1.Метод — система засобів, заходів, підходів та шляхів, за допомогою яких здійснюється пізнання категорій, законів та тенденцій господарського життя.

Метод економічної теорії може мати суб'єктивний чи об'єктивний характер. Суб'єктивний підхід означає, що вчений вивчає економічні явища, робить висновки та оцінює їх з позиції своїх інтересів і переконань. За допомогою такого методу, як правило, економіку досліджують однобічно, висновки та теорії перекручуються. Застосування об'єктивного методу означає, що вчений використовує наукові засоби та підходи, всебічно, неупереджено досліджує економічні явища та процеси. Економісти повинні вивчати господарське життя за допомогою наукового інструментарію.

В економічній теорії широко застосовують системний метод, який передбачає розгляд кожного економічного явища як системи. Цілісність є важливим елементом системного підходу, що потребує досліджувати окремі складові елементи будь-якого явища, вивчення внутрішніх зв'язків між цими елементами та підсистемами, виявлення загальної мети системи.

Аналіз — метод наукового пізнання, оснований на поділі цілого на складові частини, елементи, що дає змогу проникнути у сутність цього явища.

Синтез - метод, який полягає в об'єднанні пізнаних внутрішніх взаємопов'язаних між собою елементів явища в єдине ціле.

Індукція — це метод пізнання, що грунтується на формуванні умовиводів від частини до цілого або принципів із фактів.

Дедукція — метод дослідження, що грунтується на умовиводах від цілого до його частини. Він дає можливість висунути гіпотезу, тобто науково обгрунтоване припущення про природу, структуру або закономірність розвитку явища, процесу.

Метод наукової абстракції полягає у виокремленні найістотніших характеристик процесу, виключенні з вивчення всього другорядного, випадкового для розкриття його внутрішніх, сталих зв'язків, дійсної тенденції руху. За допомогою цього методу обґрунтовують економічні категорії і закони, які мають конкретні вияви. Метод абстракції органічно пов'язаний з поняттям конкретного, тобто цілісного об'єкта в єдності його різних сторін, властивостей, рис. Процес пізнання з урахуванням єдності абстрактного і конкретного припускає рух думки від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного, але вже вивченого.

В економічній теорії використовують також метод поєднання логічного та історичного підходів, який передбачає необхідність пізнання економічних явищ з моменту їх виникнення, у процесі розвитку і зникнення, відкриття якісно нових форм виявлення. Логічне та історичне доповнюють один одного і дають змогу всебічно досліджувати економічні явища.

Якісний підхід застосовується переважно при характеристиці сутності економічних категорій та законів. Наприклад, якісною стороною товару виступає його споживна вартість, а кількісною — вартість. Кількісний підхід дозволяє виявити речовий зміст, при цьому застосовуються засоби математики, статистики.

Економічна модель — це абстрактна теоретична конструкція, формалізований опис економічного явища, структура якого визначається об'єктивними властивостями об'єкта і суб'єктивними цілями дослідження

Економічний експеримент — це штучне відтворення економічного явища або процесу з метою вивчення їх у найсприятливіших умовах та подальшого практичного змінювання.

2. Позитивна економікс має справу з фактами (що вже відібрані та перейшли на рівень теорії) і вільна від суб'єктивних оцінних суджень. Вона намагається формулювати наукові уявлення про економічну поведінку. На противагу цьому нормативна економікс уособлює оцінні судження певних людей щодо того, якою має бути економіка або яку конкретну політичну акцію потрібно рекомендувати, спираючись на певну економічну теорію або економічні відносини.

Тобто позитивна економікс вивчає те, що є, тоді як нормативна виражає суб'єктивні уявлення про те, що має бути. Позитивна економікс досліджує фактичний стан економіки; нормативна визначає, які конкретні умови або аспекти економіки бажані чи небажані" Різні думки в нормативній економіці з приводу політики,. А також з приводу того яким повинне бути наше суспільство

3. Фактори виробництва - ресурси, які необхідно затратити, щоб виробити товар. Такими факторами виробництва є праця і підприємницька діяльність(людські ресурси), земля і капітал (майнові ресурси). Прийняті наступні визначення факторів виробництва:

• праця - фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного результату; Цей фактор характеризується такими показниками: загальна чисельність працездатного населення, чисельність зайнятих у різних сферах економічної діяльності, рівень освіти, кваліфікації робочої сили, продуктивність праці тощо

• Особливе значення для сучасного виробництва має специфічний економічний ресурс, який називається підприємницькою діяльністю. Підприємець має кілька функцій, які роблять його діяльність винятково важливою:

1) він бере на себе ініціативу поєднання всіх інших ресурсів у єдиний виробничий процес, виступає каталізатором і рушійною силою виробництва;

2) бере на себе відповідальність приймати основні рішення, визначає курс діяльності підприємства;

3) він новатор, постійно турбується про оновлення і вдосконалення виробництва;

4) він - людина, яка йде на ризик, ризикуючи не лише своїм часом, працею та діловою репутацією, але й вкладеним капіталом, як власним, так і своїх компаньйонів.

• земля - ​​все, що надала природа в розпорядження людини для її виробничої діяльності ( земля, корисні копалини, вода, повітря, ліси та ін); Основними природними умовами, які впливають на розвиток господарства країни, є кліматичні умови, багатство корисних копалин, характер земної по­верхні й географічне положення.

• капітал - накопичений запас засобів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. У загальноекономічному розумінні поняття „капітал" охоплює не лише засоби виробництва, але й гроші, покладені в банк, цінні папери (акції та облігації, коштовності тощо). Як економічний ресурс воно означає лише реальний капітал, той, що безпосередньо бере участь у процесі виробництва.

Одним з найважливіших постулатів теорії виробництва є твердження про обмеженість і рідкості факторів виробництва.

Можна виділити декілька рівнів обмеженості:

Абсолютна обмеженість. Означає, що загальний обсяг факторів виробництва обмежений в світі, країні, регіоні ... Наприклад: обмежена загальна площа земель сільськогосподарського призначення, обмежена загальна кількість трудових ресурсів, загальний обсяг накопиченого цивілізацією капіталу, обмежені запаси невідновних природних ресурсів (нафти, газу ...). Абсолютна обмеженість факторів виробництва лімітує виробничі можливості економіки в цілому. Тобто виявляється, що якісь набори благ економіка в змозі виробити, а якісь - ні.

Відносна обмеженість (Рідкість). Наявних в економіці факторів виробництва не вистачає на всіх, хто бажає (бажав би) виробляти. Тому реальним користувачем фактором виробництва стане той, хто зможе заплатити склалася на ринку ціну. З іншого боку, і власники факторів виробництва не бажають їх продавати, якщо запропонована ціна їх не влаштовує. Таким чином, в економіці фактори виробництва обмежуються їх пропозицією, а для окремого виробника - їх ціною і здатністю виробника заплатити цю ціну. Обмеженість на розглянутому тимчасовому інтервалі. Не всі, але багато, фактори виробництва обмежені на невеликих тимчасових інтервалах. Наприклад, основний капітал у вигляді виробничих потужностей обмежений у важкій промисловості на тимчасових інтервалах порядку 3 років; у легкій промисловості - року. (Тобто протягом цього часу виробники не зможуть збільшити виробничі потужності, а значить будуть збільшувати виробництво за рахунок інших факторів, наприклад, праці.) Точно також, обмежений людський капітал (у формі кваліфікації працівників) оскільки термін навчання нових працівників становить від 1 місяця до року.

4. Товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.

Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці та спеціалізація, які призводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. В історії виділяють три, так звані, великі поділи праці: 1) відділення землеробства і скотарства; 2) виділення ремесел; 3) виділення торгівлі, як спеціальної форми діяльності. В подальшому поділ праці розвивався в напрямку виділення окремих операцій (поопераційний) та появи часткового робітника. Зворотньою стороною цього процесу є кооперація праці.

Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відокремленість товаровиробників. Тобто, це таке становище, за якого товаровиробники самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів.

До визначальних рис товарного господарства слід віднести: суспільний поділ праці, економічна відособленість виробників, еквівалентність відносин, ринковий зв'язок між виробниками і споживачами, визнання суспільного характеру праці через ринок, здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу, виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду, наявність конкуренції, вільне ціноутворення.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов'язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке.

Просте виробництво засноване на особистій праці власника засобів виробництва, дрібне за своїми розмірами, йому властиві пряме поєднання виробника із засобами виробництва, відсутність купівлі-продажу робочої сили як товару. У формі товару тут виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт. Просте й капіталістичне товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв'язку між виробниками і споживачами, конкуренції між товаровиробниками, виробництво здійснюється без попереднього вивчення ринку, що призводить до стихійності.

Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці - це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника та членів його сім'ї. Капіталістичне виробництво передбачає спільну працю найманих робітників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво, як правило, ґрунтується на ручній праці та нескладній техніці, а капіталістичне - на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.

5. Правильне рішення економічної політики повинно спиратися на економічні принципи. Щоб ефективно управляти потрібно передбачити економічні цілі:

1.Ріст-виробництво все більше якісної продукції та за доступними цінами (Для України)

2.Повна зайнятість - роботою потрібно забезпечити всіх, хто бажає, може працювати (від 18-55 років)

3.Ек.еффектівность-ми хочемо отримати максим. віддачу при мін. затратах обмежених економ. ресурсів.

4.Стабільний рівень цін - потрібно відходити від коливання цін - інфляції і дефляції.

5.Свобода-керівники підприємництва повинні використовувати високу ступінь свободи у своїй економ. діяльності у бік працівників. 6.Справедливий розподіл доходів - жодна група громадян не повинна бути в бідності доки інша купається в розкоші

7. Економ. забезпечення - необхідно забезпечити хворих, непрацездатних, та інших.

8.Торговий баланс - ми прагнемо до підтримки розумного балансу нашої міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових договорів (повинні більше продавати ніж купувати)

9. Розвиток ринкових відносин (Для України)

6. Основні напрями економічної політики держави

1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

7. Ринок – це сукупність угод купівлі і продажу товарів і послуг.

За територіальним розмежуванням розрізняють місцевий, національний і світовий ринки.

Також розрізняють досконалий (характеризується незалежною кількістю учасників господарської діяльності, необмежена мобільність ресурсів і факторів виробництва, вільна конкуренція виробників товарів і послуг, наявність повного обсягу інформації у учасників ринку) і недосконалий (держава безпосередньо втручається в дію ринкового механізму).

За економічним призначенням об*єктів

• Ринок предметів споживання і послуг

• Ринок засобів виробництва

• Ринок нерухомості

• Фінансовий ринок

• Ринок нтрозробок

• Валютний ринок

• Ринок праці

• Тіньовий ринок

Класифікація ринку за галузями: автомобільний, с/г і тд.

За умовами діяльності: вільний, монополізований, регульований

За співвідношенням попиту і пропозиції – перенасичений збалансований дефіцитний

Залежно від об'єктів купівлі-продажу — ринок предметів споживання, ринок ресурсів і ринок послуг

8. досконалий:

• Необмежена к-сть учасників госп.діяльності

• Необмежена мобільність ресурсів і факторів виробництва

• Вільна конкуренція

• Повний об’єм інф у продавців і покупців

Недосконалий- держава втручається у справи

9 Переваги:

1. Ринок здійснює ефективний розподіл ресурсів, направляє ресурси на виробництво суспільству товарів та послуг

2. Можливість існування без повного володіння обмеженою інформацією

3. Ринок стимулює введення ресурсозбережуючих технологій

4. оптимальне використання результатів НТР

5. Здатність до задоволення різноманітних потреб суспільства

6. гнучкість, швидка пристосовність до умов, що змінюються

7. свобода вибору дій споживачів та виробників

Недоліки:

• Ринок не може регулювати використання ресурсів які належать всьому людству

• Не забезпечує фундаментальний розвиток науки

• Нестабільний

• ринок орієнтований не на виробництво соціально необхідних товарів, а на задоволення запитів тієї частини товариства, у якої є гроші;

10 11.Домогосподарство- економічна одиниця у складі 1 або декількох осіб, яка самостійно приймає рішення, являється фактором виробництва а також максимально прагне вдовольнити свої потреби в рамках наявних ресурсів

Фірма(підприємство) це економічна одиниця, яка самостійно приймає рішення, та прагне до максимізації прибутку використовуючи для цього фактори виробництва для виготовлення продукції іншим фірмам.

Держава- усі органи влади, що мають юр. І політичну владу для здійснення у разі необхідності контролю над господарюючими суб*єктами для досягнення суспільних інтересів.

12 Трансфертні платежі –передаточні платижі, одна з основних форм перерозподілу бюджетних коштів. Трансферні (тобто перерозподільні) платежі являють собою переклад частини доходів державного бюджету в приватний сектор - населенню і підприємствам. Умовно можна виділити три категорії трансфертних платежів: допомога та дотації на соціальні потреби, субсидії підприємцям і виплати відсотків по державному боргу. До першої категорії належать: допомога по безробіттю, засновані на соціальних програмах; дотації багатодітним сім'ям та малозабезпеченим верствам населення; пенсії; різноманітні виплати ветеранам і інші допомоги по соціальному забезпеченню. За допомогою такого роду трансферних платежів держава перерозподіляє податкові доходи, отримані від усіх платників податків, певним верствам населення, зменшуючи тим самим нерівність доходів у суспільстві. За допомогою субсидій підприємцям регулюються галузеві та регіональні пропорції суспільного виробництва. Третю категорію трансферних платежів складають виплати державою відсотків по державному боргу. Вони йдуть у пенсійні фонди, населенню, банкам, які купили державні цінні папери. Таким чином, трансфертні платежі являють собою форму перерозподілу доходів у суспільстві через державний бюджет.

13 Ринок – це сукупність угод купівлі і продажу товарів і послуг. У такі угоди повсякденно вступає кожен, коли, наприклад, купує продукти в магазині або сплачує за проїзд на громадському транспорті, купує квиток у кіно або на стадіон. Для функціонування ринку необхідно ринкова інфраструктура. Вона включає в себе три основних елемента:

1) Ринок товарів і послуг, який припускає функціонування товарної біржі(регулярно функціонуючий ринок однорідних товарів з певними х-ками. Це об*єдн. Підприємств торгівлі, збуту обміну, мета якої укладанн відпов угод, виявлення товарних цін, попиту й пропозиції товарів, тощо)-вона буває публічна і приватна, оптової і роздрібної торгівлі, маркетингові служби(комплексне вивчення ринку, забезпечення стійкої реалізації товарів, ринкова орієнтація виробництва,і т.д.).

2) Ринок факторів виробництва: праця і підприємницька діяльність, біржа праці (реєстрація попиту і пропозиції на робочу силу, підготовка перекваліфікації робочої сили).

3) Ринок фінансів – відображає попит і пропозицію фінансових активів. На цьому ринку функціонують фондов(ринок, де відбув купівля продаж цінних паперів)і і фінансові біржі.

Всі складові інфраструктури взаємодіють між собою.

14. Рівень макроекономічного аналізу-відноситься до економіки як рівень єдиного цілого, або в таких її складових, або агрегатів, такі як державний, приватний сектор, домогосподарство. Агрегат - це сукупність специфічних економічних одиниць, які розглядаються як якщо б вони складали єдине ціле. При цьому аналізі користуються загальними показниками. Рівень мікроекономічного аналізу має справу з конкретними економічними одиницями, з детальним вивченням поведінки цих індивідуальних одиниць. При мікроекономічному аналізі користуються конкретними показниками.

15. Ефективність економіки. Повна зайнятість і повний обсяг виробництва

Суспільство не в змозі задовольнити повністю всі потреби, воно може лише впливати на ступінь невідповідності між ресурсами і потребами. У цьому випадку говорять про ефективність економіки або ефективне використання ресурсів, яка характеризує зв'язок між кількістю ресурсів, витрачених у виробництві, і кількістю товарів і послуг, отриманих у результаті використання цих ресурсів. Ефективне використання ресурсів передбачає:

1. повну зайнятість ресурсів - означає використання всіх існуючих для виробництва ресурсів, які придатні для використання; 

2. повний обсяг виробництва означає використання ресурсів так, що вони максимально задовольняють потреби суспільства.

Перед кожним суспільством стоїть проблема в правильному розподілі ресурсів між виробництвом різноманітних товарів та послуг. Розподільна ефективність означає, що ресурси використовуються у виробництві саме тих товарів і послуг, які необхідні і бажані для суспільства.Повний обсяг виробництва передбачає досягнення виробничої ефективності, тобто використання сучасної технології, яка забезпечує максимальну віддачу від використаних ресурсів.І все-таки будь-якому суспільству доводиться постійно чимось жертвувати, щоб задовольнити всі нові і нові потреби, виникає проблема вибору, пошук альтернативних варіантів використання ресурсів.

?16. Під товаром розуміють продукт праці виготовлений для обміну шляхом купівлі продажу. Всякий товар має двоякий характер оскільки володіє вартістю і споживчою вартістю. Вартість визначається кількістю суспільно-необхідної праці, яка затрачена на виробництво товару, відображається у ньому. Формою прояву вартості є цінова вартість. Ціна – це грошове вираження вартості товару. Споживча вартість – корисність, здатність речі або послуги задовольнити певну потребу людини або суспільства.

Під інтенсивністю праці розуміють ступінь витрати фізичної або інтелектуальної праці робітника за одиницю часу.

Продуктивність праці показує яка кількість продукції виробляється за одиницю часу при нормальній інтенсивності праці.

Величина вартості товару визначається не індивідуальними, а суспільно необхідними затратами праці. Суспільно необхідні затрати праці - це робочий час, необхідний для виготовлення товару при наявності суспільно середніх умов виробництва - умов з середнім для даного суспільства рівнем техніки, організації виробництва, умілості та інтенсивності праці. Суспільно необхідні затрати праці, або суспільно необхідний робочий час не є незмінною, постійною величиною. Вони змінюються залежно від продуктивності праці, яка вимірюється кількістю продукції виготовленої за одиницю часу. Суспільно необхідний робочий час відображає нормальну середню напруженість праці, яка виражається через інтенсивність. Якщо інтенсивність праці зростає, зростають і затрати праці в одиницю часу. Інтенсивніша праця створює за одиницю часу більше вартостей, ніж менш інтенсивна.

17.закон вартості це об’єктивний закон, який регулює зв’язки між товаровиробниками, розподіл та стимулювання суспільної праці в умовах товарного виробництва.

Суть закону вартості полягає в тому, що виробництво і обмін товарів повинні здійснюватися у відповідності з їх суспільною вартістю, на основі суспільно необхідних витрат праці. Закон вартості змушує товаровиробників стежити за тим, щоб індивідуальні витрати праці на виробництво товарів не перевищували суспільно необхідні. Законом вартості властиві такі риси:

1) в основі вартості лежить суспільно необхідна праця;

2) величина вартості товару прямо пропорційна кількості втіленого в ньому суспільно необхідної праці і обернено пропорційна його продуктивну силу;

3) обмін товарів здійснюється у відповідності з кількістю втіленого в них суспільно необхідної праці;

4) з виникненням грошей і ціни закон вартості виступає в якості регулятора цін, визначаючи їх рівень; 5) через механізм ринкових цін закон вартості поширює свою регулюючу роль на процес виробництва, сприяючи його скорочення або розширення.

Він впливає на товаровиробників взалежності від їх індивідуальних трудових витрат під його дією формується класова структура суспільства.

18.Розв. сусп. Поділу праці, зріст товарного виробництва привели до того що з усього товарного світу почав виділятися товар на який обмінювали інший товар, він визначив появу всебічної форми власності. Товар який володіє властивістю обміну на інший товар отримав назву загального еквіваленту. Спочатку в ролі заг еквіваленту виступали різні продукти але з часом роль загального еквіваленту закріпилась за сріблом та золотом, що призвело до утвердження грошової форми власності. Гроші –це закінчена форма аг еквіваленту. Вони втілюють сусп. Працю та вартість не залежно від того в якій галузі праця витрачена та в якій галузі ств ця вартість. Хто має гроші, той має право на відповідну частину сусп. Праці в тій натуральній формі яку він бажає. Сутність грошей як заг еквіваленту розкривається в ф-ціях які вони виконують. Гроші слугують матеріалом для вираження вартості всіх вироблених в суспільстві товарів. Вартість товарів в грошовій формі – це його ціна. Щоб виміряти вартість товару треба якусь кількість грошового матеріалу прийняти за одиницю. Вона має назву масштаб цін.

Існує три функціі.1.Средство обігу.-гроші можна використовувати при купівлі і продажу товарів і послуг. Робочі пекарні не хочуть щоб з ними розплачувалися 200 булками на тиждень. Це зручне соціальне винахід дозволяють платити власникам ресурсів і виробникам,, товаром,, (грошима), який може бути використаний для купівлі будь-якого з усього набору товарів і послуг, наявних на ринке.

2.Міра вартості-подібно тому як ми вимірюємо дистанцію в заходи - милях, ми порівнюємо вартість благ і послуг., ресурсов.

3.Засіб заощадження - оскільки гроші-це найбільш ліквідне тобто те що найбільш просто витратити-майно, вони є дуже зручною формою збереження багатства. володіння грошима за рідкісним винятком не приносить доходу, який витягується при зберіганні багатства, наприклад у формі нерухомого майна, цінних паперів.

19. У вузькому сенсі пропозицію грошей, що позначається в М1, складається з двох елементів: 1) готівку, тобто металеві і паперові гроші, які перебувають в обігу, 2) Чекові внески, тобто вклади в комерційних банках, різних ощадкасах або ощадних установах, на які можуть бути виписані чеки. Металеві гроші, від мідних пенні - срібних доларів-мала частина М1. (Дозволяють здійснювати по суті будь-які види дрібних покупок. Всі металеві гроші-є символічні - так як інгредієнти в монеті-тобто дорогого металу на багато менше ніж важить одна монета. Паперових грошей більш значимі в кількісному відношенні, чим металеві, складають близько 25% грошової пропозиції М1в економіці та випускаються фрс. Чек – грошовий документ установленої форми, який влючає безумовний наказ власника чека в кредитній установі про виплату власнику чека визначену суму грошей. М1 = готівкові і чекові внески.

Майже гроші: М2і М3.-це певні і високоліквідні фінансові активи, такі, як безчекові ощадні рахунки , строкові вклади и короткострокові державні цінні папери, які хоча і не функціонують, але можуть легко переводиться в готівку або чекові рахунки.

Гроші М2 = М1 + безчекові ощадні рахунки + дрібні (не перевищують 100 тис. дол _ строкові вклади. (3054 млрд).

М3 = М2 + великі (100 тис. дол і більше) строкові вклади. (3889млрд). ними зазвичай володіє підприємства у формі депозитних сертифікатів, також легко звертаються в чекові вклади.

20. перша причина безсумнівно полягає в тому, що люди мають потребу в грошах як у засобі обігу (підприємствам потрібні гроші для оплати праці ... і т.п).-це називається просто попитом на гроші для угод. Кількість грошей, необхідних для укладення угод визначається головним чином загальним грошовим рівнем, чи номінальним ВНП. Чим більше загальна грошова вартість товарів і послуг які знаходяться в обміні, тим більше потрібно грошей для укладання угод. Попит на гроші для угод змінюється пропорційно номінальному ВНП. Пропорція між попитом Дт і процентною ставкою зображена на малюнку.(графік лінія перпендикулярна до низу) Оскільки попит на гроші залежить від відсоткової ставки-у вигляді прямої. Чому ми визначили попит на гроші в 100 млрд дол. якщо кожен дол. використовується в середньому 3 рази на рік, а номінальний ВНП передбачається дорівнює 300 млрд дол, то людям буде потрібно 100 млрд дол для покупки цього ВНП.

Друга причина чому тримають гроші, випливає з функції як засобу заощадження. Люди можуть тримати свої можуть тримати свої гроші в різних видах-облігацій, акцій, М1. Відповідно тут існує попит з боку активів. Що визначає попит на гроші з боку активів. Недоліком володіння грошима як активом, то що вони не приносять доходи. Скільки активів тримати? рішення залежить від ставки відсотка. Коли%-я ставка низька, люди воліють володіти великою кількістю грошей в якості активів, і на оборот, коли відсоткова ставка висока - володіти великою ліквідністю не вигідно і к-сть активів в формі грошей буде невеликою.

21 ГР балансує грошові потоки і грошовий обіг в цілому. Але роль грошового ринку не обмежується межами грошового обороту. Найважливішою якісною характеристикою грошового ринку є процент.

Суб‘єкти грошового ринку (продавці, покупці, посередники).

ПОПИТ- це намагання суб‘єктів мати в своєму розпорядженні певну встановлену ними масу грошей.

Зниження ціни завжди призводить до зростання величини попиту.

ПРОПОЗИЦІЯ грошей на рівні окремого суб‘єкта залежить від зміни доходності розміщення коштів в активи, отже от зміни %. Чим вища % тим вища пропозиція. Пропозицію слід розглядати з точки зору вигідності її ціни.

Пропозиція на макрорівні-постійний фактор= загальна маса грошей в обігу.

Попит на гроші - це запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні економічні суб'єкти на певний момент. Попит на гроші зумовлений функціями грошей - к купівельного і платіжного засобу та як засобу нагромадження вартості (багатства). Відповідно сукупний попит на гроші має включати:

- суму грошей, необхідну для здійснення поточних платежів (цю частину грошей можна назвати поточною касою або грошима для заключення угод). Створення запасу купівельних і платіжних засобів повинно бути достатнім для задоволення поточних потреб економічних суб'єктів у товарах та послугах;

- попит на гроші як засіб збереження вартості (багатства) чи нагромадження. Це попит на гроші з боку активів. Фінансові активи - цінні папери, валютні цінності, в які вкладені грошові кошти. Нагромадження грошей як капіталу як форми багатства повинно приносити їх власникові дохід у вигляді відсотка.

Динаміка кожної з цих частин попиту на грошовому ринку визначається різними чинниками. Оскільки попит на гроші для угод визначається тим, що гроші економічним суб'єктам потрібні для купівлі і платежів (торговельних угод), то чим більше в економіці виробляється товарів та послуг, тим більше покупок здійснюється і тим самим має бути більший попит на гроші для здійснення цих угод. Отже, попит на гроші залежить насамперед від обсягу виробництва номінального валового національного продукту: чим він більший, тим більше потрібно грошей для торговельних угод, і навпаки.

Попит на гроші як засіб збереження багатства, тобто попит на гроші з боку активів, залежить від доходів на цінні папери. Зберігаючи частину свого доходу, економічні суб'єкти завжди вирішують, у якій формі тримати свої збереження. Їх можна розподілити між грошами та цінними паперами.

Використання цих частин для збережень має свої переваги і свої недоліки. Гроші не приносять їх власникові доходу, зате забезпечують абсолютну ліквідність, бо негайно та без усяких витрат можуть бути використані для купівлі необхідних товарів та послуг. Цінні ж папери здатні приносити своєму власникові дохід у вигляді відсотка, але вони менш ліквідні.

Тому вибір варіанта розміщення збережень залежить від рівня ставки відсотка. Чим вона вища, тим більший попит на цінні папери та менший на гроші, і навпаки.

Провідними чинниками, що визначають сукупний попит на гроші на макроекономічному рівні, виступають: зміна обсягів виробництва (національного доходу), зміна рівня цін, швидкість обігу грошей. Чим вища швидкість обігу грошей, тим меншим буде попит на гроші. Чинник швидкості обігу грошей не діє на мікроекономічному рівні. Натомість діє чинник зміни норми відсотка. Серед інших макроекономічних чинників, що впливають на попит, це інфляція, нагромадження багатства, очікуване погіршення кон'юнктури ринків тощо.

Пропозиція грошей

Друга сила, що у взаємодії з попитом на грошовому ринку визначає його кон'юнктуру, є пропозиція грошей. Пропозиція грошей - це та кількість грошей, що перебуває в будь-який момент у розпорядженні економічних суб'єктів, яку вони за сприятливих обставин можуть спрямувати в обіг. Пропозиція грошей виражає прагнення економічних суб'єктів дати в борг певну частину своїх грошових коштів для отримання доходу. На мікроекономічному рівні кожний економічний суб'єкт, взаємодіючи зі своїм попитом, у разі перевищення запасу грошей може пропонувати їх для продажу на ринку.

Пропозицію грошей контролює держава. В Україні цей контроль здійснює Національний банк України як шляхом емісії грошей, так і за допомогою управління грошово-кредитною системою. Саме він визначає необхідну кількість грошей в економіці, виходячи з її стану. Необхідна кількість грошей фіксується на певний період і не залежить від рівня відсоткової ставки.

Отже, загальний розмір пропозиції грошей визначається банківською системою і на його розмір впливають такі об'єктивні чинники:

- емісія банкнот і випуск депозитних грошей;

- процес обслуговування державного боргу і покриття дефіциту державного бюджету;

- нагромадження резервів іноземної валюти;

- розширення кредитної емісії комерційних банків.

22. Чеки є не що інше, як засіб передачі власності на внески в банки й інші фінансові заснування, широко використовуються як засіб звертання. Крім того, такі внески можуть бути за вимогою негайно звернені в паперові і металеві гроші; чеки, виписані на ці внески, при будь-якім практичному використанні заміняють гроші.Чекові внески, безсумнівно, є самим важливим компонентом грошової маси.

Кредитні картки - зручний засіб придбання покупок. Кредитні картки насправді не гроші, а скоріше засіб одержання короткострокової позички в комерційному чи банку іншім фінансовому заснуванні, що випустило картку. Можна зробити висновок - кредитні картки призначені для того, щоб чи відстрочити відкласти оплату на короткий час.

23структура ринку визнач суб’єктами та об’єктами ринкових відносин.

Сучасний ринок має складну структуру, обумовлену поглибленням поділу праці не тільки у сфері виробництва, а й у сфері обігу. Фактично сучасний ринок охоплює більшість матеріальних і нематеріальних товарів і послуг, що створюються в суспільстві. Сучасний ринок включає в себе такі ринки, як:

1. Ринок праці-регулює відносини між робітниками та роботодавцями, а також регулює відносини купівлі-продажу робочої сили. Елементи:товар-роб сила, ціна-зарплата, попит (потреба в товарі), пропозиція.

2. Ринок засобів виробництва – відносини, які формуються на вартісній основі між різними суб’єктами щодо купівлі-продажу засобів виробництва. Суб’єкти ф. і ю. о

3. Ринок нерухомості

4. Ринок споживчих товарів та послуг-відносини між виробниками та покупцями стосовно товарів та послуг

5. Фінансовий ринок(цінних паперів, кредитів, інвестицій)

6. Валютний ринок – к-п іноземних валют

7. Ринок інтелектуального продукту

8. Ринок інформації

?24. Під ринковою розуміють таку економіку, яка базується на приватній власності, в якій економічні рішення приймаються самостійно господарюючими суб’єктами маючи на меті отримання найбільшої вигоди (прибутку). Досягнення цієї мети здійснюється на ринку, в процесі реалізації товарів та послуг. Сучасне ринкове господарство розвинутих країн засноване на взаємодії: - приватного і державного секторів; - ринкового механізму саморегулювання і державного регулювання економіки. В залежності від співвідношення вказаних структур та пріоритетних задач, що вирішуються урядами, розрізняють наступні моделі сучасного ринкового господарства: - соціальне ринкове господарство (захист інтересів широких верств населення) - змішана економіка (Створення умов для функціонування всіх форм власності) - корпоративну економіку (Першочергова підтримка крупного капіталу)

25. Сучасна банківська система у всіх країнах складається з двох різновидів банків, що утворюють дворівневу систему. На вищому рівні цієї системи знаходиться центральний банк країни, що є, як правило, головним державним банком, наділеним особливими правами. Серед його функцій найбільш важливі:

емісійна (випуск грошових знаків),

кредитування комерційних банків,

здійснення контролю за діяльністю всіх фінансово-кредитних установ,

вироблення і здійснення грошово-кредитної політики держави,

зберігання запасів грошових коштів і золота.

Проведення єдиної держ політики в сфері кредиту

Валютне регулювання

Головне завдання центрального банку полягає в забезпеченні стійкості національної грошової одиниці, тобто в підтримці її купівельної спроможності. Вирішення цього завдання досягається тим, що центральний банк має виключне право на емісію грошей та здійснення контролю за діяльністю комерційних банків та ін фінансово-кредитних установ. Центральний банк називається банком банків.

На іншому рівні банківської системи знаходяться комерційний банк і деякі спеціалізовані кредитно-фінансові установи. Це найчастіше недержавні банки, що обслуговують переважно підприємства, фірми, організації, установи і надають банківські послуги населенню. Вони поділяються на державні кооперативні та акціонерні. Операції, які здійснюють комерційні банки, поділяються на пасивні і активні.

Пасивні операції зводяться в основному до прийому вкладів (депозитів), отримання кредитів від інших банків і до випуску (емісії) власних цінних паперів. Позикові кошти, що мобілізуються банком в результаті пасивних операцій, – це основа його діяльності. Операції з прийому вкладів, або депозитні операції, здійснюються у вигляді відкриття термінових і безстрокових вкладів клієнтів банку. Активні – кредити

Універсальні і спеціалізовані

Специфіка банківської системи виявляється в її функціях, а саме:

а) створення грошей і регулювання грошової маси;

6) трансформаційна функція; полягає в тому, що банки, мобілізуючи вільні кошти одних суб'єктів господарювання і передаючи їх іншим, мають можливість змінювати (трансформувати) величину й строки грошових капіталів та фінансові ризики

в) стабілізаційна функція.

26. Федеральна резервна система(англ. Federal Reserve System) - спеціально створена в 1913 році законом про Федеральний резерв (англ. Federal Reserve Act) система, яка в сукупності виконує роль центрального банку Сполучених Штатів Америки. В управлінні ФРС визначальну роль грає держава, хоча форма власності капіталу є приватною - акціонерна з особливим статусом акцій.

Структура ФРС:•12 регіональних Федеральних резервних банків, численні приватні банки

Система управління ФРС:Рада керуючих ФРС (всього 7, які затверджуються Президентом США)Федеральний комітет з відкритого ринку різноманітні консультаційні ради

Поточні функції ФРС:

• виконання обов'язків центрального банку США

• підтримка балансу між інтересами комерційних банків і загальнонаціональними інтересами

• забезпечення нагляду та регулювання банківських установ

• захист кредитних прав споживачів

• управління грошовою емісією (з нерідко конфліктуючими цілями: мінімізація безробіття, підтримання стабільності цін, забезпечення помірних процентних ставок)

• забезпечення стабільності фінансової системи, контроль системних ризиків на фінансових ринках

• надання фінансових послуг депозитаріям, у тому числі Уряду США і офіційним міжнародним установам

• участь у функціонуванні системи міжнародних і внутрішніх платежів

• усунення проблем з ліквідністю на місцевому рівні

Визначення Пропозиції грошей

Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні суб'єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть за сприятливих обставин спрямувати в оборот.

На рівні окремого економічного суб'єкта пропозиція грошей взаємодіє з попитом на гроші як його альтернатива. Якщо фактичний запас грошей окремого індивіда перевищує його попит на гроші, а це можливо при зростанні альтернативної вартості зберігання грошей, то цей індивід пропонуватиме частину свого запасу грошей на ринок до продажу. І навпаки, при перевищенні попиту над наявним запасом індивід буде купувати їх на ринку чи іншими способами задовольняти попит. Тому на цьому рівні пропозиція і попит постійно чергуються - при зростанні рівня процента економічний суб'єкт виступатиме на ринку з пропозицією грошей, а при зниженні - з попитом на гроші.

27. Федеральна резервна система

Федеральна резервна система США (Federal Reserve System) — центральна установа у банківській системі, що відповідає за монетарну політику США, центральний банк ("банк банків", агент уряду при обслуговуванні державного бюджету).

Федеральну резервну систему створено у 1913 р. (дві спроби утворити центральний банк США у 1811 та у 1836 р. були невдалі). Ворожості американців до заснування центрального банку поклала край паніка у 1907 р. Тому в 1908 р. закон Олдрича-Ріланда визначив завдання розробити проект організації центрального банку. У 1913 р. згідно із законом про Федеральну резервну систему створюється ФРС з 12 федеральними резервними банками.

Ф. Мишкін вважає, що ФРС має "формальну інституційну структуру, а разом з тим і неформальну структуру, що визначає, де всередині Федеральної резервної системи зосереджується справжня влада" [70, с. 471].

Формально ФРС складається з таких структурних одиниць (рис. 7):

• Рада керуючих;

• 12 федеральних резервних банків (ФРБ);

• банки-члени (приблизно 40 % комерційних банків США і націо­нальні банки);

• Федеральний комітет відкритого ринку (FOMC);

• Федеральна консультативна рада.

Рис. 7. Формальна структура Федеральної резервної системи

Голова Ради керуючих впливає на Раду керуючих через право встановлювати порядок денний засідань Ради і FOMC, виступати від імені ФРС і вести переговори з Конгресом і Президентом США (голова також впливає на Раду своїм авторитетом).

Федеральна резервна система на практиці функціонує як об'єднаний центральний банк, що контролюється Радою керуючих, і зокрема головою Ради керуючих. Проте ФРС як державна установа більш незалежна, ніж інші установи уряду США.

Рада керуючих ФРС (Board of Covernors of the Federal Reserve System) складається із семи чоловік (включаючи голову) і відіграє вагому роль у прийнятті рішень ФРС. Кожний керуючий призначається президентом США і затверджується сенатом. Керуючі виконують свої обов'язки протягом лише одного 14-річного строку і делегуються від 12 федеральних резервних округів. Рада керуючих бере активну участь в ухваленні рішень щодо здійснення монетарної політики. Керуючі є членами FOMC (Рада підтверджує або не схвалює облікову ставку ФРБ).

Рада керуючих має законодавчо закріплені обов'язки, що не стосуються безпосередньо монетарної політики (у 1933—1968 рр. згідно з інструкцією "Q" встановлювала максимальні процентні ставки за певними видами депозитів; у 1969—1982 рр. мала право регулювати і контролювати кредит).

Федеральні резервні банки (Federal Reserve Banks) — це 12 окружних банків, що утворюють ФРС. Кожний банк є "квазігромадською, зареєстрованою як корпорація, інституцією, якою володіють приватні комерційні банки округу, що є членами ФРС. Ці Банки — члени ФРС купують акції у свого окружного ФРБ (вимога до членства), і дивіденди, що сплачуються на ці акції, обмежуються до 6 % річних" [70, с. 475].

Федеральні резервні банки виконують такі функції:

• здійснюють кліринг чеків;

• емітують нові гроші;

• вилучають зношені гроші з обігу;

• оцінюють окремі заявки на злиття банків;

• керують і надають дисконтні позички банкам у своїх округах;

• досліджують стан банків-членів;

• залучаються до здійснення монетарної політики (встановлюють облікову ставку, вирішують, які банки можуть отримувати дисконтні позички від ФРБ, вибирають одного банкіра для служби у Федеральній консультативній раді, мають голос у FOMC).

Банки — члени ФРС — це всі національні банки (зареєстровані службою контролера грошового обігу США) і близько 40 % комерційних банків США у 90-х роках. Закон про дерегулювання депозит­них інститутів і контроль за грошовим обігом (1980 р.) поставив в однакове становище банки (члени і не члени ФРС) щодо резервних вимог.

Федеральний комітет відкритого ринку (Federal Open Mar­ket Comette) ухвалює рішення стосовно здійснення операцій на відкритому ринку. Цей комітет складається з семи членів Ради ке­руючих ФРС, президента ФРБ Нью-Йорка та президентів чотирьох інших ФРБ. Очолює FOI^ голова Ради керуючих ФРС. В обговоренні питань беруть участь інші сім президентів окружних банків.

Федеральний комітет фактично не купує і не продає цінних паперів, а надсилає директиву до торгового бюро ФРБ Нью-Йорка, де керую­чий внутрішніми операціями на відкритому ринку здійснює нагляд за купівлею-продажем державних цінних паперів.

Федеральна консультативна рада не впливає істотно на політику ФРС і виконує здебільшого церемоніальні функції.

Розглянута офіційна (формальна) структура ФРС не відображає реальної влади, а також структур, що ухвалюють рішення. Тому роз­глянемо неформальну структуру ФРС (рис. 8).

Рис. 8. Неформальна структура Федеральної резервної системи

Хоча ФРС підпорядковується безпосередньо Конгресу, згідно із законом Конгрес або президент не можуть здійснювати політичного тиску на її керівників. Незважаючи на це Рада керуючих має координувати свої дії з політикою президентської адміністрації та Конгресу. Федеральна резервна система не отримує фінансування від Конгресу, але на оперативні витрати стягує гроші з прибутків від інвестицій та з плати за надані послуги. Коли виникає суперечність — прагнути одержувати прибутки чи служити інтересам суспільства, ФРС має вибрати друге.

Федеральну резервну систему засновано Конгресом у 1913 р. для посилення нагляду за банківською системою та припинення банківських криз, що періодично виникали у XIX ст. Внаслідок Великої де­пресії 30-х років Конгрес наділив ФРС правом змінювати резервні ви­моги до комерційних банків і регулювати маржу фондових ринків. 3 часом було прийнято й інші закони, що полегшили можливість ФРС давати кредити при наближенні фінансових катастроф.

Під час Другої світової війни діяльність ФРС зводилася до надання права Міністерству фінансів США шукати позики під невисокий процент. Коли з початком конфлікту в Кореї комерційні банки почали продавати велику кількість цінних паперів міністерства фінансів, ФРС енергійно скуповувала їх, щоб запобігти падінню цін на них. У 1951 р. ФРС уклала угоду з міністерством фінансів про незалежність своєї політики від фінансування з боку міністерства. Вона зосередила зусилля на стабілізації національної економіки — утримувала процентні ставки на низькому рівні під час зниження ділової активності та підвищувала їх у періоди швидкого економічного зростання. Наприкінці 50-х років ФРС приділяла особливу увагу стабілізації цін та обмеженню збільшення грошової маси, а в 60-х роках спрямовувала зусилля на досягнення повної зайнятості та роз­виток виробництва.

У 70-х роках кредитна експансія стала занадто стрімкою, і економіка почала потерпати від зростання інфляції. 3 1979 р. ФРС прого­лосила нову політику, спрямовану на безпосередній контроль за грошовою масою, що перебуває в обігу, а не за процентними ставками. 3авдяки такій політиці вдалося сповільнити темпи збільшення грошової маси, обмежити кредитну експансію та знизити рівень інфляції. Втім, на початку 80-х років така політика спричинила і спад ділової активності. У 1982 р. ФРС знову послабила контроль за збільшенням грошової маси, активізувавши діяльність щодо зниження процентних ставок.

Для контролю за загальною масою грошей в обігу і кредитів у національній економіці ФРС використовує такі основні важелі. Перший — регулювання облікової ставки, або ставки процентів, які сплачують комерційні банки за позичені у резервних банків гроші. Підвищуючи (знижуючи) облікову ставку, ФРС може заохочувати (або навпаки) комерційні банки до купівлі позик, впливаючи на розмір одержуваного банками прибутку за надані позики.

Другим важелем є встановлення норми обов'язкового резервування. Це певний відсоток депозитів, величину якого встановлює ФРС і який комерційні банки зобов'язані тримати в готівковій формі у своїх сховищах або ж у формі депозитів — у регіональному резервному банку. Резервні депозити не можна використовувати для надання позик (табл. 6).

Таблиця 6

Норми обов'язкового резервування в США

Депозити

1989 р.

1992 р.

1996 р.

Трансакційні, %

12,0

10,0*

10,0

Строкові, %

3,0

0,0

0,0

* Станом на 02.02.92.

Федеральна резервна система США за останнє десятиліття знизила норму обов'язкового резервування.

У США останнім часом резервні зобов'язання мали 26 тис. кредитних установ і тільки 2 тис. з них тримали гроші на кореспондентських рахунках у ФРС. Існує тенденція до зменшення обсягів грошей на цих рахунках і збільшення їх обсягів у касах комерційних банків.

Третім, чи не найголовнішим важелем є операції на відкритому ринку, тобто купівля-продаж державних цінних паперів. Коли ФРС скуповує державні цінні папери у банків або в інших закладів та осіб, вона платить за них чеком (нове джерело грошей, які вона друкує), виписаним на себе. Коли цей чек депонується у банку, то створюються нові резерви, частину з яких банк може позичати або інвестувати, збільшуючи тим самим грошову суму.

Ці засоби дають можливість ФРС збільшувати або зменшувати обсяг грошей в обігу та кредитів в економіці США. Коли кількість придатних для позик грошей збільшується, кредити одержати легко, а процентна ставка знижується. Як правило, в разі зниження процентної ставки ділові та споживчі витрати збільшуються. Коли ж кількість грошей, призначених для позик, зменшується, кредит стає "доро­гим", а процентні ставки підвищуються. Вважається, що "дорогі гроші" — це могутнє знаряддя для боротьби з інфляцією.

Багато чинників ускладнюють використання Федеральною резервною системою бюджетно-кредитної політики для розв'язання своїх завдань. Передусім через те, що зміни грошової маси не виклика­ють негайних змін в економіці. Збільшення чи зменшення кількості грошей в обігу може не позначатися на економіці, доки не настануть інші економічні умови. Нові умови можуть вступити у взаємодію зі зміненою грошовою масою, викликаючи непередбачені наслідки. Спроба використати грошово-кредитні засоби для стабілізації цін інколи перешкоджає спробам досягти повнішої зайнятості, а намагання вдатися до грошово-кредитних операцій для зниження рівня безробіття нерідко спричиняють інфляцію. Завдання грошово-кредитної політики ускладнюється також через проблеми платіжного балансу країни. Тому ФРС намагається діяти обережно, змінюючи грошову масу США повільно і поступово.

28. Енциклопедія банківської справи України визначає резерви як запас чого-небудь на випадок необхідності, частину матеріальних, фінансових ресурсів, тимчасово виключених з обороту, До банківських резервів зазначена енциклопедія відносить ту частину банківського капіталу, яка передбачена для компенсації кредитів, рекуперація (погашення) яких ставиться під сумнів, і розрізняє такі їх види:

- оперативні – легко доступні активи на випадок раптового пред'явлення значних платіжних вимог вкладників банків;

- готівкові – частина капіталу чи активів, які можна легко перетворити в готівку;

- загальні – кошти на покриття сумнівних боргів, непередбачених витрат;

- обов'язкові – платіжні засоби, які зберігаються на спеціальних резервних рахунках в центральних банках і норми яких встановлюються в законодавчому порядку.

29. Традиційно центральний банк виконує п’ять основних функцій: здійснює монопольну емісію банкнот, є банком банків, банкіром уряду, здійснює грошово-кредитне регулювання та банківський нагляд.

а) будучи емісійним центром країни, центральний банк володіє монопольним правом випуску банкнот, що забезпечує йому постійну ліквідність. В Україні банкноти Національного банку України введені в обіг з другого вересня 1996 р. Номінальною вартістю 1 (два зразки), 2, 5, 10, 20, 50 та 100 гривень та монети номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 та 50 копійок.

б) функція банка банків полягає в тому, що, з одного боку, центральний банк зосереджує у себе обов’язкові резерви комерційних банків, з іншого - надає їм необхідну кредитну підтримку. Центральний банк є кредитором в останній інстанції. Рятуючи комерційні банки від банкрутства в період фінансової паніки, він надає їм кредитну підтримку шляхом емісії грошей або продажу цінних паперів.

в) функція банкіра уряду накладає певні взаємні права і обов’язки на уряд і центральний банк. Державна скарбниця (Міністерство фінансів) зобов’язана зберігати вільні грошові ресурси в центральному банку у вигляді вкладів (депозитів). Центральний банк, в свою чергу, віддає державній скарбниці весь свій прибуток понад визначеної, заздалегідь встановленої норми.

г) головними інструментами грошово-кредитної політики є:

-облікова (дисконтна) політика;

-операції на відкритому ринку;

-регулювання банківських резервів.

Центральний банк здійснює контроль за додержанням юридичними особами банківського законодавства та власних нормативних актів.

30. Попит зображується у вигляді графіка, який показує кількість продукту, яку споживачі готові купити за певну ціну із можливих, на протязі певного періоду часу. Величина попиту має значення, якщо вона відноситься до певного періоду часу – день, неділя і т.д.(попит, зазвичай, розглядається з позиції вигідності ціни, тобто по яким цінам споживачі готові купити різну кількість товару). Існує зворотній зв'язок між ціною і величиною попиту. Цей зворотній зв'язок називається законом попиту.

Закон попиту — величина (об'єм) попиту зменшується у міру збільшення ціни товару. Математично це означає, що між величиною попиту ціною існує обернено пропорційна залежність , де -обсяг попиту, Р – ціна.

Ефект доходу( якщо зменшується ціна, можна купити більшу кількість продукту) ефект заміщення(заміна дорогої речі дешевою)

31. Пропозицію можна визначити як шкалу, що показує різну кількість продукту, який виробник бажає і здатен випустити і запропонувати на продаж на ринку за кожну конкретну ціну з ряду можливих цін на протязі певного періоду часу. Слід розглядати пропозицію з точки зору вигідності її ціни. Закон попиту означає, що з підвищенням цін відповідно зростає і величина пропозиції, із зниженням цін пропозиція зменшується.

Зв'язок між ціною і величиною пропозиції прямий, а крива пропозиції така, що збільшується.

Закон пропозиції — при інших незмінних чинниках величина (об'єм) пропозиції збільшується у міру збільшення ціни на товар. Математичним виразом закону пропонування є функція пропонування , де - обсяг пропонування товару, S – пропонування, P – ціна.

32. Вперше термін "крива байдужості" запровадив та визначив англійський економіст Ф. Еджоурт у кінці XIX ст.

Метод дослідження попиту окремого споживача з допомогою кривої байдужості вперше застосував італійський вчений В. Парето на початку XX ст. Згодом, у 1939 році цей метод доповнив англійський економіст Дж. Хіксом. В основі методу лежить геометричне сумісництво двох типів кривих — так званої бюджетної лінії і кривих байдужості. Перша з них показує зміни щодо цін товарів, що призводить до зміни нахилу бюджетної лінії. Бюджетні лінії дають відповідь на питання: що можуть дозволити собі споживачі, маючи той чи інший рівень доходу, з урахуванням рівня цін на товари. Проте, вивчаючи попит будь-яких споживачів, ми маємо враховувати не тільки те, що вони можуть купити, а й те, що вони бажають придбати. Бажання придбати ту чи іншу кількість товарів відображає перевагу споживача, яку може бути досліджено з допомогою кривих байдужості. Характеристика кривої байдужості відображає особливості поведінки споживача, який вирішує проблему альтернативного вибору. Дія споживача існує не одна, є кілька комбінацій різних економічних благ, які дають одне й те саме задоволення споживчих бажань. Споживач купує для своїх потреб у різних пропорціях і комбінаціях споживчі блага.

Кожна крива байдужості відтворює певний набір товарів, які мають однакову корисність. Тому споживачеві наче байдуже, який з варіантів набору вибрати. Наприклад, є 4 варіанти, що складаються з двох груп товарів — одягу і продуктів харчування. Купуючи для задоволення своїх потреб продукти і одяг, споживач може комбінувати їх кількість у різних співвідношеннях, ранжирувати (таблиця 2).

Комбінації	Продукти	Одяг
А	7	3
В	6	4
С	5	5
д	4	6

Оцінки споживача щодо цих груп товарів суб'єктивні. Менша кількість одного продукту цілком компенсується більшою кількістю іншого, в результаті споживчий ефект кожного варіанта набору продуктів практично однаковий. Як видно з таблиці, всі чотири варіанти набору товарів практично однакові, а тому характеризуються як набори байдужості, від яких споживач дістає однаковий рівень задоволення. Можливість упорядкувати оцінки корисності різних споживчих благ і описати цей порядок за допомогою головної функції корисності грунтується на прийнятті низки аксіом. Наприклад, якщо благо А має бути корисніше за В, то благо В корисніше за С. Якщо це зобразити в системі координат, отримаємо ряд точок, які відображають криву байдужості (рис. 10).

Споживачеві байдуже, який з наборів вибрати з точки зору сумарної корисності. Якщо відкладати на горизонтальній лінії (ОХ) кількість одиниць одягу, а на вертикальній (ОY) — кількість одиниць продуктів харчування, то одержимо точки, через які можна провести криву байдужості.

33. Попит – це кількість товарів, яку споживачі спроможні купити за певними цінами протягом певного періоду часу.

Закон попиту: при зниженні ціни на одиницю продукції у споживачів виникає бажання купити її в більшій кількості і навпаки – підвищення ціни викликає скорочення попиту.

Нецінові фактори попиту:

1. зміна уподобань

2. зміна числа покупців

3. зміна доходів звичайних споживачів товару

4. зміна цін на пов’язані товари

5. зміна очікувань

Вплив нецінових факторів викликає зміну попиту при всіх рівнях ціни, що ілюструється графічно зміщенням кривої попиту.

Пропозиція – це кількість товарів, яку фірми згодні продати за певним рівнем цін протягом певного періоду часу.

1.Закон пропозиції: із зростанням ціни на товар фірми згодні продати його в більшій кількості і навпаки – із зниженням ціни кількість товаріу, яку пропонують для продажу зменшується.

2. Закон пропозиції: виробники бажають продати більшу кількість продукції по більш високим цінам, ніж по низьким.

 Нецінові фактори пропозиції:

1. зміна цін на сировину (ресурси)

2. кількість продавців на певному ринку

3. зміна рівня технології виробництва

4. державне вручання (податки, дотації)

5. ціни на інші товари

6. очікування (ефекти очікувань)

Стан ринкової рівноваги визначається шляхом співставлення попиту і пропозиції.

Ринкова рівновага – цетакий стан ринку, коли попит на товар дорівнює його пропозиції, тобто, продавці і покупці товару дійшли до компромісного рішення щодо ціни товару(згодні з нею).

Р – ціна, гр., од. Q – кількість товару, од. тов.. т. О – точка ринкової рівноваги т. P0 – ринкова рівноважна ціна Q0 – рівноважна кількість продажу.

 Рівноважна ціна – ціна, при якій попит і пропозиція співпадають. Це єдина стійка ціна на даному ринку, хоча вона може змінюватися під впливом ріноманітних нецінових чинників.

35. Деякі ціни через ряд причин регулюються державою, тому їх на­зивають регульованими.

Дехто вважає, що з переходом до ринку держава усувається від ціноутворення. Насправді ж вона має вплив на ціни, в певних межах у ряді випадків бере участь у ціноутворенні.

Світовий досвід показує, що вплив держави на ціноутворення здійснюється за такими напрямами:

• встановлення основних правил ціноутворення;

• державний контроль за цінами;

• державна підтримка цін в аграрному секторі;

• використання цін для захисту інтересів країни у зовнішньоеко­номічних відносинах.

Держава розробляє і приймає закони, в яких встановлює правила ціноутворення. У різних країнах ринкової економіки вони мають свої особливості. Однак, абстрагуючись від них, можна ви­значити деякі спільні вимоги до ціноутворення:

між виробниками, продавцями не повинно бути жодних угод щодо встановлення фіксованих цін. Має зберігатися внутрішньога­лузева конкурентна боротьба;

виробник не має права вимагати від дилерів (посередників, які реалізують товар) продажу свого товару за певною роздрібною ціною. Він може тільки рекомендувати роздрібну ціну;

продавець зобов'язаний пропонувати свій товар торговельним підприємствам на однакових умовах щодо рівня цін. Відхилення мо­жуть бути тільки у тих випадках, коли продавець має вищі витрати обігу (віддаленість місць реалізації потребує більших транспортних витрат), коли є якісні відмінності в товарі (випущено нову марку ве­лосипеда з вищими якісними властивостями);

продавець не повинен пропонувати товар за ціною нижчою, ніж собівартість, з метою усунення конкурентів;

фірми мають право підвищувати ціни до будь-якого рівня, за винятком періодів дії державного контролю за рівнем цін.

2. Контроль держави за цінами в ринкових умовах

Контроль держави за цінами в ринкових умовах господа­рювання зумовлений такими причинами.

По-перше, в монопольних галузях господарства немає вільного ціноутворення через відсутність конкуренції. Підприємства таких галузей можуть зловживати встановленням високих, по суті монопольних цін. До таких галузей належать комунальне господарство держави, державний зв'язок тощо. Держава регулює ціни на їхні послуги в інтересах суспільства і споживачів.

По-друге, в деяких галузях в окремі періоди може різко скороти­тись пропозиція товарів і послуг або значно зростає попит. Для того щоб обмежити різке підвищення цін, держава може встановити пев­ний рівень цін, який образно називають «стелею ціни». Це законо­давче встановлена максимальна ціна, яку продавцю дозволяється про­понувати на свій товар або послугу.

Державний контроль за цінами стосується в основному товарів першої необхідності. Треба мати на увазі, що в умовах ринкових відносин встановлення «стелі цін» на певні товари і послуги призво­дить у ряді випадків до їхнього дефіциту. Це пояснюється тим, що послаблюються стимули до розширення виробництва.

Через особливості сільськогосподарського виробництва держава контролює ціни у цьому секторі. Основна мета державного втручання у ціни на сільськогосподарську продукцію полягає в збе­реженні паритету цін.

Міжнародна торгівля зазнає політичного і економічного втручання з боку держави. Це стосується і ціноутворення.

На рівень цін впливають мита, які включаються до ціни. Вони мають різне призначення. Передусім мита є на імпортні товари. Вони впроваджуються з метою одержання доходів до державного бюджету або для захисту національної економіки. Фіскальні мита, як правило, застосовуються до товарів, які не ви­робляються всередині країни (наприклад, в Україні це кава, банани).

Протекціоністські мита встановлюються для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції.

До країни, яка експортує товар, можна застосувати мито (при цьому ціна зростає) або .щортну квоту. Для того щоб уникнути невигідних торгових бар'єрів, країна обирає той чи інший спосіб встановлення експортної ціни. Наприклад, японські автомобільні компанії під загрозою введення Сполученими Штатами Америки більш високих мит погодилися на запровадження добровільних екс­портних обмежень на експорт своїх товарів у США.

3. Пільгові ціни, які регулюються державою

Для стимулювання продажу окремих товарів встановлюють так звані пільгові ціни. Їх використовують для залучення покупців до магазину і збільшення обсягу продажу товарів, що пропонуються в магазині за звичайними цінами. Розрахунок тут такий: покупець прийшов купити певний товар за зниженою ціною, про який він дізнався з реклами, але знайомство з іншими товарами (а це най­ефективніше відбувається в самому магазині) спонукає його купува­ти їх уже за звичайними цінами.

У пільгових цінах використовуються різноманітні знижки, які слід розглядати як винагороду споживачам за певні дії, наприклад, за опе­ративну своєчасну оплату рахунків за куплені товари, за кількість купленого товару, коли після певного обсягу (допустімо, 100 оди­ниць) ціна за один виріб зменшується, тощо.

Якщо ціна встановлена для товарів без знижки, заздалегідь заз­начена продавцем, її називають вихідною, базисною або ціною пропозиції.

Як правило, ціни на промислову, сільськогосподарську продук­цію і послуги фіксуються в спеціальних довідниках-прейскурантах, тому їх називають Такі ціни калькулюються ви­робниками виходячи з виробничих витрат, очікуваного прибутку і умов реалізації товару на ринку. Вони встановлюються на певний період. Ціна змінюється, якщо змінюються виробничі витрати або умови реалізації на ринку.

У багатьох випадках у встановлених прейскурантних цінах нада­ються знижки. Без оголошення величини ціни покупець, по суті, знижку на ціну не відчуває, тобто він сприймає ціну як звичайну.

Держава враховує при встановленні мита ще одну обставину. Деякі країни намагаються реалізувати надлишкову продукцію за дем­пінговими цінами, які нижчі за її собівартість. Для боротьби з дем­пінгом запроваджуються спеціальні мита, які покликані захистити національну промисловість.

Ринкова ціна встановлюється безпосередньо на ринку під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Іноді таку ціну нази­вають вільною; вона не встановлюється спеціальними органами, не нав'язується згори.

Відхилення ціни від вартості відбувається не за вказівкою чиновників, а внаслідок співвідношення попиту і пропозиції. Монопольна ціна, встановлена державою або нав'язана приватним монополістом, не має нічого спільного з ринковою ціною. В умовах адміністративно-командної економіки ціни втратили свою регулюючу роль. Наслідком цього став хронічний дефіцит товарів і багатьох послуг.

Ціна є важелем встановлення пропорцій у господарстві в умовах конкуренції. Якщо в країні панує монополія державної власності на засоби виробництва, ціна втрачає роль регулятора економіки, перестає бути поряд з конкурентною боротьбою рушійною силою розвитку виробництва.

Ринкова ціна не може бути встановлена урядовим декретом чи указом президента країни. Для цього мають бути об'єктивні умови:

демонополізація економіки на основі проведення приватизації;

наявність конкурентного середовища;

створення необхідних умов для підприємництва, розвитку всіх легальних форм господарювання.

36. Витрати підприємства як основа формування ціни Для ефективного управління процесом ціноутворення необхідно мати більш-менш точну інформацію про витрати на здійснення тих чи інших видів діяльності, а всередині цих видів діяльності — про витрати на виробництво і реалізацію окремих типів продукції (робіт, послуг). Можна навести доволі об'ємний перелік завдань, які слід вирішувати підприємству з тією чи іншою періодичністю для формування ефективної політики ціноутворення: встановлення нижнього рівня ціни на продукцію (роботи, послуги), яка випускається; обґрунтування зміни асортименту (зняття з виробництва одних видів продукції, освоєння випуску нових тощо); оцінка заходів щодо вдосконалення технології та організації виробництва; оцінка маркетингових заходів; оцінка конкурентоспроможності товарів та ін. Спільним для усіх цих завдань є те, що ухвалення відповідного управлінського рішення можливе лише за наявності інформації про склад витрат, які включаються у ціну продукції. Будь-яке виробництво має два види витрат: поточні та капітальні. Поточні витрати - це короткострокові витрати, що повністю списуються у той же період, в який вони сталися. Саме на підставі поточних витрат формується ціна продукції. Капітальні витрати - це довгострокові витрати, що амортизуються (їхня вартість поступово зменшується) впродовж кількох років згідно з правилами податкового управління. Ці витрати покриваються з прибутку. В цілому можна вважати, що витрати - це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, що призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками). Однак для правильного формування ціни необхідно знати склад витрат. Кажучи про витрати на виробництво окремих товарів, необхідно розглядати витрати операційної діяльності (деякою мірою аналог повної собівартості), які, у свою чергу, поділяються на: · собівартість реалізованої продукції (витрати, безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції); · адміністративні витрати; · витрати, пов'язані зі збутом; · інші операційні витрати. Склад витрат операційної та інших видів діяльності підприємства розглянемо нижче. Проте не всі види зменшення економічних вигод підприємства належать до витрат. Відзначають п'ять видів витрат, що не визначають витратами і не включають до звіту про фінансові результати: платежі за договором комісії, агентськими угодами та іншими аналогічними договорами на користь комітента, принципала тощо; попередня авансова оплата запасів, робіт, послуг; погашення одержаних позик; зменшення власного капіталу при його вилученні або розподілі власниками чи витрати, які не можуть бути достовірно оцінені; витрати, що відображаються зменшенням власного капіталу у тих випадках, якщо це передбачено стандартами бухгалтерського обліку. Розглянемо окремо кожну групу витрат підприємства. 3.2. Собівартість: її склад та види Собівартість продукції — це грошовий вираз витрат на її виробництво. Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається з витрат, пов'язаних з використанням у процесі виробництва продукції природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних засобів, а також інших витрат на її виробництво. Фірма, що займається виробничою діяльністю, визначає витрати виробництва, а фірма, яка здійснює збутову, постачальницьку, торгово-посередницьку діяльність — витрати обігу. Конкретний склад витрат, які можуть бути віднесені на витрати виробництва і обігу, практично у всіх країнах світу регулюється законодавчо. Це пов'язано з особливостями податкової системи і необхідністю розрізняти витрати підприємства за джерелами їх повернення (які включаються у собівартість продукції і повертаються за рахунок цін на неї, та витрати, що повертаються з прибутку, який залишається у розпорядженні підприємства після сплати податків та інших обов'язкових платежів). Собівартість продукції — це якісний показник, у якому концентровано відображаються результати господарської діяльності організацій, її досягнення і резерви. Чим нижча собівартість продукції, тим більшою є економія праці, краще використовуються основні засоби, матеріали, паливо, тим дешевше коштує виробництво продукції як підприємству, так і суспільству в цілому. Собівартість продукції виділяється із загальної її вартості як особлива економічна категорія, тому що кожне підприємство незалежно від форми власності повинне повернути затрачені ним ресурси в межах собівартості, щоб мати можливість безперебійної роботи. Собівартість — це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на виробництво продукції, виконання робіт і послуг. Витрати, які включаються до собівартості продукції, визначаються галузевими інструкціями з питань планування, обліку і калькулювання собівартості продукції. Оскільки собівартість відображає лише поточні витрати на виробництво і збут продукції (робіт, послуг), цим вона принципово відрізняється від одноразових капітальних вкладень (інвестицій), які формують основні засоби підприємства. Це означає, що за рахунок собівартості не можна поповнювати запаси, створювати ресурси. Собівартість продукції є узагальнюючим показником, який відповідає стану техніки і рівню організації виробництва, раціонального, економічно обґрунтованого господарства на підприємстві. Витрати на виробництво відрізняються за складом, економічним призначенням, питомою вагою у виготовленні та реалізації продукції, ' залежністю від обсягу виробництва. Це робить необхідним групування витрат за їх визначеними ознаками. Залежно від характеру виробництва витрати поділяються за видами продукції (послуг) та етапами виробничого процесу. Витрати також класифікуються за рядом інших ознак: економічними елементами та статтями калькуляції, за цільовим призначенням, ступенем однорідності, способом включення до собівартості, часом виникнення. Згідно з П(С)БО-16 "Витрати" собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), реалізованої протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загально-виробничих витрат та понаднормативних виробничих витрат [54]. У такому разі треба пам'ятати про відмінності між термінами "виробнича собівартість продукції" та "собівартість реалізованої продукції", оскільки, згідно з принципом відповідності доходів і витрат, на результати діяльності впливатиме не виробнича собівартість виготовленої продукції, а тільки собівартість готової продукції, відпущеної у продаж. До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються: · прямі матеріальні витрати; · прямі витрати на оплату праці; · інші прямі витрати; · загально-вироборчі витрати. Схематично собівартість зображено на мал.4. Мал. 4. Склад собівартості продукції За способом включення до собівартості витрати поділяються на прямі та непрямі. Витрати на виробництво конкретного виду продукції, які безпосередньо включаються до її собівартості на підставі первинних документів, називаються прямими. До складу прямих витрат належать ті, що можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат, а саме: сировина і матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, інші матеріальні витрати; витрати на оплату праці: заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим на виробництві продукції, виконанні робіт або наданні послуг; інші виробничі витрати: відрахування на соціальні заходи, плата за оренду обладнання, амортизація. Непрямі витрати — це витрати на виробництво, які не можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об'єкта витрат економічно доцільним шляхом і тому потребують розподілу. Крім виробничої собівартості до складу собівартості реалізованої готової продукції, яка формує результат від реалізації, повинні включатися нерозподілені постійні загально-виробничі витрати і понаднормативні виробничі витрати. Щодо терміну "прямі витрати" питань, як правило, не виникає. А ось зміст категорій "розподілені постійні загально-виробничі витрати" і "змінні загально-виробничі витрати" потребує деякого пояснення. Загально-виробничі витрати є непрямими і включають витрати на управління виробництвом, амортизацію основних засобів і нематеріальних активів загально-виробничого призначення (цехового, дільничного, лінійного); витрати на утримання, ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загально-виробничого призначення; витрати на вдосконалення технологій та організації виробництва; на утримання виробничих приміщень; на обслуговування виробничого процесу; на охорону праці, техніку безпеки і охорону навколишнього природного середовища; втрати від браку, оплата простоїв. За ступенем залежності від обсягів діяльності витрати поділяються на змінні та постійні. Змінні витрати змінюються разом зі зміною обсягу виробництва. Постійні - це витрати, абсолютна величина яких залишається постійною або змінюється при зменшенні або збільшенні обсягу виробництва продукції, яка випускається, в невеликій кількості. Майже всі прямі витрати є змінними за винятком амортизації спеціального обладнання, орендної плати та деяких інших прямих витрат. Загально-виробничі витрати також поділяються на постійні та змінні. Так, у ПБО-16 всі загально-виробничі витрати поділено на змінні та постійні. Сума змінних витрат коливається залежно від обсягів продажу готової продукції. Сума змінних загально-виробничих витрат збільшує виробничу собівартість виготовленої продукції. Постійні витрати включають витрати на обслуговування і управління виробництвом, що не змінюються при зміні обсягів діяльності (наприклад, розмір орендної плати за приміщення тощо). Залежно від умов діяльності конкретного підприємства один і той самий вид витрат може бути як змінним, так і постійним. Наприклад, амортизаційні відрахування можуть бути постійними, якщо підприємство обрало такі методи нарахування амортизації: прямолінійний, прискорений, кумулятивний або податковий. При виробничому методі витрати, пов'язані з амортизацією, будуть змінними. Згідно з ПВО-16 постійні загально-виробничі витрати також підлягають розподілу на кожний об'єкт витрат. При цьому базою розподілу можуть бути години роботи, заробітна плата, обсяг діяльності, прямі витрати тощо за умови нормальної потужності. Під нормальною потужністю обладнання розуміється очікуваний середній обсяг діяльності, якого можна досягнути в умовах звичайної діяльності підприємства протягом декількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва. Інакше кажучи, підприємство самостійно планує на декілька років уперед середній обсяг діяльності обладнання, яке використовується під час виробництва продукції. Маючи показник нормальної потужності, для визначення собівартості реалізованої продукції підприємство повинно розрахунковим шляхом визначити, яку частину постійних загально-виробничих витрат здійснено в межах нормальної потужності, а яка перевищує запланований рівень. Отже, відбувається певне розрахункове регулювання ефективності витратної частини діяльності підприємства. У разі, якщо на кінець звітного періоду (кварталу) на підприємстві є нереалізована готова продукція, її виробнича собівартість буде врахована у розрахунку приросту (убутку) балансової вартості запасів. До змінних загально-виробничих витрат належать витрати на обслуговування і управління виробництвом, що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. 37. Витрати виробництва в короткостроковому і довгостроковому періодах. Закон спадної віддачі Витрати виробництва, які робить фірма на виробництво продукції, залежать від тривалості заміни всіх задіяних ресурсів. Багато видів ресурсів можна замінити легко і швидко (сировину, паливо, енергію і таке інше). Інші ресурси вимагають більше часу для освоєння. Наприклад, виробничі будівлі, машини, обладнання. їх заміна вимагає тривалого часу. На деяких підприємствах заміна виробничих ресурсів може тривати кілька років. Оскільки на заміну різних використовуваних у виробничому процесі ресурсів витрачається різний час, розрізняють короткостроковий і довгостроковий періоди. Короткостроковий період — це період часу, протягом якого підприємство не може замінити своїх виробничих потужностей, але може змінити ступінь інтенсивності їх використання й обсяг виробництва продукції. Обсяг виробництва може бути змінений шляхом застосування більшої (чи меншої) кількості живої праці, сировини та інших ресурсів, тобто наявні виробничі потужності протягом короткострокового періоду можуть використовуватися більш або менш інтенсивно. Довгостроковий період з точки зору фірми — це період, достатній для заміни всіх задіяних ресурсів, включно з виробничими потужностями. З точки зору галузі він дозволяє підприємству розформуватися і залишити галузь, а новим фірмам організуватися і ввійти в галузь. Потрібно відзначити, що короткостроковість і довгостроковість є поняттями умовними і різними для різних галузей. їх тривалість залежить від характеру виробництва і його технологічного циклу. Уже зазначалося, що протягом короткострокового періоду фірма може змінити обсяг виробництва шляхом застосування більшої кількості змінних ресурсів. А тепер простежмо, яким чином буде змінюватися обсяг виробництва в міру застосування щораз більшої кількості змінних ресурсів при незмінних виробничих потужностях. Наведемо такий приклад. Припустімо, на виробництві працював 1 робітник і виробляв 10 одиниць продукції. Поява другого дала ще 16 одиниць. Залучення 3, 4, 5 дають менший приріст продукції (12, 10, 8). Продуктивність або віддача наступних робітників спадає, а сьомий став граничним. Його праця дала найменший приріст продукту. Залучення 8-го не дає ніякого приросту, а 9-й зумовлює зменшення приросту продукції. Його продуктивність є спадною. Такою буде продуктивність кожного наступного робітника. Отже, на певному етапі кожен додатковий вклад праці у виробництво (при інших незмінних умовах) дає менший приріст продукту, ніж попередні. Приріст продукції за рахунок змінного фактора, за яким починається спад (скорочення) виробництва, називається граничним приростом. Ця залежність між збільшенням кількості ресурсів і зменшенням обсягу виробництва становить закон спадної віддачі. Вів полягає в тому, що, починаючи з певного моменту, послідовне залучення одиниць змінного ресурсу до незмінного дає менший додатковий ефект (у розрахунку на кожну одиницю змінного ресурсу) (рис. 2.14). Рис. 2.14. Структура витрат фірми в короткостроковому періоді Дію закону ми показали в короткостроковому періоді, коли інші ресурси залишаються незмінними, а в довгостроковому періоді, коли змінюються всі ресурси, змінюється й дія закону. На початку збільшення змінного ресурсу виробництво зростає швидко. Діє позитивний ефект масштабу. Цьому сприяє ряд факторів, які діють у напрямку зниження середніх витрат виробництва, а саме: 1) спеціалізація праці, яка поглиблюється в міру зростання розмірів виробництва; 2) спеціалізація управлінського персоналу; 3) ефективне використання капіталу; 4) виробництво побічної продукції. Але на певному етапі починає діяти негативний ефект масштабу. Це означає, що залучення додаткового змінного ресурсу дає негативний ефект. Отже, якщо перед підприємцем виникає проблема розширення виробництва і визначення потреби в додаткових ресурсах, то за основу потрібно брати граничні витрати. Обсяг виробництва слід розширювати доти, доки граничні витрати не перевищують граничний приріст. Максимальний прибуток буде одержано тоді, коли граничний приріст дорівнюватиме граничним витратам. Валові витрати (загальні витрати,англ. Total Costs) є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва.(також позначаються TC) Середні витрати — витрати на одиницю продукції, що випускається. Розрізняють загальні середні витрати, рівні частці від ділення повних витрат на обсяг виробництва; змінні середні витрати, рівні частці від ділення змінних витрат на обсяг виробництва: постійні середні витрати, рівні частці від ділення постійних витрат на обсяг виробництва.(також позначаються ATC) Граничні витрати (англ. Marginal Costs, також позначаються МС)— витрати необхідні для випуску додаткової одиниці продукції найефективнішим (найдешевшим) чином. МС=ΔТС/ΔQ 38. Прибуток як економічна категорія:сутність, види, розподіл У реальній дійсності прибуток — кінцева мета і рушійний мотив ринкової економіки, головний стимул і основний показник ефективності функціонування будь-якого підприємства (фірми). Одночасно можна стверджувати, що прибуток — зворотний бік витрат виробництва. На практиці прибуток розраховується як залишок після вирахування витрат виробництва з обсягу продажів. Інакше кажучи, це різниця між доходом від реалізації продукції та сукуп-ними витратами на її виробництво і реалізаці ю. Наприклад, продано товарів на 1000 грош. од., витрати на їх виробництво і реалізацію становили 800 грош. од. За таких умов, на перший погляд, ніби зрозуміло, що прибуток становить 200 грош. од. Але це не зовсім так, оскільки невідомий механізм формуван-ня даного прибутку. Це по-перше. По-друге, постає питання, як до початку будь-якої форми підприємницької діяльності визначити розмір (чи процент) прибутку та знайти, де ховається його джерело. В економічній теорії, у т. ч. й політекономії, немає єдиної відповіді на ці запитання. В одних авторів під поняттям «прибуток» поєднані всі форми доходів на ресурси: підприємницький дохід (у т. ч. проценти на капітал); рента — дохід від використання землі (природних ресурсів); заробітна плата — дохід на працю (використання робочої сили). Теорії та види прибутку Як результат функціонування капіталу розглядав прибуток А. Сміт. Д. Рікардо нерозривно пов’язував його із заробітною платою, стверджуючи, що її зростання призводить до зменшення прибутку і, навпаки, прибуток зростає, коли зарплата знижується. У марксистській теорії прибуток — це перетворена форма додаткової вартості (поряд з процентом, рентою), яка створена лише найманою працею. Й. Шумпетер вважав, що прибуток — це дохід підприємців-новаторів, який з часом зникає під впливом конкуренції. До речі, К. Маркс у такому механізмі доходів вбачав джерело додаткового прибутку. У західній літературі при поясненні прибутку, окрім теорії трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея, нині поширена концепція, яка вбачає в прибутку плату, що несе суспільство за ризик підприємницької діяльності відповідних господарюючих суб’єктів. Порівнюючи згадані підходи найправомірніше розглядати сутність і соціально-економічну природу прибутку як перетворену форму чистого доходу. Адже прибуток характеризує чистий дохід у тому вигляді, в якому такий дохід виступає на поверхні економічних явищ за умов економічної відокремленості господарюючого суб’єкта, в т. ч. виробника. Чистий дохід (абстрактно) — це виражена у грошовій формі вартість додаткового продукту, який становить основну частку даного доходу. Його джерелами є, у трактуванні марксистів, додаткова і частково необхідна праця, а згідно з економікс — ще й інші фактори виробництва. Виокремлюють кілька видів прибутку. Основні з них: балансовий (бухгалтерський) та чистий прибуток. Балансовий (бухгалтерський, або обліковий) прибуток обчислюють як різницю між валовою виручкою від реалізованої продукції та витратами на її виробництво і реалізацію. Чистий прибуток — це частка балансового (загального) прибутку підприємства, що залишилась в його розпорядженні після сплати податків, рентних та інших платежів до бюджету, а також процентів за кредити. У навчальній літературі також виділяють категорію «економічний прибуток» як різницю між загальною виручкою підприєм-ства і всіма витратами (явними, неявними, включаючи й нормальний прибуток підприємця). Таким чином, економічний прибуток — це дохід, отриманий понад нормальний прибуток. Під останнім розуміється мінімальний дохід підприємця, який необхідний для залучення й утримання відповідного ресурсу в даному виробничому процесі. Так, до нормального прибутку належать: процент на власний капітал, орендна плата, яку можна було б отримати, доходи від продажу власних послуг праці та ін. Розглянувши поняття нормального та економічного прибутку, фактично ми з’ясували питання щодо структурних елементів підприємницького доходу. Отже, схематично це має такий вигляд: Найсуттєвішим чинником збільшення підприємницького доходу є економія на зовнішніх ресурсах завдяки їх раціональному використанню. Усі фактори, які впливають на динаміку підприємницького доходу, можна поділити на дві великі групи. Перша — ті, які безпосередньо визначаються діяльністю підприємця: ефективність використання всіх наявних ресурсів, зростання капі-таловіддачі та продуктивності праці, знання ринкової ситуації та ін. Друга група — це ті, що не залежать (або мало залежать) від діяльності підприємця: сукупний попит споживачів на товари, кон’юнктура ринку, розмір податків, величина банківського процента та орендної плати тощо. Характеристика підприємницького доходу передбачає не лише аналіз його з точки зору походження. Важливо розглядати цей дохід за критерієм використання. Це дає підстави для поділу його на дві частини: на підприємницький дохід, що використовується для нагромадження, та підприємницький дохід для особистого (сімейного) споживання підприємцем. Зрозуміло, що підприємець, зацікавлений в постійному зростанні свого капіталу, значну частину свого підприємницького доходу направлятиме у виробництво у вигляді додаткових ресурсів (інвестицій). У західній літературі будь-який дохід на капітал часто називають процентом на капітал, або прибутком. З точки зору марксистської методології, прибуток і процент — це специфічні форми додаткової вартості, які приховують неоплачену працю робітників. Західні ж теоретики обмежуються лише аналізом ринку і не складають політичних висновків. Прибуток розглядається ними як результат дії багатьох факторів сфер виробництва, розподілу та обігу. Величину (масу — М) прибутку (р), за Марксом, можна розглядати як функцію, узгоджену з розміром капіталу, що визначається залежно від норми прибутку (р1). Остання засвідчує процентне відношення прибутку до авансованого капіталу: При цьому маса прибутку (Мр) дорівнює добутку норми прибутку на авансовий капітал ( ). За сучасної ринкової економіки прибуток та його норма характеризують ефективність використання всього капіталу або ступінь його прибутковості. Нині щорічна середня норма прибутку великих корпорацій у розвинутих країнах Заходу становить 8—10 %. На думку західних вчених-економістів, прибуток зростає насамперед не за рахунок розширення масштабів виробництва, а за рахунок збільшення його норми. Оскільки прибуток, як зазначають автори підручника «Основи економічної теорії: політекономічний аспект», є фактично різницею між загальною виручкою від реалізації продукції та її повною собівартістю, то абсолютна величина (маса) прибутку прямо пропорційна кількості виробленої та реалізованої продукції*2. Зростання прибутку забезпечується передусім зменшенням її собівартості, про основні шляхи зниження якої вже йшлося. *2: { Див.: Основи економічної теорії: Політеконом. аспект: Підруч. / За ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — С. 234.} У вітчизняній бухгалтерсько-аналітичній практиці, щоб обчислити прибутковість підприємства, зіставляють прибуток з витратами підприємства (собівартістю) або з вартістю виробничих фондів підприємства (основних фондів і оборотних засобів). Такі порівняння (в процентах) характеризують рентабельність (дохідність). Існує два варіанти визначення норми рентабельності. Перший: якщо прибуток відносять до собівартості продукції (в процентному виразі), то визначають норму рентабельності продукції. Даний показник дає можливість визначити, яка продукція є прибутковішою, тобто вигіднішою для виробництва. Зрозуміло, що при цьому собівартість має відповідати витратам виробництва на основі рівноважних цін. Як відомо, ринкова ціна є одним з основних інструментів, за допомогою якого знаходять вартісні відображення обсягів ресурсів, котрі використовують виробник і споживач, щоб реалізувати один ресурс і дістати інший для альтернативного (прибутковішого) їх використання. Це сприяє раціональному використанню ресурсів. Другий варіант — це процентний вираз відношення прибутку до суми вартості основних вироб ничих фондів і оборотних засобів, що характеризує рентабельність підприємства. Перший варіант рентабельності, по суті, демонструє відношення прибутку до використаних факторів, другий — характеризує відношення прибутку до авансованого капіталу (фондів). Таким чином, останній варіант показує не тільки рентабельність підприємства, а й норму прибутку. Головними чинниками, які впливають на норму прибутку, слід вважати: величину маси прибутку; структуру авансованих на виробництво факторів (засобів) як у грошовій, так і натуральній формах; економію витрат на засобах виробництва. На норму прибутку впливають і масштаби виробництва. Практика показує, що в багатьох галузях великі підприємства мають пріоритет перед малими. Їх переваги досягаються за рахунок поточного масового виробництва, поглиблення поділу праці, більших можливостей впровадження досягнень НТП. Високі прибутки змушують капітали мігрувати з однієї галузі в іншу. За сучасних умов інтернаціоналізації господарського життя, коли національні межі стали завузькими для високопродуктивного виробництва, капітали, а за ними і робоча сила вільно переміщуються з країни в країну. Все це позначається на структурі інтернаціональної економіки, трансформує її. Тому проблема доходів і прибутку стає ще актуальнішою і привертає до себе увагу не лише практиків, а й теоретиків.

39. Валові, середні і постійні витрати.

Постійні і змінні витрати у сукупності становлять валові витрати (ВВ).

За означенням завжди ВВ = ПВ + ЗВ.

Поділ витрат на постійні і змінні має важливе значення для аналізу діяльності підприємства, особливо в разі прийняття рішення про скорочення обсягів виробництва або навіть про закриття підприємства через його збиткову діяльність.

Аналіз динаміки змінних витрат необхідний для вирішення питання про обсяги випуску продукції. Змінні витрати, а отже, і валові, зростають зі збільшенням обсягів, але постійні не змінюються, і тому витрати на одиницю продукції зменшуються. Це зменшення має свої межі, після чого витрати збільшуються. Ця межа — граничні витрати.

Граничні витрати (ГВ) є одним із найважливіших понять у політичній економії. Вони визначають додаткові витрати на одну додаткову одиницю продукції. Щоб проілюструвати обчислення граничних витрат, використаємо дані табл. 7.1.

Таблиця 7.1

Розрахунок граничних витрат

Обсяг продукції	Валові витрати, грн	Граничні витрати
1	2	3
0	110	—
1	170	60
2	220	50
3	260	40
4	320	60
5	420	100

Цифри стовпця 3 отримуємо відніманням ВВ на певний обсяг продукції зі стовпця 2 від ВВ на попередній її обсяг. Оскільки змінні витрати завжди зростають, як і валові витрати, то єдина відмінність полягає в тому, що змінні витрати за визначенням повинні починатися з нуля, а не зі сталої суми постійних витрат.

Граничні витрати виробництва — це додаткові витрати на виробництво однієї додаткової одиниці обсягу продукції:

Дослідження західних учених показують, що криві граничних витрат мають U-подібну форму. Ця U-подібна крива спадає на початковій стадії, досягаючи мінімальної точки, і потім починає підніматися. Криву граничних витрат показано на рис. 7.1. Для її обчислення використовують дані табл. 7.1.

Рис. 7.1. Граничні витрати

Закон спадної віддачі. Витрати на виробництво будь-якого продукту підприємства залежать не тільки від цін необхідних ресурсів, але й від технології — кількості ресурсів, які необхідні для виробництва. Протягом короткострокового періоду підприємство може змінити обсяг виробництва через поєднання кількості ресурсів з фіксованими потужностями. Так, кожна одиниця приросту витрат праці додає щоразу менше одиниць продукції, якщо інші фактори виробництва залишаються сталими.

Згідно із законом спадної віддачі продукт кожної додаткової одиниці фактора виробництва буде зменшуватися, якщо величина витрат цього фактора збільшується, а інші фактори залишаються сталими.

Дія закону спадної віддачі пояснює нам динаміку граничних витрат. Отже, взаємозв’язок між законами продуктивності і кривими витрат такий: у короткостроковому періоді, коли фактори виробництва, такі як капітал, є сталими, віддача змінних факторів спочатку зростає, потім знижується. Відповідно криві граничних витрат спочатку зменшуються, а потім зростають, після того як віддача починає зменшуватися.

Середні витрати — це витрати на одиницю випуску продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість товару, виходячи з того що валові витрати є сумою постійних і середніх змінних. Іншими словами,

Середні постійні витрати являють собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції. Відповідно розраховуються і середні змінні витрати. Слід зауважити, що валові середні витрати безпосередньо залежать від середніх постійних і середніх змінних.

Середні витрати мають велике значення для підприємця, оскільки вони дають змогу визначити, за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна визначити ступінь прибутковості виробництва.

40. Прибуток є важливим показником ефективної діяльності суб'єктів господарювання. Проте абсолютний розмір прибутку не показує рівень ефективності, якість роботи суб'єкта підприємництва. Тому для того, щоб точно визначити рівень ефективності господарської діяльності підприємства, використовують відносний показник прибутку, що виражається у відсотках і називається нормою прибутку. Вона обчислюється як виражене у відсотках відношення абсолютної суми прибутку до суми авансового капіталу у виробництво. Якщо прибуток виражається в абсолютній сумі, то норма прибутку - це відносний показник інтенсивності виробництва і виражається у відсотках.

В економічній теорії показник норми прибутку визначається за формулою:

де Нп - норма прибутку, %;

П - маса прибутку, г. о.;

АК- сума авансового капіталу, г. о.

Показник норми прибутку дає можливість визначити ефективність використання всього авансового капіталу, ступінь його прибутковості. Чим вища норма прибутку підприємства, тим ефективніше використовується авансований капітал. Тому підприємницькі структури у своїй господарській діяльності прагнуть одержати найвищу норму прибутку, яка залежить від ряду чинників, а саме:

1) величини маси прибутку. Збільшення маси прибутку при тій самій величині авансованого капіталу показує ступінь вигідності підприємництва;

2) зниження витрат на виробництво і реалізацію продукції. При незмінному рівні цін економія витрат на засоби виробництва один із найважливіших чинників зростання маси і норми прибутку в нинішніх умовах;

3) рівня ринкових цін на продукцію, які визначають у кінцевому рахунку величину прибутку, а отже, і норму прибутку;

4) швидкості обігу авансованого капіталу на виробництво капіталу. Збільшення швидкості обігу авансованого капіталу дає можливість отримати більшу масу прибутку без відповідного збільшення авансованого у виробництво капіталу, а отже, і зростання річної норми прибутку.

Норма прибутку залежить також від структури авансованого у виробництво капіталу, а саме: від питомої ваги витрат на оплату праці робітників підприємства. За рівних умов прибутку буде створено більше на тому підприємстві, де відносно більше грошових коштів буде витрачено (авансовано) на найм робочої сили, а, отже, вищою буде норма прибутку.

На норму прибутку впливає економічна політика держави. Через свою фіскальну політику держава може створити сприятливі умови для функціонування капіталу в певній сфері національної економіки.

Первинними чинниками зростання норми прибутку є впровадження науково-технічних досягнень, інновацій, найпрогресивніших форм і методів організації виробництва і праці.

Практика підприємництва країн з розвиненою ринковою економікою свідчить, що норма прибутку може обчислюватися по-різному. Так, наприклад, норма прибутку може визначатися як відношення маси прибутку до обсягу реалізованої продукції та відношення маси прибутку до акціонерного капіталу, тобто:

Ці показники норми прибутку дають змогу визначити ефективність поточних витрат та використання власного капіталу підприємницькими структурами.

У процесі аналізу підприємницької діяльності при внутрішньогосподарських розрахунках прибутковості (збитковості) окремої партії товарів широко використовується показник норми прибутку, обчислюваний як відношення маси прибутку від реалізації продукції до повної собівартості цієї продукції, тобто

Цей показник норми прибутку дає можливість визначити, яка продукція більш прибуткова, тобто вигідніша для виробництва.

Отже, норма прибутку розкриває взаємозв'язок між розміром капіталу, собівартістю продукції, ціною і масою прибутку. З цього взаємозв'язку можна зробити такий висновок: одержання максимуму прибутку залежить як від норми прибутку, так і від авансованого капіталу.

В умовах ринкової економіки не всі суб'єкти підприємницької діяльності можуть забезпечити собі постійну і достатню прибутковість, частина із них банкрутує, тобто стає неплатоспроможними. Водночас банкрутство підприємств означає не тільки збитки для суб'єктів підприємництва, а і зменшення податкових надходжень у бюджет, а також збільшення безробіття.

41. Міжгалузева конкуренція здійснюється між виробниками (підприємствами, фірмами) різних галузей. Об'єктом такої конкуренції виступає більш висока норма прибутку (рентабельності) в тій чи іншій галузі, а отже, й боротьба за вигідніше вкладення капіталу. Ця конкуренція сприяє міжгалузевому переливу капіталу і переміщенню ресурсів, засобів виробництва й робочої сили в ефективніші галузі й сфери виробництва. Швидке переміщення капіталу й ресурсів з однієї галузі в інші дає можливість суспільству найраціональніше використати засоби виробництва і робочу силу.

Мета міжгалузевої конкуренції є отримання найбільшого прибутку. Її механізм - вільне переливання капіталу із галузі в галузь, в погоні за вищою нормою прибутку. Міжгалузева конкуренція перетворює вартість товарів в ціну виробництва, а норма прибутку в окремих галузях – в загальну норму прибутку. У цьому й полягає функція міжгалузевої конкуренції.

Одна, єдина для всіх галузей норма прибутку - результат остаточного утвердження ринкової економіки. Саме через ринок, у формі міжгалузевої конкуренції відбувається регулювання пропорцій капіталів і пропорцій виробництва, тобто регулювання ринкової економіки. Лише в умовах ринкової економіки можливе перетворення вартості товарів в ціну виробництва.

Закон середнього прибутку – специфічний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між рівновеликими капіталами, у процесі конкуренції яких підприємства, компанії отримують рівновеликий прибуток. Внутрішніми суперечностями цього закону є рівновеликі капітали, що функціонують у різних галузях і сферах економіки, з одного боку, та різні індивідуальні (галузеві) норми прибутків – з іншого. Закон середнього прибутку діє через механізм міжгалузевої конкуренції у формі привласнення капіталістами різних галузей майже однакових норм прибутку. Його конкретизацією є відносини економічної власності між капіталістами різних галузей з приводу привласнення (в т.ч. розподілу) сукупної маси прибутку, створеної в масштабі всього народного господарства. Комплекс таких зв'язків здійснюється насамперед через механізм міжгалузевої конкуренції і переливання капіталів між сферами та галузями економіки.

42. Внутрішньогалузева конкуренція — це суперництво між окремими підприємцями і фірмами однієї галузі щодо одержання прибутку. Щоб з'ясувати мету, механізм і результати цієї конкуренції, розглянемо такий приклад (табл. 5).

Таблиця 5

Приклад внутрішньогалузевої конкуренції

Підприємство	Індивідуальна цінність товару, гр. од.	Ринкова цінність товару, гр. од.	Надприбуток, гр. од.
І	100	90	- 10
ІІ	90	90	0
ІІ	80	90	+ 10

Три підприємства виробляють однаковий товар певної споживної вартості (мотоцикли) з різною індивідуальною цінністю виробництва товару 100, 90 і 80 гр. од., проте продаватимуть товар за ринковою ціною 90 гр. од. Тоді перше підприємство, в якого індивідуальна цінність товару перевищує ринкову, матиме необоротні витрати (збитки) з прибутку (- 10 гр. од.). Друге підприємство одержуватиме прибуток, що закладений у виробництві цього товару. Третє підприємство переможе в конкурентній боротьбі завдяки вищій продуктивності праці, високій кваліфікації працівників, низьким витратам виробництва і нижчій індивідуальній цінності товару порівняно з його ринковою цінністю та одержить надприбуток 10 гр. од.

Перший підприємець стоїть перед вибором: або розоритися, або вжити рішучих заходів для поліпшення організації виробництва і збільшення продуктивності праці. Другий також не повинен забувати про підвищення продуктивності праці, щоб не опинитися в тій самій ситуації, що і перша група підприємців. Третій має підтримувати високий рівень продуктивності праці, щоб і одержувати надприбуток. Отже, внутрішньогалузева конкуренція змушує всіх суб'єктів виробництва постійно підвищувати продуктивність праці.

Мета внутрішньогалузевої конкуренції — отримання надприбутку, її механізм — підвищення продуктивності праці, зменшення витрат виробництва, зниження індивідуальної цінності товару. Результатом внутрішньогалузевої конкуренції є формування ринкової ціни товару.

43. Чиста конкуренція (англ. клуні competition) - ринкова структура, при якій багато продавців та покупців взаємодіють одна з одною, пропонуючи і запитуючи однорідний продукт.

Чиста конкуренція як абстрактна структура ринкова відрізняється перш за все великою кількістю продавців (і покупців); однорідністю продукції; галузевого відсутністю барєрів для входу та виходу фірми.

Інші ринкові структури можуть також мати деякими з цих характеристик, але не всіма одночасно. Саме по цих причин в умовах чистої конкуренції не може бути тих проявів конкуренції, про яких писав вищезгаданий професор Р. Міллер: на чисто конкурентному ринку відсутні мотиви створення реклами, нема потреби у маркетингових дослідженнях (продукт абсолютно однорідний!); Покупцям також безглуздо намагатися шукати кращих угод і всіляких знижок: їх просто не існує, тому що всі умови рівні і все одноманітно. Чи варто згадувати, що в чистому вигляді такий стан навряд чи може існувати у реальному житті.

Только такой по длительности СЕКС доставит удовольствие!

Шокирующий репортаж о Заработке!

Шестиногий ребёнок-мутант вынашивал в себе паразита!

Проте не слід забувати, що в цій главі ми розглядаємо не просто конкуренцію (процес боротьби між учасниками ринку), а чистий конкуренцію (модельну структуру ринкової організації як крайнє заперечення іншої ринкової структури - монополії). Ми вивчаємо поняття чистої конкуренції із метою розібратися як в особливостях структури даної ринкової організації, так і для того, щоб краще зрозуміти всі інші ринкові структури: монополію, олігополію, монополістичну конкуренцію і т. п.

44. Конкурентне підприємство в короткостроковому періоді володіє незмінним устаткуванням і намагається максимізувати свої прибутки або мінімізувати свої втрати, пристосовуючи свій обсяг виробництва через зміни величини змінних ресурсів, які воно використовує. Економічні прибутки, яких прагне підприємство, визначаються як різниця між валовим доходом і валовими витратами.

Визначення рівня виробництва, за якого конкурентне підприємство отримуватиме максимальні прибутки або матиме мінімальні збитки, здійснюється двома способами. Перший — шляхом зіставлення валового доходу з валовими витратами; другий — зіставленням граничного доходу з граничними витратами. Обидва підходи придатні не тільки для чисто конкурентного підприємства, але також і для підприємств, що функціонують в умовах будь-якої із основних ринкових структур. Для полегшення розуміння визначення обсягу виробництва в умовах чистої конкуренції використовуються обидва підходи.

Перед конкурентним виробником за фіксованої ринкової ціни стоять такі три взаємопов'язані питання: Чи потрібно виробляти? Якщо потрібно, то яку кількість продукції? Який прибуток (або збиток) буде отриманий? Кожне підприємство виробляє продукцію тоді, коли це йому приносить прибуток. Тобто підприємство здійснює виробництво в короткостроковому періоді, якщо воно може отримати економічний прибуток або його збитки менші за його постійні витрати.

Що стосується кількості виготовленої продукції, то в короткостроковому періоді підприємство виготовлятиме такий обсяг продукції, за якого воно максимізує прибутки або мінімізує збитки. Що ж до розрахунків прибутків і збитків, то кожне підприємство максимізуватиме свої прибутки через виробництво і мінімізуватиме свої збитки (якщо за будь-якого обсягу виробництва ці збитки перевищуватимуть постійні витрати — випадок закриття) (табл. 15.2).

Припустимо, що ринкова ціна складає 100 грн, тоді, користуючись цією таблицею, можна вирахувати валовий дохід для кожного рівня виробництва, перемноживши кількість на ціну.

Ці дані подані у стовпчику 2. У стовпчику 6 знаходимо прибуток або збитки, з якими підприємство стикатиметься за певного обсягу виробництва, шляхом вирахування валових витрат (стовпчик 5) із валового доходу (стовпчик 2). Тепер маємо всі дані, необхідні для відповіді на поставлені вище три питання.

По-перше, підприємству треба виробляти, оскільки це дасть йому можливість отримувати прибуток. По-друге, найвигідніше виготовляти сім одиниць, бо стовпчик 6 показує, що це саме той обсяг виробництва, за якого сукупний економічний прибуток, буде максимальним і становитиме 60 грн.

Рис. 15.2 графічно порівнює валовий дохід і валові витрати. Валовий дохід позначений прямою лінією, тому що за чистої конкуренції кожна додаткова одиниця продукції збільшує валовий дохід на одну і ту ж величину — її ціну (див. табл. 15.2). Валові витрати зростають із збільшенням виробництва; нарощування обсягу продукції вимагає більшої кількості ресурсів. Але ступінь зростання валових витрат міняється залежно від ефективності підприємства.

Дані про витрати відображають дію закону спадної віддачі, згідно з яким з часом темп зростання валових витрат уповільнюється, оскільки підприємство ефективніше використовує всі свої наявні ресурси. Та поступово валові витрати починають знов зростати внаслідок неефективності через надмірне використання устаткування підприємства.

Порівнюючи валові витрати з валовим доходом на рис. 15.2, помічаємо, що точки критичного обсягу виробництва розташовані десь на рівні чотирьох та 9,8 одиниць продукції, тобто там, де валові витрати зрівнялись би з валовим доходом. Будь-яке виробництво за межами цих точок буде збитковим, а в межах цих точок критичного обсягу виробництво принесе економічний прибуток. Максимальний прибуток буває тоді, коли різниця по вертикалі між графіками валового доходу і валових витрат найбільша. На нашому графіку — це сім одиниць випуску за відповідного максимального прибутку 60 грн.

Припустимо, що витрати залишаються незмінними, в такому разі фірма не отримає економічного прибутку за умови, що ринкова ціна значно нижча 100 грн. Якщо ж валовий дохід перевищує сукупні змінні витрати, фірма здійснюватиме виробництво, бо ці витрати, так само як і певна частина сукупних постійних витрат, можуть бути оплачені з доходу.

Коли підприємство змушене закриватися, то всі сукупні постійні витрати мають бути оплачені підприємством. Якщо при виробництві будь-якого обсягу продукції загальна сума збитків підприємства буде перевищувати або дорівнювати сукупним постійним витратам, тоді підприємство змушене закриватися.

Визначити оптимальні розміри підприємства можна іншим способом, а саме, порівнюючи граничний дохід (стовпчик 7) і граничні витрати (стовпчик 8). Поки зі збільшенням виробництва граничний дохід зростає швидше, ніж граничні витрати, прибуток збільшується, і виробництво можна розширювати далі. Однак, як тільки граничні витрати перевищують граничний дохід, виробництво потрібно скорочувати. Точка оптимального розміру підприємства знаходиться там, де граничні витрати виробництва і граничний дохід рівні між собою. Другий підхід отримання оптимальної точки з допомогою порівняння граничних витрат з граничним доходом, по суті, не відрізняється від першого підходу — аналізу прибутку.

46. Монопо́лія — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі.

Монопо́льне утво́рення — підприємство, об'єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку.

Термін «монополія» походить від грецьких слів («mono» — один, «poleo» — продаю) — наявність одного продавця товару чи послуги на ринку. Це монополія одного підприємства або продавця

Ринок чистої монополії — це такий тип побудови ринку, на якому продукцію пропонує один продавець. Підприємство-монополіст має задовольнити всіх потенційних покупців певного товару в межах даного ринку, і тому це підприємство ототожнюється з галуззю. В широкому розумінні монополія — це така ситуація, за якої продавців (виробників) настільки мало, що кожний з них може впливати на загальний обсяг пропозиції та ціну продукції, що реалізується.

Головними ознаками ринку чистої монополії є:  — відсутність досконалих замінників продукції фірми-монополіста;  — неможливість входження на ринок інших фірм;  — велика кількість покупців на ринку;  — досконала інформованість щодо цін, фізичних ознак товару, інших параметрів ринку.

Суб'єкт господарювання займає монопольне(домінуюче) становище на ринку товарів, якщо:  — на цьому ринку немає жодного конкурента;  — немає значної конкуренції внаслідок обмеженої можливості доступу інших підприємств на ринок;  — частка підприємства на ринку продукції перевищує 35 % і суб'єкт господарювання не довів, що зазнає значної конкуренції.

Могутні капіталістичні об'єднання (у формі картелів, синдикатів, трестів, концернів), які виникають на базі концентрації виробництва і капіталу й зосереджують у своїх руках виробництво чи продаж певного товару для отримання максимальних прибутків.