«Били гармати, били»

Сосюра як поет формувався в складних умовах грома­дянської війни. Досі не знайдено жодного примірника першої його книжки «Пісні крові» (1918), хоч сам Сосюра говорив, що така збірка була видана коштом командира 3-го гайдамацького полку Волоха (автор був тоді козаком цього з'єднання). Вірші Сосюри друкувалися також у військових .газетах української армії.

Поет мав підстави охарактеризувати свою творчість містким афористичним образом: «О моя поезія повстання, золота поезія труда!» Справді, його творчість почала гар­туватися у складних воєнних випробуваннях. У поемі «1917 рік» передано дух руйнування: «Падали, падали палаци, корони, трони... ї тремтіли від жаху бетони...» У вірші *ї пішов я тоді до Петлюри...» відбито гіркий біль за юнаків, які в пору глобальних катаклізмів щукали своє місце у боротьбі за здійснення одвічної мрії про визволення народу і часто ставали жертвами кривавих сутичок. Герой вірша, який пізнав насильство, підступ­ництво, зраду, свідчить про той моторошний час, коли життя людини було вкрай знецінене:

Скільки нас отаких біля муру Од червоної кулі лягло.

У правдивості свідчення переконують численні факти кривавого терору, досить пригадати розгул орд Муравйова, які в 1918 p. розстрілювали на вулицях захопленого Києва всіх, хто викликав підозру.

«Я для неї зірву орїон золотий»

Усе ж Сосюра увірвався в поезію як співець ніжності і любові. Щирі, емоційно схвильовані мотиви, які пере­дають складну гаму почуттів і переживань юної особис­тості, єднають лірику Сосюри з поезією Олександра Олеся,

469

Миколи Вороного, Сергія Єсеніна. Проте в ній знаходимо й відголоски кривавих подій громадянської війни.

Інтимний світ героя лірики Сосюри — це настрої, по­чуття, переживання його молодого сучасника з робітни­чого середовища, котрий щиро вірив, що боровся за світ соціальної справедливості й завоював його. Про це сказано в «Червоній зимі»: «І радість лоскотне бентежить наші груди... Шикують злидні нас, юнак до юнака».

Звичайно, інтимна лірика Сосюри саме цими якостями відмінна від поезій Олександра Олеся чи раннього Павла Тичини, Максима Рильського, в яких йшлося про роздуми інтелектуальної особистості. Та продовження традицій класики, перегук з сучасниками також помітні, бо автор поезій «Коли потяг у даль загуркоче», «Білі акації будуть цвісти» та інших усім їхнім пафосом заперечив «теорії» та й практику «співців революції», які «героїзували» маси і обминали людину. Сосюра ж показує особистість свого часу, розкриває її внутрішній світ, за що й полюбили сучасники його лірику.

У вірші «Так ніхто не кохав » зворушливо передано глибину людського почуття. Як це й властиво юнакові, в яку б пору він не жив (пригадаймо ліричних героїв Катулла, Петрарки, Шекспіра, Мщкевича, Франка, Оле­ся), сучасник Сосюри вважає, що це тільки він переживає таку любов. Він прагне переконати, що лише через «тисячі літ» «приходить подібне кохання». Гіперболізм у вира­женні почуття відтінюється відповідними пейзажними штрихами: «В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання». Юнак обіцяє зірвати для ко­ханої «Оріон золотий». А може, це й не перебільшення, а втілення мрії про духовно розкрилену особистість, ут­вердження права людини на своє почуття.

Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ лі­ричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівок на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої роз­криває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте».

Як народна пісня залунала поезія «Коли потяг у даль загуркоче», незважаючи на кордони, в середині 20-х років вона співалася й на західноукраїнських землях. Популярність твору — у майстерності аналізу інтимного світу людини. Це виявляється у використанні спогаду героя для розкриття почуттів, що проймають серце лю-

460

дини. Гуркіт потяга нагадує героєві «дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні», давно минулі «огні з-під опущених вій». Пролетіли літа, дівчина вийшла заміж, героя привітала слава, але він усе віддав би, щоб повернути колишнє. Світлий щем надає поезії тієї краси, яка переживає час, адже йдеться про загальнолюдське, про вічне.

У вірші «Катрусі на спомин» створено образ жінки «з привітним усміхом на радісних устах». Про почуття йдеться в натяках, воно асоціюється з музикою, з вико­нанням жінкою творів «і Гріга, і Шопена». Зустріч роз­будила в душі героя спомини, він хоче створити про неї і для неї «сонет, як вечір золотий». І все. Але мікрообрази вірша такі місткі, так насичені настроєм, що дають змогу перейнятися переживаннями людини. А для лірики це найголовніше.

У поетів є часто улюблені героїні, які давали їм нат­хнення. Про них вони часом писали десятки, а то й сотні віршів. Так, Петрарка оспівав Лауру, Данте — Беатріче, Шекспір — смагляву леді. А для лірики Сосюри наскрі­зним є образ Марії. В однойменному вірші початку 30-х років ім'я коханої проходить через усі п'ять строф, при­чому ним — а це логічний акцент — закінчується кожна з них. Герой йде вулицями міста, сповнений почуттям до жінки. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря «у простори щасливі», її ім'я — за спогадом — нашіптують хвилі південного моря:

І пісня в душі наростає і спіє, Мов вирватись хоче нестримно на волю. Весна вже прийшла, та дерева ще голі, Й гілля наді мною шепоче:

«Маріє!»