21 Компетенція єс у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Первые внешнеполитические цели Сообщества были закреплены Римским договором 1957. Они носили декларативный характер и сводились к двум положениям: заявлению о солидарности с бывшими колониальными странами и желанию обеспечения их процветания в соответствии с принципами Устава ООН; призыву к другим европейским народам к участию в европейской интеграции[9].

В 1970-х тема развития сотрудничества в военно-политической области вновь приобрела актуальность. На Люксембургской сессии министров иностранных дел государств-членов 27 октября 1970 года была учреждена система Европейского политического сотрудничества (ЕПС). Она представляла собой межгосударственный механизм взаимного обмена информацией и политических консультаций на уровне министров иностранных дел.

Принятый в 1987 Единый европейский акт включил раздел Положения о европейском сотрудничестве в области внешней политики, означавшим включение внешнеполитической сферы в договорное право Сообщества. Он обязал председательствующее в Совете ЕС государство и Комиссию учитывать при выработке внешней политики Европейских Сообществ решения, выработанные в рамках ЕПС. Механизм ЕПС на этом этапе был усилен. Его полноправным участником стала Комиссия ЕС, а количество ежегодных встреч министров иностранных дел было увеличено с двух до четырех.

Тема военно-политического сотрудничества получила продолжение в форме Общей внешней политики и общей политики безопасности (ОВПБ) ЕС, закрепленной в Маастрихтском договоре 1992. Она включала в себя «возможное оформление в дальнейшем общей оборонительной политики, которая могла бы привести со временем к созданию общих сил обороны»[10].

Среди основных целей ОВПБ были названы:

– защита общих ценностей, основных интересов, независимости и целостности Союза в соответствии с принципами Устава ООН;

– всемерное укрепление безопасности Союза;

– сохранение мира и укрепление международной безопасности в соответствии с принципами Устава ООН, равно как и принципами Хельсинского Заключительного акта и целями Парижской хартии (Совета Европы);

– развитие международного сотрудничества;

– развитие демократии и законности, уважение прав человека и основных свобод.

В отличие от ЕПС, ОВПБ предложила не только обмен информацией и взаимные консультации, но и выработку на межправительственной основе общей позиции ЕС по важнейшим вопросам и осуществление совместных действий, обязательных для государств-членов.

Амстердамский договор 1997 расширил и конкретизировал механизмы осуществления ОВПБ, согласно которому она охватывает все области внешней политики и политики безопасности путем:

– определения принципов и основных ориентиров ОВПБ;

– принятия решений по общей стратегии;

– усиления систематического сотрудничества между государствами-членами в проведении их политики.

Для обеспечения успешного функционирования и координации системы ОВПБ введен пост Генерального секретаря Европейского совета – Высокого представителя по ОВПБ. В его функции входит ведение переговоров с третьими сторонами от имени Европейского совета.

Геополітичні зміни початку 1990-х років супроводжувалися процесом формування євроспільноти у якісно новій формі Європейського Союзу. Договір про Європейський Союз 1992 року започаткував процес створення функціонального механізму СЗППБ. Стаття J1 визначила загальні завдання СЗППБ: захист основних цінностей, інтересів і незалежності ЄС; посилення безпеки ЄС у всіх формах; підтримка миру і посилення міжнародної безпеки; сприяння міжнародному співробітництву; розвиток демократії у світі [1].

Новий поштовх розвитку СЗППБ ЄС надали Амстердамський (1997) та Ніццський (2000) договори, які передбачали створення ряду структур для безпосередньої реалізації цього напряму політики: створено посаду Верховного представника ЄС з питань СЗППБ; розширено сферу та інституційну структуру реалізації спільної політики безпеки; запроваджено інструмент підготовки «Спільних стратегій» у зовнішній політиці Євросоюзу щодо конкретних країн.

Правові засади формування та реалізації СЗППБ ЄС на початку ХХІ ст. перебували на стадії перманентних змін відповідно до імперативів розвитку європейського інтеграційного процесу [2, 32].

1 грудня 2009 р. Лісабонський договір набув чинності.

Новий договір покликаний розв’язати інституційну кризу Євросоюзу та за змістом визначив межі політичного компромісу між керівництвом ЄС і держав-членів, реформуючи систему управління та підвищуючи ефективність ухвалення рішень [4, 42]. Договір, основну частину якого складають положення відхиленого проекту Конституції для Європи, зняв найбільш суперечливі та амбітні пункти про «Сполучені Штати Європи», «європейську конституцію», «міністра закордонних справ» тощо, зафіксувавши зміни і доповнення до текстів попередніх установчих договорів ЄС.

Лісабонський договір надав правосуб’єктності Європейському Союзу, який став юридично цілісною структурою. За чинними досі договорами він був сукупністю трьох складових – Європейського економічного співтовариства («спільний ринок»), спільної зовнішньої політики і політики безпеки, спільної політики юстиції і внутрішніх справ. Основними завданнями ЄС на міжнародній арені визначено: збереження його сутності, фундаментальних інтересів, безпеки, незалежності й цілісності; співпраця для підтримки демократії, верховенства права, прав людини і принципів міжнародного права; збереження миру, запобігання конфліктам і підвищення міжнародної безпеки; підтримка економічного, соціального, екологічного розвитку країн, що розвиваються з пріоритетною метою подолання бідності; стимулювання інтеграції усіх країн у світову економіку, зокрема через скасування обмежень на міжнародну торгівлю; підтримка міжнародних заходів зі збереження і покращення якості навколишнього середовища та підтримка управління глобальними природними ресурсами; допомога населенню країн і регіонів, що протистоять природним або штучним катастрофам; сприяння розвитку системи міжнародної співпраці.

Договором було уточнено перелік механізмів здійснення СЗППБ, до яких віднесено: а) прийняття загальних директив; б) прийняття рішень щодо міжнародних дій ЄС, позиції Союзу з конкретних питань та укладення угод для виконання міжнародних дій і розробки спільної позиції; в) зміцнення системної співпраці між державами-членами у процесі реалізації політики Союзу. Винятково важливим є визначення зобов’язання усіх держав-членів гарантувати «взаємну солідарність» (фактично – єдність позиції) у питаннях зовнішньої політики і безпеки через механізм обов’язкових консультацій. Договір підтвердив право ЄС укладати міжнародні угоди з третіми країнами та організаціями.

Лісабонський договір до компетенції СЗППБ ЄС включив «усі сфери зовнішньої політики та усі питання, що стосуються безпеки Союзу, включно з поступовим розвитком спільної політики оборони, що може призвести до спільної оборони» (ст. 11, § 1). Одним з досягнень Лісабонського договору стала спроба нової більш чіткої інституціоналізації СЗППБ. Новаторськими є доповнення про створення посади постійного голови Європейської Ради (головного політичного органу ЄС) – Президента ЄС, який серед іншого отримав повноваження представляти Союз на міжнародній арені. Однак головною дійовою особою у розробці, координації та впровадженні зовнішньої політики Євросоюзу став Верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки (неофіційна назва – «міністр закордонних справ»), який одночасно став віце-президентом Єврокомісії та головою Ради з питань зовнішньої політики ЄС. Йому підпорядковано новостворену дипломатичну інституцію – Європейську службу зовнішніх дій. Ця посада разом замінила дві колишні посади – Верховного представника ЄС зі спільної зовнішньої політики і політики безпеки та єврокомісара із зовнішніх відносин.