12.Форми і методи наук. Пізнання

Кожна людина від природи пригне до пізнання.Теорія пізнання с загальна теорія,що пояснює саму природу пізнавальної діяльності людини, в якій би галузі науки, мистецтва вона не здійснювалась. Людство завжди прагнуло до здобуття нових знань. Знання

передаються з покоління в покоління за допомогою спадковості. На сучасному рівні теорія пізнання досліджує природу

людського пізнання, форми і закономірності переходу від поверхневого уявлення про речі до досягнення їх сутності. Також досліджує як людина приходить до хибної думки і яким чином переборює її. Життєве пізнання і знання грунтується на спостереженні і кмітливості. Наукові знання передбачають пояснення фактів, їх осмислення. Практичне знання-головна фігура- інженер або менеджер, мета яких створення нової речі. Практика полягає в оволодінні речами, у пануванні над природою. Художнє пізнання-має певну специфіку, сутність якої - у цілісному відображенні світу і особливому положенні людини у світі

11. Антична ф-я

Антична ф-я в особах видатних представників, особливо Сократа, Платона. Аристотеля вперше поставила і професійно обґрунтувала проблеми гносеології,онтології,логіки тощо. Першою школою Еллади була Мілетська школа. Першооснова мілетців - не просто відчуті речовини, а існуючий принцип, закон виникнення та зникнення конкретно-чуттевого розмаїття речей оточуючого світу. Піфагор, після навчання в Єгипті, Вавилоні засновує в м, Критоні свою школу - Піфагорійський союз, що увійшов в історію у вигляді величної картини „спільного товариства" як науково-філософ і етико-політичної єдності однодумці .Засновник Елейської Школи-Ксенофан із Коло фона. У його вченні філософія починає розмежовуватись з фізичною картиною світу.Розглядаючи світ у цілому,

40. Концепція творчості в ф. Бердяєва

Впервые выразив основные идеи в книге «Смысл творчества», Бердяев затем варьирует и развивает их. Это идея свободы, идея творчества и объективации, идея личности и, наконец, идея «метаисторического» смысла истории. В созданной Бердяевым дуалистической картине реальности друг другу противостоят, с одной стороны, дух (Бог), свобода, ноумен, субъект (личность, «я»), с другой — эмпирический мир, необходимость, феномен, объект. Оба мира не существуют оторванно друг от друга (что, по Бердяеву, соответствует платонизму), а взаимодействуют между собой: дух и свобода прорываются из ноуменального в феноменальный мир и действуют в нем. Плоды действия духа в мире всегда принимают форму объектов, мертвых продуктов, которые отделены от субъекта и подчинены всем ограничениям эмпирии — законам пространства-времени, причинно-следственной связи, формальной логики. Свободный от объективации мир лежит вне истории как иной «эон», мир свободного духа, отождествляемый у Бердяева с евангельским Царством Божьим. Этот метаисторический эон существует извечно в некоем плане бытия, который может соприкоснуться со здешним миром в любое время и в любом месте. Творческий акт и есть такое касание, при котором в мире, в истории как вспышка, является их конец и смысл. История с точки зрения ее смысла не непрерывна, а дискретна, она есть «прерывный, прорывный творческий процесс». Подобная картина истории исключает все эволюционные и телеологические модели, теорию прогресса, а также и доктрину Божественного Провидения, которую Бердяев прямо называет «ложным учением»: Бог открывает Себя миру, но не управляет им.Философия Бердяева — это философия личности, персонализм. Личность — это не эмпирическая индивидуальность, а человек взятый как творческое и свободное существо, неподвластное объективации. Выход к другим людям и единение с ними присущи, по Бердяеву, личности как неустранимая часть ее внутреннего мира: «общество— часть личности» («О рабстве и свободе человека. Будучи верующим, Бердяев в то же время критически относился ко всем овеществленным формам религиозного — догматам, церковной организации, историческому христианству как пораженным объективацией: творческое ее преодоление должно выявить духовную суть «эсхатологического христианства» как непреходящего откровения о Боге и человеке.