3.Сімейне і спадкове право
Шаріат розгладає шлюб як релігійний обов’язок мусульманина. Для укладення шлюбу була необхідна згода обох сторін, у тому числі і нареченої. Волю нареченої мали право висловити і її батьки, тому шлюб часто виступав як торгівельна угода між батьком нареченої і її нареченим.
Коран визнає за мусульманином право мати до чотирьох дружин одночасно і необмежену кількість наложниць. Чоловік зобов’язується надати кожній дружині майно, житло і одяг, котрі відповідали б її становищу. Іслам закріплює залежне становище жінки у сім’ї. Жінка не брала участі самостійно в майновому обороті, а була зобов’язана вести домашнє господарство і виховувати дітей.
Розлучення в мусульманському праві відоме у декількох формах. Чоловік мав право розлучитися із дружиною і за конкретно визначеним приводом, і без такого; жінка мала право вимагати розлучення через суд за суворо визначеними підставами.
Спадкове право визнавало два порядки спадкування: за законом і за заповітом.
При спадкуванні за законом із майна померлого спочатку покривали витрати, пов’язані з його похованням, потім виплачували його борги. Майно, що лишилося, переходило до законних спадкоємців. У першу чергу черга спадок отримували діти померлого, потім його брати, дядьки і т.п.
Спадкова частка жінок була вдвічі менша частки чоловіків. На отримання спадку не мали права віровідступники, розлучені чоловік та дружина, особи, котрі спричинили смерть спадкодавця.
Характерними рисами спадкування за заповітом було наступне:
заповіт не міг складатися на користь законних спадкоємців;
заповіт не міг стосуватися більше ніж третини майна спадкодавця;
складання заповіту потребувало присутності свідків.
До спадкоємців переходять тільки права, але не обов’язки спадкодавця.
4.Кримінальне право і судочинство
Всі злочини кваліфікувалися мусульманським правом на три групи:
Злочини проти релігії і держави. До цієї групи відносилися у першу чергу віровідступники від ісламу, богохульство, бунт, супротив владі, а потім крадіжки, вживання спиртних напоїв, перелюбство. Дані злочини не допускали прощення і часто каралися смертною карою;
Злочини проти окремих осіб. Відповідальність за скоєння злочинів даної групи була заснована на принципах кровної помсти і відплати. Покарання за вбивство обирав родич вбитого: смертна кара, прощення вбивці, прийняття викупу за кров (наприклад, 100 верблюдів). Нанесення тілесних пошкоджень каралося за принципом талону. За крадіжку відсікалася рука. Вживання спиртного каралося 40 ударами пальмовою гілкою;
Злочини, покарання за які не було точно визначено. Право вибору покарання було надано суду. У якості мір покарання передбачалися:
смертна кара у різноманітних формах;
тілесні покарання та відсікання кінцівок;
позбавлення свободи (тюремне ув’язнення, домашній арешт, відправлення в мечеть);
заслання і т.п.
Судовий процес носив звинувачувальний характер. Спочатку судова влада здійснювалася безпосередньо правителями всіх рівнів. Пізніше суд став чинитися знавцями шаріату, утворювалася група професійних суддів – кадів. Каді не був пов’язаний суворо регламентованим порядком судочинства. Крім здійснення правосуддя каді здійснювали нагляд за розподілом спадку, встановленням опіки і т.д.
Основними рисами судочинства були: безперервність судового процесу, одноосібне рішення судових спорів, відсутність різниці у процедурі розгляду цивільних і кримінальних справ.
Справи порушувалися зацікавленими особами, а не державними органами (крім злочинів, котрі відносилися до першої групи, проти основ релігії та держави). Сторони мали самостійно вести справу. Процес проходив усно, письмове судочинство не застосовувалося.
Основними доказами були зізнання сторін, свідчення суддів, клятви.
З VII століття починається розпад халіфату. У XI столітті турки-сельджуки остаточно завойовують Багдад.