9.1.4. Вітчизняні класифікації економічних теорій та економічної думки

Наприкінці XIX — початку XX ст. у вітчизняній літературі з'явився ряд праць, автори яких (В.Ф. Левитський, Г.Ф. Симоненко, О.М.Миклашевський, К.Г. Воблий та ін.) по суті підвели своєрідні підсумки в тодішніх теоретико-методологічних диску­сіях. Важливо зазначити, що ці вчені належали до різних на­прямів економічної теорії. Так, В.Ф. Левитський тяжів до кла­сичної і неокласичної політекономії, Г.Ф. Симоненко вважав себе ревним прихильником староісторичної школи, О.М. Миклашев­ський — історико-етичного напряму, М.І. Туган-Барановський — до синтезу теорій цінності класики і маржиналізму, для поглядів К.Г. Воблого була характерна певна еклектика. Всі вони не при­йняли економічну теорію марксизму, постійно полемізували з її конвенційними засадами, рішуче відкидали революційний перехід від капіталізму до соціалізму. Одночасно всі вони виступали за втручання держави в економічне життя і шукали оптимальних меж поєднання саморегулювання та державного регулювання еко­номіки.

Важливе місце в працях українських вчених займали питан­ня класифікації економічних теорій та класифікації економіч­них наук. В.Ф. Левитський розкрив, що політична економія у тодішньому своєму стані становила неоднорідну за своїми зав­даннями і методами науку. На думку вченого, вона складалася із трьох категорій економічних знань: теоретичних, історичних і прикладних. Тому основним принципом здійснення класифікації економічних шкіл вчений вважав суворе розмежування начал теорії, політики та історії в складі економічних учень¹⁹.

В.Ф. Левитський піддав критиці погляди тодішніх представ­ників історичної школи за змішування ними різних завдань полі­тичної економії. Наслідком цього стали важливі непорозуміння в економічній науці. Вчений диференціював склад представників історичної школи, виділивши три основні групи. Прибічники пер­шої розглядали політичну економію як науку виключно історич­ну (В. Рошер, К. Кніс). Прихильники другої мали погляди на політекономію як на науку виключно прикладну (Г. Шмоллер, Ю. Каутц, Г. Кон). Нарешті, представники третьої групи помил­ково ототожнювали політичну економію з соціологією (Дж.К. Інгрем, В.Шеєль)²⁰. У подальшому групування представників істо­ричної школи дещо змінилось, особливо щодо В. Ропіера та К. Кніса, теоретико-методологічні погляди яких насправді тяжіли до кла­сичної політичної економії.

До певного часу поділ політичної економії на вчення про виробництво, розподіл, обмін і споживання цілком задовольняв представників економічної науки. Іншими словами, йшлося про вивчення економічних законів, що управляють цими сферами суспільного відтворення. Не було особливої потреби виділяти ту частину політекономії, в якій би спеціально розглядались заходи державної влади з забезпечення зростання ринкової економіки і народного добробуту. Вважалося, що це цілком залежить від при­родних економічних законів, які управляють народним господар­ством. Викладення цих законів і становило, по суті, зміст політич­ної економії. Але вже у ЗО—40 рр. XIX ст. багато німецьких еко­номістів (Л. фон Якоб, Ф. фон Соден, К.Г. Рау та ін.) поставили під сумнів таке розуміння об'єкта і предмета політичної економії. Вони показали, що у розвитку національної економіки не можна цілком покладатися лише на стихійну дію економічних законів і обмежувати зміст політичної економії лише їх вивченням.

Вплив державної влади на економічні відносини і досягнення загального добробуту також має велике значення для розвитку народного господарства. Він поширюється на всі питання кожно­го із чотирьох розділів політичної економії, виділених згідно з фазами суспільного виробництва. Щоб уникнути ототожнення двох різних учень — про природні економічні закони і про пози­тивне економічне законодавство та інші різні заходи для піднесення рівня народного добробуту, вчені виділили в особливу частину політичної економії матеріал, пов'язаний з впливом дер­жави на економіку. Тому до прийнятого французькими, англій­ськими та іншими вченими поділу політичної економії, згідно з тодішньою термінологією, за предметами змісту (виробництво, розподіл, обмін, споживання), німецькі економісти додали поділ її за характером принципів.

Для представників світової і національної економічної науки другої половини XIX ст., незалежно від їх прихильності до тих чи інших шкіл та напрямів, типовим став поділ політичної економії на дві частини: чисту (теоретичну) і прак­тичну (прикладну) або економічну політику²¹. Кожна з них зберігала попередній загальноприйнятий поділ за змістом, тобто вивчення фаз суспільного виробництва — власне виробництва, розподілу, обміну і споживання, але займалася вивченням еко­номічних законів по-різному. В основі виділення двох зазначе­них частин політекономії лежав поділ явищ та процесів еконо­мічного життя на дві сфери — сферу сущого і сферу належного.

Згідно з таким поділом, теоретичне пізнання обмежується лише описанням і поясненням явищ, а практичне має своєю ме­тою з'ясування впливу на пізнані явища у бажаному напрямі. Відповідно чиста або теоретична частина науки являла собою вчення про основні елементи та функції народного господарства, головним чином про ті об'єктивні (за тодішньою термінологією, природні) економічні закони, які управляють всіма цими явища­ми. Тут же з'ясовувалось, якою мірою дія таких законів забезпе­чує загальний добробут і соціальну справедливість. Прикладна або практична частина (економічна політика) містила викладен­ня вчення про заходи, яких повинен вживати уряд у тих випад­ках, коли дія одних лише природних законів народного господар­ства не забезпечить достатньою мірою загальний добробут.

Теоретичну політичну економію вчені, наприклад М.І. Туган-Барановський у своїй праці "Основи політичної економії", діли­ли, у свою чергу, також на дві частини: абстрактну і конкрет­ну. На їх думку, абстрактна політекономія встановлює загальні причинно-функціональні залежності народного господарства і ви­користовує дедуктивний метод. Цей підрозділ економічної науки, користуючись абстрактною теорією господарства, досліджує як існуючі типи явищ господарювання, так і, зокрема, історичний розвиток їх. Установлення напрямків економічного розвитку гос­подарства — одне з найважливіших завдань цього підрозділу на­уки. Конкретна політекономія ставить своєю метою описання, класифікацію і пояснення конкретних типів народногосподарських явищ і використовує індуктивний метод. Вона має справу з "ре­альним народним господарством", яке являє собою не лише сти­хійний комплекс одиничних приватних господарств: у ньому діє і регулююча сила органів суспільної влади — насамперед держави. Держава у більшій чи меншій мірі обмежує свободу дій одинич­них господарств, підпорядковуючи їх діяльність певному плану, що привноситься самою державою²². Об'єктом регулювання з боку держави і профспілок є насамперед відносини розподілу, які, на думку М.І. Тугана-Барановського, за своєю природою є соціальни­ми, а не ринково-господарськими.

Отже, видатний український вчений підпорядкував поділ полі­тичної економії на підрозділи всебічному розкриттю народногосподарських явищ і процесів з врахуванням взаємодії всіх суб'єктів економічного життя суспільства. Він розвивав багатофакторний еволюційний підхід до предмету і методу економічної теорії. Ха­рактерні його риси: народне господарство як об'єкт дослідження; розуміння господарства як системи взаємодії стихійних і свідо­мих начал; синтез дедуктивного та індуктивного методів дослі­дження; з'ясування напрямків історичного розвитку; вплив на нього держави, профспілок, кооперації.

Необхідно чітко розрізняти два аспекти піднятих питань. Пер­ший — відношення вчених до самого поділу політичної економії на дві частини, неоднозначність (а інколи і суперечливість) їх оцінок. Другий — відношення вчених до змісту кожної із виділе­них частин, яке обумовлювалось належністю вченого до того чи іншого конкретного напряму економічної думки.

Ставлення українських вчених до поділу політичної еко­номії на дві частини не було однозначним. Насамперед вони зазначали позитивні сторони цього поділу. Завдяки йому еконо­містам вдалося краще з'ясувати двоїстий характер начал, покла­дених в основу економічної науки, і відповідним чином субординувати їх. Згідно з канонами класичної політичної економії на перше місце вчені поставили ті начала, які мають природний, стихійний, незалежний від державної влади характер. Він обумов­лений законами, що управляють зовнішньою природою, з якою людина у всіх своїх економічних відносинах повинна постійно мати справу. На другому місці перебувають начала, які лежать в основі позитивного державного законодавства, спрямованого на поліпшен­ня існуючого економічного становища країни. Вони відносно са­мостійні, але значною мірою залежать також від перших начал, мають узгоджуватися з ними. В іншому випадку будь-яке пози­тивне законодавство ризикує бути недоцільним і замість користі може принести навіть шкоду. Достоїнством зазначеного вище поділу вчені вважали також створювану ним сприятливу мож­ливість для більш цілісного, повнішого з'ясування значення у народному господарстві, з одного боку, спільних усьому живому світові спонукань людської природи і, з другого боку, — вищих моральних мотивів людської діяльності.

Більшість вчених вважали поділ політичної економії на дві частини з виключно наукового погляду цілком правильним, але не зовсім зручним і корисним у педагогічному відношенні. По-перше, було неможливо уникнути повторень у прикладній частині матеріалу, вже викладеного в теоретичній частині. Адже важко довести необхідність вжиття тих чи інших заходів еконо­мічної політики без посилань на дію економічних законів, видо­змінити результати якої прагнуть за допомогою цих заходів. По-друге, створювалось вкрай хибне уявлення про значення еконо­мічних законів у народному господарстві. Адже всупереч абстрактним припущенням чистої частини політекономії насправді практично не існує такого народного господарства, яке б не підда­валось якомусь впливу державної влади. У свою чергу заходи дер­жави в галузі економіки, щоб бути ефективними, мають опира­тися на дію природних економічних законів. Оскільки вивчення в університетах першої і другої частин політекономії було розі­рвано в часі, то виникала небезпека створення у студентів спо­твореного уявлення про нібито можливість функціонування на­родного господарства поза системою економічних законів.

Під кутом зору існування специфічного співвідношення двох частин політичної економії вітчизняні вчені піддавали критиці погляди прихильників нової історичної школи. "Вчення про еко­номічну політику, яке становить, по суті, не більше, ніж при­кладну частину політекономії, — писав Г.Ф. Симоненко, — у працях представників нової історичної школи затіняють собою, якщо не цілком витісняють, першу теоретичну частину її, яка з'ясовує природу народного господарства і його закони"²³.

З часом при трактуванні змісту двох частин політичної еко­номії вчені (В.Ф. Левитський, М.І. Туган-Барановський, О.Д. Білімович та ін.) все більше переносили акцент із з'ясування співвідношення суті економічних законів і їх практичного вико­ристання на співвідношення теорії і реалізації в ході економічної політики класових та інших економічних інтересів. Поділ (роз­межування) двох частин політекономії все більше тлумачився як надійний засіб уникнути "зараження" економічної теорії політич­ними, класовими інтересами і таким чином позбутися тенденцій­ності в теоретичних поглядах. Звідси робився прогноз відносно подальшого розвитку економічної науки: все більше зближення різних шкіл і напрямів економічної науки в чистій (теоретичній) її частині при неминучості подальшого існування (і навіть мож­ливого посилення) розбіжностей в прикладній (практичній) части­ні або оцінках тенденцій розвитку сучасної економічної теорії щодо двох її складових — позитивної та нормативної теорії.

Визнання протилежності інтересів різних груп суспільства привело М.І. Тугана-Барановського до констатації зв'язку коле­ної економічної теорії з інтересами певних соціальних груп. У свою чергу це привело вченого до постановки гостро дискусійно­го в той час питання, чи не щезає у такому випадку будь-яка єдність у науці, якщо кожна суспільна група буде вимагати по­будови науки з погляду її інтересів? М.І. Туган-Барановський запропонував оригінальне вирішення цієї проблеми.

Критерії класифікації економічних систем

1. Необхідність строгого розмежування начал теорії, політики та історії в складі економічних учень.

"Для того, щоб орієнтуватися в масі економічних систем, — підкреслював В.Ф. Левитський, — ми повинні насамперед визначи­ти, яку категорію завдань економічного знання вирішує чи має на увазі вирішити кожна дана економічна система, тобто чи стосуєть­ся вона питань теорії, господарської політики, або історії господар­ства"²⁴.

2. Протилежність критеріїв щодо різних частин економічних учень.

"Більш розроблені економічні системи (наприклад, школи кла­сична, історична і соціалістична) складаються із двох паралельних систем, тобто однією частиною своїх учень стосуються господар­ської політики, а іншою — теорії, а тому при оцінці економічних систем у цих двох різних відношеннях потрібно застосовувати ра­дикально протилежні критерії"²⁵.

3. Історичність предмета кожної з економічних систем.

"Кожна система теоретичних поглядів має своїм предметом по­яснення явищ певної історичної формації господарського життя. Більшість економічних систем розраховані на пояснення господар­ського побуту сучасних нам культурних народів, але існують систе­ми теоретичних поглядів, які мають своїм предметом пояснення явищ господарського стану народів минулого часу"²⁶.

4. Особливості методів наукового дослідження.

"Системи економічних теорій різних шкіл, що належать до одних і тих же історичних епох, серії господарських явищ та завдань — теоретичного пояснення явищ — показують докорінні відмінності ...Основа їх коріниться в особливостях методу та прийомів науково­го дослідження"²⁷.

На його думку, загальна теоретична наука — політична еко­номія — можлива лише на основі єдиної реальної сили, що об'єднує людей, — загальнолюдської моральності. Вона має лежати в основі всіх складових частин науки. Основний принцип цієї моральності — рівноцінність кожної людської особистості. М.І. Туган-Барановський стверджував: "Будь-яка людська особа є верховна мета в собі, чому всі люди рівні як носії святині людської особистості. Це і визначає верховний практичний інтерес, з погляду якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не роб­ітника, капіталіста чи землевласника, а людини взагалі, незалежно від належності її до того чи іншого класу"²⁸. У теорії вартості цей підхід набув свого вираження у спробі синтезу теорії трудо­вої вартості та теорії граничної корисності, у теорії розподілу — поєднання ідей теорії граничної продуктивності та соціальної теорії розподілу.

Врахування морального, етичного начала — характерна риса української економічної думки ще з часів Київської Русі. її виокрем­лювали багато вітчизняних і зарубіжних істориків. Вона знахо­дить свій прояв в економічних поглядах і теоріях по-різному.

Українські економісти, зокрема В.Ф. Левитський, здійснюва­ли спроби класифікації економічних теорій та шкіл (за тогочас­ною термінологією, економічних систем), застосовуючи, по суті, комплекс специфічних критеріїв класифікації.

Проте використовуючи зазначені вище критерії, В.Ф. Левит­ський та інші вчені одні й ті ж школи часто відносили до цілком різних груп у господарській політиці та економічній теорії.

Українські вчені (В.Ф. Левитський, М.М. Соболєв, К.Г. Воблий та ін.) запропонували приблизно однакові класифікації еко­номічної науки. Так, В.Ф. Левитський виділив серед наукових дисциплін політичну економію і статистику, вважаючи, що коле­на з них, зі свого погляду, досліджує фактично наявні явища на­родного господарства сучасного історичного періоду. При цьому теоретична політекономія вивчає економічні явища у загаль­них рисах з боку їх типових форм, а статистика — з боку їх індивідуальних особливостей, які залежать від умов місця та часу. Прикладна політична економія, або економічна політика, та­кож досліджує фактичні господарські відносини, але у зв'язку з тими змінами у народному господарстві, які бажані з погляду досягнення загального добробуту. Поряд з діяльністю людей мо­гутнім органом перетворень є держава. Дослідження сучасного державного, земського і міського господарств здійснює також наука про фінанси, яка в одних своїх частинах є теоретичною, а в інших — прикладною дисципліною²⁹.

Окремими науковими дисциплінами в класифікації В. Левит-ського є історія народного господарства та історія економіч­них учень. Для їх виділення з інших економічних наук учений застосував подвійний критерій: вивчення дослідниками не сучас­ного, а минулого господарського життя народів у тих формах, в яких воно виразилось в різні історичні епохи, та специфіку цього вивчення³⁰.

Класифікація економічних наук, запропонована М.М. Соболевим, дещо відрізнялась від інших. Відповідно до різних завдань, що ви­рішуються економічною наукою, вчений поділив її на три частини:

1. конкретна економічна наука, яка вивчає історію господар­ського побуту різних народів і описує їх економічне становище (економічна історія і статистика як вивчення конкретних явищ);

2. теорія соціальної економіки, яка досліджує типи господар­ських явищ і закони їх причинного зв'язку (теоретична наука);

3. економічна політика, яка вивчає заходи, що найкраще спри­яють досягненню господарської діяльності, тобто головним чи­ном розвитку народного добробуту (практична наука)³¹.

Зазначимо, що у цьому випадку термін "теорія соціальної еко­номії" був еквівалентним поняттю "теоретична політична еконо­мія". Поряд із загальноприйнятим у вітчизняній та зарубіжній літературі поділом політичної економії на теоретичну і приклад­ну М.М. Соболєв додав до складу економічної науки ще й конк­ретну економічну науку. Проте в жодній зі складових не згадується історія економічних учень. І це незважаючи на те, що у другій половині XIX ст. завершилося її становлення як самостійної економічної науки і в університетах (наприклад, Харківському) вона вивчалась як самостійна навчальна дисципліна. У структурі теорії соціальної економіки М.М. Соболєв виділив загальну частину, в якій розкривались загальні економічні поняття та методологія економічної науки, і чотири частини відповідно до розділів суспільного відтворення (вчення про виробництво, обмін, розподіл і споживання).

В А.Сміта прикладні частини економічної науки поставлені у безпосередню залежність від законів її чистої частини. Розкрива­ючи цю залежність, вітчизняні економісти зверталися до архітек­тоніки, за їх висловом, безсмертного трактату А. Сміта "До­слідження про природу і причини багатства народів". При викла­денні законів фінансового господарства і вчення про управління слушно зверталась увага на те, що А. Сміт не тільки постійно пе­ревіряє їх законами політичної економії, але навіть безпосередньо обґрунтовує прикладні частини науки цими законами. Внаслідок такого підходу смітівське вчення про державні доходи і витрати представляє разом із загальною частиною економічної теорії гармо­нічне ціле, яке містить ряд наукових положень. У п'ятій книзі сво­го дослідження А. Сміт використовував для роз'яснення свого вчен­ня лише те, що було вже розвинуто ним у перших чотирьох книгах. Розуміння такого органічного зв'язку політичної економії з іншими науками було характерне і для відомих українських економістів. Цікавий варіант визначення місця науки, яка займається державною діяльністю, запропонував професор Харківського уні­верситету М.М. Алексєєнко. Він розглядав державне господарство як лише одну із форм народного господарства. Тому наука про дер­жавне господарство має перебувати у тісному зв'язку із загальною наукою про народне господарство, тобто політичною економією, використовувати її основні положення і принципи. Розгляд науки про державну діяльність з погляду пропозиції і попиту приводить до поділу її відповідно на управлінську і фінансову діяльність. До кола питань першої належить процес виробництва державою різно­манітних благ і задоволення потреб всього суспільства та окремих його членів. Друга ж розглядає питання оплати благ, які надає дер­жава (податки, мито, державний борг тощо). У податку, на думку М. Алексєєнка, відчувається тісний зв'язок економічних і політич­них явищ. З одного боку, податок — один із елементів розподілу, складова ціни. З другого боку, встановлення, розподіл, вилучення і використання податку — одна із функцій держави.