§ 3. Походження і розвиток української мови

Історія кожної мови якнайтісніше пов’язана з історією її носія. Слов’янські мови походять з одного джерела — пра- слов’янської (спільнослов’янської) мови, від якої й успадку- вали спільні або подібні тенденції розвитку.

Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов’янська мовна єдність, сягає бронзового віку — III тис. до н. є. На думку вчених¹, праслов’янська єдність розпалася приблизно в IV—VI ст. н. е., а десь із VII ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’ян- ської, південнослов’янської та східнослов’янської.

––––––––––––

¹Німчук В. В. Походження і розвиток мови української народності // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. — К.: Наук, думка, 1990.

4

Близько VIII—IX ст. на сході Славії оформляється мова східних слов’ян — давньосхіднослов’янська (прадавньо- руська).

У IX—XIII ст. східні слов’яни мали могутню давньорусь- ку державу — Київську Русь. Ця ранньофеодальна держава протягом IX—X ст. об’єднала всі східнослов’янські племе- на (полян, деревлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ін.), що зумовило руйнування родоплемінної мовної єдності і початок формування спільної мови східних слов’ян, яка діста- ла назву давньоруської мови.

У складі давньоруської мови IX—XIII ст. виділялися кілька діалектних масивів, межі між якими не були виразними і мінялися протягом історії давньоруської народності.

Українська мова розвинулася з південного давньоруського діалектного масиву. Із специфічних фонетичних явищ у півден- норуських говорах виділяють такі: збіг фонеми ě (*) з і в усіх позиціях (лЪсъ — ліс — лісок — лісу — ліском); збіг давніх ы та и в середній звук и {риба — від д. р. рыба, носити — від д. р. носити); подовження споконвічних о, є після занепаду ъ, ь, дифтонгізація та поступовий перехід у монофтонг і (віл — від д. р. воль, піч — від д. р. печь) та ін.

Чимало діалектних відмінностей спостерігалося в морфо- логії іменних частин мови: розрізнення флексій іменників -o(jo)- основ та й-основ у давальному відмінку (столу, отьцю і синові), чергування г, к, х із з, ц, с у давальному й місцевому відмінках іменників жіночого роду основ на -а (руці, нозі та ін.); у морфології давньоруського дієслова: наявність дієслівних форм без кінцевого -т- (напише, несе, зна); поширеність закінчення дієслів першої особи множи- ни теперішнього й минулого часів -мо на місці давнього -мь (піємо) та ін.

У давньоруському синтаксисі також виявлено окремі півден- норуські особливості: вживання зворотів з пасивними дієприк- метниками на -но, -то без узгодження його з іменником; частіше, ніж у інших діалектних масивах, уживання сполуч- ників, сполучних слів і часток а, та, чи (чили, ци), бо, яко, коли; вживання прийменника до у конструкціях на позна- чення адресата дії або об’єкта її спрямування тощо.

У зв’язку з монголо-татарською навалою у другій поло- вині XIII ст. і розпадом Київської Русі розвинулися говір- кові територіальні відмінності. Оскільки процеси мовного об’єднання у цей період загальмувалися, з’явилися перед- умови для поділу східних слов’ян на три народності (україн- ську, російську й білоруську) та формування мов цих на- родностей. Мовні особливості південнодавньоруського пле-

5

мінного, а надалі територіального діалекту XI—XIII ст., а та- кож періоду формування української народності (IV — поч. XVII ст.) перетворилися у відмінні риси мови української народності, а згодом й української нації.

Дещо відмінну періодизацію історії української мови на основі даних про фонологічні зміни пропонує О. Ю. Карпенко (Українська гіпотеза)(Мовознавство. — 1993. — № 5. — С. З—8). Він виділяє такі періоди: 1. Кінець II тис. до н. є. — II ст. н. є. — праслов’янська мова. 2. II ст. н. є. — IV ст. — спільна мова східних і південних слов’ян. 3. IV — X ст. — спільносхіднослов’янська мова. 4. IV — VII ст. — антська мова; VIII — X ст. — давньоруська. 5. XI—XIV ст. — давньо- українська мова. 6. XV — XVIII ст. — староукраїнська мова. 7. XIX — XX ст. — нова українська мова.

Гіпотеза про походження східнослов’янських мов із однієї давньої мови — спільноруської прамови належить О. О. Шах- матову. Вона була підтримана багатьма ученими. Походжен- ня української мови в радянському мовознавстві висвітлюва- лося за схемою: індоєвропейська спільність (мовної роди- ни) — праслов’янська спільність (слов’янської групи мов) — східнослов’янська (спільноруська мова) — українська мова. Проте прихильники теорії самостійного розвитку української мови І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов та ін.) піддавали гострій критиці теорію О. Шахматова про спільноруську прамову. Так, поси- лаючись на праці М. Грушевського, який вважав, що слов’яни, виділившись з індоєвропейської спільноти, займали терито- рію від Карпат до Валдайської височини, Подніпров’я та між Віслою й Німаном, тобто на землях пізнішої України, І. Огієн- ко робить висновок, що вже на своїй прабатьківщині спільно- слов’янська мова розпадалася на окремі говори, які в процесі свого розвитку виросли в окремі слов’янські мови. На думку вченого, на Сході слов’янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної руської мови¹.

Дослідження О. Потебні, П. Житецького, М. Максимовича науково обґрунтували самостійність, автохтонність розвит- ку української мови. У наш час цілісність, старожитність української мови від самого світанку розвитку східносло- в’янських мов обстоюють Г. Півторак, В. Русанівський та інші українські дослідники. Г. Півторак² вважає, що процес

¹ Огієнко І. [Митрополит Іларіон]. Історія української літературної мо- ви. — К., 1995. — С 52—69.

² Півторак Г. Коли ж виникла українська мова? // Історія української мови: Хрестоматія. — К., 1996. — С 270—279; Його ж: Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993.

6

становлення східнослов’янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною пра- батьківщини слов’ян. Увібравши в себе значну частину праслов’янської мовної спадщини, протоукраїнські діалекти протягом VI—IX ст. розвивалися, виявляючи чимало спе- цифічних українських або українсько-білоруських діалект- них рис і менше — російських особливостей. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі. Рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову самостійною, згідно з тео- рією Г. Півторака, є XI—XII ст., коли остаточно оформляє- ться своєрідність фонетичної системи української мови.

Відомі й інші погляди на проблему походження української мови. За теорією Ю. Шевельова¹, у розвитку української мови виділяються чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VII—XI ст.), 2) староукра- їнська (XI—XIV ст.), 3) середньоукраїнська (кінця XIV — початку XVIII ст.) і 4) нова українська мова.

Різне бачення загальної картини формування східно- слов’янських мов свідчить про творчий пошук істини, особ- ливо важливий для національно-мовної свідомості українців, чия мова в історичному минулому не раз зазнавала утисків і заборон, насильницької асиміляції в інтересах тих держав, до складу яких входила Україна.