88. Державний сектор економіки як спосіб реалізації функцій держави

Поняття “державний сектор” означає сектор економіки, яким керують органи державного управління і який забезпечує досягнення цілей держави щодо надання неринкових послуг і здійснення перерозподілу доходу, фінансованого податками, на інші сектори економіки. Фінансові інститути, що контролюються державою, не входять до органів державного управління, але розглядаються як державні фінансові інститути. Нефінансові державні підприємства, що виробляють та продають товари і послуги (націоналізовані або засновані урядом підприємства), входять до визначення “державний сектор”. В адміністративній економіці ці підприємства є основною складовою продуктивного сектора економіки, і бюджет відіграє роль основного мобілізуючого і розподільного фінансового інструменту. Це призводило до значного перерозподілу ресурсів через державний бюджет (на 20—25% вище, ніж у країнах з ринковою економікою), а також визначало структуру державних доходів і видатків. Більша частина доходів держави забезпечувалася за рахунок податкових надходжень корпоративного сектора економіки. Надходження від індивідуальних доходів громадян залишалися низькими порівняно з міжнародними стандартами. Оподаткування особистих доходів громадян обмежувалося низьким рівнем заробітної плати соціалізованого сектора і установкою, що первинний розподіл трудових доходів є достатнім і не погребує додаткової корекції.

В умовах ринкової економіки, коли основну роль у забезпеченні економічного зростання відіграє приватний сектор економіки, а державний сектор відіграє роль підтримуючого середовища, бюджетна політика концентрується на досягненні макроекономічної стабільності та ефективності розподілу фінансових ресурсів. Фінанси виконують контролюючу і стимулюючу роль: вони спрямовуються на формування ефективної структури виробництва, стимулювання науково-технічного прогресу, ресурсозбереження та підвищення ефективності праці. При цьому бюджетна політика органічно пов'язана з функціонуванням інших фінансових інструментів і відіграє роль їхнього координатора на макроекономічному (загальнодержавному) рівні.

Cловарь:

Меркантелізм - Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу та розвитку зовнішньої торгівлі. Представники: А. Монкретьєн, Т.Манн. Д.Юм.

Фізіократи – Вважали джерелом багатства вважали тільки працю с/г виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, Д. Норе.

Класична політична економія – Засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядала як саморегулюючу систему.

Маржиналізм — теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсальної концепції використання граничних, крайніх величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати". Маржиналізм використовує кількісний аналіз, ековоміко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних процесів і явищ індивідом. Представники: К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

Монетаризм — теорія, яка пропонує відмову від активного втручання держави в економіку і приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної рівноваги, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту. За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання ВНП, динамікою цін і швидкістю обертання грошей.

Кейнсіанство — обґрунтовує об'єктивну необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновник: Дж.М. Кейнс виникло в 30-х роках XX ст. праця "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936).

Інституціоналізм – представниками: Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. ГелбреЙт, Я. ТІнберген, Г. Мюрдаль, розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей.

Економічна теорія — це суспільна наука, яка вивчає закони, розвитку економічних систем, діяльність економічних суб'єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб.

Економікс — це неокласичний напрям, що виник після 1890р. (вихід праці А.Маршалла "Принципи економіко") в економічній науці, який має за мету синтезувати класичну політичну економію і маржиналізм .

Мікроекоиоміка – вивчає економічні процеси і поведінку економічних суб'єктів первинної ланки: домогосподарства, підприємства, фірми. Вона аналізує ціни окремих товарів, витрати на їхнє виробництво, прибуток, заробітну плату, попит і пропозицію на товари та ін.

Макроекономіка – вивчає закономірності функціонування господарства в цілому, тобто на рівні національної економіки. Об'єктом її дослідження є валовий національний продукт, національний дохід, національне багатство, рівень життя населення, проблеми безробіття, інфляція та її причини, грошовий обіг, рух процента, податкова політика, кредитно-банківська система та ін.

Політична економія – вперше застосований Антуаном Монкретьеном у праці "Трактат політичної економії", написаній у 1615 р. "Політикос" - з грецької перекладається як державний, суспільний. "Економія" - науку про ведення господарства в державі, суспільстві. В економічній науці термін "політична економія" домінував до кінця XIX ст. Поки не вийшла праця А. Маршалла "Принципи економіко" (1890). В сучасних умовах політична економія функціонує під назвою "економіко", "економічна теорія" або як "політична економія".

Предмет економічної теорії — можна назвати закони, розвитку економічних систем, діяльність економічних суб'єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб.

Метод економічної теорії — це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

Наукова абстракція – метод пізнання реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших сталих сторін певного явища, очи­щених (абстрагованих) від всього другорядного, випадкового, неістотного. Результатами застосування методу наукової абстракції є формування понять, категорій, виявлення і формуван­ня економічних законів.

Економічне моделювання — це формалізований опис і кількісне вираження економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відображає реальну картину економічного життя. Види ек. моделей: Макро- і мікро економічні, статичні і динамічні, статистичні, комп’ютерні…

Економічні категорії — абстрактні, логічні, теоретичні по­няття, які в узагальненому вигляді виражають родові ознаки певних економічних явищ і процесів. Наприклад: товар, власність, капітал, прибуток, ринок, попит, заробітна плата, робоча сила та ін.

Економічні закони – відображають найсуттєвіші, стійкі, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ. Закони вира­жають сутність економічних відносин.

Функції ек. теор. – пізнавальна (дослідження сутності ек. процесів і явищ), методологічна (розкриття основоположних і базових понять, законів, категорій), практична (розробка рекомендацій), прогностична (розробка прогнозів), виховна (формування економічної культури).

Потреба – це нужда в чому-небудь, об’єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, суспільства, нації; внутрішній збудник активності.

Економічні потреби – це потреби в економ. благах.

Економічні блага – обмежені, такі що є результатом чи об’єктом ек. діяльності; їх обсяг обмежений в порівняні з потребами на них.

Закон зростання потреб – відображає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки між виробництвом і споживанням, потребами та існуючими можливостями їхнього задоволення. Відповідно до цього закону безперервний розвиток потреб є рушійною силою економічного та духовного прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює появу все нових і нових потреб.

Економічні інтереси – усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

Командно-адміністративна ек. – характеризується жорсткою субординацією економічних інтересів (державний головний, потім колективний, останній особистий) на основі пріоритетності та абсолютизації державного інтересу, який ототожнюється із суспільним і протиставляється колективним та особистим інтересам. При цьому субординація і підпорядкування інтересів забезпечується централізованим директивним плануванням та ідеологічною пропагандою.

Мотив – спонукальна причина дій і вчинків людини. Спонукання економічних суб'єктів до певних дій породжує конкретний результат у вигляді задоволення, часткового задоволення або незадоволення потреби.

Сиціально-економ. формація – це поєднання способів виробництва (поєднання продуктивних сил суспільства і виробничих відносин) та політичної надбудови.

Цивілізація – категорія історична, її рівень і сутність визначаються тими багатогранними соціально-економічними умовами, в яких відбувається життєдіяльність того чи іншого народу.

Економічна система – це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.

Продуктивні сили — це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управлінню виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

Економічні відносини – це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.

Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Власність – це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних.

Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.

Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу володіння, користування, та розпорядження об'єктів власності

Володіння – початкова форма власності, яка виражає відносини, пов'язані з наявністю у того чи іншого суб'єкта об'єктів власності з господарським володінням ними. Саме по собі володіння не означає повної власності. Володарем об'єкта може бути як власник, так і не власник (наприклад, орендар)

Користування – виражає економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання корисних властивостей її об'єктів відповідно до функціонального призначення останніх

Розпорядження – вища категорія прав власності, яка передбачає, що розпорядник об'єкта є його повним власником, отже, має право самостійно вирішувати долю певного об'єкта (використовувати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, дарувати, ліквідувати тощо) або делегувати таке право іншим суб'єктам ринкової системи

Форми власності – існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний та горизонтально-структуркий. Вертнкально-історнчний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою. Кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності. Горизонтально-структурннй підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи. Критеріями класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу. (два типи власності приватна і суспільна).

Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі (ділиться на індивідуально-трудову(на одноосібну, сімейну) та з використ. найманої праці (на індивідуальна+наймана праця, партнерська, корпоративна)).

Суспільна власність – означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу – праця. (два типи власності державний і колективний).

Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності. (особливість поєднання рис приватної і колективної власності)

Людина економічна — головний творчий суб’єкт ринкової економіки, який володіє свободою вибору і приймає економічно раціональні та оптимальні рішення з урахуванням усіх наявних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інтересів, мети і пріоритетів.

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Праця – свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення тих чи інших благ з метою задоволення потреб.

Засобі виробництва – це сукупність предметів (всі речовини природи, на які спрямована праця людини і становить матеріальну основу майбутнього продукту) і засобів (річ, комплекс речей якими діє людина на предмет праці) праці.

Фактори виробництва – це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ (земля, капітал, наука, праця, інформація, екологія, підприємницькі здібності).

Виробнича функція – це технологічне співвідношення, що відображає залежність між сукупними витратами факторів виробництва, з одного боку, і максимальним обсягом випуску продукції — з іншого.

Капітал – це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг.

Натуральне виробництво – такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної форми і призначені для особистого та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками.

Товарне виробництво – це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються не для споживання їх виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку.

Товар – це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну (купівлі – продажу на ринку).

Споживча вартість - це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини. Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживчу вартість, а суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.

Вартість – це уречевлена в товарі суспільна праця виробника. Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми й відбиття у міновій вартості.

Мінова вартість – певне кількісне співвідношенням (пропорція), в якій товар одного роду обмінюється на товар іншого роду.

Корисність – неокласична категорія, що виражає чисто суб'єктивне, індивідуальне для кожної конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення або приємності, які отримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги. Один і той самий товар з однаковою споживчою вартістю може мати зовсім різний ступінь корисності для окремих споживачів.

Цінність – неокласична категорія, що виражає чисто суб'єктивне, індивідуальне для кожної конкретної людини. Людина, купуючи ті чи інші товари, тим самим оцінює ступінь їхньої корисності конкретно для себе. Один і той самий товар з однаковою міновою вартістю може мати зовсім різний ступінь цінності для окремих споживачів.

Гранична корисність – це додаткова корисність, яку отримує споживач від додаткової одиниці товару чи послуги.

Закон вартості – це закон, який передбачає, що виробництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.

Гроші – це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, та виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів.

Грошовий обіг – це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і не товарні платежі в господарстві.

Грошова маса – це сукупність усіх грошових засобів у готівковій і безготівковій формах, які забезпечують реалізацію товарів, послуг і всі нетоварні платежі у народному господарстві.

Грошова система – це форма організації грошового обігу, яка історично склалася в певній країні й законодавча закріплена державою.

Кредитні гроші – це знаки вартості, які виникають і функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником.

Банкнота – це вексель банку, за яким, пред'явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель.

Вексель – це письмове боргове зобов'язання суворо встановленої законом форми, в якому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право його власника (векселетримача) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу при настанні встановленого строку. (бувають: простими(не може бути переданий третій особі) і переказним).

Електронні гроші – це магнітні носії платіжної інформації які замінюють паперові гроші, чеки та інші грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою електронно-інформаційних систем.

Інфляція – це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги.

Інфляція попиту – це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту.

Інфляція пропозиції (витрат) — це зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи скорочення сукупної пропозиції.

Стагфляція – це інфляція, що супроводжується стагнацією виробництва й одночасно зростанням рівня цін і безробіття.

Дефляція – загальне зниження середнього рівня цін в економіці. Процес протилежний інфляції.

Ринок – система економічних відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів.

Структура ринку – Критерії:за об’єктами обміну (1. ринок ресурсів => р.праці, р.капіталу, землі, нерухомості; 2. товарний р.=> р. споживчих товарів, р. послуг, інформації, науки; 3.фінансовий р. => грошовий р., р.цінних паперів, валютний р.); умов (вільний, монополістичний, регульований); територіальною ознакою (місцевий, регіональний, національний, світовий); законодавством (легальний, тіньовий); способом формування (стихійний, організований).

Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.

Біржа – організаційно-правова форма оптової торгівлі масовими товарами за стандартами та зразками (товарна біржа) або систематичних операцій з купівлі-продажу цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), робочої сили (біржа праці), угод із фрахтування (фрахтова біржа).

Акції - цінні папери, випущені акціонерними товариствами, які засвідчують вкладення певної кількості капіталу і дають право їхньому власникові на отримання певного доходу (дивіденду) з прибутку акціонерного товариства.

Облігації – документ, що засвідчує передачу грошей у борг на певний строк із правом отримання щорічного фіксованого доходу та зобов'язання про повернення суми боргу у визначений строк.

Брокер – торговий посередник, який забезпечує укладання угод за бажанням клієнтів та за їхній рахунок. Винагорода за послугу брокера — брокеридж.

Попит – це платоспроможна потреба яку суб’єкт здатен оплатити.

Закон попиту – виявляється через економічну поведінку споживача, а саме споживач готовий придбати більше товару за нижчаю ціною і навпаки.

Пропозиція – це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.

Закон пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна (за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж, певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.

Товари-субститути – взаємозамінні товари (зростання цін на один товар зумовлює зростання обсягу попиту на інший, парний, товар).

Товари-комплементи – взаємодоповнюючі товари (зростання цін на один товар, зумовлює спад попиту на інший, споріднений, товар).

Перехресна еластичність попиту — це чутливість споживчого попиту на товар А до змін, що відбулися в ціні супутнього товару В.

Еластичність попиту за ціною – показує на скільки відсотків змінився обсяг попиту, якщо ціна змінилась на 1%.

Еластичність попиту за доходом – показує ступінь зміни попиту на товар, зумовлений зміною доходу споживача.

Еластичність пропозиції — це чутливість пропозиції до змін, що відбуваються в ціні товару, який підприємець готовий поставити на ринок.

Конкуренція – економічне суперництво, боротьба між суб'єктами господарської діяльності за кращі умови виробництва і реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога більшого прибутку.

Міжгалузева конкуренція – це боротьба між товаровиробниками різних галузей економіки за найвигідніші умови (сфери) застосування капіталу.

Олігополія – це присутність на ринку малої кількості підприємців у галузі, які можуть контролювати основну частину ринку (ділиться на: жорстку (3-5 підприємств) та м’яку (10 і більше) ).

Транзитивна (перехідна) економіка – період формування нових елементів та їхнього системоутворення, який дає змогу новому зайняти панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого.

Роздержавлення – процес обмеження державного втручання в економіку, переведення державних підприємств на комерційні засади господарювання, створення умов для зростання кількості суб'єктів господарювання.

Приватизація – процес передачі або продажу об'єктів державної власності одноосібним або асоційованим приватним власникам; наслідком приватизації є зміна форми власності.

Демонополізація — створення і захист конкурентного середовища, подолання державної та недержавної монополії.

Лібералізація – запровадження свободи торгівлі юридичних та фізичних осіб і підпорядкування діяльності товаровиробника умовам ринку (внутрішньо-економічна) та розширення доступу в країну іноземних інвестицій, роздержавлення зовнішньо-економічних зв'язків, усунення протекціоністських обмежень на експорт, забезпечення конвертованості національної валюти (зовнішньо-економічна).

Нематеріальне виробництво – сукупність галузей та сфер, що виробляють нематеріальні блага і послуги, які задовольняють духовні й соціальні потреби людей.

Матеріальне виробництво – сукупність галузей та сфер, що виробляють матеріальні блага і послуги, які задовольняють потреби людей.

Інформація – за сучасних умов найважливіший фактор суспільного виробництва; система збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах її життєдіяльності, насамперед в економічній.

Кредит – надання позичальникові коштів у грошовій або іншій формах здебільшого під заставу на встановлений строк під визначений відсоток.

Товариство з обмеженою відповідальністю – товариство з чітко визначеними частками капіталу в статутному фонді кожного із засновників, що несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства лише в межах своїх вкладів.

Дилер – біржовий посередник, що проводить операції від свого імені та власним коштом.

Інтелектуальна власність – у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших галузях. Законодавство, яке визначає права на ІВ, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.

Прямі методи державного регулювання економіки – методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси (держконтракт, держзамовлення, надання субсидій, дотацій, встановлення державних стандартів, регламентування діяльності суб'єктів економіки тощо).

Трест – одна з форм монополій, за якої всі об'єднані підприємства втрачають свою комерційну й виробничу самостійність і підпорядковуються єдиному управлінню.

Картель – 1) одна з форм монополій; 2) угода щодо цін підприємств (однієї чи кількох країн), що виробляють переважно однорідну продукцію.

Синдикат – одна з форм монополій; об'єднання самостійних підприємств з метою регулювання ринку певного товару, підтримання високого рівня цін і одержання надприбутку.

Монополія – тип ринкової структури, за якої єдина фірма виробляє (продає) всю кількість певного товару чи послуги на ринку.

Природна монополія – галузь, у якій економія, зумовлена зростанням масштабів виробництва, настільки значна, що продукт може виробляти одна фірма за нижчих середніх витрат, ніж витрати декількох фірм.

Акціонерне товариство – господарська організація, створена на основі централізації грошових коштів шляхом продажу акцій.

Фіктивний капітал – це цінні папери, що приносять дохід.

Основний капітал – капітал, інвестований у засоби праці та інші довготермінові активи підприємства.

Оборотний капітал – капітал, інвестований у предмети праці та інші короткострокові активи підприємства.

Фізичне знос капіталу – втрата засобами праці фізичних властивостей і вартості внаслідок їхньої експлуатації та природного впливу.

Моральне знос капіталу – старіння засобів праці під впливом науково-технічного прогресу і відповідно втрата ними вартості.

Амортизація – 1) процес поступового перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру його зношування; 2) процес відновлення вартості основного капіталу за рахунок цільового нагромадження грошових засобів.

Безробіття – соціально-економічне явище, пов'язане з перевищенням пропозиції робочої сили над попитом на неї, стан незайнятості частини економічно активного населення.

Структурне безробіття – незайнятість економічно активного населення, спричинена змінами попиту на окремі професії в процесі структурних зрушень в економіці й територіальних диспропорцій у попиті та пропозиції робочої сили.

Циклічне безробіття – незайнятість економічно активного населення, зумовлена спадами ділової активності в умовах циклічних коливань; виникає в результаті зниження сукупного попиту на працю внаслідок зменшення сукупного попиту на продукцію та негнучкості заробітної плати в бік її зниження.

Природний рівень безробіття – рівень безробіття за умов повної зайнятості; сума рівнів фрикційного і структурного безробіття.

Державне регулювання економіки – система дієвих заходів (форм, методів та інструментів) законодавчого, виконавчого й судового характеру, спрямованих на розвиток національної економіки і реалізацію соціально-економічних цілей суспільства.

Державний сектор економіки – комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково перебувають у власності (підпорядкуванні) центральних або місцевих органів державної влади і використовуються державою для виконання економічних, соціально-культурних та політичних функцій.

Непрямі методи Держ. Рерул. — опосередкований вплив держави на діяльність суб'єктів економіки за допомогою економічних і правових методів.

Ринкова економіка – економіка, яка проблеми своєї організації вирішує за допомогою ринкового механізму. За Р. е. фірми, які прагнуть максимізувати прибуток, купують фактори виробництва і забезпечують за їх допомогою пропозицію товарів на ринку, а родини та індивіди, виходячи із своїх факторних доходів, - попит на них. Ціни і кількість товарів визначаються на ринку.

Монополістична конкуренція – ринкова структура, що передбачає продаж дещо диференційованих продуктів великою кількістю малих виробників, а також легке входження на ринок.

Економічний прибуток – різниця між повним виторгом фірми та явними і неявними витратами виробництва, враховуючи альтернативну вартість.

Класична ситуація – це період в економ. науці коли серед її представників досягається значний ступінь згоди, що до основної моделі постановки дослідження і вирішення наукових проблем (парадигма). Автор Йозеф Щумпетер виділив три класичні ситуації.

Фрикційне безробіття – безробіття, що виникає у наслідок зміни місця роботи.