3. Українська наука й освіта у XIX ст.

У першій половині XIX ст. у Росії була проведена реформа освіти за такою ієрархією: дворічне церковно-приходське училище, повітове училище, гімназія, університет.

Гімназії відкрито було спершу у Новгороді-Сіверському, Києві, Харкові, Сімферополі, Полтаві, Чернігові, Херсоні, Єкатеринославі, Вінниці. Згодом вони з'являються у кожному місті.

З початку XIX ст. в Україні існували також три ліцеї, призначені дати освіту дітям з привілейованих сімей, і курс наук тут поєднував шкільні та вузівські дисципліни. Це були Кременецький, Рішельєвський (Одеса) та Ніжинський ліцеї.

У другій половині XIX ст. з'являються міські училища, розраховані на підготовку кадрів для повсякденних потреб (вчителі, бухгалтери тощо).

Навчання у Східній Україні велося російською мовою. У 1876 р. російський царат видав указ про повну заборону української мови в освіті й культурі.

Вища школа в Україні зароджується у цей період поступово й повільно. Важливим осередком духовної культури залишалася Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. ‑ академія), де за традицією вивчали богослов'я та інші класичні дисципліни, згодом почали викладати й медицину, математику, астрономію, географію, а також архітектуру й малярство.

У Західній Україні продовжував інтенсивну науково-освітянську діяльність Львівський університет (з 1661 р.), хоча тут простежувалося тяжіння до всього польського.

Важливим моментом національного підйому в Україні було заснування університету в Харкові, що виник наприкінці XVIII ст. за приватною ініціативою і на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий громадський та культурний діяч Василь Каразін, «архітектор» національного відродження.

Офіційне відкриття університету відбулося у 1805 р., а в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790‑1865). Важливою для національного культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікацій фундаментальних наукових праць з початку видавничої діяльності Харківського університету.

8 листопада 1833 р. вийшов указ про заснування університету Св. Володимира у Києві. Він складався тоді з філософського та юридичного факультетів; планувався й факультет медицини. Відкриття університету відбулося 15 липня 1834 р. Характерно, що одразу ж попечитель Київського навчального округу фон Брадке віддає розпорядження ректорові про встановлення таємного нагляду за викладанням в університеті.

У другій половині XIX ст. виникли нові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Потреба у спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури вивела на соціальну арену інтелігенцію, близьку до визвольних прагнень, чутливу до інтересів народних мас. Поступальним, хоча і складним, суперечливим, був розвиток науки в Україні, що, починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих навчальних закладах. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилися до прогресивних учених. Особливо тяжко відбивалась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак багато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і досягли великих результатів.

Значну роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, що виникли у 70‑90-х роках: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті та ін. Усі вони видавали свої періодичні журнали, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідала творчість Михайла Драгоманова (1841‑1895), видатного українського мислителя, історика, публіциста, етнографа, літературного критика.

Він виступив проти заборони царськими указами народної мови. Через переслідування Драгоманов змушений був емігрувати і видавав у Женеві український суспільно-політичний альманах «Громада» (1878‑1882). Він вважав себе «громадянином світу», космополітом, водночас стверджуючи право кожного народу на вільний розвиток своєї мови і культури, маючи на увазі, насамперед, рідний український народ.

Значні зрушення відбулися в історичній науці завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розширилась їх джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, посилився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотомного "Архива Юго-Западной России" ‑ капітального зібрання історичних документів і літературних пам'яток Правобережної і Західної України XIV‑XVIII ст. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863‑1892 pp. 15-томні "Акты Южной и Западной Руси". Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв щомісячний журнал "Киевская старина", заснований 1882 р. у Києві.

Історична наука характеризувалась різними напрямками і течіями. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робилися тенденційні висновки, оцінки.

Своєю плідною діяльністю виділявся Микола Костомаров. Йому належать праці "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руина", "Мазепа", "Павел Полуботок" та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання ‑ висвітлення історії широких народних мас як основного предмету історичної науки. Вагомим був творчий доробок О. М. Лазаревського (1834‑1902), присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII – XVIII ст. у працях "Малороссийские посполитые крестьяне", "Описание старой Малороссии", "Люди старой Малороссии" та ін. Він розробив значною мірою нові питання: формування на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків. Помітну роль відігравав B. C. Іконников (1841‑1923), автор фундаментального "Опыта русской историографии". Численні праці з історії, археології та етнографії України написав Володимир Антонович (1834‑1908). Серед них ‑ "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432‑1500‑1798", "Дослідження про козацтво за актами 1500‑1648", "Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії".

З революційно-демократичних позицій історію України висвітлювали І. Я. Франко, С. А. Подолинський, П. А. Грабовський та ін. Їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький (1837‑1911) ‑ "Очерк звуковой истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в." та ін.

Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства Олександр Потебня (1835‑1891). Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: "Из записок по русской грамматике", "Мысль и речь", "Заметки о малорусском наречии" та ін. Мова, за Потебнею, є процесом постійного тривалого творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не "застигає" як готовий результат).

О. Потебня рішуче засуджував горезвісний Емський указ про заборону української мови і ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував "інтелігентних" представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби "залучає" перші до культури та цивілізації. Потебня відстоював "право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток".

У галузі фольклористики й етнографії плідно працювали М. Ф. Сумцов, П. П. Чубинський, М. П. Драгоманов та ін.

Філософська думка 60‑70-х pp. в Україні найяскравіше репрезентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра отримала назву "філософії серця". Її автором був Памфіл Юркевич (1827‑1874).

Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж ‑ основа неповторності й унікальності людської особистості. Тому в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. "У серці людини, ‑ зазначає мислитель, ‑ лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не випливають з жодного поняття чи закону". Звичайно, розум, "голова" керує, планує, диригує, але серце ‑ породжує.

Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Ско­вороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича тощо, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі.