2. Функціональна характеристика парламенту

Як найвищий представницький орган суспільних інтересів парламент виконує низку важливих функцій. До основних його функцій належать: представницька, владна, законотворча, контрольна (контроль над бюджетом і діяльністю уряду); установча (приймання конституції, участь у формуванні органів судової і виконавчої влади); гласності,легітимності.

Представницька функція виявляється у вираженні диференціації суспільства за інтересами і зіставленні установок, які диктуються цими інтересами. Парламент покликаний розкривати конфлікти інтересів і знаходити можлив.компроміси..

Гарант реалізації представницької функції парламенту — демократична виборча система в сукупності з конкуренцією в умовах багатопартійності. Зміст і характер представництва інтересів у сучасному парламентаризмі відзначаються комплексністю і наявністю безлічі принципів. Найважливіші з них — партійне представництво,

територіальне представництво, корпоративне представництво інтересів та етнічне представництво.   Законодавча   Функції влади парламент реалізує через прийняття політичних рішень. Він вибирає альтернативи суспільно-економічного і політичного розвитку суспільства в цілому і його основних підсистем, їхню структуру, політичний зміст.      Правотворча, законодавча функція парламенту є однією з пріоритетних. Кінцевим наслідком діяльності парламенту є переважно створення якої-небудь правової норми. Законодавчі повноваження парламент здійснює відповідно до процедури, передбаченої регламентами палат. Першою стадією законодавчого процесу є внесення    Законодавчий процес поділяється на стадії, послідовність і зміст яких у різних країнах трохи відмінні. Початковою стадією законодавчого процесу є внесення законопроекту на розгляд у парламент. Зміст цієї стадії пов´язаний з правом законодавчої ініціативи, коло суб´єктів якої залежить від форми правління.      Одним із важливих повноважень парламенту є участь у формуванні уряду й судової влади. У країнах з парламентською і мішаною формами державного правління існує два способи формування уряду:    1) парламент формує його з партії парламентської більшості або з коаліції партій (Велика Британія);    2) глава держави призначає прем´єр-міністра за згодою парламенту і на пропозицію останнього — інших членів уряду (Італія, Франція, Греція).    Позапарламентський спосіб формування уряду застосовується в усіх президентських республіках. Парламент тут не бере безпосередньої участі в процесі формування уряду або його роль щодо цього обмежена. Прикладом можуть бути США, де президент призначає членів уряду за згодою сенату.    В англомовних країнах парламент наділений судовими повноваженнями. Наприклад, палата лордів у Великій Британії є водночас і найвищою апеляційною інстанцією і в окремих випадках виконує функцію суду першої інстанції. Вона може притягнути до судової відповідальності як своїх членів, так і сторонніх осіб за злочини, скоєні проти парламенту.

   У формуванні судових органів бере участь парламент разом з виконавчою владою. Так, у США членів верховного суду призначає президент за "порадою і згодою" сенату. У Франції членів верховного суду обирають самі палати із власного складу, а конституційну раду — орган конституційного контролю в складі дев´яти чоловік призначають порівно президент і голови палат парламенту    У системі поділу влади поряд з наявністю механізмів гальмування і противаг парламент до того ж наділений певними повноваженнями: в одних випадках винятковими (притягання до відповідальності президента республіки), в інших — особливими (виражання недовіри урядові) або спеціальними (наприклад, позбавлення депутата права на недоторканність, відсторонення від обов´язків, інтерпеляція і т. ін.). Правомочності парламенту в царині контролю, звіту та притягання до відповідальності надзвичайно великі, але використовуються вони по суті як виняткові.

Повноваження Верховної Ради України визначені у ст. 85 Конституції, де утверджені відповідні законодавчі, бюджетно-фінансові, контрольні й кадрові повноваження (див. тему "Держава як основний інститут політичної системи").

До найважливіших функцій парламентів належать законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту також виокремлюють судову й зовнішньополітичну, які мають супутнє значення. Одним із найважливіших повноважень парламенту є контроль за діяльністю уряду. Сучасна практика знає такі основні методи парламентського контролю за діяльністю уряду: 1) постановка питання про довіру урядові. Може бути ініційована як парламентом, так і урядом. Винесення вотуму недовіри уряду в цілому або окремому міністрові викликає їх відставку; 2) резолюція осуду.

Усе розглянуте вище дає змогу дійти висновку, що сучасний парламент — це інститут влади, який має безліч функцій, особливу внутрішню й організаційну структуру.

3.

Парламентаризм – (за проф.. георгіца) це визнаний у конституції та інших законах і трансформований у практичну площину орган влади у державі і суспільстві в якій парламент побудований на демократичнийх засадах володіє юридичним статусом і реальними повноваженнями в представницькій і законодавчій сферіі ,своєю активною діяльністю виступає гарантом захисту.

Батьківщиною сучасного парламентаризму вважається Англія. Прообраз парламенту створено в Англії ще в XIII столітті, коли король Іоанн Безземельний був змушений підписати «Велику хартію вольностей». Відповідно до цього документа, король не мав права вводити нові податки без згоди королівської ради. Велика Британія – перша країна, де парламент узяв на себе всю повноту влади.

Найстарішими у світі вважаються парламенти Острова Мен (тинвальд) та Ісландії (альтинг), які виникли в X столітті. Тинвальд, створений в 979 році, протягом своєї історії діяв безупинно, альтинг, що виник близько 930 року, офіційно не працював у 1801 та 1845 роках (хоча неофіційні збори відбувалися).

Ю. Шемшученка визначати парламентаризм як систему організації й функціонування державної влади з особливою роллю парламенту. Він наголошує, що місце парламенту серед інших державних органів і його діяльність «визначають характер і зміст парламентаризму

Парламентаризм – широке за змістом поняття, яке охоплює і форму організації державної влади, і конкретний спосіб управління державою, і механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої та судової гілок влади, і систему взаємодії держави та суспільства [8, с. 463].

У досить розлогому визначенні поняття парламентаризму зазначено, що парламентаризм – це система представницьких органів влади, за якої чітко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирішальну роль відіграє парламент як постійно діючий представницький орган влади [9, с. 463].

До характерних особливостей парламентаризму сьогодні зараховують таке: по-перше, наявність самого парламенту як органу: виборного (органу, який обирається всіма виборцями держави); представницького (органу, який реально представляє своїх виборців – народ ); колегіального (органу, який складається із багатьох членів – колегії, і, відповідно, в основі організації своєї діяльності застосовує колегіальні форми роботи); законотворчого (органу, для якого основним повноваженням, призначенням, є законотворча діяльність); по-друге, наявність у парламенту, крім законотворчих повноважень, ще й інших, специфічних: обговорення і затвердження бюджету держави; встановлення податків, участь у формуванні і реалізації державної зовнішньої і внутрішньої політики, участь у формуванні окремих державних органів і призначенні вищих посадових осіб держави, виконання функції парламентського контролю тощо. [7]

Види парламентаризму

Залежно від фактичної сили

- розвинутий -відкритий -Приглушений

залежно від того як констроюється взаємовідносини

Раціоналізований (стосовно як політичного режиму) - номенклатурний(особливості форми державного правління) -міністиріальний

Залежно від компетенції

абсолютно необмежений компетенцією - Абсолютно необмеженою компетенцією

- з відносно обмеженою компетенцією

4.

Виникнення та розвиток інституту парламентаризму

У політологічній літературі виділяють три історичні форми парламентаризму - античну, середньовічну та сучасну.

Хронологічні рамки першого етапу охоплюють період з найдавніших часів до XII ст. Цей етап ха­рактеризується як епоха «протопарламентаризму», де можна виявити первинні, ембріональні прояви парламентаризму, які в ході суспільного розвитку поступово здобувають риси прообразу середньо­вічного пар-ламенту - найважливішого елемента парламентаризму. При цьому законодавство, в су­часному розумінні, до середини I тисячоліття до н.е. ще було відсутнє.

За­конодавча галузь влади функціонувала як одне із владних прав царів, їхніх намісників, правителів адміністративних територій.

Головну роль у становленні законодавчої влади в античній Греції зіграли реформи Солона, метою яких було усунення всього, що створює в державі небезпечну обстановку й перешкоджає економіч­ному та культурному розвитку. При Солоні в конституцію був введений і майновий принцип, що відкривав дорогу до влади не знатним, а за­можним громадянам. Демократизації суспільства сприяло також введення нової ради чотирьохсот, в обов'язок якої входила підготовка програми на­родних зборів, що перетворилися на вищий орган державної влади. Це обмежувало повноваження й підривало авторитет аристократичної установи -ареопагу.

Із привілеями родової аристократії остаточно було покінчено реформами Клісфена. Функції аре­опагу були обмежені розглядом справ про злочини, що не зачіпають майнове право. Реформи Клісфена завершили перетворення Афін у сильну демокра­тичну державу з поділом влади, де верховенство належало народним зборам.

Таким чином, реалізація на практиці прин­ципу поділу влади ще не є достатньою умовою для виникнення та розвитку парламентаризму, що до­водить подальша історія держав античної Греції й Риму, де республіканський устрій переродився на різні форми тиранії та диктатури.

У XII ст. почали розвиватися парламентські установи в Англії [3, с. 34]. Пізніше з'явилися збо­ри, сходи в Іспанії, Франції. На цих зборах гро­мадяни або вибрані (старійшини, уповноважені, аристократи) обговорювали питання, актуальні для даної території, при цьому обмежені її межі до­зволяли такі сходи проводити порівняно регуляр­но. Поступово коло розглянутих справ більш чітко окреслювалося, все частіше темою обговорення ста­вали загальнозначущі справи, включаючи питання війни та миру Ці форми народовладдя можна розглядати як історичний прообраз парла­менту і перший етап його становлення.

Другий етап у розвитку парламентаризму (по­чаток XIII ст. - середина XVII ст.)

Першим кроком у створенні парламенту Анг­лії стало підписання 1215 р. Іоанном Безземель­ним Великої хартії вольностей, що було виклика­но політичною нестабільністю. Королівська влада, ослаблена невдачами в англо-французькій війні, нездатна була придушувати опір, який здійснюва­ла найбільш активна частина суспільства стосовно державної сваволі й була змушена зробити поступ­ки на користь дворянства й деякої частини замож­них підданих. Під тиском баронів король прийняв на себе й своїх спадкоємців певні зобов'язання, у тому числі не встановлювати податки без згоди ко­легіального органу, що представляє аристократів, - королівської курії, що з 1265 р. стала називатись парламентом.

Білль про права (1689 р.) остаточно визнав пар­ламент як періодично скликуваний орган держав­ної влади. З метою встановлення гарантій пред­ставницького правління Білль про права заборонив королеві своїми рішеннями припиняти дію зако­нів, здійснювати вилучення із законодавства, до­вільно вводити оподаткування, загрожувати парла­менту силою, втручатися у вибори та порушувати волю дебатів у парламенті.

У XVI - XVII ст. у ряді країн створюються ста­ново-представницькі органи з дорадчими функція­ми при наявності монарха. У Франції - Генеральні штати, в Іспанії - Кортеси.

Даний період характеризуються, по-перше, іс­тотним посиленням позицій станів, що вимагають захисту своїх часток, корпоративних інтересів;

по-друге, як і раніше відсутністю на практиці реа­лізації принципу поділу влади;

по-третє, появою в політичній системі деяких європейських країн пар­ламентських установ - станово-представницьких органів влади, що виконували функцію обмеження влади монарха;

по-четверте, введенням принципу обов'язковості дотримання законів для всіх членів суспільства, включаючи й правителів.

Третій етап (кінець XVII - XIX ст.) характе­ризується становленням буржуазного парламента­ризму Істотні зміни в статусі парламенту були пов'язані зі зростанням економічної могутності буржуазно-дворянських елементів, які, завдяки революціям, стали при владі. На цьому ж етапі в результаті політичної активності земельної арис­тократії й молодої буржуазії з'явилися протопартії парламентського типу, а саме в Англії з'являються два парламентські угруповання: «віги», що склада­лися в більшій частині з комерсантів, фінансистів, великих підприємців, хліборобів-аристократів, і «торі», які підтримувалися сквайрами-поміщика-ми, більш консервативними за своєю природою. Аналогічні процеси відбувалися й у Швеції, де після падіння абсолютизму встановилася система станового парламентаризму. У шведському рікста-зі першість належала також двом партіям - партії «капелюхів» і партії «ковпаків», що розрізнялися в основному по своїй зовнішньополітичній орієнта­ції

Цей етап також характеризується становлен­ням ідей парламентаризму в працях Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.-Л.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, політич­них трактатах творців американської конституції 1787 р. і ін. В них були обґрунтовані головні ідеї народного представництва й законотворчості як ан­типоду абсолю-тизму, концепції влади й політики, доктрина суспільного договору між правителями та народом.

Подальший розвиток ідей просвітителів зна­ходить своє відображення в працях учених XIX ст. (І. Бентам, Г. Гегель, І. Кант, Дж. Ст. Мілль, А. Токвіль і ін.), які концентрують свою увагу на проблемах удосконалення парламентських меха­нізмів, сформулювати в такий спосіб:

народ - творець держави й верховна влада належить йому;

у державі всі рівні перед законом,

принцип верховенства більшості над меншостями;

в осно­ві політичного устрою лежать інтереси та потреби людей,

вся влада в державі ділиться на кілька гі­лок,

законодавча влада носить представницький характер,

У XIX ст. парламент остаточно формується як інститут держави. Виборчі закони створюють осно­ву для регулярних виборів членів парламентів. Парламент стає, по суті справи, єдиним джерелом законодавства, тільки йому належить право при­йняття законів.

Але XIX століття не стало тріумфом парламен­таризму. Навпаки, у Західній Європі та США спо­стерігався майже повний відрив парламентаріїв від тих, кого вони представляли. Авторитет парла­менту постійно падав, а сам орган влади виглядав дискусійним клубом, нездатним до прийняття по­літичних рішень.

Четвертий етап у становленні парламентариз­му охоплює XX ст. і характеризується подальшим розвитком і впровадженням у політичну систему суспільства провідних елементів парламентариз­му. стає загальновизнаним інститу­том. Парламенти починають відігравати роль цент­ру в суспільному житті, їх зрілість стає показни­ком демократичності суспільства.

5. не треба

6.Основні теорії парламентаризму

1. Теорія верховенство парламентаризму В сучасному англійському державознавстві чітко вимальовуються дві точки зору на цю доктрину: “традиційну” і більш нову, яку Д.Маршалл називає “новим поглядом”.

Д.Ярдлі, наприклад, продовжує відстоювати традиційний погляд на англійський парламент. За його словами, парламент “може зробити все, що вважає за необхідне, оскільки він є верховним органом влади”. Тому Ярдлі визначає уряд як “орган державної влади, який несе відповідальність за виконання законів і здійснення встановленого парламентом порядку управління”. Отже, згідно з “традиційними” поглядами, англійська правова система не визнає ніяких обмежень верховенства парламенту. Це верховенство розуміється так: парламент — єдиний орган, який може скасувати або змінити будь-який закон; він вправі творити закони з будь-якого питання; парламент попереднього скликання не має права зв’язувати своїх послідовників.

Відповідно до “нового погляду”, парламент має право встановлювати особливий порядок проходження окремих законів та змінити процедурні правила для скасування таких законів, і такі процедурні обмеження обов’язкові для парламентів майбутніх скликань. Д.Маршалл, наприклад, вважає парадоксальним стан, при якому законодавча влада, що здійснює своє “верховенство” у межах встановленої законодавчої процедури, при використанні цієї влади сама врізує свою свободу законодавствувати у певному порядку.

На думку Георгіци, дуже важливо підкреслити, що сучасна конституційна доктрина інтерпретує верховенство парламенту не як існування верховної законодавчої та підзаконної виконавчої влади, а як існування сильної “парламентської виконавчої влади”, яка домінує в парламенті. Отже, трактування доктрини “верховенства парламенту” у Великобританії змінюється відповідно до реформи конституційного характеру, які витлумачуються в руслі її основних ідей.

Окремі вітчизняні та зарубіжні автори визнають за ліпше говорити не про “верховенство парламенту”, а про високе місце вищого представницького органу в тріаді влад.. Проф. Л. Т. Кривенко (Україна), аргументуючи високе місце парламенту в системі державної влади, зауважує, що “рівень і обсяг компетенції Верховної Ради, тобто законодавчої гілки влади, як за ступенем важливості, так і за масштабами складових її повноважень переважають компетенцію другої і третьої гілок влади”.

2. теорія “рівноваги влад”. Ще на початку ХХ ст., класики зарубіжного конституціоналізму прийшли до висновку, що при парламентській системі зовсім не повинно бути переважання парламенту над урядом. М.Дюверже пише, що “класичне поняття парламентарного режиму включає три елементи: 1) “поділ виконавчої влади” на главу держави і кабінет міністрів (цей елемент ще іменується “дуалізм виконавчої влади”); 2) політичну відповідальність кабінету перед парламентом; 3) право розпуску парламенту. Політичну відповідальність уряду перед парламентом і право уряду достроково розпустити нижню палату він розглядає як “засоби обопільного впливу” відповідно законодавчої та виконавчої влад, за допомогою яких вони підтримують рівновагу цих влад. Продовжуючи свою думку, М.Дюверже вказує, що режим, побудований на верховенстві парламенту, не є парламентаризмом, а “парламентським правлінням”. V Французька Республіка, де парламент посідає підлегле становище по відношенню до виконавчої влади, на його думку, являє собою “оригінальний”, “нерівний парламентаризм” .

Проф. Б.А.Стародубський (Росія), який здійснив політико-правовий аналіз цієї теорії, на наш погляд, досить слушно зауважує, що ця теорія ставить і розв’язує проблему рівноваги сил у чисто юридичному плані: раз у парламента є право “покінчити з даним складом уряду (адже палата, яка висловила недовіру кабінету, зобов’язує міністрів піти у відставку), отже, для рівноваги необхідно, щоб і у уряду було право “покінчити” з даним складом палати (адже розпуск парламенту поєднується із призначенням нових парламентських виборів). Учений правильно міркує, що вотум недовіри не є адекватним за своєю ефективністю розпуску парламенту. Він наводить такий приклад: у Великобританії протягом восьмидесяти років ХХ ст. Палата громад тільки двічі (в 1924 і 1979 рр.) прийняла ухвалу про вотум недовіри уряду, а кабінет достроково розпускав палату 21 раз).

Прихильники теорії “рівноваги влад” є і серед німецьких учених. Так Т. Маунц стверджує, що в державному механізмі ФРН “має місце зрівноваженість (збалансованість) сил між бундестагом і федеральним урядом, але не залежність федерального уряду від бундестагу у власному розумінні слова”. Він вважає, що парламентаризм, який характеризується “перевагою народного представництва і який дає йому можливість здійснити вплив на становище уряду”, існував тільки у Веймарській Республіці, а в ФРН він у багатьох відношеннях змінений, у тому числі за допомогою конституційних засобів, що ускладнюють повалення уряду. Маунц стверджує, що такий порядок “штучно зберігає життя уряду, який втратив довіру більшості”.

3. Принцип розподілу влад, який знайшов своє практичне втілення в системі “стримувань і противаг.

П.Хей у праці “Вступ до права США”, вважає, що усі три гілки правління, хоча і є незалежними відносно одна одної, мають тим часом багаточисельні контрольні функції, що дозволяють запобігти перевищення ними своєї влади. Інші дослідники, і зокрема А.Кокс, Є.Леві, Л.Трайб висловлюють сумнів щодо уявлень традиційної науки конституційного права про те, що кожна із трьох гілок державного управління наділена належними функціями. Американські державознавці вважають, що вся система правління виконує одну загальну функцію. А тому при поясненні конституційного розподілу влади вони спираються на концепцію “спільного здійснення влади різними інститутами” яку сформулював Р. Найштодт

І в наступні роки - 80-і рр. ХХ ст. - у конституційній доктрині США домінуючим був “колегіальний підхід” до функціонування “розподілених” влад, під яким розуміється необхідність співробітництва Президента з іншими органами влади, і передусім із Конгресом.

На думку Генрі Меррі, сучасний механізм державного управління в США не вміщається в конституційну схему розподілу влад. А тому до традиційної моделі розподілу влад він додає “адміністративну гілку, яка змінюється (після “виборів”) і “постійно діючу адміністративну гілку”. Перевагу такої моделі Г.Меррі вбачає в тому, що вона нібито фокусує увагу на основних групах державних і політичних керівників, які беруть участь у виробленні урядового курсу.

Викладене свідчить про те, що посеред сучасних американських учених-конституціоналістів немає теоретичної єдності у тлумаченні принципу розподілу влад. І хоча цей принцип не втратив свого значення в сучасній доктрині і політико-правовій ідеології США, все ж класична схема розподілу влад доповнюється у наш час різного роду модифікаціями і застереженнями. У 80 - і роки особливого розповсюдження набув “колегіальний підхід” до функціонування “розподілених влад”, тобто необхідність співробітництва Президента з іншими органами влади, і насамперед із Конгресом.

4. теорія кабінетного правління. Її прихильники, обгрунтовують вимоги сильної урядової влади (або президентської), необхідністю прийняття ухвал на урядовому або президентському рівні за умови виключення демократичного контролю з боку представницьких органів Один з найвідоміших французьких учених М. Оріу вже після Першої світової війни відкрито виступав за розширення прав глави виконавчої влади, за надання парламенту тільки функцій дорадчого органу.

Такі вчені і політичні діячі, як Л. Емері, Г. Моррісон, Д. Макінтош, Т. Харлей, Дж. Гриффітс та інші вказують, що уряд управі діяти незалежно від парламенту в силу того, оскільки він спирається на підтримку виборців на виборах, від яких він отримує нібито “самостійний мандат” на вирішення державних справ. Тому уряд несе відповідальність в основному перед виборцями, які висловлюють своє ставлення до нього на парламентських виборах. Англійський кабінет лякається поразки не в Палаті громад, а на чергових виборах. Двопартійна система і зміцнення партійної дисципліни у двох основних політичних партіях призводить до того, що уряд, який спирається на більшість у парламенті, стає незалежним від парламенту, який перетворюється лише у дорадче зібрання.

В даний час під “правлінням кабінету” (“правлінням прем’єр-міністра”) багатьма вченими розуміється перехід верховної влади від парламенту до уряду. Проф. М. О. Могунова (Росія), наприклад, вважає, що режим, при якому парламенту не належить верховенство і при якому на перше місце в системі державних органів поставлений уряд (або президент), не може визнаватися парламентаризмом. Для нього може використовуватися таке поняття як “кабінетне правління”, “міністеріалізм”.

5. У другій половині ХХ ст. виник напрямок “раціоналізованого парламентаризму, що отримала закріплення в Конституції Франції 1958р. Сутність ідеї “раціоналізації” розкрили А.Демішель, Ф. Демішель і М.Пікемаль, які підкреслювали, що вона зводиться до того, щоб передбачити при парламентарній системі “особливий механізм юридичного примусу, який забезпечує стабільність уряду в разі відсутності основної умови такої стабільності: міцної парламентської більшості”.

Насамперед йдеться про “раціоналізацію” інституту політичної відповідальності уряду. За французькою Конституцією, постановка урядом питання про довіру сама по собі не тягне за собою голосування у Національній асамблеї, а дає лише привід для внесення депутатами опозиції резолюції осуду.

“Раціоналізація” парламентарної стосується також і процедури утворення уряду. Конституція Франції 1958 р., Основний закон ФРН 1949р., Конституція Іспанії 1978 р. запровадили процедуру, яка складається із чотирьох стадій: 1) консультацій глави держави із представниками парламентських фракцій стосовно кандидатури на посаду глави уряду; 2) висування главою держави кандидата на вказаний пост; 3) парламентської “інвеститури” даного кандидата, тобто схвалення його, як правило, абсолютною більшістю членів нижньої палати; 4) видання главою держави акту про призначення голови уряду