§ 52. Узагальнено-особові речення

Узагальнено-особовим називається речення, із

складу якого підмет усунено в зв'язку з узагальненням, а

через це і неконкретністю діючої особи, наприклад: 1. Шилом

моря не нагрієш (Н. тв.). 2. Дивишся й не надивишся, дишеш

і че надишешся тим чистим повітрям (Н.-Л.).

За вживанням узагальнено-особові речення становлять два

різновиди:

1) узагальнено-особові речення, що широко вживаються в

афористичній мові (в прислів'ях, приказках, загадках) або

становлять вислови-афоризми, зокрема сентенційні (повчальні);

2) узагальнено-особові речення, що вживаються у

розповідях і виступають синонімічними до особових речень, а саме:

коли вони означають дію або стан самого оповідача і

відносяться до першої особи.

І. Для узагальнено-особових речень, що становлять перший

різновид, характерним є усунення підмета-займенника при

головному члені, вираженому дієсловом у формі будь-якої

особи, наприклад: 1. Здобудемо освіту, побачим більше світу

Щ. тв.). 2. Чистим зерном сійте поле, вродить хліб як море

(Н. тв.).

Як бачимо, у наведених реченнях головний член,

виражений дієсловом, що має різну особову форму (першу і другу),

означає дію з переносно-узагальненим значенням, тобто

дію, яку ми часто спостерігаємо, дію, що стосується не до

якоїсь конкретної однієї особи, а до багатьох осіб, до всіх

людей, в тому числі і до мовця. (Порівняйте: Добре діло роби

сміло і Сину! Добре діло роби сміло. Перше речення —

узагальнено-особове, друге — означено-особове).

Проте можна сказати, що в узагальнено-особових реченнях

частіше вживаються форми другої особи, оскільки їм

«потенціально властива далеко більша суб'єктивна розтягненість,

вони абстрактніші, ніж форми першої особи. Позбавляючись

прямого відношення до даного конкретного співбесідника, вони

набувають узагальнюючого значення, що відбирає в них інди-

шдуально-особовий характер» К

Основне значення узагальнено-особових речень цього

різновиду зводиться до образного вираження загальних суджень,

сентенцій на основі введення окремого, конкретного випадку

в ступінь широкого узагальнення.

Найбільш типовими формами вираження головного члена в

цих реченнях є форми другої особи однини і множини теперіш-

1 В. В. Виноградов, Современный русский язык, вып. II, М., 1938,

стор. 366.

100

нього або майбутнього часу та форми другої особи однини,

першої і другої особи множини наказового способу. Речення

з названими формами мають такі значення:

а) умовно-наслідкове (одна дія обумовлює наслідок другої

дії), наприклад: 1. Поле трактором ореш, землю добривом

укладаєш—з гектара більше маєш (Н. тв.). 2. Машину

доглядатимеш — поміч матимеш (Н. тв.);

б) модальне значення можливості, частіше неможливості

дії (головним членом виступає дієслово майбутнього часу, і

притому, коли виражається неможливість дії, дієслово

вживається з заперечною часткою не), наприклад: 1. По ниточці

дійдеш до клубочка (Н. тв.). 2. Наука не пиво: в рот не

віллєш (Н. тв.).

в) значення поради, зокрема поради, що висловлюється з

відтінком іронії; застереження від якоїсь небажаної дії; в

допустових реченнях — значення неминучості дії, дії, що

відбувається проти волі людини (головний член — дієслово в усіх

цих реченнях має форму наказового способу), наприклад:

1. Не страши кота салом. 2. Держись, Хома,— іде зима.

3. Гнись не гнись, а в голоблі становись C народної

творчості).

Серед узагальнено-особових речень цього типу виділяються

речення з головним членом — дієсловом у формі однини

наказового способу, вжитим з часткою хоч, які виражають

неминуче скрутне становище і становлять стійкі фразеологічні

вирази, наприклад: хоч вовком вий; хоч сядь та й плач; хоч

стоячи кричи; хоч живий у яму лізь (З народної творчості).

Всі описані узагальнено-особові речення, як речення, що

виражають експресивні нюанси, досить широко вживаються в

розмовно-побутовій мові, в народній творчості (прислів'ях й

приказках), а також знаходять своє відповідне місце в мові

художніх творів (особливо в мові персонажів), в публіцистичній

мові (в ораторській та в мові газет).

II. Другий різновид узагальнено-особових речень являє

собою речення, що означають дію або стан самого мовця і

стосуються, таким чином, до першої особи; дія ця

виставляється як типова при подібних обставинах для багатьох і для всіх,

наприклад: Коли лежиш у полі лицем до неба і вслухаєшся

в многоголосну тишу полів, то помічаєш, що в ній є щось не

земне, а небесне (Коц.).

З наведеного прикладу ми бачимо, що в

узагальнено-особовому реченні цього типу стан першої особи не

відмежовується від стану інших осіб, коли б вони перебували у даній

обстановці.

Цей різновид узагальнено-особових речень може в своєму

складі мати модальне слово було. В таких реченнях

підкреслюється, що дія відбувалась у віддаленому минулому, напри-

101

клад: Там-то було надавишся, як-то промисловці скакали ко-

ло такої ями (Фр.)«

Для позначення повторюваної дії, що відбувалась у

віддаленому минулому, в такі речення вводиться частка бувало,

наприклад: Бувало ранок, очерет, затока... із братом тихо у

човні сидиш (Р.).

О. О. Шахматов так характеризує ці узагальнено-особові речення:

«Причина заміни 1-ої особи 2-ою лежить, як указано, у внутрішній мові,

в можливості такої мови, співбесіди говорящого з самим собою; говорящий,

виявляючи свою особистість, говорить в першій особі; але, поринувши в свої

думки, згадки, відтворюючи свої внутрішні переживання, природно вдається

до 2-ої особи, роблячи себе об'єктом свого мовлення, свого повідомлення» 1.

І далі: «Говорящий розповідає про настільки звичайні й повторювані явища,

шо не виключає можливості того, що їх переживали й інші» 2.

Подібну характеристику цих узагальнено-особових речень знаходимо і в

О. М. Пєшковського: «У таких реченнях у форму узагальнення втілюються

нерідко чисто особисті факти, які носять глибоко інтимний характер»3. І далі:

«У цих випадках узагальнювальна форма сполучення набуває глибоко

життєвого літературного значення. Вона є тим мостом, який з'єднує особисте

з загальним, суб'єктивне з об'єктивним. І чим інтимніше якесь переживання,

чим важче говорящому виставити його напоказ перед усіма, тим охочіше віч

одягає його в форму узагальнення, яка переносить це переживання на всіх,

в тому числі й на слухача, який завдяки цьому захоплюється розповіддю

більше, ніж при суто особовій формі»4.

Дієсловом минулого часу головний член

узагальнено-особового речення буває виражений дуже рідко, наприклад: Цілив

у ворону, а попав у корову (Н. тв.).

Узагальнено-особові речення як першого, так і другого

різновиду за своєю структурою можуть бути не тільки

односкладними, а й двоскладними. У таких випадках присудок,

виражений особовим дієсловом у формі другої особи однини або

першої чи другої особи множини, вживається при наявному в

реченні підметі — займеннику ти, ми або ви з

узагальнено-особовим значенням, наприклад: 1. Що ти з ним будеш робити? Він

погано вчиться, а ти відповідай за нього. 2. Наче мала

дитина, ви починаєте бавитись серед води... (Мирн.).

Характеризуючи цей тип узагальнено-особових речень,

Л. А. Булаховський зауважує, що двоскладне речення набуває

узагальнено-особового значення, «якщо впровадження

займенника не загрожує асоціюванням його з певною дійовою

особою»5, і стверджує це таким прикладом: Другим ми часто

пророкуєм, як знахурі, чуже толкуєм... (Котл.).

1 А. А. Шахматов, Синтаксис русского языка, Выпуск первый, Учение

о предложении и о словосочетаниях, Л., 1925, § 61, стор. 57.

2 Та м же, стор. 57.

3А. М. Пешковский, Русский синтаксис в научном освещении, М.,

1955, стор. 375.

4 Т а м же, стор. 375—376.

5 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А Булахов-

ського), т. II, К.> 1951, стор. 68.

2.4. Безособові речення - це такі речення, в яких виражається дія або стан, що виникають та існують незалежно від витворювача дії та носія стану. Безособові речення - найрізноманітніша і найвживаніша група односкладних речень, а тому майже неможливо дати вичерпне їх визначення. О.М.Пєшковський підкреслював: "І справді, вдумуючись у значення безособових дієслів, ми все-таки відкриємо в них сліди 3-ї особи...До того самого приводить і суто морфологічний аналіз цієї форми...

Ясно, що, оскільки особа мислиться в дієслові, то вона мислиться тут як третя. Але мислиться вона з мінімальною ясністю" (Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. -7 изд. -М.: Учпедгиз, 1956.-С.186). Тут по суті О.М.Пєшковський змішує граматичну особу та особу-діяча - витворювача дії.

Сплутування граматичної особи та особи-діяча призводить до того, що в одних працях головний член безособових речень кваліфікується як дієслово у формі 3-ої особи, в інших - як дієслово, що позбавлене особових форм, або як дієслово, в якого є "форма, що збігається з формою третьої особи однини, а в минулому часі - з формою середнього роду однини..." (Валгина Н.С., Розенталь Д.Э., Фомина М.И., Цапукевич В.В. Современный русский язык. -М.: Высш.шк., 1962.-С.340 і 399; пор. (Никитевич В.М. Грамматические категории в современном русском языке.- М.: Учпедгиз, 1963.-С.214)).

Безособові дієслова характеризується граматичною категорією особи, оскільки вони також виражають дію в її ставленні до діяча. Але якщо особові дієслова вказують на наявність діяча, то безособові - на його відсутність.

Злежно від морфологічної суті головного члена та його загальної семантики в системі безособових речень розрізняється декілька формально-змістових різновидів:

1. Безособові речення, головний член яких виражений безособовими дієсловами. Це найтиповіший вияв головного члена безособових речень і такі структури утворюють власне-безособові односкладні речення: розвидніти, вечоріти, темніти, світати, смеркати: Світало по-березневому рано (З.Тулуб); Звечоріло, зірки проступали на небі (О.Гончар); Світало і хмарилося. Вітер летів виднокругом (Л.Первомайський);

2. Безособові речення, головний член яких виражений аналітично, перший компонент при цьому виступає допоміжним елементом (дієслово бути або дієслово фазової, модальної семантики): буде світати, починає світати, має світати, мусить світати: Незабаром має світати (М.Трублаїні);

3. Безособові речення, головний член яких виражений особовим дієсловом у безособовому значенні. Ці речення є найпоширенішими в сучасній українській мові і надзвичайно розмаїті за змістом. Вони поділяються на дві підгрупи в залежності від того, яким дієсловом - без постфікса -ся чи з постфіксом -ся - виражений у них головний член.

Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсловом у безособовому значенні без постфікса -ся, можуть означати: 1) стихійні процеси, атмосферно-метеорологічні явища природи і суто фізичні, природні процеси, обмежені у своєму вияві певними просторовими рамками: Уже сонечко в морі сідає, У тихому морі темніє (Леся Українка); У хаті все темнішало та темнішало (Марко Вовчок); 2) стихійні процеси, що реалізуються з допомогою якогось предмета, який чинить дію, або ж певного явища природи, що становить джерело дії-стану: Прохолодою повіяло з лісу (М.Стельмах); У садку поміж деревами понасипало кучугури (Панас Мирний); 3) різні вияви фізичної та психічної сфери в організмі людини, її відчуття, сприймання, настрої, переживання: Смоктало під грудьми від холоду (З.Тулуб); Я чую, що в моїх грудях клекотить, душить коло серця (І.Нечуй-Левицький).

Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсловом з постфіксом -ся, означають: 1) різні процеси сприймання чого-небудь, часто функціонують як головні частини складнопідрядного речення з підрядним з'ясувальним (виступають дієслова на позначення сприймання: бачитися, ввижатися, здаватися, відчуватися, маритися): Як гарно марилося на шкільній лаві, скільки робилося сміливих, але часом неосяжних проектів (М.Коцюбинський); Одного разу почулося Олені серед ночі сюрчання польового коника (І.Вільде); 2) процеси мислення й мовлення, що сприймаються як стихійні, бо наперед і свідомо не проектувалися, не планувалися: Не так швидко робиться, як мовиться (М.Номис);

4. Безособові речення, головний член яких виражений незмінною предикативною формою на -но, -то. У таких реченнях повідомляється про дію здебільшого в її результаті, а не в процесі: Скільки хмільної тривоги налито В дзвінку прохолоду ночей (І.Муратов); Дивне місто проти сонця. Всі озолочено віконця (П.Тичина).

З-поміж цих речень окремо виділяються речення з неозначеним виконувачем дії: Враз було вбито всі хлоп'ячі мрії (О.Донченко) (можлива постановка питання ким?); Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатися з родиною (Панас Мирнтий). Постановка питання ким? засвідчує їх спорідненість з неозначено-особовими реченнями: Через три дні їх справді випустили і дозволили піти попрощатися з родиною; та з усуненим витворювачем дії, що не допускають постановки питання ким?, бо в них ідеться або про безсуб'єктне джерело дії, або про неконкретизовані явища соціального порядку: Хай слово мовлено інакше - та суть в нім наша зостається (П.Тичина).

5. Безособові речення, головний член яких виражений словом категорії стану. Ці речення поділяються на: 1) безособові речення, головний член яких виражений предикативним прислівником типу безлюдно, болісно, весело, важливо, видно, відрадно, гарно, досадно: Як весело було широкими грудьми повітря краяти (М.Рильський); 2) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом типу біда, гріх, диво, жаль, лінь, сором, шкода, пора, час, що, виступаючи головним членом безособових речень, втрачають зв'язок з парадигмою іменника: Жаль стало батька (М.Коцюбинський); Вже пора розкути й коні, і посіяти просце (С.Воскрекасенко); 3) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом типу можна, не можна, необхідно, неможливо, доцільно (не), потрібно (не), треба (не), сила (не) і под. За окремими винятками головний член таких речень пов'язується з інфінітивом: Тії землі нам забути не сила (С.Крижанівський); Було тобі піти куди хоч в найми, щоб вирватись од них...(Леся Українка); 4) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом нема (немає). Обов'язковим елементом структури таких речень є непрямий додаток у формі родового відмінка, що позначає особу або предмет, відсутність якого стверджується: У гаю, гаю Вітру немає (Т.Шевченко); Не бігай на річку, бо в мене і душі нема - ще в ополонку вскочиш (М.Старицький).

Функцію нема (немає) може виконувати заперечна частка ні (ані) в ролі сполучника. Такі конструкції мають значення теперішнього часу і вживаються переважно в описах, оповіданнях: Нігде ні садочка, ні квіток! (І.Нечуй-Левицький).

Ще один різновид безособових речень цієї групи становлять структури, в яких головним членом виступає заперечний займенник нікому, ніким, нічим, заперечний прислівник ніде та інфінітив: Нема на чому спинить ока, нема на чому спочити душі (І.Нечуй-Левицький).

БЕЗОСОБОВІ РЕЧЕННЯ