Семінарське заняття 3. Джерела з історії Київської Русі та південно-руських князівств (X - перша половина XIV ст.) (2 год.) План: 1. Законодавчі та актові джерела доби Київської Русі. Пам'ятки церковного права. 2. Давньоруське літописання. 3. Літературні твори та їхнє значення, як джерел історичної інформації. 4. Агіографічна література. "Києво-Печерський патерик

Семінарське заняття 4. Джерела з історії України польсько-литовської доби (XIVXVII ст.) (2 год.) План: 1. Польські хроністи про Україну ХІІ-ХУІ ст.: A) Ян Длугош "Історія Польщі"(1480 р.), Б) Матвій Меховський "Трактат про дві Сарматії" (1517 р.), B) Марцін Бєльський "Хроніка Польська" (Хроніка Бєльських) (1495-1575 рр.), Г) Олександр Гваньїні "Опис Сарматії Європейської"" (1578 р.). 2. Документальні джерела з історії України в польських архівах. 3. Документи Берестейської унії.

1.

Найчисленнішими за кількістю, найрізноманітнішими за формою і найціннішими за значенням є актові історичні джерела, які разом з діловодними (справо-чинними), статистичними документами та матеріалами складають вагому частку писемних свідчень. Поняття "актові джерела" (лат. actus, від ago — приводжу в дію) вживається у джерелознавстві в різних значеннях — у вузькому та широкому розумінні слова.

У вузькому розумінні слова — це правові документи, в яких зафіксовані договори, угоди між приватними особами, між державою і приватними особами, між державою і церквою тощо. В науковій літературі прийнято поділяти такі акти на дві великі підгрупи: приватноправові і публічно-правові.

У приватноправових актах, що складаються приватними особами, закріплюється вільне волевиявлення громадян із різних питань. Цей вид документів регулює відносини між окремими громадянами. За видами документи цієї групи надзвичайно різноманітні. Це і духовні заповіти громадян, купчі, що засвідчують факт купівлі-продажу, орендні договори, що регулюють взаємовідносини орендарів та ін. Оскільки історія — це наука насамперед про людей, їх життя на всіх етапах розвитку суспільства, для історика дуже важливо у своїх дослідженнях спиратися на якомога більшу кількість джерел, що у всій повноті розкривають життя, діяльність та побут людей у різні часи.

Публічно-правові акти виникли внаслідок діяльності органів влади, суду та інших установ. Це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом та формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо. Спеціальні актові документи вивчає дипломатика — актове джерелознавство.

Поступово у джерелознавстві під актами почали розуміти не лише правові документи (договори, угоди), а всі документальні джерела (на відміну від наративних). У такому широкому розумінні поняття "актові джерела" інколи вживається у сучасній історичній науці. Актові джерела мають багато різновидів. Важливе місце серед них займають законодавчі та нормативні документи органів влади всіх рівнів.

Значення законодавчих актів для історика полягає втому, що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, своєю чергою, визначають характер взаємовідносин в усіх сферах життя суспільства.

Особливість джерел цього виду визначається тим, що вони відображають історичну дійсність не в фактах, а в юридичних нормах, аналіз яких дає можливість історику робити висновки про політичний та економічний стан суспільства, розвиток соціальних процесів, культури, моралі, приватних відносин тощо. Перші законодавчі акти на теренах України виникли ще за княжої доби. Пам'ятками нормативного характеру того часу є, насамперед, уставні грамоти князів. Більшість із них присвячена характеристиці місця церкви в системі державної влади. Вони визначали взаємовідносини світської і церковної влади, участь церкви у збиранні та розподілі данини, її місце в судочинстві та ін.

Найстарішою уставною грамотою, що збереглася у пізніших копіях, є Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних. Цим документом князь жалував певні майнові права Десятинній церкві у м. Києві. З першої половини XI ст. дійшов до нас текст церковного Уставу Ярослава Володимировича. До XIII ст. відноситься Уставна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Даниловича, що регламентувала розміри та форми повинностей з місцевого населення на користь князя. Пам'ятники права цього виду ретельно вивчені істориками, правниками й опубліковані10.

Най видатнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська правда" — кодекс прав, що діяв в Україні-Русі протягом кількох століть. Це джерело має три основні редакції — Коротку, Розширену та Скорочену, кожна з яких створювалася за різних часів. Найдавніша з них — Коротка — відноситься до X ст. Найбільш повну публікацію цього надзвичайно цінного історичного джерела здійснив у 1940—1963 pp. академік Б. Греков. Перший том публікації включає численні варіанти текстів "Руської правди" на основі 88-ми відомих науці списків; другий містить ґрунтовні постатейні коментарі; третій — фотокопії текстів пам'ятки 11. "Руську правду", як джерело, історики активно вивчають уже понад 250 років, вона має величезну історіографію, яка проаналізована відомим джерелознавцем С. Валком12. У 1993 р. вийшла друком нова праця, присвячена "Руській правді", підготовлена у діаспорі Л. Білецьким в Українській Вільній академії наук13.

Після входження українських земель до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а згодом до Речі Посполитої (1569), на них поширилася дія Литовських Статутів — основних законодавчих документів Великого князівства Литовського. Чимало ідей цих статутів були запозичені з правових норм і традицій Київської держави, зокрема з "Руської правди".

Відомі три Литовські Статути: Старий (1529), Волинський (1566) і Новий (1588). Ці своєрідні комплекси законів охоплювали усі сфери права. Вони продовжували діяти і після приєднання українських земель до Польської корони, більше того, після Люблінської унії їх дія була поширена і на Київщину, Брацлавщину, Волинь. Діяли вони й пізніше, в умовах козацько-гетьманської держави, хоча в Україні паралельно використовувалося і звичаєве козацьке право.

Українська козацько-гетьманська держава, що виникла в ході переможної Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, відроджуючи вічові традиції Київської Русі, створила чимало своєрідних законодавчих і управлінських актів. Основними з них були універсали — публічно-правові акти, що видавалися гетьманами, а інколи й полковниками, кошовими отаманами, представниками генеральної старшини, а також накази цих посадових осіб. Найбільшу цінність для істориків становлять універсали та накази гетьмана Б. Хмельницького. Значний інтерес викликають універсали Й інших гетьманів. У 1998 р. в Україні започатковано документальну серію "Універсали українських гетьманів". Перший том уміщує не лише відомі універсали Б. Хмельницького (169), а й сумнівні та підроблені універсали, що приписуються гетьманові. Тут умішено також 22 універсали полковників. У наступних дев'яти томах серії передбачається умістити універсали інших гетьманів14.

Після приєднання значної частини українських земель до Росії, з метою уніфікації норм права у 1728 р. царським указом в Україні була створена кодифікаційна комісія. До неї увійшло 70 представників від козацтва, духовенства та міст України. П'ятнадцятирічна робота комісії завершилася створенням першого кодексу українського права. Цей документ, відомий під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ", складався з 30 розділів, 531 артикула, 1714 пунктів. Він мав замінити і кодифікувати усі правні джерела, що раніше діяли в Україні — Литовські Статути, Магдебурзьке право, законодавчі акти Речі Посполитої, російські закони, козацьке звичаєве право тощо. Проте генеральна і полкова старшина та царська адміністрація затягнули затвердження новоствореного документа, а в другій половині XVIII ст. становище в Україні змінилося: вона була позбавлена будь-яких автономних прав. Хоча кодекс українського права так і не був запроваджений у життя, він, як історичне джерело, зберіг своє значення до наших днів. Виданий уперше в 1879 р. О. Кістяківським, кодекс понад 100 років плідно вивчається істориками і правниками. До 250-річчя завершення роботи над ним здійснено повне видання цього документа з ґрунтовним науковим коментарем15.

Слід згадати ще про одне важливе джерело для вивчення становлення українського законодавства — Конституцію П. Орлика, гетьмана у вигнанні. У 1710 р. він разом зі своїми соратниками створив демократичну за змістом Конституцію, що мала назву "Вивід прав України", в якій чітко визначив принципи суверенітету української держави, її право на незалежність. Зафіксовані у цьому документі прогресивні для того часу правові норми (розподіл влади на три гілки, право міст на самоврядування, соціальний захист незаможних верств населення тощо) були використані пізніше в українському законодавстві.

Церковне право

Прийняття віри Христової справило на правовий розвиток нашого народу величезний вплив. Нові християнські ідеї, нові думки, які принесено було на Україну християнством, охоплювали своїм впливом все більші та ширші кола; потроху ці впливи почали відбиватись і на правно-побутових відносинах тогочасного населення. На Україну з'являються грецькі єпископи, священики і церковники та приносять з собою різні збірники грецького церковного права. Потроху народжується, крім духовенства, ціла категорія людей, які знаходяться в близьких і тісних стосунках з церквою. Коло останньої починають утворюватися різні благодійні інституції—странноприїмниці, богадільні і т. ін. Будучи незалежною від державної, а зокрема князівської, влади, українська церква, як відомо, підлягала лише царгородському патріархові — церква правується сама на підставі норм грецького церковної права, але саме правниче становище церкви, а також духовенства і взагалі «церковних» людей в самій державі потребувало з боку останньої визначеної регламентації. Це визначення державною владою прав церкви і духовенства! знайшло для себе вираз в т. зв. «церковних уставах»

Із «церковних уставів» загальноцерковне значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава» і «Устав князя Всеволода Новгородського»[9]. «Устав Володимира Святого» відноситься до Х в., всі інші більш пізнішого часу: XI і XII вв.

УСТАВ ВЛАДИМИРА СВЯТОГО «О СУДЕХ ЦЕРКОВНЫХ И ДЕСЯТИНЕ» («Устав Св. князя Володимира, крестившаго Русьскую землю, о церковных судех»), дошел до нас в одной кормчей XIII в., хранившейся в Московской Синодальной библиотеке. В этой кормчей находится следующая приписка: «В лето 6790 написаны быша книгы сия повелением благовернаго князя новгородскаго Дмитрия и стяжанием боголюбиваго архиепископа новгородскаго Климента, и положены быша в церкви Св. Софии на почитание священникам и на послушание крестьеном и собе на спасение души». Отсюда видно, что список Владимирова устава сделан никак не позже 267 лет по смерти св. равноап. кн. Владимира и, следовательно, старше 95 годами Лаврентьевского списка летописи, который считается древнейшим и почти не претерпевшим искажения, а тем менее мы можем подозревать в подделке или искажении текста переписчика, который был старше монаха Лаврентия. Притом устав был записан в книгу по приказанию самого князя и именно для почитания и научения, т. е. руководства в делах, как памятник законодательный, официальный, поэтому переписка его, конечно, была сделана с большей тщательностью, чем переписка какой-нибудь летописи. Мы также не можем предполагать, что устав был написан не Владимиром, а каким-либо монахом в позднейшее время, т. е. в XI, XII и XIII вв., для каких-либо выгод или привилегий, потому что о подделках и ложных актах такого рода в нашей древней истории нет упоминаний; они нисколько не подходили к характеру наших предков; даже в гражданском законодательстве того времени нет и вопроса о подложных актах, следовательно, и в жизни русского народа они тогда не встречались, притом подделка или сочинение подложных актов, подобных Владимирову, не могли предоставить каких-либо выгод в то время, ибо, как мы уже видели из сличения уставов, князья руководствовались соображением местных обстоятельств, а не следовали неотступно уставам своих предшественников, да и само отношение духовенства к княжеской власти, насколько мы его знаем, вовсе не нуждалось в подложных актах. Притом десятина и суды церковные, главные привилегии, заключавшиеся во Владимировом уставе, подтверждаются, во-первых, летописью, где при известии о построении Десятинной церкви прямо сказано: «Владимир рек сице: даю церкви сей Святей Богородици от именья моего и от град моих десятую часть», а во-вторых, то же подтверждают последующие уставы: Всеволода, Святослава-Николая и Ростислава Мстиславича Смоленского. Наконец, язык Владимирова устава дышит неподдельной древностью, против которой не могли возражать даже те исследователи, которые сомневались в подлинности устава; при сравнении языка, которым написан устав, с языком Русской Правды, мы не встречаем никаких подновлений в первом, ни грамматических, ни лексикологических; предположить, что кто-нибудь мог так подделаться в XIII или XII в., нет никакой возможности.

Содержание устава. По содержанию своему устав Владимира делится на 4 отдела. В 1-м изложено правило о сборе десятины для церкви. По правилам устава для церкви предоставлялись в десятину: 1) десятая часть судебных доходов князя, 2) десятая неделя, или десятая часть, торговых пошлин, собираемых в казну князя, 3) десятая часть доходов от княжеских домов, стад и земли. Вот подлинные слова устава: «…От всего княжа суда десятую векшу, из торгу десятую неделю, а из домов на всякое лето, от всякаго стада и от всякаго жита Чудному Спасу и Чюдней Богородици». Эти правила для церковной десятины послужили образцом и для следующих князей, которые, впрочем, в своих изданиях церковных уставов не строго следовали Владимирову уставу, а изменяли его по обстоятельствам и по своему отношению к церкви. Так, Ростислав Смоленский дал в десятину Смоленской церкви десятую долю от всех своих доходов, не исключая даже полюдья, и сверх того подписал ей несколько сел. Но, как известно из истории, положение Ростислава было совсем другое, чем Владимирово. Ростиславу хотелось округлить свои владения, но этому препятствовало положение духовенства в его владениях: в Смоленске не было своего епископа, и смоленское духовенство зависело от епископа Черниговского, а т. к. Ростислав был вовсе не в ладах с князем Черниговским, то поэтому употреблял все меры устроить так, чтобы в Смоленске был свой епископ. Чтобы легче привести в исполнение свой план, Ростислав вошел в сделку с Черниговским епископом и предположил епископскую кафедру в Смоленске его племяннику, обещая назначить ему и всему смоленскому духовенству самую значительную десятину. Напротив, Андрей Боголюбский дал в десятину церкви хотя и более того, что дал Владимир, но все-таки гораздо менее Ростислава. Боголюбский дал Владимирской церкви десятину от судных пошлин и торговых пошлин и от сел своих. А в некоторых владениях и десятина от судебных доходов князя не отделялась в пользу церкви. Из всего этого видно, что устав Владимира вовсе не был непреложным законом для последующих князей.

2-й отдел, в котором заключаются правила о церковных судах, составлен по византийскому Номоканону. (О десятине в византийском Номоканоне нет и упоминания, и Владимир, вероятно, заимствовал правила о церковной десятине из узаконений западной Церкви.) Церковному суду по уставу Владимира подлежали:

1) все преступления и тяжбы по делам семейным: раздоры, похищения, разводы, споры между мужем и женой, дела по наследству, опеке и т. п.;

2) чародеи, колдуны, составители отрав и т. п.;

3) христиане, не оставлявшие языческих суеверий и обрядов;

4) оскорбители Церкви, церковные тати и гробограбители;

5) все дела, касавшиеся людей, состоявших в ведомстве Церкви.

Суд по большей части этих дел был отделен на Церковь, согласно греческому Номоканону. Но Владимир не удовлетворился греческим Номоканоном, а, желая как можно резче отделить своих подданных-христиан от подданных-язычников, узаконил, чтобы во всех, даже светских, судах вместе с княжескими судьями участвовал в суде и митрополит или его наместник, который пояснял бы то или другое дело в духе христианского учения. В уставе сказано так: «А тиуном своим приказываю суда церковнаго не обидити, ни судити без владычня наместника».

Впрочем, пошлины со всех судов Владимир предоставил себе, а Церкви определил выделять только десятую часть. В уставе его говорится: «И своим тивуном приказываю судов церковных не обидети и с суда давати девять частей князю, а десятая часть святей церкви». Т. о., по уставу Владимира суд церковный и суд светский только обозначались, но еще не были разделены; Владимир еще не мог или, по крайней мере, не хотел решиться разделить их.

В 3-м отделе Владимирова устава находятся правила о надзоре Церкви за торговыми мерами и весами. Эта часть устава взята прямо из византийского законодательства, которое поручало епископам следить за торговыми весами и мерами и хранить образцы их в притворах церковных; епископ же отвечал за их исправность. Это узаконение долго существовало в городах Смоленске, Новгороде, Пскове и др. Так, в Смоленске торговые весы и меры находились в притворе церкви Пресвятой Богородицы на горе, в Новгороде, по свидетельству грамоты Всеволода, в притворе церкви Иоанна Предтечи на Опоках, в Пскове — в церкви Св. Троицы. Порядок этот был общим по всей Европе: во всех европейских государствах духовенство наблюдало за весами и мерами, образцы которых находились в церковных притворах. Из договорных грамот Мстислава Давидовича с Ригой и Готским берегом и новгородцев с Гамбургом видно, что немецкие купцы, проживавшие в Смоленске и Новгороде, имели также в своих церквях образцовые весы и меры.

В 4-м отделе говорится о людях церковных, т. е. о лицах, находившихся в ведомстве Церкви. По уставу Владимира к церковному ведомству принадлежали: 1) все духовенство, т. е. все лица, служащие церкви с их семействами; 2) паломники и рабы, отпущенные на волю на помин души, пока они не приписывались ни к какой общине. Церковь, исходатайствовавшая вечную свободу рабам, брала их и под свое покровительство, когда они оставались вне законов; они селились большей частью на церковной земле и для них не было обязательным приписываться к какой-либо общине, потому что они на всю жизнь могли оставаться в церковном ведомстве. Так, в Новгороде были целые улицы, населенные изгоями, т. е. лицами, не принадлежавшими ни к какому из светских обществ и состоявшими в ведомстве церковном; 3) все престарелые, вдовы, сироты, инвалиды и т. п.; 4) гостиницы, странноприимные дома, больницы и лекари; последние были причислены к Церкви потому, что они прежде лечили волшебством и призыванием нечистых духов, Церковь же позволяла лечить только естественными средствами. Все вышепоименованные лица и учреждения были в полном ведении Церкви, и все дела, касавшиеся их, какого бы рода они ни были, решались епископом или судьями, поставленными им. В уставе сказано: «Митрополит, или епископ, ведает межи ими суд, или обида, или котора, или вражда, или задница. Аже будет иному человеку с тым человеком речь, то обчий суд». Т. о., дела, касавшиеся веры и нравственности, а также все дела лиц, находившихся в церковном ведомстве, судились чисто церковным судом, но если в каком-нибудь деле был замешан с церковным человеком нецерковный, в таком случае они судились общим, смешанным судом, в котором вместе с церковными судьями присутствовали и светские.

Значение устава. Владимиров устав оставался в силе на Руси в продолжение долгого времени. Хотя он и подвергался в разное время различным изменениям и сокращениям, тем не менее в основных своих чертах оставался одним и тем же. Как первый устав, определивший отношения Русской Церкви к обществу, он в основных своих положениях считался образцом для всех уставов последующего времени: на него ссылается Московский Собор 1556; мало того, даже патр. Адриан, современник Петра I, ссылался на устав Владимира как на один из основных законов Русской Церкви. Действительно, устав этот имеет весьма важное значение, потому что он обозначил тот путь, которым следовали новообращенное русское общество и князья в своих отношениях к Греции. Отношения эти были совершенно отличны от тех, в каких находились по отношению к Римской Церкви западноевропейские государства, получившие от нее христианство. Вместе с христианской верой они получали от Рима и гражданские законы, точно так же и все церковные законы, как определяющие отношение Церкви в обществу, так и чисто церковные. У нас же, напротив, с введения христианства из Греции князья продолжали издавать законы и от Греции заимствовали одни только законы церковные. Но из этих они берут целиком только законы чисто церковные, те же, которые определяют гражданские отношения Церкви, наши князья издают сами. Поэтому между греческим Номоканоном и уставом Владимира существует значительная разница. Номоканон был взят Владимиром только как образец для своего устава. Т. о., отношения Русской Церкви с Греческой, определившиеся уставом Владимира, были совершенно свободны.

Устави церковні дійшли до нас у списках пізніших, і в науці навіть були висловлені гадки, що устави Володимира, Ярослава та інших князів не є продуктом діяльності цих з князів і що ці устави складено було не раніше XIII і навіть XIV в. Такого погляду, між іншим, дотримується професор Суворов і відомий автор «Истории русской церкви» професор Голубинський .

Устав князя Ярослава про церковні суди — пам'ятка права Київської Русі, один з найвідоміших давньорус. церк. статутів, який розвинув і доповнив положення Статуту князя Володимира Святославича. Оригінал пам'ятки не зберігся, проте відомо понад 90 її списків, вміщених у літописах і кормчих книгах 15— 19 ст. Ці списки більшість дослідників поділяє на 6 осн. редакцій — Поширену (об'єднує понад 60 списків), Коротку (19 списків), Рум'янцевську, Тарновську, Устюзьку та Західноруську, або Свиток Ярославль. Редакції, своєю чергою, поділяються на ізводи. Окр. дослідники перші 5 редакцій називають групами списків єдиної Східноруської редакції. Тексти редакцій відображають систему матеріального забезпечення церкви, межі церк. юрисдикції і норми церк. права, істор. зміни в становищі церкви та його особливості в окр. землях Давньорус. д-ви.

Статут виявлено рос. істориком В. В. Крестиніним 1771 в Архангельську у збірнику 1-ї половини 16 ст.; вперше опублікував 1780 академік Рос. АН 1.1. Лепехін. Досліджували Статут К. О. Неволін, О. С. Павлов, В. Й. Ключевський, М. М. Карамзін, Є. Є. Голубинський, М. С. Суворов, О. Г. Лотоцький, В. М. Чернов, М. М. Тихомиров, С. В. Юшков, О. О. Зимін, Я. М. Щапов.

Питання про походження пам'ятки та її окр. редакцій були і залишаються об'єктом багатьох наук, дискусій. Частина авторів (М. М. Карамзін, О. О. Зимін) дотримувалася поглядів, що Статут безпідставно пов'язується з Ярославом Мудрим, оскільки виник він не раніше 14 ст. Проте більшість дослідників підтримує думку, вперше висловлену К. О. Неволі-ним, що в основі пам'ятки лежить автентичний текст, складений Ярославом Мудрим. У дослідженнях С. В. Юшкова і, найбільше, Я. М. Щапова підтверджено достовірність згадки у тексті Статуту про складання його Ярославом Мудрим за погодженням з митрополитом Іл аріоном, що, на думку вчених, відбулося у 1051—54. Проте початковий (нині невідомий) архетип Статуту остаточно склався упродовж 11 — 12 ст. Дві попередні редакції пам'ятки є переробками цього початкового архетипу. Зокрема, Поширена редакція виникла у 12 — 1-й чверті 13 ст., а походження Короткої редакції пов'язують з іменами моск. князів і митрополитів серед. 14 ст. Інші, пізніші редакції, виникли не раніше 15 ст. у результаті переробки поперед, текстів (ймовірно, списків Поширеної редакції). Кількість статей і зміст пам'ятки помітно різняться залежно від редакції. Так, Коротка редакція, яку вважають текстуально найближчою до оригіналу, включає 39 статей, а найвідоміша Поширена редакція — 56 статей. Найдавніші за походженням статті присвячено питанням укладання і розірвання шлюбу, відносин всередині родини, відповідальності за зґвалтування, крадіжку (умикання) жінок та деякі ін. злочини. Закріплено особливий моральний та юрид. статус духівництва, ченців та ін. церк. людей з відповід. вимогами до їх поведінки. Порівняно зі Статутом Володимира Святославича, коло осіб, підлеглих церк. суду, було помітно розширено. З часом, зі змінами сусп. і політ, ладу Давньорус. д-ви, норми шлюбно-сімейного та крим. права доповнювалися окр. нормами цив.-прав. характеру. Джерелами Статуту, вважається, слугували не стільки візант. правові пам'ятки (хоча пряме посилання на Номоканон є в тексті Статуту), скільки «Руська Правда» та звичаєве право. Свідченням цього є: заміна у Статуті покарань, властивих церк.-суд. практиці візант. права (єпітимій, поклонів, постів, відлучення від церкви та фіз. санкцій включно зі смертною карою), грош. штрафами (вирою та пів-вирою), відомими з «Руської Правди»; включення до церк. юрисдикції справ, характерних саме для давньоруського, а не візант. життя (крадіжка нареченої, незабезпечення батьками доньки на випадок їхньої смерті, розлучення через осліплення дружини, замах на самогубство через примус, шлюб, образа чужої дружини словом, образа чоловіка через пошкодження його волосся, вбивство під час весілля, образа дівчини відмовою одружитися після зговору, бійка без правил та ін.). Паралелізм частини норм «Руської Правди» і Статуту (про підпал гумна, крадіжку жита тощо) з питань, які традиційно не належали до церк. юрисдикції, пояснюється тим, що церкві вдалося добитися права отримувати (поруч з потерпілим і князем) певну частину від стягнутих з винного штрафних санкцій.

Зміст церковних уставів становлять, головним чином, ті норми права, якими означається компетенція так званих церковних судів, що з'явилися як один із наслідків прийняття нами християнської віри; в уставах також означається підлеглість «церковних людей» суду церковному. На підставі уставів церква мала право на т. зв. «десятину ».

З цих уставів церковний устав, який приписується князю Ярославу, в Литовсько-Українській державі (в окремій редакції кінця XV в.) був відомий під назвою «Свитку Ярослава». Він на Русі Литовській мав силу здкону. «Свиток Ярослава» був у 1499 р. поданий київським митрополитом Іосифом великому князю Олександру для потвердження прав київської церкви[10]. Науці відомі взагалі чотири редакції цієї пам'ятки права («Устава князя Ярослава»).

Християнська православна церква, як відомо, правується і керується на підставі певних церковних правил, канонів, постанов вселенських соборів і т. п. Все внутрішнє життя церкви спирається на певні норми, церковні закони. Цілком природно, що з прийняттям християнської віри від Візантії на Україну стали переноситись духовенством грецьким різні візантійські збірники церковного права, які були потрібні для провадження церковної служби і взагалі для організації церковного життя на певних підвалинах.