5. Архітектура, скульптура, живопис

Архітектура. Національно-культурний гніт, в умовах якого жила Україна, великою мірою позначився на архітектурі. З’являються нові будівлі, створені за російськими проектами, які не відповідали мистецьким стилям України. У 1801 р. російський Синод видає заборону будувати будь-які церкви українського типу. Останньою монументальною спорудою українського типу була Троїцька церква Мотринського монастиря на Чернігівщині, побудована в 1801 р.

Проте українська творчість не згасає, пристосовуючи шаблонні російські проекти до свого смаку. На зміну класичному на початку XIX ст. приходить стиль ампір (від фр. empire ‑ імперія) з нахилом до монументальних форм римського вигляду. Церковні будівлі в стилі ампір були відомі переважно на Полтавщині та Слобожанщині. Їхні форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, які були відомі у другій половині XVIII ст.

Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині й Прилуках. Стиль ампір мав поступитися українським будівничим традиціям, зокрема в спорудженні малих будівель, провінційних палат, галерейок, ґанків, що мали своєрідні українські прикмети.

У першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі України в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Чернігова, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип повністю округлих споруд (ротонд), ампірних форм з колонадою або без неї. Такими є Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також Аскольдова могила в Києві.

Найбільш плідні архітектори цієї доби – Петро Ярославський (1750‑1810) з Харкова та Андрій Меленський (1766‑1833) з Києва.

Перший х них побудував ряд будівель на Харківщині та Херсонщині. А. Меленський спроектував і перебудував велику кількість споруд Києва, у тому числі дерев’яний будинок театру (не зберігся), бурсу Київської академії. Йому належить також проектування і будівництво ротонди «Аскольдова могила», будівель Фролівського монастиря на Подолі в Києві.

У Львові у 20‑30-х рр. XIX ст. у стилі ампір побудовано так звану Губернаторську палату, або Намісництво (на Підваллі), бібліотеку Оссолінських, бібліотеку та музей Баворовських, Львівську ратушу (1835), Народний дім на вулиці Рутовського і десяток житлових будинків.

Одеса теж має ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі, їх проектували французькі та італійські архітектори. З українських відзначився Андрій Шостак. У 1837‑1842 рр. тут було споруджено знамениті сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На півкруглій площі споруджено пам’ятник Рішельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець.

Остання стадія класицизму припала на першу половину XIX ст. Вона позначена особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних форм. Таким є головний корпус Київського університету, який звів у 1837‑1842 рр. визначний архітектор Вікентій Беретті (1781‑1842), що викладав архітектуру в Київському університеті.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі другої половини XIX ст. переважала еклектика – змішування ознак різних стилів. У цей час у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О. Я. Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О. В. Беретті), театру Соловцова та ін.

Важливою культурною подією стало спорудження в Києві Володимирського собору (1862‑1896, арх. І. Штром, П. Спарро, О. Беретті, К. Маєвський, В. Ніколаєв). У його художньому вирішенні було використано прийоми візантійської архітектури. Володимирський собор – це також визначна пам’ятка монументального живопису. У розписах його інтер’єрів брали участь видатні російські та українські художники М. Врубель, В. Васнецов, М. Пимоненко, М. Нестеров та ін.

На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові ‑ будинки політехнічного інституту (арх. Ю. О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях ‑ будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті ‑ мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк “Олександрія” на березі Росі в Білій Церкві, знаменита “Софіївка” в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

Скульптура. Набагато складнішим був розвиток української скульптури кінця XVIII – першої половини XIX ст., яка перебувала цілком під впливом класицизму і була підпорядкована завданням будівництва міст і декоративного оздоблення споруд.

Скульптура в Україні цього періоду не могла розвиватися самобутньо, тому процес її розвитку слід простежувати на працях українських майстрів столиці імперії. Найвидатнішим скульптором Російської імперії того часу був Іван Мартос (1754‑1835), який народився на Чернігівщині. Він став професором, а потім ректором Петербурзької академії мистецтв. Найвідоміший його твір – монумент Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві. В Україні скульптор виконав надгробки гетьману К. Розумовському в Батурині, генерал-фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському в Успенському соборі в Києві, пам’ятник А. – Е. Рішельє в Одесі та інші твори монументального мистецтва.

Яскравий приклад класицизму в скульптурі – пам’ятник князю Володимиру в Києві, встановлений у 1853 р. на ознаменування хрещення Русі. Його автори – скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт і архітектор Костянтин Тон. Пам’ятник чудово вписується в ландшафт пагорбів правого берега Дніпра. Він є окрасою столиці України і в наші дні.

У Західній Україні найвизначнішим мистецьким центром залишався Львів. Там працювало багато місцевих і зарубіжних майстрів. Значний вплив на їхню творчість справила віденська художня школа, в якій поєдналися ознаки бароко та класицизму. Великого поширення у Львові в той час набула меморіальна скульптура. Чимало її пам’яток зберігає славнозвісне Личаківське кладовище. Віртуозним майстром цього виду пластики був Гартман Вітвер, який у своїх меморіальних скульптурах втілював образ зажуреної жінки в античному хітоні. До найкращих творів з доробку Г. Вітвера належать чотири фонтани на площі Ринок у Львові з постатями Нептуна, Діани, Амфітрити й Адоніса.

У скульптурі другої половини XIX ст. розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура набувала дедалі більшого громадського звучання. Так, у різних містах на громадські кошти України було встановлено пам’ятники Б. Хмельницькому, І. Котляревському, М. Гоголю, А. Міцкевичу, О. Пушкіну. Кінний пам’ятник гетьману Б. Хмельницькому на Софійському майдані в Києві став одним із символів міста.

У станковій скульптурі набув поширення побутовий жанр. Основоположником української жанрової скульптури справедливо вважають Леоніда Позена (1849‑1921). Митець досконало знав життя народу, фольклор і з тонкою спостережливістю та віртуозним володінням формою втілював їх у своїх творах. Його персонажі – лірник, жебрак, шинкар, прості трудівниці. Працював скульптор також в історичному жанрі. Одними з найкращих творів історичної тематики є «Скіф» і «Запорожець у розвідці».

Розвиток портретного жанру в українській скульптурі значною мірою завдячує творчості Федора Балавенського (1865‑1943), автора погрудних портретів Т. Шевченка, М. Кропивницького, І. Котляревського, М. Лисенка та інших діячів культури.

У Західній Україні жили й творили Петро Війтович, Антон Попель, Михайло Паращук, Григорій Кузневич та інші талановиті скульптори. У Львові та інших містах високого рівня розвитку набули декоративна пластика, скульптурні оздоблення фасадів та інтер’єрів споруд. Так, окрасою Львова став Театр опери та балету, що великою мірою завдячує своєю красою скульптурі. Фасад театру прикрашають три скульптурні групи: на вершині підноситься постать крилатої жінки з пальмовою гілкою – «Слава»; з боків встановлено дві групи: «Комедія і драма» і «Музика». Їх творець скульптор П. Війтович.

Живопис. У першій половині XIX ст. активно розвиваються жанри станкового живопису: портретний, історичний, пейзажний та побутовий. Поряд з популярним парадним портретом поширюється так званий інтимний портрет. Основна увага в цьому жанрі зосереджується на правдивому відтворенні зовнішніх і психологічних рис людини.

Творчість двох видатних художників-українців Володимира Боровиковського та Дмитра Левицького відіграла вирішальну роль у становленні російського портретного живопису. А російський художник Василь Тропінін багато зробив для українського мистецтва.

В. Тропінін (1776‑1857) був кріпаком, майже двадцять років прожив на Поділлі. Він першим із художників звернувся до образів українських селян. Один із найкращих творів художника цього циклу – «Дівчина з Поділля», в якому він відтворив поетичний образ чарівної дівчини-українки. Окрім портретів художник малював краєвиди села Кукавки, в якому жив, та інших подільських сіл.

Одним із перших художників в Україні, які звернулися до життя простих людей, був Капітон Павлов (1792‑1852). Його творчість сприяла розвитку демократичних тенденцій в образотворчому мистецтві. Назви картин «Бондар», «Діти читають абетку», «Хлопчик з голубком» та інших свідчать про звернення художника до так званого жанрового мистецтва, тобто відтворення реальних сцен з життя пересічних людей.

Учнем К. Павлова був Аполлон Мокрицький (1810‑1870), який створив галерею портретів своїх сучасників, переважно людей творчої праці, а також жінок. Його твори позначені духом романтичної піднесеності. До найкращих з них відносять «Портрет дружини», портрети М. Гоголя, Є. Гребінки, авторпортрет.

Василь Штернберг (1818‑1845) прожив недовге життя, але залишив яскравий слід в українській культурі. Його вважають одним із зачинателів української школи пейзажного і побутового живопису. Твори В. Штернберга «Вітряки в степу», «Табун», «Ярмарок в Ічні», «Пастух», «Переправа через Дніпро під Києвом» та інші є водночас реалістичними й поетичними. Він першим із українських художників став зображувати людей на тлі реальної природи.

Особливе місце в українському образотворчому мистецтві XIX ст. посідає творчість Т. Г. Шевченка. Художню освіту він здобув в Академії мистецтв у Петербурзі, де його наставником був видатний живописець Карл Брюллов. Його творчість і в образотворчому мистецтві, і в літературі позначена духом романтизму. Це виявляється в інтересі до духовного світу людини, її почуттів, мальовничих куточків природи, пам’яток старовини, прагненні передати у своїх творах певний настрій, стан душі, у зверненні до історичного минулого українського народу, образів видатних особистостей.

Т. Шевченко був живописцем і графіком. Він працював у різних жанрах: побутовому, пейзажному, історичному. Однак особливе місце в його мистецькій спадщині посідає портретний жанр. Ще замолоду він став популярним портретистом. Герої Шевченка – його сучасники: чоловіки, жінки, діти. Найбільша витонченість й одухотвореність притаманна жіночим портретам. Найкращі портрети художник створив наприкінці життя. Це образи російського актора Михайла Щепкіна та американського – Айри Олдріджа. Вони приваблюють вільною, невимушеною манерою виконання, глибокою психологічною проникливістю.

Полюбляв Т. Шевченко й автопортрети. У них він наче намагався зазирнути у власну душу, пізнати себе, осмислити власне життя.

У 1842 р. Шевченко створив велике живописне полотно «Катерина» ‑ своєрідну ілюстрацію до однойменної поеми. Ця картина – абсолютно оригінальний витвір мистецтва, не схожий на жодну картину Шевченка чи будь-якого іншого художника. В її композиції та яскравому колористичному вирішенні простежуються традиції українського іконопису, мистецтва бароко та народної картини. Тема твору також була для того часу незвичною. У ньому Шевченко першим в образотворчому мистецтві возвеличив образ жінки, на яку, за законами тогочасної моралі, очікували лише осуд з боку суспільства та тяжкі життєві поневіряння.

Подорожуючи Україною, митець створив велику кількість рисунків та акварелей. У них реалістично змальовано краєвиди України, сцени з життя народу, в яких бідність, злидні співіснують з чарівною та пишною природою. Широковідомі малюнки цієї серії «Хата батьків Шевченка в Кирилівці», «Вдовина хата на Україні» та ін.

Творчість Шевченка-художника мала величезний вплив на весь подальший розвиток образотворчого мистецтва в Україні. Як і поезія великого Кобзаря, його живопис та графіка дали могутній поштовх до пробудження національної свідомості. Українська тематика стала провідною для наступного покоління митців.

Мистецтво живопису в другій половині XIX ст. досягло ще не знаного злету. В ньому розвивалися демократичні тенденції, загострилося протистояння між реалістичним напрямом та академізмом. Значний вплив на живопис цього періоду мала література. Художники надавали великого значення сюжету, різним деталям, намагалися живописними засобами створити відчуття розповіді.

Значний вплив на багатьох українських художників мала діяльність Товариства пересувних виставок, спрямована на утвердження в мистецтві реалізму. Активну участь у цих виставках брали українські художники М. Кузнецов, С. Світославський, М. Пимоненко, К. Костанді, П. Нілус, О. Мурашко та ін.

Поступово сформувалася справжня українська національна школа реалістичного живопису, що оспівувала історію краю, його природу та людей. Це твори П. Левченка «Село», «На Україні», «На Харківщині», «Задвірки Софійського собору» (Київ). Майстром жанрової картини та ліричного пейзажу був С. Васильківський, автор полотен «Козача левада», «Козак і дівчина», «Дніпровські плавні», а також багатофігурної композиції «Бій запорожців з татарами». У Рєпіна учився М. Мурашко, майстер своєрідної композиції та вишуканого колориту, знавець людської психології. Зокрема М. Мурашко відкриває для глядачів світ західноєвропейського побуту («На вулицях Парижа», «Біля кафе»), хоча не залишається байдужим до української теми («Похорон кошового»).

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов'язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті "батьківщина" було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них. Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т. Г. Шев­ченка ‑ Л. М. Жемчужников, І. І. Соколов, К. О. Трутовський.

Творча діяльність Л. М. Жемчужникова (1828‑1912) пройнята щирою любов'ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", "Чумаки в степу" та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам'ять шевченківського, названого також "Живописною Україною". Найвище піднесення мистецьких здібностей Івана Соколова (1823‑1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що "любить наш народ і нашу країну", виявилося в картинах "Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Погорільці", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Малоросії", "Українські дівчата ворожать на вінках". До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина Костянтина Трутовського (1826—1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів ("Хоровод у Курській губернії", "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.), гостро "Рекрутський набір", "У судді" та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя та інших письменників.

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста Сергія Васильківського (1854‑1917). Найцікавіше у його доробку ‑ твори, присвячені рідній природі, ‑ "Козача левада", "Залишки вікового лісу", "Степ на Україні", "Ранок" та ін.

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває більш демократичного характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К. М. Устиянович (1839‑1903) ‑ "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т. Д. Копистинський (1844‑1916) ‑ "Гуцул з Листовиці", "В селянській хаті".