21.Еволюція країнознавчих теорій і вчень

У новітній час названі ідеї основоположників географічного країнознавства розвинулися у концепціях комплексного, “універсального” країнознавства, що об’єднує знання про природу, людину й форми суспільно-політичної організації у країнах, мікро- та макрорегіонах. Одним із прикладів таких під­ходів сучасних вітчизняних і зарубіжних географів до розуміння змісту краї­нознавства як напряму наукових досліджень і освітньої діяльності може бути серія наукових праць та підручник “Країнознавство”, підготовлені відомим українським географом, віце-президентом Академії наук вищої освіти Украї­ни, професором П. Масляком, друге видання якого побачило світ у 2008 р. Ви­значаючи країнознавство як науку і навчальну дисципліну, яка комплексно вивчає країни й регіони, систематизує й узагальнює дані про їх природу, на­селення, внутрішні просторові відмінності, автор підручника вважає, що пред­метом цієї науки є країни й регіони світу як єдині системи, що складаються з різнорідних, але взаємопов’язаних елементів, які діють як єдине ціле на світо­вій політичній арені. На відміну від інших наук і навчальних дисциплін, які цікавляться лише певними аспектами діяльності країн, країнознавство, на дум­ку вченого, інтегрує в собі універсальні знання про країни, відображуючи ціліс­ну картину буття основних одиниць соціально-політичної організації світу

Коротко окреслені висновки вчених-географів щодо країнознавства як комплексної, синтезованої науки про країни й регіони, що передбачає вивчен-

22.Зарубіжні національні країнознавчі школи

Слід зазначити, що витоки поглядів на країнознавство як комплексне до­слідження країн і регіонів сягають ще епохи Відродження. Саме в той час, під­водячи певні підсумки великих географічних відкриттів, 28-річний нідер­ландський дослідник Б. Варен (Вареніус) у відомій праці “Загальна географія”, що побачила світ у 1650 р. в Амстердамі, запропонував поділяти географію на загальну (систематичну) і регіональну, що вивчає земні (кордони, конфігурації,величину,природні властивості та інше),небесні (клімат,астрономічні характеристики)й людські (населення,життєдіяльність,прибутки,мови,політичні організації) характеристики країн. Регіональну географію,Б.Вареніус назвав порівняльною,тобто такою,що розглядає особливості регіону,порівнюючи його з іншими.

Виходячи з цього, вчений запропонував методи країнознавчого дослідження,які актуальні й сьогодні: порівняльно-описовий

метод історико-географічного аналі_Зу та дуалістичну концепцію універсального й специфічного.

Про наукове значення праці Б.Вареніуса говорить той факт, що редактором її другого і третього видань (посмертних) у 1672 і 1681 рр був сам І. Ньютон.

У ХVІІ-XVIII ст. у німецьких університетах сформувалася школа описового державознавства .за правилами якої всі студенти — майбутні урядовці мали завчати напам’ять числені дані про країни й міста^,населення, господарство, територію,армію,фінанси,тощо.

У першій половині XIX ст. суттєвий внесок у розвиток цієї школи зробили праці географа А. Гумбольдта, якого вважають автором порівняльного методу в країнознавстві, одним із фундаторів наукового країнознавства.

З часом з німецької школи почали відокремлюватися статистика й державне право,а з другої половини ХІХ ст. праці берлінського академіка К.Ріттера (19-томне Землезнавство,)та професора Лейпцизького університету Ф.Ратцеля (« Антропогеографія » та «Політична географія”) започаткували німецьку школу антропогеографії. Погляди німецьких науковців щодо визначально впливу природніх факторів на життя й розселення людей, культуру й суспільно-політичні відносини справили суттєвий вплив на формування ще однієї наукової школи – геополітики.

Паралельно розвивалася французька «школа географії людини”, що мала яскраво виражену країнознавчу спрямованість. Її засновник П.В.де ла Бланш, видавець журналу «Annales de geographie” відомий великою майстерністю опису країн і районів, головну увагу звертав на сферу,де людина була найтісніше пов’язана з природою. У зв язку з таким підходом

промислові райони і великі міста дослідник, як правило не вивчав. Учень і послідовник П В. де ла Бланша Ж. Брюн сформулював основні принципи «гео­графії людини» : принцип людської діяльності (у процесі якої змінюються гео­графічні фактори) та принцип взаємопов'язаної (формування географічного об єкта у процесі взаємодії в ньому різних елементів; взаємодія регіону чи кра­їни з іншими регіонами й країнами та світовим господарством)

Подальший розвиток “школи географії людини” пов’язаний з діяльністю міжнародного колективу вчених і громадських діячів під керівництвом відо­мого організатора науки і автора багатотомних серій “Нова всесвітня геогра­фія та Земля і люди”, колишнього паризького комунара Е. Реклю. У працях перекладених на різні мови, вчений, підкреслюючи роль історії у країнознавстві, запропонував формулу методологічного значення «Історія є географія в часі, географія — історія у просторі”. ..

До основоположників школи Е. Реклю, серед інших, входив і старший брат всесвітньо відомого імунолога Л. Мечникова - І. Мечников, завідувач кафедри порівняльної географії й статистики Невшательської академії,Швейцарія), гарібальдієць. У книзі “Цивілізація і великі історичні ріки , що була посмертно видана у 1889 р., він виклав “географічну теорію прогресу і соціального розвитку”. Аналізуючи витоки світових цивілізацій, вчении сформулював висновки, що розвивали погляди представників «школи географії людини”. Він прописав, що всі чотири найдавніші великі культури зародилися й розвивалися на берегах великих рік. Хуанхе і Янцзи зрошують місцевість, де виникла і виросла китайська цивілізація; індійська, чи ведійська, культура не виходила за межі басейну Інду і Гангу; ассиро-вавилонська цивілізація заро­дилася на берегах Тигру і Євфрату — двох життєвих артерій Месопотамської долини; нарешті, Давній Єгипет був, як це стверджував ще Геродот, даром чи “творінням” Нілу.

Серед представників російської країнознавчої школи XIX початку XX ст., яка активно розвивалася з огляду на інтенсивне територіальне роз­ширення Російської імперії, слід назвати К. Арсеньєва, П. Семенова-Тянь-Шаньського, М. Пржевальського, М. Міклухо-Маклая, П. Козлова. Система­тизуючи результати своїх численних експедиційних досліджень, означені вче­ні запропонували, крім іншого, комплексні характеристики азійської Росії і прилеглих до неї територій.