«Біда, кажуть, не сама ходить, а 3 дітками»

Сюжетна лінія роману, пов'язана з історією роду панів Польських, з характеристикою їхньої ролі у суспільному житті, порушувала чимало злободенних соціальних пи­тань, зокрема тих, що безпосередньо стосувалися закрі­пачення селян після ліквідації царизмом Гетьманщини, посилення їхнього визиску, а також проведення селянської реформи.

Друга частина твору звернена у минуле, віддалене від основної дії на ціле сторіччя. Змальовуючи становище українців в останній чверті XVIII ст., автори правдиво передають тривогу селян від зловісних чуток про кайдани неволі, які знову кувалися царизмом для козацького на­роду, котрий за переяславськими домовленостями 1654 р. мав бути вільним навіки.

Гострим виявом соціального пригнічення для піщаа було віддання їх до рук пана Польського, одного з лютих ворогів нашого народу. Це прізвище гнобителя обране авторами не випадково. Пан Польський зовсім недавно належав до тієї «голопузої шляхти», яка за часів Речі Посполитої кишіла по дворах магнатів, годувалася з їх­нього столу^і за це підтримувала своїх хлібодавців на сеймах і сеймиках. При поділах панської держави між госією, Австрією і Пруссією дрібні шляхтичі стали не потрібні магнатам. Призвичаєні до гулянок, ледарства, сваволі, ці трутні кинулися шукати іншого дармового

71

хліба. Так і пан Польський прибув до Петербурга, «заліз у якийсь полк», терся в приймальнях царських сановни­ків, поки таки «дотерся до генерала... і до Пісок!»

Вперше прибувши до українського села, «подаровано­го» царицею, й відчувши опір вільних людей, новоспече-ний володар Пісок зрозумів, що громада добровільно не вставить шию в ярмо, що «полів» потрібно гарненько призвичаїти, щоб самі простягали шию і слухняно вико­нували волю господаря.

На другий день генерал Польський привів з повітового центру роту москалів, котрі прикладами гвинтівок швидко «роти заціпили» піщанам. Особливо дісталося тим, які «закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться, що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляхів сюди надсилають панувати».

Зломивши опір селян військовою силою, переписавши «своє добро», пан Польський, щоб не втратити людей, бо багато хто кинувся тікати з наснджених місць і шукати волі, тихо-мирно пообіцяв селянам, що буде брати з них тільки невеликий чинш, тобто плату за користування землею, а все інше залишиться без змін. Обіцянка генерала трохи втихомирила людей, тим більше, що й сам він покинув село на кілька років.

Панська облудність була формою призвичаювання се­лян до неволі. «Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками»:

вперше вона затесалась у Піски у вигляді царського ге­нерала, а невдовзі з'явилася разом з удовою-генеральшею та її синками. Тепер до селян дійшло, що пропали навіки. «Встала перед їхніми очима їх будуща доля — сумна, заплакана, без волі, без радості... з батогом у руках!»

Новоявлен! «господарі» відібраної землі стали люто знущатися з наших людей. Ось картина зустрічі генераль­ші, влаштованої запопадливим прикажчиком Потапови-чем, коли селян вишикували у кілька шеренг — окремо чоловіків, жінок, парубків, дівчат, навіть малих дітей. Московські зайди муштрували «хохліков», як треба «га-спажу» зустрічати. Та генеральша навіть «не глянула на кумедію», а її синочки встигли скубнути селянських дітей, А незабаром кріпосниця виявила свій норов: звеліла по­вісити на шию Мокрині мертве кошеня і щоб літня селянка мазала на виду всього села панські кухні. З її розпоряд­ження люто шмагають різками дівчину Уляну.

Місткі, реалістичні деталі передають дух феодальної сваволі. «Тілиста рука товстопузого Потаповича» не од­ному кріпакові «виправила щелепи», не в одного «вилу-

72

щила зуби». Та ще гірше стало, коли прикажчиком став «свій» Карпо Дровиченко — «іржа, не чоловік»: якщо вже на кого уїсться, то «точить-точить, поки таки наскрізь не проточить». Саме ж «землячок» підбив кріпосника запровадити шостий день панщини на тиждень, відібрати в селян рештки землі.

Василь Семенович, нащадок генеральші, мав клопіт з дочками. Їх мав аж шість, а видати заміж було не так просто, бо в Гетьманському повіті не вистачало «благо­родних» женихів, та й дівчата вродою не відзначалися:

«З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то, чорні, як у сажу вимазані!» Довелося володареві Пісок прилашто­вувати дочок за будь-кого, аби «з дворянського кодла».

Так розкоренився рід Польських у повіті, так і завер­ховодили пани Польські в цілій околиці, як у себе на царстві. «Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані». Хто б з дворян чи чиновників не приїжджав у Гетьманське, мусив поклонитися «царькові».

Глибина художнього дослідження дійсності, художнє новаторство авторів виявилися і в правдивому показі крі­посницької суті реформи. Вчорашні володарі кріпацьких душ тепер обійняли всі керівні посади в адміністративних установах. Пан Польський очолив повітову земську упра­ву, а всі його родичі стали її членами. Серед гнобителів, вигодуваних «чужою працею», взутих і одягнених «чу­жими руками» — поміщик Кряжов, «потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких ро­дичів». У земство пробрався й попович Шавкун, котрий

гарно засвоїв науку підлабузництва й лакейського догод­жання.

Зрозуміло, що зловживання вчорашніх кріпосників та їхніх прислужників, які засіли в земстві, прикриваються зверху. В романі сатирично показується, як губернський чиновник «розслідував» скаргу Чіпки. За кілька годин посланця губернатора було вміло «оброблено», і де й по­дівся недавній переляк земців. За обіднім столом, як давні приятелі, сиділи чиновник з Польським і Кряжовим, під­носилися тости за єднання інтересів «адміністрації» з «привилегированным сословием». Земці були в захопленні від красномовства губернаторового посланця, котрий за­кликав «зорко следить» за «революционными элементами»

73

і захищати «государственный строй» од «напора безумных социалистических идей».

Такі картини переконливо свідчать про викривальний пафос роману. ^