Українське життя як «непочатий рудник»

Нечуй-Левицький зазначав, що українське життя, не­зважаючи на те, що серед письменників були «і такі високі таланти, як Шевченко», ще чекає на своє всебічне художнє дослідження, чекає «цілих шкіл робітників на літератур­ному полі». Він сам намагався підходити до складного, героїчного і трагічно-драматичного буття рідного народу і в минулому, і в сучасному з різних боків, прагнув показати світові його неповторну душу. Про ці постійні шукання письменника свідчать і «ескіз української міфо­логії», опублікований під назвою «Світогляд українського народу», й історичні нариси «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки», «Татари і литва на Україні», «Унія і Петро Могила, київський митрополит», есе про гетьмана Богдана Хмельницького.

У романі «Князь Єремія Вишневецький» (1896—1897) докладно йдеться про давній рід Вишневець-ких, в якому добру пам'ять у народі залишив козацький ватажок Дмитро Байда-Вишневецький. Та його нащадок Єремія перекинувся в шляхетський табір, нещадно визи­скував українських селян. Якщо в романі Генрика Сен-кевича «Вогнем і мечем» Єремія всіляко ідеалізувався, підносилася його «тверда рука», то український повістяр змалював його як ката народу, показав справедливість народного гніву, спрямованого проти гнобителів народни­ми ватажками Кривоносом і Вовгурою-Лисенком. Темою

44

і пафосом твір Нечуя-Левицького перегукувався з відпо­відними картинами у повісті Олекси Стороженка «Марко Проклятий» (1876).

Доба боротьби українського козацтва проти іноземних поневолювачів відбита в романтичній казці «Запорожці» (1873), повісті «Гетьман Іван Виговський» (1899), драмах /^г", «Маруся Богуславка» (1875), «В диму та в полум'ї» (1875). У цих творах виведено галерею історичних постатей і створених уявою автора образів запорожців, відданих ідеї визволення рідного краю. Водночас письменник правдиво показує духовне змізерніння покручів і перевертнів — зрадників народу.

Слушно відзначав Євген Гуцало у ювілейній статті до 150-річчя з дня народження письменника, що «сучасне життя, історична минувшина й відтак зазирання в май­бутнє — це повсякчасна царина його зацікавлень як ху­дожника і як мислителя, це широка арена для вираження та втілення як національного характеру окремої особис­тості, так і національного характеру всього народу...»

У правильності висловленої думки нашого сучасника переконуємось при ознайомленні з творами Нечуя-Левиць­кого, написаними і в другий період творчості. Так, повість «Старосвітські батюшки та матушки» (1884 — 1885) широко відтворює побут українського старосвітсько­го духовенства, представленого Харитоном Моссаковсь-ким, родинами Прокоповича і Терлецького. Симпатизуючи першому як доброму і совісному священику, повістяр водночас критично оцінює інших, особливо таких, як «академіст» Балабуха, котрий став відкрито обдирати па­рафіян. Загалом же з твору постає неприкрашене життя попів як нероб і гультяїв, котрі забезпечують свій комфорт коштом трудівників.

В оповіданні «Афонський пройдисвіт» (1890) ни­щівно викривається аморальність чорного духовенства. На перший погляд може видатися, нібито автор викриває тільки шахрая і пройдисвіта Копронідоса, але насправді пафос твору спрямований проти лицемірства і грошолюб­ства ченців взагалі. Так, Палладій любить комфортне панське життя, Ісакій та Єремія — хитрі скнари, Тара-⁰¹¹¹ "З" Ц^^ний, брутальний сластолюбець. І Копронідоса, який їх обдурює, і всіх чотирьох обдурених чорноризців об'єднує прагнення до наживи, характеризує ігнорування найелементарніших моральних норм.

Письменникові були огидні обивателі, їхнє бездуховне животіння він висміяв у комедії «На Кожум'яках»

45

(1875), пізніше переробленій Михайлом Старицьким і ві­домій під назвою «За двома зайцями». Осуджуючи амо­ральність джиґунця Гострохвостого і тих, хто намагався наслідувати його, автор вказував на згубаість для людини розриву з етичними принципами, виробленими народом упродовж століть.