4. Література

Українське слово у XIX ст., незважаючи на офіційну його заборону, живе й розвивається. Автором численних сатиричних байок, балад і ліричних віршів, є П. Гулак-Артемовський. Національне відродження в літературі пов'язане також з ім'ям Григорія Квітки-Основ'яненка, що став основоположником нової української художньої прози. Антикріпацькими ідеями пронизаний його роман «Пан Халявський». Разом із Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські романтики. Місцем їхнього об'єднання стає Харківський університет.

Серед харківських поетів-романтиків найбільш талановитим був А. Метлинський (Амвросій Могила), автор збірки «Думки і пісні та ще дещо», яка ґрунтується на фольклорно-історичних традиціях.

Євген Гребінка незмінно підносив у своїй поезії гуманність, працьовитість, доброту; його творчість пройнята любов'ю до України, захопленням її героїчною історією. Один із найкращих творів Гребінки ‑ поема «Богдан» ‑ навіяна героїчною постаттю Богдана Хмельницького.

Важливе місце серед ранніх романтиків належить М. Костомарову ‑ цей творець політичних концепцій та вчений-історик відомий ще й як автор яскравих історичних драм і повістей («Українські балади», повість «Сорок років» та ін.). Саме романтики визначили українську мову як першорядний чинник розвитку української національної культури.

Перші альманахи та збірники українського романтизму з'явилися у Харкові: «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская старина» (1833‑1838), «Украинский сборник» (1838‑1841). Тут друкувалися твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські народні думи.

У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках було надруковано твори І. Котляревського, А. Боровиковського, В. Забіли, Т. Шевченка. Альманах став помітним явищем національно-культурного відродження й активізував українське літературне життя.

Національне відродження, що почалося на Лівобережній Україні, мало вплив і на пробудження національної свідомості у Західній Україні. Знаменною подією у національно-культурному відродженні краю був вихід у світ 1837 р. (Будапешт) літературного альманаху «Русалка Дністрова». Це було сміливе утвердження українських цінностей та рідної мови, спрямоване проти культурного консерватизму. На сторінках альманаху були опубліковані збірники народних дум і пісень, твори М. Шашкевича («Загадка», «Погоня» та ін.). В альманасі використовувалася народна мова, а не «язичіє»; усі твори друкувалися громадянським шрифтом.

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав Іван Франко (1856‑1916) ‑ видатний український письменник, філософ, історик, фольклорист, етнограф, громадський і культурний діяч. Його світогляд ґрунтувався на принципах демократизму та обстоювання соціальної справедливості. Він почував себе «сином народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох».

Народне визнання принесли Франкові поетичні збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Зів'яле листя». Серед художніх творів Франка особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Беркут», «Борислав сміється» та ін. Вершиною поетичної творчості Франка стала поема «Мойсей». Головна її тема ‑ смерть пророка, якого не прийняв власний народ.

Франко багато уваги приділяв перекладам з європейських мов, які помітно збагатили українську культуру слова. Слово Франка ‑ карбоване за формою, насичене глибоким підтекстом, як, наприклад, у вірші «Каменярі», де поет закликає розбивати скалу насильства, пітьми, незнання:

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинять вас. Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо ж вам призначено скалу сесю розбить!

Визначними українськими прозаїками ХІХ ст. були Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, у чиїй творчості утвердилися реалізм, глибокий інтерес до національної тематики та демократична естетика. Особливу увагу приділяли ці письменники селянському побутові України. Їх цікавили багатство й драматизм характерів, соціально-психологічні колізії. Такі твори, як «Інститутка» Марка Вовчка, «Хіба ревуть волі, як ясла повні?» П. Мирного, «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького стали українською класикою.

На межі XIX‑XX ст. творили такі цікаві письменники-новатори, як Михайло Коцюбинський (1864‑1913) та Володимир Винниченко (1880‑1951). Першого справедливо вважають «українським імпресіоністом», який надав українському слову повітряної легкості, барвистості й тонкості колориту. Висвітлюючи ті ж теми, що і його попередники, письменник домагався глибокого, філософсько-естетичного звучання, скажімо, соціальної теми («Фата моргана»). Вражає інтерес Коцюбинського до поетичного світу гуцульських Карпат («Тіні забутих предків»).

В. Винниченко, віддавши данину жорсткому натуралістичному стилеві, приділив велику увагу психології революціонера, гнобленого непосильними ідейними завданнями, що обирає долю зрадника й обивателя («Записки кирпатого Мефістофеля» ).

Визначне місце в українській літературі посідає Леся Українка (1871‑1913). Її поезія ‑ гімн мужності й протистоянню лихій долі («Contra spem spero»):

Так, я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись ‑

Буду жити, геть думи сумні!

Поетеса створила понад 20 драматичних творів, втіливши у «вічних» образах, узятих із світової історії, літератури, міфології, актуальні філолофсько-етичні проблеми української свідомості («Касандра», «Іфігенія в Тавриді»); яскраво виражена ідея свободи як найвищої цінності у п'єсі «Оргія», у якій використано давньоримський сюжет. Прикладом новаторського підходу до жанру є драма-феєрія «Лісова пісня», що філософськи осмислює буття людини, спираючись на міфологічні ілюзії та фольклорну естетику. Леся Українка вільно володіла дванадцятьма мовами, знала культуру багатьох країн Європи, Азії, Африки.

Пожвавилося духовно-творче життя української провінції. Значний внесок у розвиток соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX ‑ початку XX ст. зробила чернівецька письменниця Ольга Кобилянська. Талант її засвідчений творами малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), для яких характерне художнє новаторство, глибина соціально-психологічних характеристик персонажів. Одним із найкращих творів письменниці вважається соціально-психологічна повість «Земля», яка вирізняється розумінням психології селянина, новаторською стилістикою, невимушеним використанням біблійного архетипу Каїна. Однією з перших в українській літературі Кобилянська звернулася до проблеми емансипації жінки, створила образи жінок-інтелігенток у повісті «Ніоба» та ін.