12. Інституціоналізм: умови виникнення, особливості.

Інституціоналізм – відноситься до сучасних західних економічних основних напрямків, що розглядає економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей і т. ін. Представники: Т. Веблен, Дж. Коммонс.

13. Особливості методології та основні теоретичні концепції монетаризму.

Монетаризм це один з неокласичних напрямків. Монетаризм – теорія, яка пропонує відмову від активного втручання держави в економіку і приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної рівноваги, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання ВНП, динамікою цін і швидкістю обертання грошей. Засновник: американський економіст Мілтон Фрідмен. Послідовники: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

14. Класична ситуація в економічній теорії.

Концепція класичних ситуацій відноситься до спеціалізованих концепцій. Автором даної концепції був австро-амер. економіст Йозеф Щумпетер (праця: Історія економ. аналізу (1953р.)). Схожа на концепцію парадигм Томаса Куна (Концепція наукових революцій, розвиток концепцій: 1. парадигма, 2. нормальна наука, 3. криза науки, 4. наукова революція ). Класична ситуація – це період в економ. науці коли серед її представників досягається значний ступінь згоди, що до основної моделі постановки дослідження і вирішення наукових проблем (парадигма). Виділив три класичні ситуації.

15. Власність як центральна категорія ет.

Власність – займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці. Вона розкриває сутність соціально-економічного буття суспільства. Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Тому власність існує лише у площинні "людина – людина" а не "людина – річ". Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта та суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспіль-ний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Головним об'єктом привласнення в економічній системі є привласнення засобів виробництва і його результатів. Отже власність – це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів. Варто зауважити, що категорія "привласнення" породжує категорію "відчуження". Відчуження – це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи інтим об'єктом власності. Привласнення і відчуження – парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей.

Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності.

Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.

Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння свого паю є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного товариства як єдиною власністю.

Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. З одного боку, корпоративна власність завдяки володінню окремими особами акціями зберігає все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування та ін.) З іншого боку, приватна власність, перебуваючи у загальній структурі корпорації, реалізує себе через більш зрілу — колективну форму організації виробництва. Відбувається якісна еволюція механізму реалізації приватної власності, вона зміщується у бік колективного управління з метою забезпечення ефективнішого використання приватних ресурсів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за межі індивідуальної класичної приватної власності і долає ті обмеження, які їй властиві. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності. В цьому її достоїнство, універсалізм і привабливість.

16. Особливості юридичного аспекту власності. Право власності. Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Володіння - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю. 1) Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника. 2) Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості. 3) Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна. Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.Людвіга фон Мі-зеса. Він так визначив юридичне поняття власності: «Власність означає повний контроль над послугами, які надає якесь майно» [7, с. 35]. Права власника Л. Мізес тлумачить не як якісь законні права, а як визнані суспільством за особою або групою осіб домагання на результати використання ними благ і відповідальність за їх використання. Найважливішим із прав власності він вважав не традиційні права володіння, користування й розпорядження, а право одержання доходу від використання. Суть відносин власності неможливо розглядати без порівняння їх із відносинами присвоєння. Присвоєння є конкретним суспільним способом володіння річчю. Воно формує та виражає основну, конкретну рису як певної форми власності, так і її конкретних видів.

17. Вертикально-історичний підхід до класифікації форм власності. Існує два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний визначає історичні форми власності, які зароджуються в процесі тривалої еволюції сус-ва і зміни однієї форми власності іншою. На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть використовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім – общинної власності. Тому що люди могли тільки колективно добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Згодом формується приватна власність. Історичні форми власності: первіснообщинна (однакові права всіх членів общини на панівний об’єкт власності – землю, а також на засоби праці і результати вир-ва). Рабовласницька (абсолютна концентрація прав власності рабовласника на засоби вир-ва, результати праці та працівника-раба). Феодальна (абсолютні права власності феодала на землю і обмежені права на працівника-кріпака). Капіталістична (зосередження прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу. горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію ек форм власності за рівнем розвитку продуктивних сил, характером поєднання працівника і засобами вир-ва, ступенем право чинності суб’єкта на ресурси, результати і управління вир-вом, механізмом розподілу доходу.