§ 40. Чергування однієї приголосної фонеми із звукосполученням з двох приголосних

З однією фонемою можуть чергуватися дві однотипні і дві різнотипні фонеми.

Чергування «фонема — дві такі ж фонеми» є результатом фонетичного подовження звуків внаслідок повної прогре- сивної асиміляції: подорож —- подорожжю, ніч — ніччю, міць — міццю, молодь — молоддю, стать — статтю, розкіш — розкішшю, мазь — маззю і под.

Чергування «дві однакові фонеми — фонема» зумовлене такою ж зміною: суддя — судей, знання — знань, зусил- ля — зусиль, роздоріжжя — роздоріж, страхіття — страхіть.

Обидва чергування відбуваються при словозміні іменників.

При словозміні відбуваються також чергування типу «фо- нема — дві різнотипні фонеми», найпоширенішими серед яких виступають:

а) чергування \б\ — |бл'\, \п\ — |пл'\, \в| — |вл'|, \м\ — І-мл'І, \ф\ — \фл'\ в особових формах дієслів (1-а особа однини, 3-я особа множини): робити — роблю, роблять; ліпити — ліплю, ліплять; відломити — відлом- лю, відломлять; зловити — зловлю, зловлять; графи- ти — графлю, графлять;

б)чергування \б\ — |б/|, |л| — \nj\, \в\ — |в/|, \м\ — ІЩІ. ІФІ — ІФĭ І. ІРІ — \pj\ ^B особових формах дієслів типу пити — п’ю [njy], бити — б’ю, вити — в’ю, а також у відмінкових формах іменників: любов — любов’ю, матір — матір’ю, верф — верф’ю, імені — ім’я тощо. Чергування цього типу ширше використовується при словотво- ренні різних розрядів слів з суфіксами, що першим ком- понентом мають голосний [а]: -ач-, -ан-, -ак-, -ат-, на- приклад: слива — слив’янка; солома — солом’яний, оло- во — олов’яний; голуб — голуб’ята, голуб’ячий; торф — торф’яний і под.

82

Крім того, при словотворенні, зокрема при утворюванні пасивних дієприкметників з суфіксом -ен(иŭ), безособово- предикативних слів на -но, віддієслівних іменників на -енн(я) чергуються \б\ — \бл\: послабити — послабле- ний, послаблено, послаблення; \в\ — |вл|: висловити — висловлений, висловлено, висловлення; \м\ — |мл|: переломити — переломлений, переломлено, переломлен- ня; Іп| — \па\: ліпити — ліплений, ліплення; \ф\ — \фл\: розграфити — розграфлений, розграфлено.

Примітка. У сучасній українській літературній мові спостерігаються й інші морфонологічні чергування, але іноді вони є давніми настільки, що перетворилися в прості співвідношення звуків. Наприклад, чергування |сі в інфінітивах з \д\ і \т\ в особових формах: вести — веду, їсти — їдять, впасти — впадуть, плести — плету, мести — мету і под. Ці чергування є результатом дисимілятивної зміни в групах | дт \, \ mm |, що відбулася в праслов’янський період і зумовлена дією закону відкри- того складу (*плетті -> плести, *ведті -> *ветті -> вести).

ОРФОЕПІЯ

§ 41. Поняття про орфоепію

Орфоепія (від гр. orthos — правильний і epos — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфо- епії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається у цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Орфо- епічні норми сучасної української літературної мови склада- лися протягом тривалого часу і оформилися в мовознавстві як правила української орфоепії. Ці правила становлять осно- ву загальної культури української літературної мови.

Предметом вивчення орфоепії є також правильна вимова звуків мовлення та сполучень їх, а також окремих слів та їх граматичних форм, якщо для них характерні якісь вимовні особливості. Тому орфоепія безпосередньо пов’язана із вчен- ням про звукову систему мовлення, тобто фонетикою. Водно- час орфоепія тісно пов’язана з акцентологією, зокрема з пи- таннями про наголошування слів і граматичних форм, що впливає на вимову голосних звуків, та про складоподіл і бу- дову слова. Проте ні наголос, ні складоподіл, як і дикція та інтонація, в повному обсязі орфоепією сучасної української мови не вивчаються.

Орфоепія має практичний характер: вивчення правильної вимови спрямовується на подолання вимовних помилок, се- ред яких насамперед виділяються фонетичні та фонологічні.

Фонологічні помилки зумовлюються незнанням звукового складу сучасної української літературної мови і проявляються у заміні якоїсь фонеми цілком іншою фоне- мою. Така заміна не тільки спотворює загальнонародну нор- мативну вимову, а й нерідко призводить до неправильного розуміння слова або речення, оскільки у фразі чи такті мо- жуть з’являтися нові слова. Наприклад, при заміні [з] на [с] слово казка сприймається як каска, везти як вести, газ

84

як гас; при заміні [д] на [т] слово гадка звучить як гатка, привід — як привіт. Так само спотворюється зміст слова при заміні голосного [о] голосним [а]: полити — палити, мостити — мастити тощо.

Фонетичні помилки — це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів фонем. Звичайно, це порушення не завжди викликає зміну значення слова чи речення, однак веде до спотворення вимови. Так, в україн- ське літературне мовлення можуть заноситися з діалектів або інших мов незвичні для певних фонетичних умов зву- чання варіантів фонем. Українська літературна мова допус- кає, наприклад, вимову приголосного [m’] з наближенням до [ц'\, але таке наближення можливе тільки тоді, коли [m’] стоїть після [c']: стіна [с'т'ч'іна*], молодість [моЫодЧс'т'ч']. Якщо ж до [ц'ī наближається [m’] в інших фонетичних умовах, то така вимова є орфоепічною помилкою. Тому недопустимою в українській літературній мові є вимова слів типу [ів'ч'і'ло], [т'ч'іка*ти^е] тощо.

Крім того, порушенням українських орфоепічних норм є перенесення з діалектів чи з інших мов таких варіантів фонем, що взагалі не властиві фонетичній системі україн- ської літературної мови. Прикладом таких помилок може бути незакономірне пом’якшення губних і шиплячих у кінці слова чи вимова свистячих із наближенням до шиплячих.

Фонологічні помилки усуваються досить легко, оскільки мовці швидко усвідомлюють їх і неправильно вжиту фонему замінюють правильною. Стосовно фонетичних помилок, що пов’язані з різного роду видозмінами фонеми на базі діалек- тних особливостей або ж особливостей іншої мови (в мов- ленні українців — найчастіше російської, білоруської та польської мов), то вони не усвідомлюються мовцями, а тому для усунення їх потрібні спеціальні тренувальні вправи.

В основі сучасних орфоепічних норм української літера- турної мови лежить вимова більшості звуків і звукових ком- плексів, властива середньонаддніпрянським говорам. Українська літературна вимова формувалася саме на вимовних особливо- стях цих говорів¹. Однак у сучасних умовах орфоепічні норми української літературної мови стали загальнонародними, вони увібрали в себе особливості вимови й інших діалектів.

Орфоепічні норми, крім того, уніфікуючись, повільно змі- нюються, удосконалюються водночас із змінами й удоскона-

■Про фонетичні особливості південно-східного діалекту, до якого нале- жать середньонаддніпрянські говори, див. § 7.

85

леннями інших систем мови (фонетичної, лексичної, грама- тичної). Велику роль у цих змінах відіграє орфографія су- часної української літературної мови, проте між правописом і вимовою багатьох слів існує помітна різниця, а мовці у вимові прагнуть сліпо копіювати написання слів, що призво- дить до штучної «буквеної» вимови звукових комплексів типу крути[т'с']а замість крути[ц':]а, си[дж]у замість си[āс]у, весели[шс']а замість весели[с':]а і под.