Основні риси суспільного і державного ладу

Суспільний устрій в Арабському Халіфаті відрізнявся слідуючими рисами:

› домінуюче положення державної власності на землю;

› широке використання рабської праці в державному господарстві;

› державна експлуатація селян за допомогою ренти – податку на користь правлячої верхівки;

› релігійно-державна регламентація всіх сфер суспільного життя;

› відсутність чітко виражених станових груп, особливого статуса у містах, яких-небудь свобод і привілегій.

Мусульмани мали більш високий правовий статус, аніж зімми (не мусульмани). Хоча першопочатково жителі захоплених країн зберігали самоуправління, свою мову і свої суди, однак згодом їх громадянські права були суттєво обмежені : їх взаємовідносини з мусульманами регламентувались мусульманським правом. Вони не могли одружуватись з мусульманами, мали носити відрізняючий їх від мусульман одяг, забезпечувати арабське військо продуктами, сплачувати земельну і подушну плату (харадж).

Першопочатково головою нової ісламської держави став Мухаммед, який поєднав в своєму образі функції релігійного і політичного лідера: світським і духовним головою умми, проповідником, законодавчим органом, верховним головнокомандуючим. Джерелом влади Мухаммеда була не племінна традиція, а та абсолютна релігійна прерогатива, котрою наділи його Бог (Аллах) як свого пророка - посланця.

Після смерті Мухаммеда (632р.) з його ближніх родичів й однодумців, котрі к тому часу консолідувались в превілегійовану групу, почали обирати нових одноосібних вождів мусульман – халіфів. Халіфи вважалися намісниками Мухаммеда, а починаючи з Омеядів – намісниками самого Аллаха на землі. Їм належала вища влада – духовна (імамат) і світська (емірат), неподільна і необмежена. Держава набула форми централізованої теократичної монархії.

Головним радником і вищою посадовою особою при халіфі був везир (візир,візирь). В ранньому Халіфаті візири мали необмежені повноваження і тільки виконували накази халіфа, важливою особою вони стали пізніше, при Омеядах.

Центральними органами державного управління в мусульманській імперії були спеціальні відомості. При Омеядах і Аббасидах вони стали називатися диванами (При першому наступнику Мухаммеда Омарі, який правив в 634 – 644 рр., слово «диван» означало перелік розподілення доходів державами, а також місце зберігання цих списків). До цих урядових канцеляріям відносились:

» військовий диван – диван-ал-джунд, який завідував оснащенням і озброєнням війська;

» диван внутрішніх справ – диван-ал-харадж, податково-фінансове відомство;

» диван поштової служби – диван-ал-барид, котрий, окрім своїх основних функцій (доставка пошти, будівництво і ремонт доріг, криниць), виконував також функції таємної поліції.

Місцеве управління здійснювалось за допомогою емірів (по-арабськи «князь», «повелитель»), намісників, які управляли провінціями, на котрі ділилась територія Халіфату. На чолі провінцій, областей стояли призначені халіфом еміри, на чолі міст і поселень – шейхи. Еміри відповідали тільки перед халіфом і очолювали місцеві збройні сили, а також місцевий адміністративно-фінансовий і поліцейський апарат. Еміри мали заступників – наібів. Мілкі адміністративні підрозділи (міста, села) управлялись посадовими особами різних рангів і найменувань. Часто ці функції покладались на керівників різноманітних рангів і найменувань. Часто ці функції покладались на керівників місцевих мусульманських релігійних общин – старійшин (шейхів).

До XI віці вплив таких факторів, як відмінний рівень економічного розвитку країн, що входили до Халіфату, слабкість господарських зв’язків між областями Халіфату, національно-визвольні і антифеодальні повстання, концентрація земельної власності в руках військової і землевласницької феодальної знаті, боротьба всередині класу феодалів, що спричинило розпад єдиної держави і призвело до виникнення ,фактично, самостійних феодальних держав. На початку IX століття відділився Кордовський емірат в Іспанії, потім Туніс і Марокко, а в середині того ж століття – Египет. Халіф зберіг свою владу над частиною Месопотамії і Аравії.

Східна частина Халіфату була знищена монгольськими завойовниками в XIII столітті. В західній частині Халіфату духовна влада халіфа зберігалася до початку XVI століття.