§ 4. Сучасна українська літературна мова

Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими її формами є територіальні та соціальні діалекти.

Літературна мова — це відшліфована мова, яка характери- зується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.

Функціональне призначення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяль- ності суспільства. Вона є мовою державного функціонуван- ня в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачен- ня, преси, художньої літератури, засобом вираження націо- нальної культури, національної самосвідомості українців.

Основна ознака літературної мови та, що вона є унормова- ною формою загальнонародної мови.

¹ Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? — К., 1994.

7

Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає загальнонаціональне в ній, що й відрізняє літературну мову від територіально обмежених діалектів як форм побутового мовлення, та соціальних діалектів, обмежених невеликими соціальними колективами людей.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня літе- ратура. Зачинателем нової української літературної мови називають І. П. Котляревського, який увів до літерату- ри багату, колоритну, мелодійну, співучу народну розмовну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Григорович Шевченко, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.

Заслуга Т. Г. Шевченка полягала в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літератур- ної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

Подальший розвиток української літературної мови не- розривно пов’язаний із творчістю І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себе духовні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тим самим, з одного боку, сприяє закріпленню багатовікової сус- пільної мовної практики українського народу, а з іншого — збагачує її виразовими засобами, шліфує літературні норми.

§ 5. Мовна норма та її соціальне значення

Норма (літературна норма) — прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматич- ної форми, побудови словосполучення, речення (фрази) тощо.

Літературні норми вимови звуків і звукосполучень (орфо- епічні), слововживання (лексичні), запису звуків на письмі (графічні), написання слів та їх частин (орфографічні), вжи- вання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень (граматичні), постановки розділових знаків (пункту- аційні), відбору мовних засобів відповідно до умов спілку- вання (стилістичні) характеризуються системністю, історич- ною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Ця остання

8

ознака (стабільність) не суперечить властивості літератур- ної норми змінюватися з часом. За ступенем стійкості літе- ратурні норми неоднакові на різних рівнях мовної структу- ри. Найстабільнішими є норми граматичні, оскільки відно- шення системи і норми в граматиці спираються на усталені зразки і моделі парадигм, словосполучень, речень. Орфо- графічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань з огляду на нові підходи. Наприклад, у четвертому виданні «Українського правопису» змінам підлягають написання слів іншомовного походження з метою наближення їх до української вимови; відновлюється вживання букви ґ для передачі на письмі в словах ґанок, ґудзик, ґрати, ґринджоли та ін.

Зміни літературної норми можуть бути викликані внутріш- ньомовними чинниками (явищами аналогії, взаємодією з діа- лектними формами та ін.) або позамовними (як данина часу, моді, відновлення давньої, забутої норми тощо).

В оцінці норми і варіантів беруть до уваги традиції вжи- вання, поширення, регулярну відтворюваність у мовленні. Наприклад, в українській мові при звертанні до особи нор- мативною є форма кличного відмінка. Називинй відмінок однини у цій функції обмежений.

Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовлен- нєвої діяльності людей.

Дотримання літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від за- смічення, суржикового викривлення є обов’язком кожного мовця.