26 Організаційна структура й механізм функціонування обсє.

ОБСЄ має складну і розгалужену систему органів. Найвищим з них є Зустріч глав держав та урядів, яка визначає пріоритети й основні напрями діяльності Організації.

Центральним виконавчим і розпорядчим органом ОБСЄ є Рада міністрів (РМ), яка складається з міністрів закордонних справ держав-членів. РМ збирається раз на рік. Поточними справами ОБСЄ займається Постійна рада у складі представників держав-учасниць. Збирається щотижня у м. Відні (Австрія) для політичних консультацій і прийняття рішень з питань, що стосуються Організації. Функціонує Керівна рада, яка складається з директорів політичних департаментів міністерств закордонних справ. Утворена вона для підготовки засідань РМ ОБСЄ та контролю їх виконання. Засідала не рідше двох разів на рік у м. Прага (Чехія). Однак у процесі інституціоналізації структур ОБСЄ значну частину її функцій перебрала Постійна рада. Від 1997 р. Керівна рада збирається лише для обговорення економічних питань. Постійним органом є Форум ОБСЄ зі співробітництва в галузі безпеки (місцеперебування – м. Відень), утворений з метаю проведення переговорів щодо контролю над озброєннями і роззброєнням, зміцнення довіри та безпеки, розширення регулярних консультацій і активізації співробітництва з питань, що пов’язані з безпекою, та зменшення небезпеки виникнення конфліктів. Засідає щотижня.

Загальне керівництво оперативною діяльністю Організації покладено на діючого голову ОБСЄ, яким є міністр закордонних справ держави, що приймала останнє засідання РМ. Строк повноважень голови – рік. До його обов’язків входить також підтримання контактів з Парламентською асамблеєю ОБСЄ.

Постійний адміністративний орган ОБСЄ – Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, який призначається на три роки Радою міністрів Організації. Генеральний секретар як найвища посадова особа Організації співпрацює з діючим головою, керує структурами і операціями ОБСЄ, готує проведення зустрічей глав держав та урядів, забезпечує реалізацію прийнятих рішень і подає щорічну доповідь. У структурі Секретаріату – Центр запобігання конфліктам (місцеперебування – м. Відень) для допомоги РМ ОБСЄ у справі зменшення небезпеки виникнення конфліктів. Важливим органом є Бюро з демократичних інститутів та прав людини (місцеперебування – м. Варшава, Польща). Воно сприяє проведенню демократичних виборів у країнах-учасницях ОБСЄ шляхом спостереження за виборчим процесом, надає практичну допомогу в зміцненні демократичних інститутів, бере участь у запобіганні конфліктам тощо. Верховний комісар у справах національних меншин (місцеперебування – м. Гаага, Нідерланди) забезпечує ранні запобіжні й термінові дії стосовно напружених ситуацій, що пов’язані з проблемами національних меншин та потенційно можуть перерости в конфлікт у регіоні ОБСЄ, через що вимагають уваги і дій Ради міністрів або Керівної ради.

Діє Парламентська асамблея ОБСЄ (місце перебування – м. Копенгаген, Данія), до якої входять 315 парламентаріїв (по 2 – 17 депутатів від національних парламентів залежно від чисельності населення країни). Збирається на щорічні сесії почергово в різних містах Європи. Обговорює питання, що належать до компетенції ОБСЄ, і приймає відповідні рекомендації. Забезпечує міжпарламентське співробітництво.

Протягом існування НБСЄ–ОБСЄ слід відзначити розробку низки важливих документів у сфері воєнно-політичної діяльності. Це такі документи, як: «Принципи, які регулюють передачу звичайних озброєнь», «Планування у сфері оборони», «Програма воєнних конфліктів і співробітництва», «Заходи стабілізації щодо локальних конфліктів».

Третя Нарада у Валлетті прийняла 8 лютого 1991 р. документ «Принципи врегулювання суперечок і положення процедури НБСЄ з мирного врегулювання спорів». Документ передбачав створення спеціального «Механізму НБСЄ з врегулювання спорів» - Валлеттського механізму, завдання якого полягало б у винесенні рекомендацій державам щодо оптимальних процедур врегулювання суперечок.

Четверта Нарада експертів НБСЄ з мирного врегулювання (Женева, 1992 р.) виробила остаточні рекомендації щодо системи мирного врегулювання спорів в рамках НБСЄ, які були офіційно прийняті Радою НБСЄ на Стокгольмській зустрічі 15 грудня 1992 р. Система складається з чотирьох елементів:

― Механізму НБСЄ з врегулювання спорів;

― Конвенції з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ; 

― Комісії НБСЄ щодо примирення; 

― Положень з директивного примирення.

Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ передбачала спільну процедуру примирення і арбітражу на основі угод ad hoc або на основі попередніх взаємних заяв. Процедура примирення полягає в тому, що якщо сторони прийдуть до врегулювання, то умови цього врегулювання фіксуються в резюме висновків. На цьому розгляд закінчується. У разі незгоди сторін Комісія складає заключну доповідь з пропозиціями щодо мирного врегулювання спору та доводить його до відома сторін. Якщо протягом 30 днів сторони не погоджуються з пропозиціями, доповідь відсилається Раді НБСЄ. Арбітражний трибунал може створюватися за обопільним зверненням сторін чи за одностороннім проханням держави-учасниці Конвенції після закінчення 30 днів після представлення доповіді Комісії з примирення Раді НБСЄ.

Положення про Комісію НБСЄ щодо примирення, прийняте на Стокгольмській зустрічі, направлено на доповнення валлеттської процедури мирного врегулювання спорів. Ця процедура примирення розглядалася як одна з можливостей. Положенням передбачено, зокрема, що держава-учасниця може в будь-який час заявити, що вона на умовах взаємності погодиться з процедурою примирення Комісії щодо спорів між ним та іншими державами-учасницями. Держава-учасниця може також зробити заяву, що вона буде вважати обов'язковими, на умовах взаємності, будь-які умови врегулювання, запропоновані Комісією.

Положення з директивного примирення передбачають, що Рада НБСЄ або Комітет старших посадових осіб (КСПО) «можуть наказати двом будь-яким державам-учасницям вдатися до процедури примирення з метою надання їм сприяння у вирішенні спору, який вони не змогли врегулювати протягом розумного періоду часу». В зазначеному випадку або Рада НБСЄ, або КСПО можуть наказати сторонам передати суперечку на розгляд Комісії з примирення [3].

Отже, механізми ОБСЄ, розроблені ще на початку 1990-х рр., не були достатньо дієвими. Вони залишили у спадщину так звані «заморожені конфлікти» у Нагорному Карабасі, Придністров’ї. Незважаючи на наявність значного потенціалу з врегулювання конфліктів, ОБСЄ не змогла продемонструвати достатню ефективність в якості самостійного інституту забезпечення європейської безпеки. Серед основних факторів, що вплинули на такий розвиток ситуації можна виділити:

― розбіжності в розумінні ролі ОБСЄ в новій системі європейської безпеки державами; 

― відсутність у ОБСЄ самостійного ефективного силового компоненту для вирішення конфліктних ситуацій; 

―  обмежена мобільність структур ОБСЄ в ситуаціях, що вимагають швидкого прийняття рішень (зокрема, через процедуру прийняття рішення шляхом консенсусу);

―  існування розходжень у розумінні поділу сфер відповідальності між НАТО і ОБСЄ. 

До того ж розроблені механізми стали застарілими для сучасного становища. Тобто в новій системі європейської безпеки вони потребують змінення і доповнення. З такою ініціативою вперше виступила Росія, запропонувавши в 2008 р. заключити Договір про європейську безпеку. На саміті ОБСЄ в грудні 2010 р. у фокусі уваги також були питання вирішення затяжних локальних конфліктів. Тим не менш, жодна з зазначених спроб трансформації механізмів з врегулювання конфліктів не була реалізована: ДЕБ ще не підписано, а на саміті не прийнято остаточного рішення [2]. Таким чином, незважаючи на те, що на стадіях превентивної дипломатії і постконфліктного устрою світу ОБСЄ був накопичений продуктивний досвід, який був з різною часткою успіху застосований у вирішенні регіональних конфліктів, питання адаптації механізмів ОБСЄ до сучасних умов системи європейської безпеки залишається відкритим.

 27 Перспективи співробітництва України та ОБСЄ. Україна є учасницею ОБСЄ з 30 сiчня 1992 року. З цього часу вона бере активну участь у роботi всiх колективних керiвних органiв Органiзацiї (самiти держав-учасниць ОБСЄ, засiдання Ради мiнiстрiв та Постiйної ради ОБСЄ), виробленнi та прийняттi ними рiшень з рiзних аспектiв її дiяльностi.

Україна активно спiвпрацює з iнститутами Органiзацiї, у першу чергу, з Верховним комiсаром ОБСЄ у справах нацiональних меншин (ВКНМ), Бюро з демократичних iнститутiв i прав людини (БДIПЛ) та Представником ОБСЄ з питань свободи ЗМI. Крiм того, важливим напрямком спiльної дiяльностi стало спiвробiтництво з Мiсiєю ОБСЄ в Українi, а нинi з Координатором проектiв ОБСЄ в нашiй державi.

У центрi уваги ВКНМ перебуває питання надання допомоги Українi у справi облаштування кримських татар та представникiв iнших, колись депортованих народiв, що зараз повертаються на свою iсторичну батькiвщину. З метою надання Українi фiнансової допомоги у вирiшеннi низки соцiально-економiчних аспектiв цiєї проблеми М. ван дер Стулом, зокрема, було проведено три донорських конференцiї.

БДIПЛ органiзовує роботу спостережних мiсiй за президентськими та парламентськими виборами у країнах-учасницях ОБСЄ, у тому числi й в Українi, а також реалiзує рiзного роду проекти, спрямованi на розвиток та змiцнення її демократичних iнститутiв.

Зокрема, в Українi в рамках таких проектiв надається рiзного роду допомога у справi органiзацiї роботи офiсу омбудсмена, реформування адмiнiстративної структури Конституцiйного суду України, удосконалення виборчого законодавства, створення Нацiональної ради iз запобiгання торгiвлi жiнками тощо. БДIПЛ спiльно з iнститутом Координатора проектiв ОБСЄ в Українi бере участь, зокрема, у реалiзацiї проекту "Всестороннiй огляд законодавства України у галузi прав людини".

За iнiцiативою Уряду України у серпнi 1994 року була заснована Мiсiя ОБСЄ в Українi. Основну увагу Мiсiї було зосереджено на питаннях пiдтримки суверенiтету, територiальної цiлiсностi та непорушностi кордонiв України у вiдповiдностi до основоположних принципiв ОБСЄ. 30 квiтня 1999 р. Мiсiя ОБСЄ в Українi завершила свою роботу у зв'язку з виконанням свого мандату, що стало першим в iсторiї Органiзацiї випадком, коли Мiсiя ОБСЄ припинила своє iснування саме завдяки успiшному виконанню покладених на неї завдань.

За результатами дво- та багатостороннiх переговорiв стосовно нових форм спiвробiтництва нашої держави з iнститутами Органiзацiї було прийнято рiшення щодо заснування з 1 червня 1999 р. посади Координатора проектiв ОБСЄ в Українi.

Завданням Координатора i його офiсу є пiдготовка та реалiзацiя в Українi рiзного роду проектiв вiдповiдно до компетенцiї ОБСЄ та забезпечення їх фiнансування за рахунок видiлення цiльових коштiв мiжнародними органiзацiями (як державними, так i недержавними) чи iншими державами-учасницями ОБСЄ.

Важливим напрямком дiяльностi делегацiї є оперативне iнформування керiвних органiв ОБСЄ та представникiв iнших держав-учасниць Органiзацiї про основнi внутр.-полiтичнi подiї та зовн-полiтичнi iнiцiативи нашої держави.

Протягом останнього часу мали мiсце критичнi зауваження на адресу України з боку Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМI. Делегацiя нашої держави активно протистоїть спробам звинуватити Україну у недостатньому дотриманнi взятих на себе зобов'язань у цiй галузi та намагається налагодити спiвробiтництво з офiсом Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМI i спрямувати його дiяльнiсть у конструктивне русло.

Позитивним кроком у планi розвитку спiвпрацi з офiсом Ф.Дуве стало проведення у Києвi у груднi 1999 року за сприяння та участi Уряду України "круглого" столу з питань забезпечення свободи ЗМI в нашiй державi. Було надано необхiдне сприяння проектам щодо випуску вiдповiдних телевiзiйних програм, проведення аналогiчних за тематикою семiнарiв. Уряд України пiдтримав iдею пiдключення до реалiзацiї цих пропозицiй Координатора проектiв ОБСЄ в Українi.

Належна увага у спiвробiтництвi України з ОБСЄ придiляється також сприянню у просуваннi кандидатур вiд України для роботи у польових пiдроздiлах ОБСЄ. Представники України працюють сьогоднi у мiсiях ОБСЄ в Грузiї (4), БiГ (2), Хорватiї (2), Косово (3), групi помiчникiв Особистого представника Дiючого Голови ОБСЄ в Нагiрному Карабасi (1), Мiсiя ОБСЄ в Таджикистанi (1) та центрi ОБСЄ в Бiшкеку (1) - загалом 14 чол.

28 Правовий статус НАТО як головного військового компонента сучасної системи європейської безпеки. Основні цілі і задачі Альянсу. Організа́ція Північноатланти́чного до́говору, НАТО, або Північноатлантичний Альянс  — міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. Сьогодні 28 держав є членами НАТО. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

Організація Північноатлантичного договору має таку структуру, яка дозволяє здійснити всі цілі НАТО. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки.

Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі.

Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себе загальним зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів.

Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки: забезпечення необхідної основи для затвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів та прихильність мирному вирішенню спірних питань. Основи механізму співробітництва країн-членів були закладені в період формування Північноатлантичного Союзу. Цей механізм складається із наступних основних елементів:

1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. За весь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування з метою покращання роботи Ради або прийняттю на себе відповідальності у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне.

2) Комітет військового планування (КВП) - займається вирішенням більшості воєнних питан і проблем,які стосуються планування колективної оборони. Дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада.

3)Група ядерного планування (ГЯП) - є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.

4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. В сфері розвитку зв'язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів. 5)Міжнародний секретаріат - комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.

6)Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і за підготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО.

7) Політичний контроль та управління Об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об'єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності.

8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9) Військово-політичний координаційний комітет програми “Партнерство заради миру” - є головним робочим органом програми “Партнерство заради миру” та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

Тепер перейдемо до організаційної структури НАТО. Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, і є політичним штабом НАТО. Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами відповідно до Статуту ООН.

Це - міжурядова організація, у якій всі держави-члени повною мірою зберігають суверенність і незалежність. Вона надає державам-членам можливість консультуватися з будь-якого порушеного ними питання та ухвалювати рішення стосовно політичних і військових проблем, які впливають на їхню безпеку.

Засоби, за допомогою яких Альянс втілює свою політику безпеки, включають утримання військової потужності, достатньої для запобігання війни та забезпечення ефективної оборони; забезпечення потенціалу, необхідного для врегулювання криз, які можуть впливати на безпеку країн-членів; активне сприяння діалогу з іншими державами; розвиток нового, основаного на співпраці, підходу до європейської безпеки, включаючи заходи, спрямовані на досягнення нових успіхів у сфері контролю над озброєннями та роззброєння.

Для досягнення своєї головної мети Альянс виконує такі основні завдання в галузі безпеки:

"Безпека: закладає необхідне підрунтя для стабільного клімату безпеки в Європі на основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до розв'язання суперечок мирним шляхом. Він намагається створити такі умови, за яких жодна країна не могла б вдаватись до залякування чи тиску, спрямованих проти будь-якої іншої держави, через загрозу застосування, або застосування сили.

Консультації: відповідно до Статті 4 Вашингтонського договору Альянс є трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів, зокрема з приводу нових подій, які можуть становити загрозу їхній безпеці. Він також сприяє координації їхніх зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес для всіх членів Альянсу.

Стримування і оборона: забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти будь-якої держави - члена НАТО, відповідно до Статей 5 і 6 Вашингтонського договору.

Партнерство: розвиває широкомасштабне партнерство, співробітництво і діалог з іншими країнами євро - атлантичного регіону з метою посилення прозорості, взаємної довіри та здатності до спільних з Альянсом дій."1

29 Організаційна структура і механізм функціонування НАТО. Штаб-квартира НАТО, розташована в Брюсселі (Бельгія), є політичною штаб-квартирою Альянсу. В ній знаходяться національніиделеґації країн-членів Альянсу та представництва або дипломатичні місії країн-партнерів. Підтримку діяльності цих делеґацій і місій забезпечує Міжнародний секретаріат і Міжнародний військовий

штаб, які також розташовані в штаб-квартирі НАТО. 32 Світова та європейська інтеґрація

Діяльність Альянсу заснована на Вашинґтонському (Північно-атлантичному) договорі, підписаному в 1949 році. На момент своєї появи, Північноатлантичний договір був доволі типовим, на той час, документом про взаємодопомогу. Його стаття 4, свідчила про можливість консультацій учасників в разі, якщо, на їх думку, їх політична незалежність, територіальна цілісність або безпека опиняться під загрозою. Основна стаття договору – стаття 5 – передбачає здійснення взаємодопомоги учасникам договору в разі

збройного нападу на одного або декількох з них у Європі чи в Північній Америці.

Нова структура органів управління НАТО була запропонована на засіданні Військового комітету НАТО за участі міністрів оборони країн-членів блоку 2 грудня 1997 року, а остаточно затверджена на Вашинґтонському саміті у квітні 1999 року. Діяльність Альянсу спирається на складну військову та

цивільну структуру, в котру входить апарат, що займається адміністративними, бюджетними та плановими питаннями, та заклади, створені країнами-членами Північноатлантичного альянсу для координації роботи в спеціалізованих галузях, наприклад, у налаштуванні систем зв’язку, що сприяють проведенню політичних консультацій, а також управлінню військами та службою матеріально -технічного забезпечення військ.

Найвищими керівними органами Північноатлантичного союзу є

Рада НАТО, Комітет військового планування НАТО та Група

ядерного планування НАТО, робота яких забезпечується різно-

манітними комітетами, аґентствами, бюро та іншими спеціальними

структурами. Діяльність вищих керівних органів організовує

Генеральний секретар НАТО.