«Епоха націоналізму»

На початку цього нарису ми згадували про дискусію з приводу часу виникнення націоналізму. Ми можемо погодитися з тими авторами, які вказують на інтелектуальні, культурні чи навіть політичні передвісники націоналізму в різних країнах в часи, що передували його виходові на арену масової політики, й, відповідно, датують його народження XVI – XVII ст. Проте коли йдеться про «епоху націоналізму», про період, коли він змінив обличчя світу й людського суспільства, стає очевидним, що цей період розпочався Французькою революцією. Саме з кінця XVIII – протягом XIX ст. націоналізм став всесвітньо-історичним явищем.

Як відбувалась «універсалізація» націоналізму, перетворення його на глобальне явище? З 1815 р. (спроби всеєвропейської реставрації «старого порядку») і до середини XIX ст., стверджує Г. Кон, націоналізм поступово запанував в умах освічених класів Німеччини, Італії та інших центральноєвропейських народів 147. Революції 1848 p. («весна народів»), які стали також політичним дебютом націоналізму, були, за висловом Люїса Нем’єра, «революціями інтелектуалів». Можливо, ця обставина була однією з причин тимчасової поразки націоналізму в 1848 р. – він не спромігся дістати масову підтримку (Греція та Бельгія, що здобули незалежність, відповідно, у 1829 – 1832 pp. і 1831 р. були, скоріше, винятками).

Проте поза Європою націоналізм пережив свій перший тріумф. У Латинській і Центральній Америці боротьба за незалежність завершилася утворенням цілої низки суверенних чи, принаймні, окремих держав: Парагвай (1811), Ґватемала (1813), Арґентина (1816), Чилі (1819), Колумбія (1819), Мексика (1820), Перу (1821), Бразилія (1822), Болівія (1825), Уругвай (1828), Венесуела (1830), Коста-Ріка, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа (всі – 1838), Гаїті (1840), Домініканська Республіка (1844), Панама (1903). Безперечно, що суверенітет багатьох із цих країн був номінальним, формування націй у них тільки розпочиналося, націоналізм тут був ідеологією креольських еліт, а не масовим рухом, але головним у даному випадку є факт утворення нових політичних одиниць, побудованих на принципі, який у майбутньому стали називати «національним самовизначенням».

У другій половині XIX ст. – на початку XX ст. розпочався поступовий реванш націоналізму за поразки 1848 р. Очевидно, найважливішими віхами цього періоду стало об’єднання Німеччини (1867, 1879) та Італії (1861, 1870). Формування нації в цих країнах також було справою майбутнього. Вислів «ми створили Італію – маємо створити італійців» – був не просто ефектним гаслом, він віддзеркалював складну соціальну ситуацію всередині новоутворених держав (принагідно зауважимо, що з проблемою «творення нації» як політичної спільноти зіткнулися майже всі країни, які досягли незалежності).

У 1867 р. Угорщина здобула незалежність у внутрішніх справах, формально залишаючись у складі імперії Габсбургів. Поляки того ж року отримали «плацдарм» для державного відродження у Галичині. В Європі набирали силу «національні відродження» чехів, словенців, українців, румунів, сербів, болгарів, чорногорців, фіннів, норвежців та ін. До Першої світової війни незалежність здобули Румунія (1878), Болгарія (1908), Чорногорія (1878), Сербія (1878), Албанія (1912), Норвегія (1905), Люксембург (1867, 1890) та Ісландія (1908, 1944).

Національний принцип дістав визнання у внутрішній і зовнішній політиці провідних держав світу. Уряди відстоювали «національні інтереси», піклувалися про національну економіку, освіту, безпеку. Навіть у царській Росії, яка була європейським форпостом у боротьбі проти націоналістичної революції, в державній ідеології з 1830-х років запроваджувався принцип «Самодержавство, православ’я, народність» – принцип ототожнення нації з державою.

Націоналізм вплинув також на інші глобальні світоглядні системи. Консерватори, які у 1815 р. прагнули відновити династичний устрій зразка «до 1789», стали відвертими прихильниками ідеї національної держави. Соціалістичний рух, який прагнув всесвітньої організації робітників, «націоналізувався» і перейшов до вирішення соціально-класових проблем у межах національних держав. Ліберали почали вимагати державного захисту для приватної власності, індивідуальних свобод та демократії. Християнство й досі переживає процес формування «національних» церков.

Дедалі відчутнішими ставали соціально-економічні та політичні чинники, що сприяли подальшій трансформації націоналізму у фактор глобального розвитку. «Індустріалізація та урбанізація послаблювали силу і престиж старої влади, роз’їдали старі зв’язки і лояльності. Винаходи та удосконалення засобів комунікації створювали умови для того, щоб дедалі більша кількість людей усвідомлювала спільність своїх інтересів, а уряди налагоджували контроль над більшими територіями. Віра в можливість і необхідність прогресу ставала загальною… а нація та держава розглядалися як знаряддя прогресу» 148. В умовах переходу від старого аграрного суспільства до нового «індустріального всесвіту», наголошує П. Альтер, ідеологія націоналізму стала знаряддям «інтеграції та мобілізації мас» 149.

Поширення загального виборчого права, створення масових партій, організацій, рухів, зростання письменності й освітнього рівня мас, виникнення масової політики, перетворення соціально-економічних проблем у питання національної, державної політики – усе це створювало сприятливі умови та інфраструктуру для подальшої еволюції націоналізму, його «масовізації». З іншого боку, саме «соціалізація» націоналізму, разом із загостренням суперечностей між державами-«націями», призвела до виникнення його крайніх форм – інтегрального націоналізму, а згодом і появи фашизму та нацизму.

Перша світова війна стала своєрідним підсумком попереднього етапу генези націоналізму. З карти Європи зникли династичні імперії (Австро-Угорська, Російська та Оттоманська) і з’явилися нові держави – Чехословаччина, Угорщина, Польща, Фінляндія, Югославія (Королівство сербів, хорватів і словенів), Ірландія, Естонія, Латвія і Литва. В Африці незалежність здобув Єгипет. Передвісником майбутнього розпаду колоніального устрою стала система «підмандатних територій». Російська імперія трансформувалася в Радянський Союз. Принцип національного самовизначення було визнано на міжнародному рівні (знамениті «14 пунктів» американського президента В. Вілсона). Водночас націоналізм еволюціонував у радикальні, тоталітарні форми, що стало однією з головних ознак його розвитку в міжвоєнний період.

Напередодні і після Другої світової війни націоналізм поширився у країнах «третього світу» і став однією з основних причин розпаду світової колоніальної системи. У 1932 р. здобули незалежність Ірак та Саудівська Аравія, а згодом Ліван (1943), Сирія (1944). У післявоєнний період утворилися або стали незалежними такі країни 150:

1946 – Іорданія, Філіппіни, Монголія

1947 – Індія, Пакистан

1948 – Бірма, Цейлон (Шрі Ланка), Ізраїль, Північна Корея, Південна Корея, В’єтнам, Індонезія

1951 – Лівія

1954 – Камбоджа (Кампучія), Лаос

1956 – Судан, Марокко, Туніс

1957 – Ґана, Малайя (з 1963 р. – Малайзія)

1958 – Гвінея

1960 – Камерун, Сенегал, Малі, Того, Конго (Заїр), Мадаґаскар, Сомалі, Дагомея (Бенін), Ніґер, Буркіна Фасо, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Кіпр, Габон, Нігерія, Мавританія

1961 – Сьєрра-Леоне, Кувейт, Танґаніка (з 1964 р. – Танзанія)

1962 – Західне Самоа, Бурунді, Руанда, Алжир, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Уганда

1963 -Кенія

1964 – Малаві, Мальта, Замбія

1965 – Гамбія, Мальдіви, Сінгапур

1966 – Гвіана, Ботсвана, Лесото, Барбадос

1968 – Науру, Маврикій, Свазіленд, Екваторіальна Гвінея, Південний Ємен

1970 – Фіджі, Оман, Тонґа

1971 – Бахрейн, Банґладеш, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Бутан

1973 – Багами

1974 – Гренада, Гвінея-Бісау, Мозамбік

1975 – Ангола, Сан-Томе і Прйнсіпі, Суринам, Koмори, Папуа-Нова Гвінея

1976 – Сейшели

1977 – Джібуті

1978 – Домініканська Республіка, Соломонові Острови, Тувалу

1979 – о-ви Сент-Люсія, о-в Сент-Вінсент, Кірибаті

1980 – Зімбабве, Вануату

1981 – Беліз, Антигуа і Барбадос

1983 – о-ви Сент-Кристофер і Невіс

1984 – Бруней

1986 – Північні Маріанські о-ви

1990 – Намібія, Мікронезія, Маршаллові о-ви

1993 – Еритрея

Нарешті після краху «світової системи соціалізму» і розпалу СРСР, Югославії та Чехословаччини у 1990 – 1993 pp. здобули статус незалежних держав колишні республіки цих країн.

Констатуючи той факт, що націоналізм переміг у країнах «третього світу» не варто забувати про специфіку запровадження його принципів у цій «часовій» зоні. Здобуття незалежності, звільнення від колоніального гніту і створення суверенної держави було лише початком: на перший план виступало питання «творення нації». Антиколоніальний націоналізм спочатку мав передусім негативістський, деструктивний зміст: звільнення означало руйнування колоніальних структур. Здобуття державної незалежності вимагало зміни орієнтирів: ішлося про позитивні, конструктивні завдання і функції націоналізму. І саме тут виникало і виникає найбільше проблем: національні лідери країн «третього світу» сповідують, здебільшого, націоналізм політичний, громадянський, запозичений як ідеальна модель з європейського досвіду. Але ця модель запроваджується на територіях, характерною особливістю яких є надзвичайне етнічне, культурне, мовне, релігійне та племінне розмаїття, що, у свою чергу, провокує етнічний націоналізм та сепаратистські рухи. Згадаємо лише проблеми Індії з сікхами, сепаратизмом штатів Ассам та Нагаленд, етнічно-релігійні конфлікти на Цейлоні між сінгалезами і тамілами. Подібні конфлікти мали місце в Судані, Нігерії, Заїрі та інших країнах колишнього колоніального світу. Унаслідок цього запозичена на Заході модель націоналізму в країнах «третього світу» здебільшого позбавляється ліберального змісту. Наприклад, у Камеруні, де співіснують 200 племен, 124 мови й діалекти та чотири релігії, «національну єдність» удається забезпечити лише завдяки однопартійному режимові.

Отже, націоналізм приніс країнам «третього світу» не лише визволення від колоніального гніту, а й неймовірну кількість проблем, які не вдається вирішувати за допомогою принципів «класичного націоналізму». Це провокує нові його метаморфози, радикалізацію і створює передумови для масштабних конфліктів. Націоналізм переміг як ідеологія визволення від іноземного панування, проте його успіхи як ідеології політичної і соціальної інтеграції в межах «національної держави» поки що залишаються проблематичними.

У післявоєнній Європі, незважаючи на інтеграційні процеси, націоналізм не зникає з політичної арени. Регіоналізм у Франції, Англії та Іспанії, поширення радикально-націоналістичних настроїв у зв’язку з напливом дешевої робочої сили та емігрантів зі Східної Європи, Азії та Північної Африки, вибух крайнього націоналізму в Югославії та на Кавказі, проблеми національних меншин у країнах Балтії – все це свідчить про те, що прогнози щодо кінця епохи націоналізму є передчасними.

Отже, «епоха націоналізму» триває. Проте не можна не помітити очевидних зрушень протилежного характеру, процесів, які дістали назву «глобалізації»: формування й панування транснаціональних корпорацій та економічних структур, координація економічної політики в рамках Європейського співтовариства, космополітизація масової культури, формування наднаціональних військово-політичних структур, спроби узгодження екологічної політики тощо. Проте навряд чи глобалізація є свідченням того, що людське співтовариство, принаймні та його частина, яка вийшла за межі ґелнерівських «часових зон», переходить в іншу епоху, яка має заступити «епоху націоналізму». Очевидно, було б передчасно називати її «постнаціоналістичною» чи «антинаціоналістичною». Можна припустити, що з часом людство знайде нові рецепти організації суспільства, в яких національний принцип трансформується у нову якість. Проте це справа далекого майбутнього.

* * *

Підсумовуючи все викладене, зауважимо, що теоретичне осмислення генези націоналізму в рамках різних інтелектуальних шкіл спрямоване передусім на з’ясування причин виникнення цього феномена, при цьому ми не маємо жодної теорії, яка б могла претендувати на універсальність. Націоналізм розглядається як наслідок соціально-культурних і політичних змін, породжених переходом від традиційно-аграрного до модерно-промислового суспільства (Е. Ґелнер); як штучний продукт ідеологічного перевороту (І. Кедорі); продукт тривалої еволюції етнічних, культурних ідентичностей (Е. Сміт, Дж. Армстронг); як наслідок нерівномірного розвитку (Т. Нейрн); як вияв біологічних чи соціально-психологічних потреб людської натури (А. Ґастоні, «берклійська група»); як наслідок кризи ідентичності еліт (Л. Ґрінфелд); як ідеологічний винахід, метою якого є легітимізація претензій певних держав в умовах зростання капіталістичної конкуренції (Е. Гобсбаум); як засіб підсилення централізації та уніфікації у процесі становлення держав (М. Манн, Ч. Тіллі) тощо. Кожний підхід чи теорія дають нам можливість зрозуміти один чи декілька аспектів феноменології націоналізму, проте жоден із них не може вважатися головним, вирішальним у виникненні й еволюції цього явища.

Виникненню націоналізму передувала ціла серія соціальних, політичних, культурних, соціально-психологічних, економічних, зрештою, світоглядних зрушень у житті людства, що створили сприятливі умови для виникнення такої форми ідентичності, як національна, та появі ідеологічного феномена, що відповідав цій формі ідентичності. Зрозуміло, ми не можемо розглядати до-національну епоху в історії людства як неухильне просування до «ери націоналізму». Мабуть, варто погодитися з тими авторами, які акцентують увагу на елементі випадковості у виникненні націоналізму, або характеризують його як «винахід», розумову конструкцію. З іншого боку, факт виникнення націоналізму та його колосальний вплив на історію людства свідчать про те, що він, як світоглядна система чи принцип, відповідав і поки що значною мірою відповідає певним глибинним потребам розвитку суспільства й людської особистості, принаймні, в модерну епоху. Нарешті, можна розглядати націоналізм як одну з форм самоусвідомлення й самоорганізації, винайдену людством у ході його історичної еволюції, або ж ях символ, знак, ієрогліф, за допомогою якого інтелектуали дають визначення певному суспільному явищу – була б інша назва – виник би інший «ізм».

Варто також пам’ятати про те, що націоналізм був не єдиною формою реакції на глобальну суспільну трансформацію, найвиразнішими проявами якої стали Французька революція та промисловий переворот. Виникли інші нові світоглядні системи (комунізм, лібералізм, консерватизм), відчутні зміни відбулися у традиційних світоглядах (релігія). Отже, його генезу слід сприймати не як осібну еволюцію специфічного світогляду, а як вияв загального світоглядного зламу.

Загальна схема, за якою націоналізм еволюціонував як світове явище, збігається з тим аналітичним поділом, який ми запропонували раніше: націоналізм з’являється як почуття, сентимент, форма рефлексії освіченої еліти (інтелектуальної чи політичної), згодом перетворюється зусиллями цієї еліти на політичну доктрину, ідеологію, світогляд, на основі яких виникає націоналістичний (національний) рух, який в ідеалі приводить до формування національної держави, або ж трансформації попередньої державної форми в національну. Подальші трансформації націоналізму визначаються конкретно-історичною ситуацією – він функціонує на всіх згаданих рівнях одночасно, або ж обмежується одним чи кількома з них. «Експорт націоналізму», як уже виробленої доктрини, уможливлює інші варіанти його еволюції, де згадані етапи й рівні функціонування можуть мінятися місцями. Нарешті, націоналізм не існує в «чистому», рафінованому вигляді. Він активно взаємодіє з іншими ідеологіями, впливає на них і сам зазнає їхнього впливу, набуваючи найрізноманітніших форм.