Володимир сосюра (1898—1965)

Любіть Україну, як сонце, любіть, Як вітер, і трави, і води, В годину щасливу і в радості мить, Любіть у годину негодиі..

Володимир Сосюра

«Такий я ніжний, такий тривожний...» Ти весь, поете, в цих словах! Твій кожен вірш, рядок твій кожний Життя тривожністю пропах.

Максим Рильський

Михайло Стельмах, з'ясовуючи місце Володимира Со-сюри в українському літературному процесі, з властивою йому метафоричністю назвав поета і «глибинно-бентежним березнем», і «замріяно прозорим вереснем» української новітньої поезії: «Як не можна уявити весни без березневої безпосередності, а осені без вересневої щедрості, так не можна уявити нашої поезії без Володимира Сосюри».

Справді, Володимир Сосюра — один з найтонших і найпроникливіших ліриків нашого віку, автор численних поетичних книжок, які завжди мали свого захопленого читача.

«Земля моїх батьків прекрасна і родюча»

Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 р. на залізничній станції Дебальцеве (тепер місто Донецької області). Батько не мав постійної професії, пра­цював будівельником і землеміром, учителював. Мати ви­ховувала восьмеро дітей, постійно думала, як їх прогоду­вати. Незабаром сім'я переїхала в с. Третя Рота (такі дивні назви на Донеччині носили окремі селища ще з аракчеєвських часів, коли солдатів поселяли в цих міс­цях цілими військовими частинами). Це селище згодом називалося містом Верхнім, а тепер увійшло до складу м. Лисичанська Луганської області.

Про свій край Сосюра образно розповів в автобіогра­фічному романі «Третя Рота». Радимо уважно прочитати

452

дю книжку, щоб не тільки зрозуміти перипетії життя поета, а й глибше увійти в світ його творчості, значною мірою оснований на автобіографічному матеріалі.

Сосюра, як і більшість його ровесників, навіть підліт­ком не стільки вчився (це було здебільшого взимку), як заробляв собі на хліб. В юності почав віршувати, причому у жовтні 1917 p. його поезії стали друкуватися у лиси-чанській газеті «Голос рабочего» та бахмутському журналі учнівської молоді «Вільна думка».

Повалення самодержавства, утворення Української На­родної Республіки сприяють громадянському змужнінню юнака. Коли восени 1918 р. Україна запалахкотіла повстаннями проти німецьких окупантів, Сосюра йде в ряди повстанців, які піднялися за відновлення УНР, а потім вливається в українське військо. Жорстока грома­дянська боротьба зумовлює складність долі багатьох Ті учасників. Восени 1919 р. Сосюра був схоплений денікін цями, попав під розстріл, але вижив, бо рана була не­смертельною. Після того він опинився у червоних, воював проти білополяків.

Зустріч у 1921 р. в Харкові з Василем Елланом, Іваном Куликом, Володимиром Коряком прискорює становлення Сосюри як поета. Виходять збірки його віршів «Поезії» (1921), «Червона зима» (1922). Поет став робітфаківпем Харківського інституту народної освіти. Серед молоді його вірші здобувають надзвичайну популярність, адже багато молодих ніби впізнавали перипетії своєї долі, у які пот рапляв ліричний герой Сосюри. Приваблювали й щирість. емоційність ліричних поезій.

Книжки Сосюри виходили одна за одною: «1871 рік. (1923). «Залізниця» (1924), «Сьогодні» (1925), «Юнь. (1927), «Коли зацвітуть акації» (1928), «Серпе» (1931) та інші. Сталінщина негативно позначається на творчості поета: багато віршів із збірок «Червоні троянди» (1932). «Люблю» (1939) сповнені порожньою декларативністю, фальшивим пафосом, переспівуванням колишніх моти­вів.

У 1941 р. Сосюра був евакуйований до Башкирії. У 1942 р. працював в Українському радіокомітеті у Москві. з 1943 р. входить з Андрієм Головком та Андрієм Мали­шком до складу фронтової газети «За честь Батьківщини». Поетичні збірки «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Мій син» (1944) відбивають дух воєнного часу. Високим патріотичним пафосом наснажено поезію «Любіть Україну» (1944).

453

За цей твір Сосюрі довелося пізніше витримати вал брутальних наскоків, інспірованих кремлівською верхівкою і роздмуханих після появи в «Правде» 2 липня 1&51 р. статті «Проти ідеологічних перекручень у літературі». За життя автора вірш не передруковувався, і тільки останнім часом цей поетичний шедевр об'єктивно оцінений.

Поет з натхненням працював до своїх останніх днів. З книжок, виданих у цей час, можна назвати такі: «Щоб сади шуміли» (1947), «Солов'їні далі» (1957), «Ластівки ва сонці» (1960), «Осінні мелодії» (1964).

Помер Сосюра 8 січня 1965 р.

«Я ДУЖЕ ХОТІВ БУТИ ПОЕТОМ»

Так зізнавався Сосюра в автобіографічній повісті «Третя Рота». Це бажання в нього з'явилося ще в дитячі роки, коли під впливом прочитаних книжок (а до лектури хлопця входили твори різноманітних жанрів, тобто все, що міг дістати — і пригодницькі та фантастичні романи Майн Ріда, Жуля Верна, Фенімора Купера, і лірика Миколи Некрасова та Семена Надсона, а пізніше — поезії Лесі Українки, Миколи Вороного, Олександра Олеся) поринав у чарівний світ картин і образів, створених засобами слова. Так в уяві підлітка формувався, жив за своїми законами поетичний світ, зовсім не схожий на реальну буденність шахтарських селищ.

Звичайно, талант майбутнього поета формувався й під впливом батьків. Тато Володі захоплювався малюванням, гарно співав, акомпанував собі на гітарі. В нього був потяг до віршування: один з його російськомовних віршів Володимир Сосюра опублікував у своєму ранньому опові­данні «Смерть отца». Мати, незважаючи на завантаженість хатніми обов'язками, зворушливо сприймала красу при­роди, із захопленням передавала свої почуття дітям. Вона любила співати. Згадуючи ті дні, поет писав: «Коли батьки та їхні гості, жінки й чоловіки, співали пісень, то їхні обличчя ставали якимись особливими, гарними і задушев­ними, неначе тихий геній добра благословляв білими кри­лами чудесні душі стомлених трударів нашої землі».

У хлопця тремтіла душа, коли бачив, як журливі ме­лодії пісень викликали у жінок сльози, як мінялися на виду чоловіки. Тоді йому хотілося обняти цілий світ, тоді зникало все лихе і залишалося тільки добре у стосунках між людьми: «Я наче виростав і летів у зоряні світи, що скажено мчать у вічність, а за спиною в мене шуміли могучі, на все небо, крила...»

454

Саме оці літературні й фольклорні джерела навертали душу замріяного, романтичного юнака до краси, розлитої в природі, до чарів музики і слова. За слушним спосте­реженням Володимира Моренця, все піднесене й гарне, чого не було в повсякденних буднях, Сосюра «знаходив у культурі, і саме тому формальні пишноти мистецтва вчаровували його безумовно і важили більше за конкрет­ний, часом доволі благий зміст»,

Не випадково ранні вірші Сосюри своїми мотивами й образами нагадують тодішню популярну романсову лірику з її сентиментальною чутливістю. Правда, від цієї хвороби поет швидко звільнився під впливом гострих соціальних катаклізмів, які у 1917 р. зруйнували основи Російської імперії. У віршах молодого поета звучать соціальні моти­ви, та й за своєю поетикою вони набувають дедалі вира­знішого самобутнього окреслення. Важливим моментом у творчому становленні Сосюри став його перехід до укра­їнського віршування. Вірш «Чи вже не пор а», де між іншим залунав мотив національної злагоди («Чи вже не пора нам забуть таки гризться, бо зіронька волі за­хмарилась вже? Нам треба єднаться і з ворогом биться, що знову кайдани нам з сміхом кує») був уперше опуб­лікований у бахмутському учнівському журналі «Вільна думка» 1917 р., а потім передрукований 22 жовтня цього ж року лисичанською російськомовною газетою «Голос рабочего».

Безперечно, народження українського поета відбувало­ся під впливом наростання національного визвольного ру­ху. Проте однозначну відповідь про світоглядні переко­нання Сосюри в складні роки нав'язаної чужинцями братовбивчої боротьби дати не можна. Автор з дитинства відчував соціальне приниження, події 1917 року розбуд­жували національну свідомість. Він добровільно став у лави українського війська, де й перебував два роки (1918— 1920), саме про цей момент у власному житті й розповів Сосюра у поемі «Червона зим а».У власних спогадах про від'їзд на фронт у складі 3-го гайдамацького полку поет майже тими словами, що й у художньому творі, розповідає про цю подію: «Вагони... Сестра моя стояла біля дзвінка і сумно, сумно дивилася на мене... А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку на фронт... Ми співали «Чумака» («Червоний шлях», 1926, № 10).

Свій вибір у складних перипетіях боротьби Сосюрою був зроблений свідомо. До цього юнак був підготований Ще раніше, коли марив славним минулим України, захо-

465

плювався подвигами лицарів Запорожжя. «Воскресла моя синя омріяна Україна,— згадував пізніше поет,— махнула клинками, задві-іа земля козацькими шликами!.. І запи­сався я в цей (гайдамацький.— Ред.) полк». Коли військо Української Народної Республіки зазнало поразки й по­чало відступати з України, Сосюра, як і багато інших, перейшов до червоних. Але боротьба за незалежність Ук­раїни мідно трималася в пам'яті, про що свідчить поезія «І пішов я тоді до Петлюри...»:

Ми пройшли золотими лавами, Крізь огонь і синяву пройшли, Та навіки, навіки за нами Оселедець, погони і шлик.

«УКРАЇНСЬКЕ РОЗХРИСТАНЕ СЕРЦЕ»

Створення УСРР, більшовицька пропаганда й агітація, прагнення поета знайти своє місце в культурному будів­ництві в Україні вносять корективи і в його творчість. У вірші «Серце» Сосюра щиро зізнався про нелегкі процеси пристосування (а без цього годі було й думати про мож­ливість друкуватися) до нових умов, про тягар самоцен-зури, що постійно висів Дамокловим мечем над творчою особистістю:

Обличчя в тумані... Чиє?

І хто з ким на сонячнім герці?..

Я стримаю серце своє.

Українське

розхристане

серце...

Український вчений і видавець у Сполучених Штатах Америки Василь Гришко у передмові до книжки «Воло­димир Сосюра. Засуджене й заборонене» (Нью-Йорк, 1952) зазначав, що до більшовиків Сосюру привело «просто ус­відомлення катастрофи поразки українських визвольних змагань і розрахунок на нові можливості розбудови ук­раїнського національного життя й здійснення своїх ідеалів в підсовєтських умовах». У свідомості поета відбувається певна «переоцінка цінностей», він як член комуністичної партії, до якої вступив 1920 р., починає активно підносити комуністичні ідеали. І все ж образ «синьої омріяної Ук­раїни», «вишневої України» назавжди залишається одним з центральних у його творчості, за що поетові доведеться

456

не один раз витримувати удари з боку компартійних вла­стей і їхніх підспівувачів з табору «соцреалістичної кри­тики ».

Вимушена двоїстість, властива не тільки поетові, а й багатьом іншим громадським і культурним діячам, що прагнули все ж таки використовувати будь-які можливості праці для України, постійно позначалася на творчості Сосюри. У поезії «Два Володьки» він з щирістю освідчувався:

Рвали душу мою

два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще не знаний,

невиданий хист.

Рвали душу мою —

комунар

і

націоналіст.

Так у тривалому, постійному протиборстві щирих па­тріотичних почувань, звернених до рідного краю, гіркого болю за його колоніальне становище і вимушеної віри у фальшиві ідеали жив і творив поет. Власне, Сосюра аку­мулює в собі трагедію всієї української інтелігенції в умовах тоталітарної системи, яка непокірних фізично зни­щувала, слабких духом калічила, підтримуючи натомість лицемірів, фарисеїв, нахлібників.

У поезіях 30-х років Сосюра, художньо осмислюючи і далеке минуле рідного народу, й зовсім недавні часи бра­товбивчої війни, яка знекровила молоду українську дер­жавність, з гіркотою писав, що «руками власними тюрму творили ми в собі одвічну», що брати братів «брали на штики за слово, правдою повите». А головною причиною самознищення було національне, історичне безпам'ятство:

«Ви ж розумієте — віки не знали ми, чиї ми діти!..» Як бачимо, шевченківська пересторога залишалася актуаль­ною, повчальною, молодий поет знову нагадував її своїм краянам, бо ще свіжими були спогади про національну катастрофу, ще багатьом боліли рани, завдані нею. Як це не парадоксально, але Сосюра в цей час також задумувався над причинами трагедії 1919 — 1920 років, так само, як ними болів і Євген Маланюк, що опинився далеко за межами рідної України.

Не випадково у 1923 р. в журналі «Життя й революція» та в альманасі «Літературний ярмарок» з'являються перші

457

уривки з поеми «М а з е п а* (над цим твором Сосюра пра­цював упродовж тридцяти років, адже в умовах розгулу сталінщини опублікувати його не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вва­жалися зрадницькими).

Юрій Барабаш у своєму дослідженні твору слушно вка­зував на стильову неоднорідність поеми. Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага відведена філософському осмис­ленню історичних подій кінця XVII — початку XVIII ст» і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за віднов­лення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи і спростовує великодер­жавницькі — і царські, і комуністичні — версії «зрад­ництва» гетьмана. У поемі акцентується, що Мазепа ні­коли не був зрадником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального при­гнічення. Звичайно, поразка гетьмана наклала драматич­но-трагічний відсвіт на його образ у художньому тракту­ванні Сосюри.

Володимир Моренець оцінює цю поему як один з най-концептуальніших ліро-епічних творів поета. У цьому зв'язку Юрій Барабаш відзначає, що Сосюра намагався збагнути насамперед не стільки, «може. Мазепу, як самого себе, розв'язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історичні, а не менш болючі сьогоденні вузли. То була й щира сповідь, і відповідь недоброзичливцям, яка визрівала протягом десятиліть, і свого роду емоційна розрядка, і, якщо хочете, певна моральна компенсація,— у тому числі й за вимушене каяття». Критик останнім аргументом указував на вимушене самобичування автора, зумовлене черговим цькуванням, інспірованим властями.

Одне слово, поема «Мазепа» пройнята високим патріо­тичним пафосом. Цей твір Сосюри не тільки відкидав вульгарні стереотипи характеристики видатного сина Ук­раїни, а й заповнював істотну прогалину в нашій художній літературі про трагічну добу втрати решток козацької державності.

Через 23 роки після смерті поета побачила світ поема «Розстріляне безсмертя» («Вітчизна», 1988, № 1). Цей твір засвідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, коли разом з своїми побратимами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро і тепло йдеться про цвіт нашої

458

творчої інтелігенції, який було брутально обірвано ста­лінськими сатрапами в передвоєнне десятиріччя. Тому хвилююча повінь ліризму, яка сповнює розповідь, часто переривається гнівними інвективами на адресу новітніх опричників.

Так, тема України, тема її драматичної історії й тра­гічної сучасності жила і пульсувала в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.