3. Фройд — автор класичного психоаналізу

Як писав К.-Г. Юнг, „у створенні наукових теорій і понять багато особистого і випадкового”. За психоаналі­тичною методологією, німецько-американський неофройдист Еріх Фромм (1900—1980) у книзі „Місія Зігмунда Фройда” аналіз його особистості і впливу джере­ла психоаналізу шукав в особистості його автора. Чимало в цьому сенсі розкриває і психобіографія Фройда.

Дитяча травма і проекції дитячих фантазій 3. Фройда

Зігмунд Фройд (1856—1939) народився в м. Фрейберзі в Австро-Угорщині в сім'ї небагатого єврея-торговця. Батько викликав у сина суперечливе ставлення до себе. Його бізнес був невдалим, сім'ї часто загрожу­вали злидні. Саме через батька Фройд переживав свої головні фобії (страхи) — голоду, бідності, приниження. Одну з дитячих травм, що вплинула на самоутверджен­ня Фройда, завдав прикрий випадок. Невідомий перехо­жий на вулиці грубо принизив його батька як єврея. Спокійна реакція на образу викликала в душі дванадця­тилітнього Зігмунда глибинну відразу до слабкодухості батька і свого походження. За його зізнанням, саме ця історія закріпила в уяві сцену з давньої історії, в якій батько великого семітського антагоніста Римської дер­жави Ганнібала змусив сина на сімейному олтарі пок­лястися помститися римлянам. Образ Ганнібала посів центральне місце у дитячих фантазіях Фройда. Захоп­лення великими вождями і політиками, а також іденти­фікація себе з Ганнібалом тривали роками: Ганнібал мріяв про завоювання Риму, а Фройд — про інтелектуальне завоювання світу. Отже, образ Ганнібала визна­чив честолюбні наміри Фройда стати новим „культур­ним героєм” (Л. Тріллінг).

Фромм аналізував також самоідентифікацію Фрой­да з пророком, засновником єврейської релігії Мойсеєм, фігура якого викликала емоційний спалах у Фройдових фантазіях. Згодом у листах Фройд, жартуючи, називав себе Мойсеєм, маючи на увазі свою роль у психіатрії. Одну з останніх праць він присвятив проблемі Мойсея, що може бути прочитана як проблема самого Фройда. Сором за батька, що не міг відстояти свою національну гідність, породив несвідому зневагу до своєї нації зага­лом. Про це свідчить праця „Мойсей і монотеїзм”, у якій він подав Мойсея не євреєм, а сином єгипетського аристократа. Фромм зауважував, що Фройд, деконструюючи головний міф свого народу, позбавляючи євреїв ге­роя і оригінальної монотеїстичної ідеї, несвідомо вия­вив у такий спосіб і власну сутність, свої комплекси і фантазії, ніби стверджував і про себе: „Так само, як Мойсей не був народжений скромними євреями, і я — не єврей, а людина королівської крові”. Подібна фанта­зія у фройдівському психоаналізі має назву „сімейний роман” — тип фантазування невротичного суб'єкта, який вигадує собі іншу сім'ю, уявляючи свого батька знаменитим чоловіком, з яким мати мала таємний зв'язок, і себе, на противагу братам і сестрам, — сином батька іншого народу. Такі фантазії, як вважав Фройд, виникають у зв'язку з едіповою ситуацією, під впливом едіпового комплексу. Аналізуючи інфантильні фантазії сновидінь, він писав: „Те, що батьки постають у сновид­ді як імператорське або королівське подружжя, попер­вах приголомшує. Але цьому знайдені паралелі в каз­ках. Хіба вам невдогад, що початок багатьох казок: „Жили собі король і королева”, — має означати не що інше, як „Жили собі батько-мати”. В родинному колі ми жартівливо називаємо дітей принцами і принцесами, а найстаршого сина — кронпринцом. Самого короля на­зивають батьком народу”. Саме таким кронпринцом завжди почувався Фройд у власних дитячих фантазіях, у колі своєї сім’ї, у ставленні до матері, батька, брата і сестер. Єдине — що батько не був „королем”, відчужен­ня від якого формувало так званий едіпів „національ­ний” комплекс.

У зрілому віці, коли виникло бажання психоаналі­тичну теорію перетворити на психоаналітичну світову практику (психоаналітичний рух), Фройд, уподібню­ючись до аристократичного Мойсея, мислив себе вож­дем інтелектуальної всесвітньої революції. Отже, го­ловну фройдівську фобію — бідності, а також успіхи на шляху самоутвердження можна, вдаючись до його теорії, пояснювати сімейною ситуацією. Крах бізнесо­вої діяльності батька штовхав Фройда на пошуки на­дійності та опори в інтелектуальному пізнанні як єди­ного способу успішної реалізації таємного бажання — подолання почуття неповноцінності, психічних травм та комплексів.

Центральною фігурою сім'ї для Фройда стала мати, яка дуже його любила, її ніжне, горде почуття піднесло його, дало силу та впевненість на майбутнє. Згодом Фройд дійшов висновку, що син, який був беззапереч­ним улюбленцем матері, на все життя отримує відчуття перемоги, упевненості в успіху, і цей божественний ко­ролівський статус в очах матері вестиме вже дорослого чоловіка до реальних досягнень. Відповідно, недолюбленість матір’ю закладає в дитині основи неврозу, не­впевненості та життєвої слабкості. Про материнську любов як могутню підтримку розвитку таланту і обдаро­ваності Фройда, про культ матері у його житті писали Е. Фромм, Е. Джонс, а згодом цю тему активно обговорювали у феміністичній критиці.

Отже, глибинна прихильність сина до матері, її лю­бов до сина є вихідними пунктами аналізу особистості Фройда і його фундаментального відкриття — едіпового комплексу. Очевидно також, що Фройд, піддавши сум­ніву різні види любові, а любов між чоловіком і жінкою звівши до сексуального задоволення або незадоволення, вірив лише в єдину любов — любов матері й сина. Це стало приводом для таких психоаналітичних висновків: „Стосунки матері й сина — найчистіший приклад не­змінної любові, не скаламученої жодними егоїстичними міркуваннями”; „Тільки взаємини з сином дають мате­рі необмежене задоволення; це взагалі найдовершеніші, справді найвільніші від амбівалентності людські взає­мини”. Осанна материнській любові й стала внутріш­нім контраргументом Фройда його психосексуальній теорії. Недаремно критики фройдизму (Е. Фромм, Ю. Крістева та ін.) піддавали сумніву загальнолюдську потребу в сексуальному задоволенні, замінюючи її за­гальнолюдською потребою в любові.

3. Фройд як „культурний герой”

У структурі особистості Фройда крізь її явний смисл, що можна означити як реалістичність, раціона­лізм, прагматичність і т. д., проступає прихований смисл, що дає підстави вважати його пригніченим ро­мантиком. Без цієї романтичності душі він би ніколи не став автором психоаналізу. Вона то скупо, то яскраво репрезентується його біографією і творчістю. Надзви­чайно талановитий, у 26-літньому віці після закінчення медичного факультету Віденського університету Фройд став доктором медицини, проте не медицина, а філосо­фія, політика, історія, культура постійно цікавили йо­го. Під час психоаналітичної практики він не раз шко­дував, що не міг залишити медицину заради досліджень у галузі людинознавства та гуманітарних наук. Знаючи свою потаємну душу, недооцінював власний інтелекту­альний дар, вважав себе не вченим і мислителем, а „темпераментним конкістадором”, допитливим, муж­нім і наполегливим любителем пригод. Романтичний порив душі зробив Фройда бунтарем у медичній психі­атрії і репрезентував його як істинно велику людину XX ст. з глибинним трагізмом митця в її таланті і незви­чайною долею його могутнього витвору.

Завдяки романтичному пориву Фройд мав особливо пластичний інтелект, унікальну здатність інтелектуально „споживати”, трансформувати ідеї, що виникали в культурному середовищі його часу. Відомо, що ідеї пси­хоаналізу були поширені на початку XX ст., а колеги Фройда дуже часто висловлювали гіпотези, які згодом знайшли своє місце в психоаналітичній теорії. Зокрема, поштовхом до кристалізації теорії психоаналізу було стажування Фройда в Парижі у знаменитого французь­кого психіатра Ж. Шарко, який лікував гіпнозом істе­рію, вважаючи головним джерелом багатьох симптомів нервовохворих деформації статевого життя. Гіпноз як „катарсисний” метод проникнення у глибини психіч­них травм Фройд замінив методом вільних асоціацій, що мав на меті відновити травматичні ситуації і вивести їх на поверхню свідомості без гіпнотичного втручання. Аналізуючи неусвідомлені психічні процеси, Фройд з 1896 по 1902 рік розробив положення психоаналізу на основі методу вільних асоціацій, тлумачення снів та ху­дожніх текстів, які виявляють несвідоме крізь свідому формальну структуру. Вперше термін „психоаналіз” з'явився у 1896 р., а через чотири роки була написана фундаментальна праця з психоаналізу — „Тлумачення сновидінь”.

На основі модерного погляду на психіку людини, яку осмислювали через розщеплення на свідоме та не­свідоме, Фройд започаткував психоаналітичну терапію, зорієнтовану на пізнання неусвідомленого, тобто на зці­лення пацієнтів інтелектуальним шляхом. Згодом його схильність до гуманітарних наук виявилась у поширенні психоаналізу на сфери загальнолюдської культури, тлумачення художньої творчості, релігії та філософії. Психоаналіз радикально змінив уявлення про людину та її внутрішній світ. Після визнання несвідомого вже не можна було трактувати буттєву ситуацію людини (філософію суб'єкта) як ситуацію свідомості. Зініційована Фройдом психоаналітична реформа стала потуж­ним рушієм соціальних та культурних змін світу на ме­жі століть, претендуючи на роль тотального світогляду в епоху модернізму. Так здійснилася життєва мрія Фройда — він став у своєму часі новим „культурним ге­роєм”. Однак його власне життя, сповнене визнання, успіху і світової слави, набувало вражаючого трагізму: померла кохана донька, улюблений внук, а сам він за­хворів на рак щелепи. Йому було зроблено 33 операції, що продовжили життя на 16 років. Головна фобія (голо­ду) постала перед ним наприкінці життя, оскільки че­рез хворобу він не міг їсти. Тому, прочитавши напере­додні своєї смерті книгу Бальзака „Шагренева шкіра”, він сказав своєму лікарю: „Ця книга якраз про мене. У ній ідеться про голодну смерть”. Фройд відмовився від наркотиків, надаючи перевагу мисленню у фізичних стражданнях перед відсутністю всякого мислення. Виз­навши реальність смерті, прийняв її, попросивши в лі­каря смертельну дозу наркотику. Він помер 23 вересня 1939 року. Учень і послідовник Фройда, відомий психоаналітик, який зробив вагомий внесок у становлення психоаналізу в США та Англії, Е. Джонс (1879—1958), очевидно, мав повне право сказати про Фройда: „Він по­мер, як і жив, реалістом”.

Психоаналіз і літературознавство: Посібник. –

К.: ”Академвидав”, 2003. – с.14 -25.

З листування 3. ФРОЙДА І К. ЮНГА

Листування Зиґмунда Фройда (1856—1939) та Карла Юнга (1875—1961) охоплює короткий період їхнього життя. Воно почалося в квітні 1906 р., коли Юнг послав одну зі своїх перших робіт з асоціативного експерименту, й закінчилося наприкінці 1913 р. розривом між основоположником психоаналізу й його „наслідним принцом”. За 7 років кореспонденти обмінялися близько 400 листами; збереглися 164 листи Фройда й 196 — Юнга. У 1974 р. листування було опубліковано одночасно німецькою та англійською мовами; згода на публікацію була дана спадкоємцями обох сторін.

Роки листування були винятково продуктивними для психоаналізу. У Фройда й майже одночасно в Юнга з'являються десятки учнів та послідовників, у столицях Європи створюються психоаналітичні товариства, один за одним починають видаватися спеціальні журнали. Після знаменитої подорожі Фройда восени 1909 р. в Америку психоаналіз стає явищем світового значення. Фройд і Юнг були в епіцентрі цих подій. У ході листування, у цьому безкінечному обговоренні пацієнтів, колег, міфологічних сюжетів й власних сновидінь, теоретичних конструкцій й організаційних пропозицій з'являються й відкриваються багато ідей, які стали згодом класичними істинами психоаналізу. Але значення цього листування не вичерпується історико-науковим інтересом до подій і діючих осіб раннього психоаналізу. Неоціненне значення листів Фройда й Юнга як людських документів, які вражають своєю щирістю й драматизмом.

Ті труднощі, які виникли у стосунках класиків психоаналізу, знайомі не тільки професіоналам-аналітикам. У вирішенні подібних загальнолюдських проблем немає й не може бути зразків для наслідування, єдиних критеріїв для оцінки. Безглуздо говорити про те, хто був правий і хто помилявся: великий учитель, якому для досконалості не вистачало, мабуть, лише байдужності до своєї величі; чи блискучий учень, який був занадто нетерплячим спадкоємцем; чи їхній метод, який дозволяв обом розуміти ситуацію, але не допоміг її змінити? Або ж до фатального розриву вели сили, закладені в самій людській природі, які лише яскравіше проявилися на цих духовних вершинах?

Більш прості істини, котрі так і не прийняли по відношенню один до одного Фройд і Юнг, були добре помітні близьким до них людям. Раніше за всіх відчула загрозу Емма Юнг, яка потай від чоловіка писала Фройду 6 листопада 1911 р.: „Не думайте про Карла з батьківським почуттям: „він виросте, і я повинен буду піти”, думайте про нього як про людину, яка, як і Ви, повинна виконати свою власну волю”. Наша співвітчизниця, психоаналітик Сабіна Шпільрейн, людина дивовижної долі, одна з небагатьох, яка зуміла після розриву зберегти відносно обох взаємну повагу, згодом, 27—28 січня 1918 р., писала Юнгу: „Ви повинні мати сміливість визнати усю велич Фройда, навіть якщо Ви не погоджуєтесь із ним у якихось окремих пунктах, навіть якщо Ви по ходу справи віддали Фройду багато чого зі своїх власних досягнень. Тільки тоді Ви будете цілком вільні, і тільки тоді Ви зумієте стати більш великим. Ви здивуєтеся тому, наскільки в цьому процесі виграє Ваша особистість й наскільки збільшиться об’єктивність Вашої нової теорії”.

Нижче публікуються фрагменти з листів Фройда і Юнга й примітки до них за англійським виданням в перекладі, зі вступом і коментарями А. М. Еткінда.

1. Юнг — Фройду, 23 жовтня 1906

Шановний професоре Фройде,

Цією ж поштою я наважуюсь відправити Вам копію моєї статті, що стосується досліджень в галузі психоаналізу. Я думаю, Ви не вважаєте мою позицію в питанні про сексуальність надто поміркованою. Відповідно можна собі уявити, як накинуться на неї критики.

Як Ви вже помітили, деякі з моїх сумнівів з приводу Ваших далекоглядних ідей пояснюються, можливо, відсутністю у мене необхідного досвіду. Але чи не погодитеся Ви із тим, що ряд межових феноменів можуть бути більш правильно розглянуті за допомогою іншого, поряд із сексом, базового потягу — голоду, наприклад, їжа, ссання (в основному голод), поцілунок (в основному сексуальність)? Якщо два комплекси існують одночасно, вони можуть психологічно сполучатися, так, що в проявах одного з них обов’язково буде присутній аспект іншого. Можливо, Ви це і маєте на увазі. У такому випадку я просто не зрозумів Вас і цілком погоджуюсь із Вашою думкою...