирний Панас. Мо-Роаенко: Вибр. твори.— К., 1977.

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ

(1840— 1910)

Одного тільки хотів — знову об'­єднати першорядні артистичні сили і попрацювати на схилі років во славу рідної сцени.

Марко Кропивницький

Того, що встиг зробити за своє життя Кропивницький як драматург, актор, режисер, антрепренер і компо­зитор, цілком досить, щоб ім'я його збереглося в пам'яті українського на­роду.

Леонід Стеценко

ФОРМУВАННЯ ТАЛАНТУ МИТЦЯ

Коли в 1896 р. українська громадськість відзначала 20-річчя театральної діяльності Марка Кропивницького, видатний художник Ілля Рєпін підготував для ювіляра символічний сувенір. На віньєтці привітального адреса було зображено човен у хвилях розбурханого моря. Штор­мові хвилі заливають човен, за ними ледве видно голови веслярів-запорожців. Однак отаман, який стоїть на човні (а в його постаті впізнається Кропивницький), мужньо тримає кермо, долаючи бурю. Цим образом маляр пере­давав громадянський подвиг видатного діяча української культури, який у складних, часто нестерпних умовах шо­віністичного гніту не зневірився, не опустив рук, а зали­шився до останніх днів вірним патріотичному обов'язку.

Природно постає питання: що ж сформувало талант видатного митця, які джерела його різнобічної творчості? Народився Марко Лукич Кропивницький 22 травня 1840 р. в с. Бежбайрак (тепер Кропивницьке, Новоукраїнського ра­йону Кіровоградської області) у родині управителя помі­щицьким маєтком. Не було щасливим його дитинство, бо батько від ранку до смерку був зайнятий у полі й не міг бути з дітьми, а мати, захопившись мішурою панського життя, залишила чоловіка з маленькими дітьми.

І все ж саме від матері, яка гарно співала, грала на скрипці, флейті, гітарі, фортеп'яно, Марко перейняв до­брий естетичний смак, потяг до мистецтва. А постійне

89

спілкування з селянськими дітьми, їхніми батьками спри­яло доброму засвоєнню рідної мови і народної поезії. Навчаючись у повітовому училищі в м. Бобринпі, Марко захоплюється аматорським театральним рухом. Так само, відвідуючи як вільний слухач заняття в Київському уні­верситеті (1862—1863 pp.), він не пропускає театральних вистав і під їх впливом пише свою першу п'єсу «Микита Старостенко», відому пізніше під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю». А восени 1863 p. драму було поставлено на самодіяльній сцені, причому у виставі брав участь і сам автор.

Близько 10 років Кропивницький віддав чиновницькій службі в канцеляріях Бобринця і Єлисаветграда. Відрадою були аматорські вистави. У репертуарі гуртківців поряд з російськими п'єсами були й твори Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Дмитра Дмитренка. Зна­йомство з засланим сюди письменником і громадським діячем Олександром Кониським сприяло ознайомленню з українською літературною класикою, глибшому розумін­ню багатства і краси народної поезії. Найкращим орієн­тиром на шляху служіння рідній культурі стали для нього життя і творчість Тараса Шевченка.

З 1871 p. Кропивницький повністю віддається теат­ральному мистецтву^ виступаючи як актор у російських трупах. У 1875 p. він перебував у Галичині як режисер львівського театру «Руська бесіда». За свідченнями Євгена Олесницького, галицькі актори вперше серйозно усвідо­мили, що на сцені має панувати правда. І зразком для них була гра Марка Кропивницького, який виступав у ролях Хоми Кичатого і Назара («Назар Стодоля» Тараса Шевченка), виборного («Наталка Полтавка» Івана Котля­ревського), Стецька («Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка), Гаркуші з однойменної драми Олек­си Стороженка. Публіка була в захопленні- й від співу актора, який виконував і народні пісні, і власні — «Со­ловейко», «Удовиця».

Вплив Кропивницького па львівських акторів був ве­личезним. Його послідовником за реалістичний театр ви­ступив Іван Гриневицький, який пізніше приїжджав у Катеринослав, щоб конкретніше ознайомитися з новатор­ськими пошуками українських акторів.

З 1881 р. й до останніх днів життя Кропивницький працює на ниві українського професійного театру, згур­тувавши знаменитий акторський колектив, у складі якого були брати Іван, Микола та Панас Тобілевичі, їхня сестра

81

Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська. Трупи під його керівництвом ча­рували своєю майстерністю не тільки глядачів багатьох міст і сіл України, а й Росії, Білорусі, Молдови, Грузії, Вірменії.

Як актор був неперевершеним і в трагедійно-драмати­чних, і в комедійних ролях. Сучасники відзначали май­стерність перевтілення в ролях Тараса Бульби, Івана Не­покритого («Дай серцю волю, заведе в неволю»). Карася («Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського), ПЇпоньки («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» Михайла Старицького). В нього не було жодного натяку на фальшивий пафос чи дешевий комізм. Навпаки, кож­ний жест, інтонація передавали імпульси зовнішньої по­ведінки людини. Кожного разу Кропивницький жив на сцені, всебічно розкриваючи внутрішній стан особистості.

Для поповнення репертуару Кропивницький багато зу­силь віддає драматургічній творчості. Він пише оригіналь­ні п'єси «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Гли­тай, або ж Павук» (1882), «Дві сім'ї» (1889), «Олеся» (1891), «Замулені джерела» (1895), а також інсценізує твори інших авторів, зокрема Тараса Шевченка («Неволь-ник», «Глум і помста»), Олекси Стороженка («Вуси»), Миколи Гоголя («Пропавша грамота»), Євгена Гребінки («Чайковський, або Олексій Попович»).

Останні двадцять років життя пристанищем письмен­ника був його хутір Затишок у Куп'янському повіті на Харківщині. Тут було споруджено будинок з мезоніном, де господар приймав дорогих гостей — братів Тобілевичів, композитора Миколу Лисенка, знайомих акторів і незна­йомих студентів. У вільний час він відпочивав, догляда­ючи фруктовий сад. Але і тоді постійно цікавився укра­їнським театральним життям.

У будинку була гарна бібліотека, зокрема багато зібрань класиків європейських літератур, комплекти журналів «Киевская старина», «Исторический вестник». Вечорами Кропивницький сідав за фісгармонію, награвав на ній прелюдії та хорали Иоганна Себастьяна Баха. Любив май­струвати за верстаком, виготовляв рами для картин, клі­тки для птахів, дудки різних розмірів і зразків. Відпо­чивав, коли плів невода для ловлі риби.

Хоч і нездужав, проте навесні 1910 р. взяв участь у гастролях в Одесі. За свідченням рецензента, глядачів зачарувала і гра великого актора, і його багате інтонаціями мовлення. «Незважаючи на свої 70 років, п. Кропивниць-

82

кий видається зі сцени таким же бадьорим, як і десять — п'ятнадцять років тому». На останніх виставах актор від­чував себе втомленим, тому вирішив повертатися додому. Але так і не доїхав: помер у поїзді 21 квітня 1910 р. Поховано Марка Кропивницького в м. Харкові.