22 Правові основи спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Одним з ключових напрямів перетворень правових засад Європейського Союзу (далі – ЄС) в Лісабонському договорі 2007 р., служить реформа його зовнішньополітичної компетенції,. Основні зміни у зовнішньополітичномому напрямку можна підрозділити на такі змістовні групи: 1) зміни міжнародної правосуб’єктності ЄС; 2) зміни правових механізмів проведення зовнішньополітичних напрямків діяльності ЄС; 3) зміни міжнародного представництва ЄС по зовнішньополітичним напрямкам його діяльності; 4) зміни правового статусу та об’єму спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС та спільної політики безпеки та оборони.

Лісабонський договір 2007 р. зберіг без істотних змін дуалізм зовнішньої політики Союзу, що склався, виявляється в розщеплюванні зовнішньої політики на дві відносно самостійні гілки: -діяльність ЄС відносно «загальнополітичних» проблем міжнародного життя, включаючи питання міжнародного миру, безпеки і військової співпраці, як і раніше, здійснюватиметься в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки (далі – СПБЗ), яка перестає служити окремою «опорою» ЄС, але зберігає за собою статус особливого напряму зовнішньополітичної діяльності Союзу, регульованого його базовим (засновницьким документом – Договором про Європейський Союз); - інші, зокрема всі економічні аспекти міжнародної діяльності Союзу, що відносилися раніше до ведення

Європейського співтовариства, виступатимуть відтепер предметом спеціальних правил Договору про функціонування ЄС [3, 157-158].

Інститутами ЄС, відповідальними за розробку спільної зовнішньої політики і політики безпеки, залишаються Європейська рада і Рада Європейського Союзу. Ці міжурядові інститути зберігають прерогативи по ухваленню в рамках СПБЗ всіх рішень – із стратегічних питань (Європейська рада) або відносно поточних проблем зовнішньої політики (Рада ЄС).

Щодо інституційних змін у зовнішньополітичних напрямках діяльності ЄС можна сказати, що вони є достатньо суттєвими, про що свідчить виникнення Європейської ради, як одного з інститутів ЄС, встановлення нарешті постійного (на два з половиною роки) головування в цьому інституті та введення нового посту Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки, який фактично виконуватиме функції та роль Міністра закордонних справ ЄС. Завдяки останньому значно координується система ініціювання, прийняття та виконання рішень ЄС у зовнішньополітичних сферах, вона стає більш послідовною і особливо на цьому фоні виступає значна міра незалежності Верховного представника від інших інститутів ЄС, що повною мірою проявляється у сфері СПБЗ.

Як ще один представник Союзу на міжнародній арені Лісабонський договір 2007 р. визнає постійного Голову Європейської ради. Повноваження цього посадовця обмежуються тільки спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки (другий абзац параграфа 6 статті 15 ДЄС). В той же час не встановлено чіткого змісту і об'єму відповідних прерогатив останнього, що може привести до виникнення тертя і конфліктів між Головою Європейської ради, з одного боку, і Верховним представником, а також Комісією – з іншою.

Зміни у представництві ЄС на міжнародній арені покликані спростити комунікацію Союзу зі своїми міжнародними партнерами у відповідних напрямках діяльності.

Останньою з визначених вище груп новел є зміна правового статусу СПБЗ та СПБО. Відносно СПБЗ треба відмітити, що за Лісабонським договором, який скасовує систему «опор» ЄС, вона кваліфікується в якості однієї зі сфер діяльності, яка має значні особливості та відому ступінь самостійності. Серед напрямів зовнішньої політики Союзу все більшу актуальність набуває останніми роками спільна політика безпеки і оборони, покликана забезпечити ЄС власним військовим потенціалом як для оборонних цілей, так і для здійснення миротворчих операцій за його межами (зокрема на інших континентах земної кулі).

Засновницькими документами «нового» ЄС «спільна політика безпеки і оборони» (далі – СПБО) визнана як юридично автономний напрям діяльності Європейського Союзу. Так, юридично закріплена особливість правил і процедур даних напрямів. Набагато чіткіше визначений круг інститутів і органів, що проводять СПБЗ і СПБО. Вони, згідно з Лісабонським договором, визначаються і проводяться Європейською радою і Радою ЄС, а безпосереднє здійснення лежить на Верховному представнику і державах-членах.

Посилюється роль Європейського парламенту і Комісії в цій сфері.

Лісабонський договір 2007 р. розширив круг «місій», які ЄС може здійснювати за кордоном, зокрема шляхом проведення військових операцій (стаття 43 ДЄС в редакції Лісабонського договору) [2]. Такі завдання, які пов’язані з використанням цивільного населення і військових засобів,повинні включати скоординовані дії по роззброєнню, гуманітарним і рятувальним завданням, військове планування, підтримку, запобігання конфліктів і миротворчі операції, завдання бойових сил в кризовому управлінні, у тому числі і постконфліктне врегулювання. Вони можуть сприяти в боротьбі з тероризмом, зокрема, підтримуючи треті країни в боротьбі з тероризмом на їх територіях, що може мати значні наслідки. Для виконання положень цієї статті Рада ЄС ухвалює рішення, що визначають спільні завдання і умови їх виконання Верховним представником і комітетом з питань політики і безпеки.

Після вступу у силу Лісабонського договору в засновницьких документах ЄС вперше буде зафіксований принцип колективної самооборони держав-членів, тобто обов'язок держав-членів надавати допомогу і сприяння тому з них, яке стане жертвою озброєної агресії з-за кордону. В цілях розвитку технічного оснащення озброєних сил передбачено створення Європейського оборонного агентства (параграф 3 ст. 42 і ст. 45 ДЄС в редакції Лісабонського договору), відкритого для всіх держав-членів, охочих бути його членом. Рада ЄС, діючи кваліфікованою більшістю, ухвалює рішення, що визначає статут Агентства, його місцеположення і оперативні правила. Стаття 45 ДЄС в редакції Лісабонського договору встановлює наступні завдання Європейського агентства оборони (передбачені ще текстом ДКЄ): а) сприяє визначенню завдань військового потенціалу держав-членів і оцінці дотримання зобов'язань щодо можливостей, що надаються державами-членами; b) сприяє гармонізації оперативних потреб і ухвалення ефективних, сумісних методів постачання; з) пропонує багатобічні проекти для виконання задач військового характеру, гарантує координацію програм, здійснюваних державами-членами, і управлінням певними програмами кооперації; d) підтримує дослідження технологій оборони, координує дослідження планів і вивчення технічних рішень, відповідних майбутнім оперативним потребам; f) сприяє ідентифікації і, якщо необхідно, здійсненню будь-якої корисної міри для зміцнення індустріальної і технологічної основи сектора оборони і для поліпшення ефективності військових видатків.

Держави-члени повинні надати Союзу цивільні і військові засоби для виконання СПБЗ, щоб сприяти задачам визначеним Радою ЄС. Ті держави-члени, які разом створюють багатонаціональні сили, також можуть зробити їх доступними СПБЗ. Держави-члени ЄС повинні діяти прогресивно для поліпшення своїх військових здібностей.

23 Повноваження та акти ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду «Верховного представника» з питань спільної зовнішньої та безпекової політики , надав у розпорядження Європейському Союзу новий інструмент — спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в сфері безпеки для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій.Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся доЗахідноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).