Хропко П. Українська література. Підручник для 10 класу. – К., 1998.

ББК 83.34УКР.я721 Х94

Затверджено Міністерством освіти України (Протокол М 8/2-18 рішення Колегії N0 України ВІД Ж лютого 1997 р.)

Навчальне видання ХРОПКО ПЕТРО ПАНАСОВИЧ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Підручник для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів

Затверджено Міністерством освіти України 3-тє видання

Завідуюча редакцією мови, літератури та історії Я. В. Заблоцька. Редактор С. С. Латвии. Художнії редактор В. О. Любавш. Технічний редактор М. С. І'убар. Коректори: А. В. Лопат».

А. І. Сергіенко, Л. О. Волинська.

Підписано до друку 23.07.97. Формат 84Х108/Я2. Папір офс. Гарнітура шкільна. Друк височи». Умови, друк. ари. 27,72. Умовн. фарбо-відб. 28,14. Овл.-вип. арк. 29.Д8. Тираж 400 000 прям. (1-й завод 1—100000 прим.). Вид. № 0363U4 Замовл. № 8-45.

Видавництво «Освіта», 2540S3, Київ, Ю. Коцюбинського, 5. Свідоцтво № 2285806U від 28.10.94.

НаВІр та верстка СМП «АВЕРС», 254214, Київ, пр. Оболонськии, 36.

Віддруковано з оригінал-мажета на книжковій фабриці їм. М. В. Фрунае. 310057, Харків, Донець-Замржевського, 6/8.

Хропко Петро

Х94 Українська література: Підруч. для 10 кл. се­реди. шк., ліцеїв, гімназій, коледжів.— 3-тв вид.— К.: Освіта, 1998.— 528 с. ISBN 966-04-0011-Х.

ББК 83.34УКР.я721

ISBN 966-04-0011-Х

і П. П. Хропко, 1987

і К. Б. Мовчан. В. В. Чупрвнін, худож— оформления, 1997

ЮНІ ДРУЗИ

У дев'ятому класі ви розпочали вивчення історичних шляхів розвитку рідного художнього слова впродовж ос­таннього тисячоліття. Ви вже знаєте, що українська лі­тература завжди була пов'язана з життям і соціальними та національними визвольними змаганнями народу, вико­нувала активну громадянську функцію в цій боротьбі.

На основі давнього письменства сформувалася нова лі­тература, представлена іменами багатьох талановитих пи­сьменників XIX ст. З творчістю Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Панте­леймона Куліша, Марка Вовчка, Юрія Федьковича ви вже ознайомилися і знаєте, що вона стала могутнім імпульсом до подальшого розвитку нашого слова.

У десятому класі ви будете вивчати літературне життя останнього тридцятиріччя XIX ст. і перейдете до студію­вання новітнього українського письменства, розвиток яко­го припадає на XX ст. Це складні часи в житті україн­ського народу і його культури. Наше слово переслідува­лося і заборонялося російським царизмом. До нього на­сторожено ставилися більшовики, які, прикриваючись гаслами інтернаціоналізму, проводили ту ж імперську по­літику.

Проте українські письменники, долаючи імперські за­борони, намагалися доносити світові правду про великий європейський народ. Вагомий внесок у всесвітню скарбни­цю художнього слова зробили Панас Мирний, Іван Фран-ко, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Михайло Ко­цюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник, Володимир Винниченко, Максим Рильський, Павло Тичина.

Щоб відчути багатство і красу немеркнучих духовних цінностей, втілених письменниками у формі словесного мистецтва, необхідно щодня спілкуватися з книжкою.

Тільки уважне прочитання твору, студіювання підру­чника й рекомендованих літературознавчих праць допо­можуть вам осмислити його художньо-естетичний, пізна­вальний і виховний потенціал, відчути неповторність ін­дивідуального стилю письменника.

Оскільки кожна національна література так чи інакше айв' язаяа з розвитком письменства іітпгих народів, б&жано att-тавляти П явища зі спорідненими тематично чи есте­тично творами зарубіжних літератур. Так з'явиться мо­жливість відчути й ге спільне, що єднав літературне життя різних народи», і те самобутнє, що властиве рідному пи­сьменству. До того ж, такий підхід дає змогу конкретніше побачити органічне єднання загальнолюдського і націо­нального у визначних художніх творах.

Літературний процес завжди е виявом мистецького життя епохи. Тому підручник також орієнтує вас на ви­вчення літературної спадщини минулого в контексті роз­витку інших видів мистецтва, зокрема театру, музики, жалярства, адже для них дуже часто твори письменства ставали головною, фундаментальною основою. Крім того, на кожному етапі суспільного розвитку література, як і есе мистецтво, наснажувалася новими естетичними віян-аями, що 6 характеризувало цільність духовного життя аації.

Сподіваємося, що ви візьмете у довгу життєву мандрі­вку все краще, створене письменниками-класиками. З ци­кл духовними цінностями буде легше жити, долати труд-аощі. то траплятимуться аа вашому життєвому шляху.

Гарантом ва-шої літературної освіти, її постійного роз­ширення і дбагачення е прийнята 28 червня 1996 p. Кон­ституція України, яка забезпечує консолідацію та духов-аяй розвиток українського народу, його історичної свідо-«•ості, традицій і культури на державному рівні.

irnsp^qiypHUH. процес

уО- ()0 'Х.00КІУ

JC/JC століттю

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА У МИСТЕЦЬКОМУ КОНТЕКСТІ

І всі ми вірили, що своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт, Що кров'ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ. Іван. Франка

Вся наша надія — в нас, вся сила — в народії

Михайло Грушевський

ЖИТТЯ І ЛІТЕРАТУРА

Український народ в XIX ст. перебував у колоніальній залежності від двох найреакційніших імперій — Росій­ської й Австро-Угорської. Українці, роз' єднані кордонами цих чужих і ворожих нашій ментальності монархій, заз­навали невимовних фізичних і моральних страждань. Ко­лоніальний гніт гальмував духовний поступ нації, стри­мував культурно-мистецькі процеси.

Кардинальні зрушення у громадській думці почали відбуватися після скасування кріпацтва та проведення в Росії земської, судової, освітньої та інших реформ. Про­гресивно настроєна інтелігенція стала основною силою народницького руху, однак селяни залишилися байдужи­ми до гасел різночинців. Більшу користь приносить реа­лізація культурницьких програм українських громад. Зо­крема, створений у 1873 р. Південно-Західний відділ Ро­сійського географічного товариства, в якому активно пра­цювали історики Олександр Лазаревський, Михайло Драгоманов, мовознавець Павло Житецький, композитор Микола Лисенко, письменник і театральний діяч Михайло Старицький, зібрав і під керівництвом народознавця Павла Чубинського видав сім томів величезного за обсягом фоль­клорно-етнографічного матеріалу.

Пожвавлення громадського, наукового і культурно-ос­вітнього життя відбивається у творчості Івана Нечуя-Ле-вицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Олени Пчілки, Михайла Старицького, з якої поставали картини переслідувань української інтелігенції, ворожого ставлен­ня урядовців-шовіністів, зденаціоналізованого панства і

чиновництва до найневинніших виявів української духов­ності. Емський указ царя 1876 р. та урядова інструкція 1881 р. забороняють видання українських книжок, навіть ввезення їх з-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ.

Львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності. Тут починає діяти з 1868 р. товари­ство «Просвіта», з 1875 р.— Літературне товариство їм. Шевченка, у містах, містечках і селах Галичини органі­зовуються бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хорові гуртки. В Західній Україні видаються газети, жур­нали, календарі, популярні брошури. Народовські журнали «Правда» (1867 — 1898), «Зоря» (1880 — 1897) та газета «Діло» (1880 — 1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку критики та публіцистики.

Іван Франко та Михайло Павлик стали організаторами радикальної журналістики: за їхньої найактивнішої під­тримки виходять часопис «Громадський друг», збірники «Дзвін», «Молот», журнали «Світ», «Житє і слово*. Ми­хайло Драгоманов видає в Женеві п'ять випусків збірника «Громада» (1878 — 1882) та два номери журналу під такою ж назвою (1880, 1881).

У Східній Україні вдалося отримати дозвіл тільки аа видання кількох альманахів. Серед них — «Луна» (1881), «Рада» (1883, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (1887, 1893, 1896, 1897). Твори українських письменників з'являлися також у науковому журналі «Ки­евская старина» (1882—1906).

У таких несприятливих умовах доводилося існувати українській літературі цього тридцятиріччя. При цьому не забуваймо: відсутність державності зумовила денаціо­налізацію вищих верств українського суспільства, що не­гативно позначилося й на письменстві. «Література не­повної нації», за висловом Дмитра, Чижевського, змушена була орієнтуватися головним чином на селянство як носія української мови. Отож не дивно, що письменники опра­цьовували насамперед селянську тему.

Така змістова специфіка української літератури, з ін­шого боку, сприяла зміцненню в ній демократичних зас&д, виділяла її серед інших європейських літератур XIX ст. За спостереженням Дмитра Наливайка, для українського письменства селянство було «не просто предметом співчу­тливого зображення, але і його адресатом, його основною соціально-культурною базою». У цьому зв'язку літератори мимоволі дивилися на життя очима селянства, оцінювали

його з позицій усталених упродовж віків морально-етич-ких норм, моделювали дійсність за допомогою уснопоети­чної образності.

Звичайно, такий аспект художнього змалювання, така вимушена орієнтація не сприяли охопленню всіх сторін дійсності. Тому письменники, долаючи заборони властей 1 цензурні переслідування, постійно намагалися здійсню­вати прориви і в інші сфери суспільного життя, порушу­вати проблеми, що торкалися місця і ролі в ньому інте­лігенції, робітництва, чиновництва, духівництва. Подо­лання імперських бар'єрів вимагало від літераторів не­ймовірних зусиль. І все ж наше письменство, натхнеие Високою національною ідеєю, знаходило нові сили, щоб

•ірно слумсити справі соціального і національного визво­лення рідного народу. В похмурі, гнітючі роки колоні­ального пригнічення українців насамперед література під­тримувала світло високих сподівань на краще майбутнє.

Вершинні досягнення української прози

Продовжуючи традиції епічної творчості Григорія Кві­тки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Пан­телеймона Куліша, Олекси Стороженка, українські про-яаїки 70 — 90-х років XIX ст. збагатили літературу і в Ідейно-тематичному, 1 в жанровому та стильовому плані.

Як 1 в попередні періоди розвитку нової української літератури — дошевченківський 1 шевченківський, цен­тральною темою прози залишається селянська. Це зумо­влювалося кількома факторами. По-перше, тема життя і аобуту хлібороба, його праці на землі — одна з найдав­ніших у всесвітній культурі. Ї! корені знайдемо ще у яайдаяшпптх міфах, усній поезії всіх народів. Це й не дя-вно, адже перші кроки людини пов'язані з освоєнням світу, пізнанням природи-годувальниці. По-друге, селян­ська цивілізація ие тільки иайстародавніша. найдовгові-чнігпа, а й найпоетичніша. Ці S характерні прикмети особ-яиво притаманні українському селянству, його високій ду-

•еовності, неповторній ментальності, що засвідчив наш фоль­клор. Селянство і в ХІХ ст. залишалося основою української кяції, що викликало неослабний інтерес митців до його життя, етики, моралі, мрій і сподівань. По-третє, царські власті забороною писати про соціальні верстви, які не спілкуються українською мовою (наприклад, про інтелі­генцію, службовців, військових), змушували письменни­ків постійно звертатися до селянської теми.

Звісно, в цьому позитивним було те, що українські митці постійно шукали нові грані теми, обновляли її. Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександр Кониський, Іван Фраяко, Борис Гріячешсо показували не тільки за-кріпачане, а в пореформене українське село, пролетари-аацію селянства. Промовистим прикладом можуть служи­ти оповідання і повісті Івана Франка з циклу с Борислав», 7, & оповідання Бориса Грінченка з шахтарського побуту.

У сферу художніх спостережень письменників посту­пово входить життя інших соціальних груп — міщанства, чиновництва, вчительства, офіцерства. Життя цих верств було легше висвітлювати західноукраїнським белетристам, де не було офіційних заборон щодо таких тем. Отже, там 1. Q ^'являються повісті Івана Франка «Для домашнього ог­нища», «Основи суспільності», «Лель і Полель», Михайла Плвляка «Пропащий чоловік», Євгенії Ярошинської «Пе­рекинчики», оповідання Наталії Кобринської. Життя ду­хівництва та дрібної шляхти змальовується в повістях Івана Нечуя-Левицького «Причепа» та «Старосвітські ба-,'^ тюшки та матушки».

Іван Франко осуджує антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей, догоджаючи сильним експлуататорського суспіль­ства, дбали тільки про власну кишеню («Рутенці», «Сви-ия», «Опозиція»). Східноукраїнські прозаїки намагаються створити позитивний образ молодого інтелігента («Хмари» Івана Нечуя-Левицького, «Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовеяко» Олександра Кониського, «Сонячний промінь», «На розпутті» Бориса Грінченка). Разом з тим з їхніх творів правдиво поставали і ситуації, пов'язані з крахом світлих ідеалів культурників.

Українська проза збагачується жанрово. Поряд з опо- /\ftj віданням, до якого звертаються Іван Нечуй-Левицький <шасл «Баба Параска та баба Палажка»), Олександр Кони­ський («Народна педагогія»), Іван Франко («Задля праз-ника»), Борис Грінченко («Екзамен», «Олеся»), з'являєть­ся новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами («Лови» Панаса Мирного, «Липа на межі» Євгенії Ярошинської, «Самітна нива» Тимофія Бордуля-ка), народжується поезія в прозі («Морське серце», «Хви­ля» Дніпрової Чайки).

Жанрові різновиди характеризують повість. Тільки в творчості Івана Нечуя-Левицького виділяються повісті ро-динно-побутова («Кайдашева сім'я») і соціально-побутова («Бурлачка»), З'являються повісті ідеологічно-проблемні

(«Лихі люди* Панаса Мирного, «.Сонячний промінь» Бо­риса Грінченка, «Юрій Горовенко» Олександра Конисько-го), публіцистичні («Юрко Куликів» Михайла Павлика). Іван Франко на історичному матеріалі пише повість «Захар Беркут» з виразними ознаками соціальної утопії.

На якісно вищий рівень підноситься романна проза. Серед творів цього епічного виду — написаний раніше, але опублікований майже через чверть століття соціальний роман Анатолія Свидницького «Люборацькі», що переріс жанрові рамки сімейної хроніки. Панас Мирний при до­помозі брата Івана Білика започаткував жанр українського соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), підніс його своєю «Повією» на ще вищий рівень органічним синтезом художнього дослідження рі­зних сторін дійсності з проникливим аналізом внутріш­нього світу людини. Відповіддю на актуальні вимоги жит­тя став проблемно-ідеологічний роман («Хмари», «Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького, «Лель і Полель» Івана Франка).

Збагачується, вдосконалюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. Замість широко розповсюдженої раніше оповіді, тобто зображення від пер­шої особи (Григорій Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок), тепер домінує розповідь, густонасичена такими драмати­чними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог, (Пантелеймон Куліш, Панас Мирний). Розповідь, тобто" об'єктивізована манера викладу зображуваного, викладу від третьої особи, давала змогу запроваджувати у твір широкі описи — портретні, пейзажні, інтер'єрні, що спри­яло панорамному показу дійсності («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького, «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» Бориса Грінченка, «За водою» Панаса Мирного). Впадає в око прагнення прозаїків психологічно вмотиво­вувати поведінку персонажів, розкривати внутрішні ім­пульси їхніх вчинків («Дві. московки», «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького, «Дзвоник», «Покупка» Бориса Грін­ченка, повісті й романи Панаса Мирного).