«Слово про рідну матір»

Тема рідної землі не раз втілювалася Рильським в яскраві образи. Це були вірші про чарівну красу околиць Романівки («На білу гречку впали роси», «Дрімає дім старий»), про принади улюбленого Києва («На березі», «Голосіївський ліс»).

Фашистська навала, окупація України загострили па­тріотичні почуття поета. Вже у вересні 1941 р. було ство­рено урочистий хорал «Україні», в якому Вітчизна по­ставала як «чисті хвилі ланів, променисті міста, голубінь легкокрила». Поет, висловлюючи любов до України, яка ворожі орди «грудьми вогняними зустріла», вдається до ніжно-ласкавого фольклорного образу-асоціації «зорі ясні, погожії, тихії води». Саме такою ввижалася Україна на­шим бранцям у середньовічній турецькій неволі. Народ­нопісенний образ, використаний Рильським, надзвичайно отеплив патріотичний мотив. Як це звучало в народних піснях і думах, у ІПевченковій поезії, Україна-мати по­стала з хоралу Максима Рильського, з творів Андрія Ма­лишка (цикл «Україно моя»), Володимира Сосюри («Лю­біть Україну»), Леоніда Первомайського («Земля») як рідний край великого слов'янського народу, як земля з своєю героїчною історією, багатою культурою.

Розкриваючи алегорично-символічну сутність образу України-матері, який був визначальним у нашій поезії воєнного часу, Рильський писав у жовтні 1944 р.: «Ма­тір'ю ми її звали завжди. Але, може, тільки тепер, за цих страшних і святих років, зрозумілій ми і всю теплоту її голосу, і всю глибочінь її розуму, і всю широчину її сміливості».

Та це сказано пізніше. А в найтрагічніші дні пізньої осені 1941 р., коли під чоботом німецьких окупантів опи­нилася майже вся Україна, на Антифашистському мітингу українського народу 26 листопада в Саратові Рильський прочитав щойно написану урочисту поему «Слово про рідну матір». Це був той виняткової ідейно-емоційної сили твір, який перед усім світом продемонстрував голос уярмленої, але не скореної великої слов'янської землі. Це був гучний голос поета, який всупереч, хай навіть у підтексті, імперській ідеології кремлівського режиму по­казав велич України.

Ідейно-емоційний пафос твору — в утвердженні без­смертя України і впевненості в перемозі над кривавим ворогом. Рідна земля вічна, адже у пам'яті мільйонів

446

вона постає в багатстві й красі своєї природи. «Степів широчина бездонна», котра «зеленим океаном» пливе-«круг білого Херсона», котра «свій дівочий гнучкий стан до Дніпрового тулить лона»,— це один з чарівних образів, якими передається краса України.

Не може загинути земля, яку «скропив Тарас дрібними росами-сльозами». Не вмре Україна, осяяна мудрістю Ско­вороди, думою Кобзаря, словом Каменяра, музикою Ли­сенка, славою Заньковецької. Сила і могутність України — в живій пам'яті про звитягу в захисті рідних осель, про «даль солону» морських походів козацтва.

Високий пафос твору досягається й риторичними, ху­дожньо відшліфованими, афористичними запитаннями:

Хто може випити Дніпро, Хто властен виплескати море, Хто наше злато-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чистого добро Злобою чорною поборе?

Художня досконалість шестирядкових строф, що по­стають як майстерно викінчені синтаксичні одиниці, під­креслюється ще й наявністю виразних анафор, змістовні­стю паралелізмів, продуманістю повторів.

По-різному визначають жанр твору: лірична поема, ода, псалом, хорал, «слово» (за аналогією до давньоукра­їнської пам'ятки княжої доби). Кожна з дефініцій право­мірна, бо адекватно виражає зміст шедевра. Це справді високе художнє осягнення духу епохи, прекрасний здо­буток нашої літератури.

<.МИ ПРАЦЮ ЛЮБИМО, ЩО В ТВОРЧІСТЬ ПЕРЕЙШЛА»

Вільніше дихнулося поетові під час короткочасної «хру-щовськоЇ відлиги». У книжках другої половини 50 — початку 60-х років читачі знову зустрілися з справленім Рильським — поетом Добра і Краси, великим життєлю­бом -гуманістом.

Збірка «Троянди й виноград» (1957) була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у роз­витку всієї української літератури. Вся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», крапці, твори Рильського неокласицистичного етапу його творчості. Через символічні образи троянд і винограду

446

глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає смисл, глибина її щастя.

Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне. У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград — красиве і корисне.

Образом поезії «Третє цвітіння» дослідники харак­теризували творчість поета на схилі літ. Рильський ось як розкриває сутність цього образу: «Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки». І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві «сузір'я кіп», «ллється дзвін коси серед густих отав» тощо. Саме в цю пору зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:

Отак подивишся — і серце аж замре, А надто як воно уже, на жаль, старе — Чи то підтоптане... Держімо у секреті, Чому ми, друже мій, цвітіння любим третеї

Поетичним шедевром можна назвати світлу елегію «Коли копають картоплю...». Знову, як і в поперед­ньому творі, вражає щедрість предметних деталей, за допомогою яких картина української осені постає зримою, відчутною.

Анафора «Коли копають картоплю», якою розпочина­ються всі чотири катрени, повертає нас до хронотопу осені, а сам цей образ конкретизується відомими, буден­ними подробицями, однак останні не знижують, а навпа­ки, підносять поетичність картини:

Коли копають картоплю — стелеться дим над землею, Листя летить воскувате, ніби метеликів рій, Пахне грибами і медом, вогкістю пахне тією, Що, опріч назви осінь, немає імені їй.

Глибинний, психологічний настрій відтінюється обра­зом журавлиного ключа, який «рідною мовою кличе у невідомі краї». А звідси — прямий паралелізм до задум­ливого стану людини: «Смутком тоді щасливим повниться серце людини, вітер, як старості повів, навкруг обвіває її».

447

Елегію написано 7 жовтня 1956 p., коли автор пере­бував у Кракові. Ця дата свідчить про добре, справді українське серце поета, який затужив за знайомою ще з дитинства чарівною порою української осені і створив напрочуд поетичну її картину.

Збірка «Зграя веселиків» (1960) вмістила поезію «Рід­на мова», вперше прочитану автором попереднього року на IV з'їзді українських письменників і сприйняту гро­мадськістю як громадянську акцію славетного поета, спря­мовану проти брутального тиску русифікаторів, нищення ними національних культур.

Це твір про нечувані страждання української мови, про глум, який чинили над нашим словом «цареві блазні і кати, раби на розум і на вдачу», що докладали всіляких,

•айчорніших зусиль, аби запрягти мову великого народу в ярмо, «і осліпити, й повести на чорні торжища незрячу».

Показуючи знущання імперських чиновників над ук­раїнською мовою, поет звертає увагу на тортури, яких

•она зазнавала: їй виривали язик, її розлючено топтали, кидали за ґрати. Наша мова була порубана, посічена, як герой старовинної думи Федір Безрідний. І все ж вона не загинула, вижила, зберегла «свій дух велично-гідний».

Українська мова зазнавала утисків і переслідувань уп­родовж багатьох століть. Колонізатори усіх мастей не допускали її в літературу, в освіту, в науку, всіляко принижували і ганьбили. Кращі наші письменники, як Тарас Шевченко («До Основ'яненка»), Пантелеймон Куліш («Рідне слово»), Сидір Воробкевич («Рідна мова»), Воло­димир Самійленко («Українська мова»), Олександр Олесь («О слово рідне! Орле скутий!»), відкидали облудні обви­нувачення гнобителів, фарисеїв, лакеїв, опоетизовували красу нашого слова.

Вірш Івана Франка «Антошкові П. (Азъ покой)» став своєрідною відповіддю галицькому москвофілу Антонові Петрушевичу, який, мерзенно виконуючи волю московсь­ких хлібодавців, ганьбив українське слово. Великий поет, затаврувавши перекинчиків, урочисто заявив:

Діалект, а ми його надигпем Міццю духа і огнем любови І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови.

Рильський, ніби виконуючи заповіт Великого Каменя­ра, всією своєю творчістю показав багатство вашого слова.

448

Від імені українців він перед усім світом ще раз ствердив невмирущість нашої мови.

Як гул століть, як шум віків, Як бурі подих — рідна мова. Весняних пахощі листків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів, Життя духовного основа.

На схилі літ поет висловився образно про незрівнянну сугестивну (від лат. слова — вплив, навіювання) силу мистецтва (вірш «Поетичне мистецтво» у збірці «В затінку жайворонка», 1961). Справжня поезія — це така висока простота, «таке єднання точних слів», які не прий­мають марнославства, лицемірства, будь-якої фальші. Справжня поезія — це розкриття «глибинної суті життє­вих явищ. Отож, звертаючись до митця, до себе самого, Рильський проголошує:

Слова повинні буть покірні Чуттям і помислам твоїм, І рими мусять бути вірні, Як друзі в подвигу святім.