Художній світ поезії

Плеяда самобутніх талантів (Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Яків Що-голів, Іван Манжура, Павло Грабовський) визначає шляхи розвитку української поезії 70 — 90-х років XIX ст.

Збірка Івана Франка «З вершин і низин» (1887) стада

10

після Шевченкового «Кобзаря» другим найвизнатаіїїіим явищем української поезії. Вона збагатила літературу ідей­но, тематично, жанрово, внесла в лірику нові, енергійні ритми, привернула увагу яскравою образністю, синтезом предметності художніх деталей з алегорично-символічни­ми тропами.

З віршів цієї княжки постав образ нового ліричного героя — мужнього борця за свободу, рівність, братерство людей. Цей герой покладає великі надії на вільний роз­виток думки, науки, освіти, культури, за допомогою яких можна поліпшити життя знедолених, безправних трудів­ників. Поет гостро засуджує світ соціальної несправедли­вості, закликає до побудови суспільного ладу, де людина матиме умови для гармонійного розвитку і щасливого життя.

Демонструючи багатющі можливості українського сло­ва, Франко сміливо використовує лексично-фразеологічні ресурси рідної мови, запроваджує в лірику науково-філо­софську, політично-публіцистичну лексику.

Різнобічність таланту Франка засвідчила збірка лірики «Зів'яле листя» (1896), вірші якої передають глибину внутрішніх переживань людини, розвиток її інтимного почуття. Збіркою «Мій Ізмарагд» (1898) поет сягнув вер­шин у царині філософської поезії, оновлення змісту і форми жанрів притчі й легенди.

Плідно працює у цей час Пантелеймон Куліш: видає збірки лірики «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладає, зокрема з Байрона, Ґете, Шіллера, Гейне. Вже після смерті поета вийшла збірка його пере­кладів і переспівів «Позичена кобза» (1897). Невсипуща багатогранна діяльність Куліша підпорядковувалася го­ловному завданню — піднести своїх краян до розуміння здобутків світової цивілізації, необхідності їх засвоєння, показати світові красу творчого генія рідного народу. Поет, адресуючи українському народові переклади творів Шек-спіра, писав:

Єдиний скарб у тебе — рідна мова, Заклятий для сусідського хижацтва:

Вона твого життя міцна основа, Певніша над усі скарби й багатства.

Справжнім продовжувачем шевченківських традицій у поезії Франко назвав Михайла Старицького, котрий впер­ше заговорив про роль інтелігенції в громадському житті, створив образ мислячої особистості, яка не може миритися

11

з підневільним існуванням. Ліричний герой його вірші» звертається до українських інтелігентів із закликом при­святити життя служінню рідному народові. Поет покладає найщиріші сподівання на «завзятців-юнаків», що «возлю­били Україну». Прагнення бачити рідний край вільним і щасливим виливаються в гірких роздумах:

Як я люблю безрадісно тебе,

Народе мій, убожеством прибитий,

Знеможений 1 темністю сповитий,

Що вже забув 1 поважать себе,

Потративши свої колишні сили...

У світі минулої звитяги козацтва, в героїці запорозької старовини намагається знайти відраду ліричний геров Т<($ Якова Щоголіва. Образи козацького поля, «славою бага­того», запорожців, що ревно оберігали «батьків завіт», характеризують романтичні вірші поета на патріотичну тему. Впадає в око зв'язок цих творів з фольклорною традицією: скажімо, запорожці, які «гуляють» у Дикому Полі, повертаються на Січ з походу веселі, у дорогих жупанах, змальовані у тому ж світлому, оптимістичному дусі, що й козаки у народних думах та історичних піснях.

Приваблюють пейзажні поезії Щоголіва: з них постають колоритні малюнки рідної авторові Слобожанщини. З та­ких віршів, як «Зимній ранок», «Травень», «Вечір», «Степ», «Осінь», «Листопад», можна скласти поетичний календар української природи. Твори поета завжди прой­няті щирою схвильованістю, в них значне смислове на­вантаження несуть конкретні деталі:

Он нагнулась тирса біла,

Звіробой скрутив стебельці,

Червоніє материнка,

Як зірки, горять козельці;

Крикнув перепел в ярочку. Стрепет приснув над тернами, По кущах між дерезою Ходять дрохви табунами.

Поезія Олександра Кониського, Івана Манжури, Бориса Грінченка вводить читача у світ бідняцької хати. в настрої бурлацько-наймитської молоді, змушеної продавати свої руки заможним ґаздам. А Павло Грабовський. з болем говорячи про бідняцьку недолю, йде далі: звинувачує світ насильства, створює образи тих, хто мужньо виступив ва

герць з охоронцями кривди і беззаконня. «Тьмою окрите», •непривітане» життя сміливих подвижників, «і в мину­лому могили, і попереду хрести», однак герої Грабовського знаходять у собі мужність стати на прю з темним мороком реакції, виявитись дужчими духом за ворога.

У складних, несприятливих умовах творилася україн­ська поезія, та все ж вона висловлювала не тільки стогін знедолених, а й кликала до боротьби, стверджувала віру в перемогу світлих людських ідеалів. Творчість поетів цього часу позначена інтенсивними художніми пошуками жанрового збагачення лірики та ліро-епосу, використан­ням найрізноманітніших віршових розмірів та строф. По­езія утвердилася як визначне мистецьке явище у духов­ному житті українського народу.