§ 58. Слово як одиниця мови

Слово є основною функціонально-структурною одиницею мови. До значущих одиниць мови належить і морфема, але морфема не існує поза словом. Слово, структуроване з мор- фем, характеризується самостійністю та постійною відтво- рюваністю у мовленні.

Слово дає найменування предметам і явищам об’єктив- ного світу. Його матеріальну оболонку становить комплекс звуків або один звук. Так, у реченні Мов ластівка в очере- тах, стрілою думка промайнула, і враз же зникла, по- тонула (М. Драй-Хмара) два слова виражені одним зву- ком — прийменник в та сполучник і, а решта — комплекса- ми звуків (два, три і більше).

Кожне із дванадцяти слів поданого речення у свідомості того, хто сприймає це речення, відображається як звуковий образ.

Називна функція слова, або номінативна (від лат. потіпа- tio — назва), є визначальною для нього.

Отже, слово — це основна функціонально-структур- на і семантична одиниця мови, що становить звук або ком- плекс звуків і, характеризуючись самостійністю та від- творюваністю, є будівельним матеріалом для словосполучення і речення.

117

§ 59. Значення слова і поняття

Найістотнішу частину лексики становлять слова, яким властива номінативна функція. Це такі мовні одиниці, які співвідносяться з якимось елементом об’єктивної дійсності: зозуля — співвідноситься із істотою (птахом), верба — з рослиною, лопата — з предметом, голубий — з ознакою (кольором якогось предмета), писати — з дією, чотири (кни- ги) — з кількісним виявом предметів.

Відображення у слові будь-якого явища дійсності (пред- мета, якості, дії, стану) є його внутрішнім змістом, значенням, або семантикою (від грец. semantikos — той, що позначає).

Як правило, значення слова у цілому однаково усвідом- люється колективом людей, які розмовляють однією мовою, пов’язані між собою культурою, традиціями, історією.

Зв’язок між словом і денотатом (від лат. denotatum — те, що позначається) не фізичний: усе відображуване в слові існує незалежно від нього. Значення слова — це зв’язок, що історично склався у певному суспільстві, між звучанням слова і тим відображенням предмета або явища, яке з’явилося і закріпилося у свідомості людини.

Важливою особливістю слова як значеннєвої одиниці мови є те, що воно називає не заново кожний окремий предмет, а узагальнює.

Людська пам’ять не може охопити своєю назвою кожно- го окремого предмета. Отже, слово співвідноситься з цілим класом предметів, явищ тощо, які характеризуються наяв- ністю спільних ознак. На основі узагальнення ознак чи од- норідних предметів у свідомості людини створюється по- няття, і як категорія мислення матеріалізується у слові.

Узагальнююча природа значення слова полягає в тому, що в ньому відбивається не увесь предмет з усіма його оз- наками, властивостями, а якась одна ознака, яка впала в око під час називання. Так, слово дичка позначає плодове дере- во (яблуню, грушу). Основою назви послужила одна озна- ка — «некультивованість: дерево, яке не садили і не догля- дали, самосійне». Ця ознака рослини закріпилася суспільною практикою за звуковим комплексом [ди^хчка\, який став знаком рослини — груші, яблуні та інших плодових дерев.

Значення, яке відображає співвідношення звукового ком- плексу до денотата, названо лексичним.

Слова, які співвідносяться з денотатом чи класом їх через поняття, належать до повнозначних, або самостійних. Цим словам властиве лексичне і граматичне значення.

118

Граматичне значення визначає віднесеність слова до пев- ної частини мови і можливості й особливості слова поєдну- ватися з іншими словами.

Граматичні значення слова вивчаються у граматиці.

Лексичне значення слова є індивідуальним, основним, а граматичне — загальним, супровідним, властивим і іншим словам певного класу слів (частини мови).

Слова, що мають лексичне і граматичне значення, вико- нують функції членів речення: підмета, присудка, додатка, означення, прикладки або обставини.

До лексичного складу мови входять і такі слова, які нази- ваються неповнозначними, або службовими. Вони позбав- лені можливості самостійно виражати лексичне значення і не виступають членами речення, а використовуються як засоби зв’язку самостійних слів (прийменники), частин ускладненого речення (сполучники між однорідними члена- ми) чи складного речення (сполучники сурядності і підряд- ності) або надають додаткових відтінків словам, словоспо- лученню і реченню чи виступають словотворчим чи фор- мотворчим засобом (частки).

У словниковому складі мови наявні також слова, які не належать ні до самостійних, ні до службових, оскільки вони не мають номінативної функції, а лише виражають почуття, експресивну оцінку тощо (ой, ох, цить, ура — вигуки).