Тема 8. Україна у 20 – 30-ті роки

План

1. Міжнародне становище УСРР на початку 20-х років. Створення Союзу РСР.

2. Економічні перетворення 20-х років.

3. Українізація

4. Курс на прискорену індустріалізацію.

5. Колективізація сільського господарства.

6. Західна Україна між двома війнами.

Література

1. Історія України: нове бачення: У 2х т. / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 1996. – Т.2.

2. Історія України: Курс лекцій. У 2х кн. Кн.2. ХХ століття / Л.Г. Мельник та ін. – К.: Либідь, 1992.

3. Голод 1921 – 1923 років в Україні: Зб. Документів і матеріалів. – К.: Наук. думка, 1993.

4. Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20 – 30-ті роки). – К.: Наукова думка, 1991.

5. Колективізація і голод на Україні, 1929 – 1933. Зб. Документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1992.

6. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К.: Либідь, 1993.

1. Історія радянської України в 20 – 30-х рр. нерозривно пов’язана з історією радянського суспільства, що переживало на той час суперечливі й кардинальні зміни в усіх сферах суспільного життя.

Бурхливі революційні події 1917 – 1920 рр. закінчилися встановленням радянської влади в Україні. За Конституцією 1919 р. Українська Соціалістична Радянська республіка вважалася юридично незалежною державою, але її суверенітет був дуже обмежений.

1 червня 1919 р. вийшов декрет ЦВК РСФРР про об’єднання наркоматів РФ та інших республік. Фактично УСРР перетворювалася на автономний регіон унітарної держави. 28 грудня 1920 р. представники Російської Федерації В. Ленін та Г. Чичерін з одного боку і представник УСРР Х. Раковський з іншого підписали Союзний робітничо-селянський договір про військовий та господарський союз, за яким об’єднували комісаріати військових та морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти й телеграфу та вищі ради народного господарства. Об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР, при українському уряду мали своїх уповноважених.

Аналогічні угоди були укладені Радянською Росією з іншими республіками. Так виникла договірна федерація радянських держав, де роль загальнодержавних виконували органи державної влади і державного управління Російської Федерації. Ця обставини викликала незадоволення з боку населення, керівників національних республік, які відстоювали ідеї суверенітету. Своєрідним виразником опозиції щодо планів поглинення України Російською Федерацією став Християн Раковський, який очолював український радянський уряд з 1919 по 1923 р. Одночасно він був і наркомом зовнішніх справ і розвинув активну зовнішньополітичну діяльність.

14 лютого 1921 р. представники УСРР підписали мирний договір з Литвою. 18 березня 1921 р. Росія та Україна уклали Ризький мирний договір із Польщею. Незабаром Україна встановила дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. На початку 1922 р. було підписано договір між Україною і Туреччиною.

Навесні 1922 р. у Генуї відбулася конференція голів урядів європейських держав для врегулювання економічних і фінансових проблем. З радянських республік західні держави запросили тільки Росію. До складу російської делегації було включено Раковського. Хоча конференція закінчилася безрезультатно, під час її роботи російській делегації вдалося укласти в Рапалло рівноправний договір з Німеччиною. (Німеччина після Першої світової війни опинилася в міжнародній ізоляції й шукала союзників. У Радянської Росії були проблеми у відносинах із Англією та Францією в зв’язку з царськими боргами)

У листопаді того ж року в Берліні було укладено угоду про поширення радянсько-німецького договору на Україну та інші радянські республіки.

Взимку 1922 – 1923 рр. у Лозанні працювала міжнародна конференція. У питанні про статус чорноморських проток організатори запросили до участі Україну, Росію та Грузію. Радянські республіки утворили єдину делегацію на чолі з Чичеріним, яка добивалася закриття проток для військових кораблів. Однак інші держави домоглися від Туреччини дати згоду на відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав. Радянський уряд відмовився ратифікувати Лозаннську конференцію.

Після утворення СРСР Україна втратила право на зовнішньополітичні відносини.

У 1922 р. потребували подальшої регламентації відносини між новоствореними республіками. Палкий прихильник „автономізації” Й. Сталін, який у цей час обіймав посаду Генерального Секретаря ЦК РКП(б) та наркома у справах національностей, висунув проект резолюції „Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”, що передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономних. План ліквідації державності викликав протест з боку їх керівництва, особливо в Грузії та Україні.

Восени 1922 р. в дискусію втрутився тяжко хворий Ленін. Він рішуче відкинув ідею „автономізації”, що ліквідувала права республік, погрожувала підірвати підтримку більшовиків з боку неросійських народів колишньої імперії. Натомість Ленін запропонував свій план добровільного об’єднання всіх радянських республік разом з РСФРР у новій федерації, новому багатонаціональному союзі. Ленінська концепція федерації виявилася більш прийнятною для керівництва національних регіонів, ніж плани Сталіна.

30 грудня 1922 р. – відбувся І з’їзд Рад СРСР. Він затвердив декларацію про утворення СРСР та союзний договір. До складу держави ввійшло 4 республіки: Російська Федерація, Закавказька Федерація, УСРР і БСРР. На з’їзді було обрано Центральний Виконавчий Комітет (ЦИК), чотирьох голів ЦВК, від України – Г. Петровського.

Остаточно юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на ІІ з’їзді Рад СРСР у січні 1924 р. На ньому була прийнята перша союзна Конституція. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад у травні 1925 р. затвердив новий текст Конституції УСРР, в якій законодавчо затверджував входження республіки до складу СРСР.

2. На початку 20-х рр. економіку радянських республік охопила криза. Її каталізатором у сільському господарстві була продовольча розкладка 1920 р. У цей рік більшовики наполегливо намагалися зовсім знищити товарно-грошові відносини та ринок, замінивши їх централізованим розподілом продукції. Україна потрапила в орбіту такої економічної політики після поразки денікінських військ. У грудні 1919 р. VIII конференція РКП(б) проголосила, що у республіці мають бути збережені основні принципи радянської продовольчої політики: державна заготівля хліба за твердими цінами і примусова продрозкладка. Так за 1920 р. у селян України було вилучено 71,5 млн. пудів хліба (у 1919 – 10,5 млн. пудів).Продрозкладка викликала спротив селян та скорочення посівних площ.

Навесні 1921 р. було проголошено про заміну продрозкладки продподатком. Проте через посуху 1921 р. врожай був значно менший (у неврожайних губерніях зібрали 75 % від осіянного зерна) Незважаючи на формальне проголошення продовольчого податку, формування державного хлібного фонду фактично відбувалося заходами позаекономічного примусу. Отже, 1921 р. проголошена нова економічна політика в Україну ще не прийшла.

Виникнення голоду на початку 20-х років офіційно пояснювалося дією природної стихії – посухою 1921 р., а також наслідками економічної відсталості Росії і семирічної війни. Але голод 1921 – 1923 рр. мав насамперед суб’єктивні причини, пов’язані з соціально-економічними перетвореннями більшовиків. Стягнення продподатку здійснювалося традиційними насильницькими методами, що викликало обурення селян. Власті розпалювали соціальну ворожнечу на селі.

При запровадженні продподатку власті ввели таку норму: податок стягувався не з фактично засіяної площі, а з усієї землі, якою користувалося селянське господарство. Дозвіл у січні 1922 р. здавати замість хліба м’ясо призвів до масового забою худоби.

Восени 1921 р. потерпілі від посухи губернії Росії звільнили від продподатку. Вони дістали продовольчу допомогу. Водночас у жодній урядовій постанові за літо-осінь 1921 р. не згадується про необхідність мобілізації коштів для врятування голодуючих Півдня України. Голод в Україні приховувався від загальноросійської та світової громадськості. Чисельність жертв голоду зростала з кожним днем. На початку 1922 р. голодувало 12% населення неврожайних губерній, у травні 1922 р. – 40 %.

Щоб дожити до нового врожаю мешканці неврожайних місцевостей заготовляли різні харчові сурогати, споживали м’ясо кішок та собак. Виникли такі жахливі явища як канібалізм і торгівля людським м’ясом. Інтенсивне викачування хліба в Росію призвело до недосіву й неврожаю 1922 р. Посуха охопила 21 повіт. Валовий збір зерна у степових губерніях утричі перевищував торішній, однак становив лише 40 % від рівня 1916 р. Нестача зерна для потреб сільського населення становила у Донецькій губернії 1/20, Запорозькій – ¼, Миколаївській – 2/5.

Найжахливішими були демографічні наслідки продовольчої політики уряду. Точне число жертв голоду не встановлено. За даними Наркомздоров’я УСРР у 1922 р. від голоду у республіці померло 47,5 тис. чоловік, але узагалі чисельність мешканців республіки зменшилась на 235 тис. чоловік. За іншими свідченнями тільки в Миколаївській губернії з січня по жовтень 1922 р. померло 37,3 тис. голодуючих.

Керівництво КП(б)У слухняно виконувало інструкції Москви і надсилало вагони з продовольством з України до промислових центрів Росії і в голодуюче Поволжя. Незважаючи на неврожай, на Півдні України продовжувалися хлібозаготівлі, конфіскації продовольства. Тільки з середини 1922 р. голодуючі українські губернії почали отримувати необхідну продовольчу допомогу. Остаточно наслідки голоду були ліквідовані в 1923 р.

Запровадження нової економічної політики стабілізувало продовольче становище в країні. Збір зерна у 1925 р. досяг 91% довоєнного рівня.

Для практичного втілення засад непу в промисловості особливе значення мав „Наказ Ради Народних Комісарів про впровадження в життя засад нової економічної політики». Згідно з ним передбачалося зосередити в руках держави переважно великі підприємства. На дрібних заводах і фабриках допускалося приватне господарювання та участь іноземного капіталу. Була легалізована приватна торгівля, відновлена підприємницька діяльність. У 1922-1924 рр. було запроваджено грошову реформу, наслідком якої стала фінансова стабілізація. Держава підтримувала розвиток різноманітних форм кооперації, створювала умови для подальшого зміцнення зв’язків між селом та містом. (Узагалі, на думку Леніна, сутністю непу мав стати союз робітників та селян. Але селяни не бажали торгувати з державою за низькими цінами, а промисловість не забезпечувала селян товарами першої необхідності.)

Відродження ринкових відносин, відмова від натуральних форм обміну зумовлювали необхідність перебудови управління народним господарством. З весни 1921 р. було взято курс на ліквідацію головних управлінь (главків), підприємства були підпорядковані місцевим раднаргоспам. Було створено трести – виробничі об’єднання переважно однорідних підприємств, що працювали на принципах господарського розрахунку (самоокупність, прибутковість виробництва). Найбільші трести: „Донвугілля”, „Хімвугілля”, ”Південьсталь”, „Цукротрест”. Почалося диференціювання оплати праці. У 1925-1926 рр.господарському році обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99 % від рівня 1913 р.

Але нова економічна політика суперечила ідеології більшовиків, була кроком назад до буржуазних відносин. Крім того у 1927 – 1928 рр. відбулася хлібозаготівельна криза. Селяни не бажали торгувати з державою за низькими цінами. Тому Сталін запропонував відмовитися від кооперації і зробити акцент на створенні колгоспів-гігантів.

3. У квітні 1923 р. більшовики проголосили курс на коренізацію – політику, що була спрямована на розвиток національних мов та культур неросійських народів СРСР. В Україні вона отримала назву „українізація”. Вагомою причиною проведення політики коренізації було те, що переважну більшість працівників партійного та радянського апарату складали росіяни або російськомовні представники інших народів. Населення сприймала їх як чужинців. Для укріплення своєї влади більшовики запроваджували вивчення української мови працівниками апарату, поповнювали його склад представниками корінної національності, проводили українізацію освіти та культури. Українізація дала значні результати. Якщо на початку 20-х рр. 95% працівників радянського апарату були росіянами або русифікованими представниками інших національностей, то наприкінці 20-х питома вага українців у складі керівного прошарку в усіх галузях народного господарства становила майже 50%. До 1927 р. у республіці було завершено майже суцільну українізацію діловодства. За 1924 – 1927 рр. тираж україномовних газет збільшився уп’ятеро. У 40 % ВНЗ викладання велося українською мовою. Коренізація торкнулася і національних меншин України: відкрилося 2 тис. національних шкіл (болгарських, вірменських, грецьких, єврейських, польських, німецьких та ін.)

У травні 1925 р. КП(б)У очолив Л. Каганович. Українізація набула прискореного темпу. Бурхливо розвивалися гуманітарні науки, український театр та література. З’явилося багато літературних об’єднань: „Гроно”, „Плуг”, „Гарт”, „Сім”, „Вапліте”. Українізація стала виходити за заплановані межі і турбувати Москву. У квітні 1926 р. Сталін надіслав Кагановичу листа із засудженням Миколи Хвильового, твори якого стояли на принципі української національної осібності. У травні 1926 р. вже сам Каганович звинуватив тодішнього наркома освіти Шумського у „національному ухилі” (80% шкіл останній зробив україномовними). Шумського зняли з посади і заслали до Москви.

У 1928 р. виявили новий національний ухил в Україні. Його носієм було проголошено вченого-економіста М. Волобуєва, який у своїй праці „До проблем української економіки” заявив, що Україна економічно експлуатується Росією і має всі ознаки російської колонії. Волобуєв вимагав повернути Україні вільний економічний розвиток. У 1934 р. вченого засудили на п’ять років таборів.

Отже, у 1920-х рр. ХХ ст. український народ переживав національне відродження, виразниками цих настроїв були Хвильовий, Шумський, Волобуєв.

На межі 20-х – 30-х рр. українізація поступово починає згортатися. Початком наступу на українське національне відродження можна вважати „процес Спілки визволення України”. Цей показовий процес проходив в оперному театрі Харкова з 9 березня по 19 квітня 1930 р. Справа була сфабрикована. В результаті були засуджені видатні діячі української науки і культури: академік Сергій Єфремов, колишній прем’єр-міністр уряду УНР Володимир Чехівський, історик Йосип Гермайзе, академік Михайло Слабченко та ін.

Остаточно політика коренізації була згорнута 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УРСР про обов’язкове вивчення російської мови в усіх неросійських школах.

4. У середині 20-х років завдяки застосуванню ринкових відносин вдалося закінчити процес відбудови. Особливо успішно розвивалася дрібна приватна промисловість. Націоналізована велика промисловість значно відставала за своїми виробничими показниками.

Соціально-економічна стабілізація, якої досягнули під час непу, дозволила більшовицькій партії у грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) проголосити курс на індустріалізацію. Він передбачав перетворення СРСР із відсталої аграрної країни на високорозвинену промислову державу. Існувала об’єктивна необхідність у стислий термін створити потужну оборонну промисловість, тому що СРСР перебував у ворожому капіталістичному оточенні, в постійному очікуванні війни з світовим імперіалізмом.

Фактично більшовики продовжували індустріалізацію Російської імперії кінця ХІХ століття. Але радянська індустріалізація мала специфічні ознаки:

1. Пріоритетний розвиток важкої промисловості, галузей, що випускали засоби виробництва

2. Спроба скасування об’єктивних економічних законів, застосування директивних, планових завдань, надцентралізація управління народним господарством

3. Основні джерела фінансування: вилучення коштів із сільського господарства, економічна руйнація села, насамперед українського, зниження матеріального добробуту

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) розробив перший п’ятирічний план на 1927/28 – 1932/33 господарські роки. План було розроблено у двох варіантах – відправному і оптимальному. За першим середньорічний план приросту промислової продукції планувався на рівні 18%, за другим – 20%. Такого приросту неможливо було добитися без використання „ножиць цін”, тобто вилучення селянських доходів шляхом нееквівалентної торгівлі між селом і містом.

Навесні 1929 р. було затверджено оптимальний варіант. Він передбачав зростання промислової продукції на 136%. Було створено господарський механізм, який відкидав будь-які ринкові стимулюючі методи і застосовував централізоване, директивне управління.

Велика промисловість перейшла у повне розпорядження загальносоюзних наркоматів, що здійснювали керівництво економічними процесами бюрократичними командно-адміністративними методами.

Повернення економіки фактично до перерозподільчої системи часів громадянської війни, запровадження карткового принципу постачання робітників і службовців звели нанівець природну мотивацію праці. У таких умовах з метою забезпечення виконання планових завдань запроваджується два способи інтенсифікації виробничої діяльності:

1. Розпалення масового трудового ентузіазму засобами гучних ідеологічних гасел, соціалістичне змагання, стаханівський рух

2. Запровадження насильницьких методів суворої дисципліни і відповідальності (включно до кримінальної)

Здійснення індустріалізації сталінськими методами зумовило значне зниження життєвого рівня трудящих. Разом із тим результати розвитку важкої промисловості були вагомими. В Україні були побудовані „Запоріжсталь”, „Криворіжсталь”, „Азовсталь”, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, Харківський тракторний завод. Були реконструйовані Луганський паровозобудівний, металургійні заводи в Макіївці, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Алчевську. Значних успіхів досягли у розвитку електроенергетики.

Індустріалізація викликала кардинальні зміни в структурі народного господарства: змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством. Україна перетворилася у потужну індустріальну країну. Прискорилися процеси урбанізації: міське населення зросло вдвічі, виникли проблеми з житлом.

Слід зауважити, що значна частина промислових підприємств і міського населення знаходилося на сході республіки. Правобережжя знаходилося в економічній стагнації. В Україні практично не було підприємств із закінченим циклом виробництва, вона виконувала функції постачальника сировини і напівфабрикатів.

Істотною рисою і наслідком здійснення індустріалізації в довоєнні роки стало зростання виробництва засобів виробництва (групи „А”) порівняно з виробництвом предметів споживання (групи „В”).Суспільство витрачало величезні ресурси на забезпечення зростання важкої промисловості, оборонної галузі при хронічному відставанні легкої і харчової промисловості.

5. Поштовхом до форсованої колективізації стала хлібозаготівельна криза 1927/28 рр. Лозунг суцільної колективізації проголосив листопадовий 1929 р. пленум ЦК ВКП(б). Після завершення пленуму спеціальна комісія розробила графік колективізації, затверджений у січні 1930 р. За цим графіком Північний Кавказ, Середнє і Нижнє Поволжя повинні були повністю колективізуватися до осені 1930 р., інші зернові райони – на рік пізніше.

Інша комісія займалася вирішенням долі куркулів як класу. 27 грудня Сталін повідомив про перехід від обмеження експлуататорських тенденцій куркулів до їх повної ліквідації як класу. Комісія розділила куркулів на 3 групи:

1. Куркулі, які займалися контрреволюційною діяльністю

2. Куркулі, які не здійснювали опору, але були високою мірою експлуататорами

3. Куркулі, лояльні до радянської влади

Перші дві групи підлягали арешту й засланню до Сибіру або Казахстану, а їх майно – конфіскації. Третя група підлягала висилці на необроблені землі в межах своєї області.

Перша хвиля розкуркулення охопила Україну з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, 2,5 млн. селянських господарств. Було розкуркулено 61,9 тис. господарств.

Восени 1930 р. розпочалася нова кампанія розкуркулення. Всього за роки колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств (1,5 млн. чоловік)

До березня 1930 р. близько 3,2 млн. господарств були охоплені колективізацією. На селі зростали невдоволення та напруженість. Тому у своїй статті „Запаморочення від успіхів”, яка з’явилася 2 березня 1930 р. Сталін засудив багаточисельні випадки порушення принципу добровільності при організації колгоспів. Селяни почали масовий вихід із колгоспів. З метою залучення селян до колгоспів наприкінці 1930 р. партійно-державними структурами було змінено тактику. Тепер на перший план виступав податковий прес. Тим, хто виходив з колгоспу, не повертали худобу й реманент, давали гірші земельні ділянки, податки на індивідуальні господарства збільшилися у декілька разів. Райони, які опиралися колективізації відсторонялися від промтоварного забезпечення.

Такі умови погнали селян до колгоспів. До 1932 р. вдалося колективізувати 70% господарств. У липні 1935 – 93 % селянських господарств республіки входили до колгоспів.

Проведення насильницької колективізації призвело до прямої деградації сільськогосподарського виробництва. У 1932 р. втрати врожаю внаслідок зростаючої дезорганізації сільського виробництва зумовили падіння розмірів хлібозаготівлі та життєвого рівня трудящих.

7 серпня 1932 р. ЦВК та РНК СРСР прийняли постанову „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів”, який у народі отримав назву „закон про п’ять колосків”.

Причини голоду 1932-33 рр. пояснюють кількома чинниками:

1. Національно-політичні фактори (Дж. Мейс, Р. Конквест), тобто Москва запланувала голод для винищення українського селянства – носія українського націоналізму

2. Соціально-економічні фактори, тобто повернення до насильницьких хлібозаготівель, політики продрозкладки

З весни 1932 р. у 44 районах України розпочався страшний голод. Він припинився лише влітку. У листопаді 1932 р. Надзвичайна комісія Політбюро ЦК ВКП(б) видала керівництву УРСР постанову „Про заходи до посилення хлібозаготівель”. Воно санкціонувало масові обшуки, вилучення не тільки прихованого колгоспного зерна, але й будь-яких запасів їжі.

Аналіз демографічної статистики свідчить, що лише у 1932 р. від голоду померло 150 тис. чоловік, у 1933 р. – від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати включно зі зниженням народжуваності становили у 1932 – 1934 рр. 5 млн. чоловік.

6. Поразка національно-визвольного руху після Першої світової війни зумовила новий етап територіального розколу українського народу. Більша частина України увійшла до складу СРСР. Територія Західної України була розподілена між Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

Українські землі у складі Польщі.

Влітку 1919 р., отримавши санкцію країн Антанти, новостворена Польська держава захопила Східну Галичину. Після закінчення Радянсько-польської війни, за умовами Ризького миру 1921 р. до Речі Посполитої відійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя. Українські землі в Польській державі становили майже третину її території.

У політичній історії українців у складі Польщі можна виділити три періоди:

1. Повоєнної стабілізації (1919 – 1923)

На Паризькій конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українцям автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову у політичному житті й навчанні в початкових школах.

Крім того, закон від 26 березня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Тернопільському і Станіславському. Ці права і закони стали вагомим аргументом під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель Радою послів (Радою Амбасадорів) 14 березня 1923 березня в Парижі. Ця рада остаточно визнала Східну Галичину частиною Польщі.

Українське політичне життя було представлено чотирма партіями: Трудова, Радикальна, Соціально-демократична і Хліборобсько-суспільна, які виступали за державну самостійність Галичини, Південної Буковини і Закарпаття. У 1920 р. було засновано Українську військову організацію (УВО), яку з липня 1921 р. очолив Є. Коновалець. Спочатку УВО була суто військовою організацією, метою якої була збройна боротьба проти окупантів, підготовка антипольського повстання.

2. Період „тиску” (1923 – 1926)

У цей час в урядових колах домінували ендеки (народні демократи). В українському питанні вони відстоювали „інкорпораційну” програму, суть якої полягала в тому, щоб

• Окупувати західні землі України, Білорусі, Литви

• Домогтися визнання нових кордонів Польщі

• Шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу

З 1923 р. правлячі кола Польщі переходять до відкритого наступу на національні права українців у всіх сферах національного життя. У державних установах звільнялися всі службовці, які відмовлялися присягати польській державі. У 1924 р. вживання української мови було заборонено в усіх державних установах та органах самоврядування. Того ж року міністр освіти Станіслав Грабськи провів у сеймі закон, за яким більшість українських шкіл перетворилась у двомовні („ультраквістичні”) з перевагою польської мови (lex Grabski). Вища освіта була повністю полонізована, у Львові були ліквідовані усі українські кафедри університету. У відповідь українські вчені з НТШ заснували у Львові Таємний Український Університет (1921 – 1925).

Національне гноблення доповнювалося соціально-економічними утисками. Західна Україна у 20 – 30-х рр. залишалася відсталим аграрним краєм, внутрішньою колонією польської держави. Уряд ділив територію країни на дві частини: Польщу А (корінні польські землі) і Польщу Б (Західна Україна та Західна Білорусь)Польща А економічно підтримувалась, Польща Б була ринком збуту та джерелом сировини. Відносний розвиток там мали лише нафтодобувна, деревообробна, харчова промисловість. 85 % підприємств були дрібними, переважна більшість з них мала кустарний характер.

Велике значення для розвитку економіки західноукраїнських земель мав кооперативний рух. Гаслом українців у розбудові економіки було: „Спирайся на власні сили!” Кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту. Загальне керівництво кооперативами забезпечувала РУСК (Ревізійна Українська спілка кооперативів). Польська влада перешкоджала розвиткові кооперативів.

Польський уряд також стимулював переселення до Волині і Галичини польських колоністів („осадників”). При цьому не враховувалося аграрне перенаселення краю. Українські селяни у пошуках кращого життя були змушені емігрувати.

Польські урядові кола намагалися витравити навіть саму назву Україна, застосовуючи термін „Малопольська Всходня” (Східна Малопольща)

3. Пошук компромісу (1926 – 1937).

У травні 1926 р. маршал Пілсудський здійснив державний переворот. Внаслідок цього перевороту в Польщі було встановлено режим, відомий під назвою „санація”. Серед українських верств встановилася надія на лібералізацію національної політики уряду. Вона тісно пов’язувалася з концепціями „прометеїзму”, який мав забезпечити Польщі місце лідера у визвольній боротьбі проти московського панування на території від Прибалтики до Кавказу, насамперед українського та білоруського народів. Але гучні гасла насправді приховували намагання польського уряду продовжувати політику асиміляції.

Влітку 1930 р. ворожнеча між польськими капіталістами та українськими селянами досягла піку. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна „осадників”. Під приводом боротьби проти українських терористів уряд переходить до каральних репресивних акцій щодо українського населення, проголошуючи політику „пацифікації” (умиротворення). У середині вересня 1930 р. підрозділи польської поліції вдерлися у галицькі села, де з нечуваною жорстокістю руйнували житло, просвітницькі заклади, конфіскували майно, фізично знущалися над селянами, іноді до смерті.

Скориставшись труднощами внутрішнього становища, режим Пілсудського в 30-ті роки набув ознак військової диктатури. Посилились репресії проти національних меншин. У 1934 р. було створено концтабір у Березі Картузькій, де більшість політв’язнів становили українці.

Неможливість легальним шляхом досягти державної незалежності штовхала українців на більш радикальні методи боротьби. Ідеологічною основою для цього стали засади українського „інтегрального націоналізму”, розроблені Д. Донцовим. Він стверджував, що немає вищої мети, ніж створення незалежної держави. Мета виправдовує засоби, воля панує над розумом, а діяти – краще, ніж споглядати. Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індивідом.

У 1929 р. відбувся І Конгрес українських націоналістів. На основі злиття різних угруповань (УВО, Групи української національної молоді та ін.) було проголошено створення ОУН. Ця організація стала найвпливовішою в українському політичному житті українців і розгорнула боротьбу за самостійність і соборність України. Головою Проводу українських націоналістів було обрано Є. Коновальця.

Своєї мети ОУНівці досягали різними засобами, але збройна боротьба та теракти посилилися після „пацифікацій” на поч. 30-х рр., коли крайовим провідником ОУН став С. Бандера. Після трагічної загибелі Коновальця у 1938 р. організація розпалася на дві ворогуючі течії.

Українські землі під владою Румунії та Чехословаччини.

Скориставшись розпадом Російської та Австрійської імперій, війська королівської Румунії окупували Бессарабію та Північну Буковину. На території Румунії опинилося 790 тис. українців. Їхнє становище було ще гіршим, ніж у Польщі. Румунська влада проводила політику жорстокого тиску, тотальної румунізації. З 1919 по 1928 р. на території Румунії зберігався воєнний стан. Для румунізації шкільництва було запроваджено закон від 24 липня 1924 р., на підставі якого українців вважали румунами, що забули свою рідну мову. До 1927 р. всі українські школи були закриті або румунізовані, українська преса була заборонена. Румунські власті навіть наказували змінювати українські прізвища на румунський манер. Така політика викликала опір українського населення. У 1919 р. спалахнуло масове повстання у Хотинському повіті на Буковині. У Придунав’ї в ніч на 16 вересня 1924 р. спалахнуло Татарбунарське повстання. Окупаційній владі досить легко вдалося придушити ці повстання, але Бухарест був змушений піти на певну лібералізацію режиму.

Лібералізація 1928 – 1938 рр. призвела до легалізації політичних партій. Частина буковинських громадських діячів схилялася до компромісу з владою. У 1927 р. вона утворила Українську національну партію (УНП) на чолі з В. Залозецьким.

Розпочали діяти культурні товариства, театральні трупи, студентські спортивні товариства.

На початку 1930-х рр. на Буковині розгорнувся національний рух на чолі з Петром Григоровичем, Орестом Забачинським, Денисом Квітковським. Вони застосовували методи та організаційні принципи ОУНівців. Завдяки своїй конспіративності, вона була єдиною буковинською організацією, що витримала репресії уряду.

У 1937 р. на Буковині відбулися 2 політичні процеси над українськими націоналістами. Після цих процесів усілякі прояви українського політичного життя переслідувалися, а у 1938 р. в Румунії було встановлено військову диктатуру короля Кароля ІІ.

Становище українців у Чехословаччині було значно кращим, ніж у Польщі та Румунії. Закарпаття відійшло до Чехословаччини після падіння Австро-Угорщини. У листопаді 1918 р. закарпатські українці підписали добровільну угоду з чеськими лідерами. Чехословаччина намагалася проводити ліберальну, зважену політику щодо національних меншин. Українців у Закарпатті налічувалося близько 455 тис. Це були економічно найвідсталіші райони Чехословаччини, стосовно яких празький уряд докладав певних зусиль, щоб піднести життєвий рівень місцевого населення. З цією метою у 20-х роках тут було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став перерозподіл земель великих магнатів серед селян.

Офіційною назвою краю до 1928 р. була Підкарпатська Русь. На чолі краю стояв губернатор.

З 1928 р. Чехословаччину було поділено на адміністративні краї, і Закарпаття стає „Підкарпатським краєм” на чолі з крайовим президентом, що мав всю повноту влади.

З середини 1930-х зміцнюється національний рух, і закарпатці вимагають справжньої автономії. Особливістю українських політичних угруповань чехословацьким партіям.

У 1938 р. політична ситуація в Закарпатті різко змінюється. Після підписання Мюнхенської угоди починається процес розпаду Чехословацької республіки. Чехословацький уряд, намагаючись хоч формально зберегти єдність держави, пішов на поступки у питанні словацької та української автономії. 10 жовтня 1938 р. Радіо „Прага” повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Головою Карпаторуської держави став священик А. Волошин.

Розбудова держави проходила у дуже складних умовах. 2 листопада за рішенням німецько-італійського арбітражу у м. Відні Карпатська Україна була змушена віддати Угорщині 1856 кв. км з населенням 180 тис. чоловік і двома найбільшими містами – Ужгородом і Мукачевим.

Уряд Волошина переїхав до Хуста і зайнявся розбудовою держави, яка тепер називалася Карпатською Україною. Трималася вона завдяки підтримці німців і хиткого балансу політичних сил у Європі. Але Гітлер вирішив передати край Угорщині, щоб залучити останню до своїх агресивних планів.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецькі війська почали окупацію Чехословаччини. Водночас Угорщина за згодою Берліна почала загарбання Закарпаття. Збройні сили Карпатської України – організація національної оборони „Карпатська Січ” – вчинили героїчний, але малоефективний опір загарбникам. 15 березня 1939 р. розпочав роботу сейм Карпатської України. Він проголосив незалежність української держави, обрав президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон з 8 статей, проголосив українську мову державною.

Але вже 18 березня 1939 р. угорські війська вдерлися до Хуста, і новостворена держава припинила своє існування.

Питання для самоперевірки

1. Яку зовнішню політику проводила УСРР на початку 1920-х років?

2. Коли утворився СРСР?

3. Як запроваджувалася нова економічна політика в сільському господарстві?

4. Якими були причини та наслідки голоду 1921– 1923 рр.?

5. Назвіть основні принципи непу в промисловості.

6. Охарактеризуйте досягнення українізації.

7. Чому СРСР взяв курс на прискорену індустріалізацію?

8. Проаналізуйте прорахунки та досягнення індустріалізації.

9. Чому Радянський Союз проводив колективізацію форсованими темпами? Якими методами проводилася колективізація?

10. Чому Україну у 1932 – 1933 р. охопив голод? Якими були його наслідки?

11. До складу яких європейських держав входили західноукраїнські землі? Дайте порівняльну характеристику становища українців у складі цих держав.

12. Складіть хронологічну таблицю за цією темою.