Чилі, Республіка Чилі (ісп. Chile) — країна в Південній Америці. Межує на півночі з Перу, на заході і півдні омивається Тихим океаном, на сході за хребтами Анд розташовані Болівія і Аргентина. Через Магелланову протоку Чилі має вихід у Атлантичний океан. Чилі належать декілька невеликих островів в Тихому океані: острів Пасхи, острови Сала-і-Гомес, Сан-Фелікс, Амбросіо, група островів Хуан-Фернандес, острови Дієго-Рамірес біля мису Горн. Також Чилі претендує на сектор в Антарктиці.

Зміст [сховати]

1 Коротка інформація

2 Історія

3 Адміністративний поділ

4 Природа

5 Населення

6 Економіка

7 Населення Чилі

7.1 Чисельність

7.2 Етнічний склад

7.3 Середня тривалість життя

8 Культура

9 Національна кухня

10 Зображення

11 Див. також

12 Посилання й примітки

13 Джерела

[ред.]Коротка інформація

Столиця — Сантьяго де Чилі.

Площа 756950 кв. км.

Населення 16,800 млн чол. (2008).

Офіційна мова — іспанська.

Грошова одиниця — чилійське песо.

Глава держави й уряду — Себастьян Піньєра з 2010 року;

Політична система — демократична республіка, що розвивається;

Експорт: мідь (найбільший експортер у світі), залізо, молібден (другий світовий експортер), нітрати, пульпа і папір, сталеві вироби, рибні продукти, фрукти;

Рельєф: уздовж західного кордону - гори Анди, на півночі пустеля Атакама, ліси на півдні, території Східного острова, островів Хуана Фернандеса, частина Вогненної землі, частина Антарктиди.

[ред.]Історія

Докладніше: Історія Чилі

Незалежність від Іспанії отримана в 1818. Інтенсивна програма націоналізації і соціальних реформ, почата президентом Сальвадор Альєнде в 1970, призвела до військової хунти генерала Піночета в 1973. У 1989 Піночет погодився на проведення конституційних змін і багатопартійної системи; Патрісіо Аілвін став главою держави й уряду в 1990.

Зараз в країні — перша в історії жінка-Президент, пані Мішель Бачелет.

Історична хроніка:

XV ст. — північ країни входила в територію імперії інків.

1520 р. — першим із європейців береги Чилі відвідав Ф.Магеллан, здійснюючи своє навколосвітнє плавання.

1535 р. — початок іспанського завоювання країни.

1541 р. — іспанці заснували м. Сантьяго.

1550-ті рр. — територія Чилі включена до складу віце-королівства Перу.

1778 р. — Чилі — самостійне генерал-капітанство.

1810 — 1818 рр. — національно-визвольна боротьба проти іспанців.

12 лютого 1818 р. — проголошення незалежності країни.

1879 — 1883 рр. — війна проти Перу й Болівії розширила територію Чилі на півночі.

1945 р. — оголошено війну Німеччині та Японії.

1970 р. — перемога на виборах лівих сил. Президент — С.Альєнде.

1973 р. — воєнний переворот, убивство президента і встановлення диктатури генерала Піночета.

1989 р. — повернення країни до демократії.

Історія Чилі починається з часів заселення регіону близько 13 000 років тому. У ХVI столітті почалося завоювання й підкорення територій нинішнього Чилі іспанськими конкістадорами, у XIX ст. чилійський народ завоював незалежність від колоніальної влади. Подальший розвиток Чилі аж до Другої світової війни зумовлювався спочатку видобутком селітри й дещо пізніше міді. Велика наявність корисних копалин призвела до значного економічного зростання Чилі, але також і до сильної залежності від сусідніх держав і навіть до воєн з ними. Після столітнього керівництва християнсько-демократичних сил у країні в 1970 році в Чилі прийшов до влади президент-соціаліст Сальвадор Альєнде. Путч генерала Августо Піночета 11 вересня 1973 року поклав початок 17-річній диктатурі в країні та призвів до радикальних ринкових реформ в економіці. Починаючи з 1988 року Чилі стає на демократичний шлях розвитку.

[ред.]Адміністративний поділ

Докладніше: Адміністративний поділ Чилі

Чилі поділяється на 15 регіонів, кожен з яких управляється спеціальним керівником, що назначається президентом. Кожен регіон поділяється на провінції, управителі яких також назначаються президентом. Кожна провінція ділиться на комуни — адміністративні одиниці третього рівня, що управляються спеціальними органами самоврядування — муніципалітети, керівників якого вибирає місцеве населення на 4 роки.

[ред.]Природа

Докладніше: Географія Чилі

Льодовик на півдні Чилі

Територія Чилі витягнута вздовж узбережжя Тихого океану на 4300 км і зайнята більшою частиною хребтами Анд (вис. до 6880 м), між якими лежить Поздовжня долина — головний економічний район країни. Багато вулканів, часті землетруси. Клімат — від тропічного пустельного на півночі до помірно-океанічного на півдні. На півночі — пустеля Атакама.

Чилі має три географічних і кліматичних області. Північна пустеля і холодний південь країни досі повністю не освоєні, тоді як волога (субгумідна) область Середнього Чилі являє собою найрозвиненішу в господарському відношенні територію, на якій зосереджено приблизно 75% населення країни.

Див. також Геологія Чилі, Географія Чилі.

[ред.]Населення

Докладніше: Населення Чилі

чилійської команди

У 2009 році чисельність населення Чилі склала 16,970,000 осіб, з яких близько 8.8 мільйонів або 52,7% — це білі європейці,[1] а 44% — це метиси.[1] В інших джерелах йдеться про те, що чисельність білих людей зросте з 64% до 90% чилійського населення.[2][3] Різноманітні хвилі імігрантів до Чилі складались з іспанців, ітілійців, ірландців, французів, греків, німців, англійців, шотландців, хорват та палестинців.

За даними перепису 2002 р., 3,2% населення Чилі склали індіанці.[1]

[ред.]Економіка

Докладніше: Економіка Чилі

Чилі — відносно розвинена країна Південної Америки. Найрозвиненіший автомобільний, морський, залізничний транспорт. Зовнішньоторгівельний оборот забезпечується на 90% морським транспортом. Порти: Сан-Вісенте, Уаско, Гуаякан, Вальпараїсо, Токопілья, Кальдера.

Система залізниць Чилі, довжина якої становить 6300 км, є однією з кращих у Латинській Америці. Ця залізнична мережа простягнулася від м. Пісагуа в пустелі Атакама до Пуерто-Монта на півдні країни з відгалуженнями в усі найважливіші порти. Окрема гілка йде в Аргентину і через м. Мендоса продовжується до Буенос-Айреса. Від Аріки й Антофагасти залізниця йде до Ла-Паса (Болівія). Лінія між Антофагастою і м. Сальта (Аргентина) перетинає Анди на висоті 4500 м.

З 79 600 км автомобільних доріг 9580 км асфальтовані, найсучасніші шосейні дороги прокладені в Подовжній долині в районі Сантьяго. Одна ділянка Панамериканського шосе долиною 3900 км йде в північному напрямку і з'єднує Сантьяго з Лімою (Перу), інша — довжиною 1450 км — йде на схід від Сантьяго до Буенос-Айреса, ще одна — довжиною 2250 км — на південь до Пунта-Аренаса.

Торговий флот Чилі — один з найстарших і п'ятий по величині в Латинській Америці. Чилійська пароплавна компанія «Компанья судамерикана де вапорес». Внутрішні і міжнародні авіалінії зв'язують Чилі з іншими державами, уся територія країни обслуговується рейсами місцевих авіакомпаній.

З 1973 р. в економіці країни суттєво збільшилася роль іноземного капіталу. Бл. 80% американських інвестицій вкладені у гірничу промисловість.

У 1990-і роки середній річний приріст чилійської економіки становив 7%, що було найвищим показником серед країн Західної півкулі. У середині 1990-х років рівень інфляції і безробіття не перевищував декількох процентів. Скоротився обсяг зовнішнього боргу, бюджет виконувався з перевищенням прибутків над витратами, обсяг заощаджень досяг найвищого рівня за всю історію країни. У результаті в 1997 Чилі мала найвищий кредитний рейтинг серед країн Латинської Америки з обсягом валового внутрішнього продукту (ВВП) 77,1 млрд дол. (5280 дол. на душу населення), показником реального річного приросту 7,1% і рівнем інфляції менше за 6%. Розподіл по статтях ВВП у 1992 показує значні зміни в економіці Чилі. У порівнянні з кінцем 1960-х і початком 1970-х років частка продукції гірничодобувної промисловості залишилася приблизно на колишньому рівні (61%), частка продукції мідної промисловості зменшилася. Помітно знизився внесок сектора обробної промисловості — з 25% до 21%, тоді як внесок сільського господарства, тваринництва і лісового господарства трохи зріс — з 7,4% до 7,9%. Частка будівельної промисловості знизилася з 7,7% до 6%, а частка сфери обслуговування (включаючи банки) зросла з 26% до 29,1%. З кінця 1980-х років стали швидко рости доходи від рибного лову і туризму. Приплив прямих іноземних інвестицій продовжувався, і тільки за 1996 він зріс на 46%. Найбільша частина цих нових капіталовкладень (51%) припадала на сферу обслуговування, на частку гірничодобувної промисловості 19%, що обробної — 18%. Частка американських капіталовкладень за період з 1974 по 1996 становила бл. 40% від їхнього загального обсягу, у 1996 досягла майже 49%. Уряд в 1997 сприяв приватизації і передачі в концесію автострад і платних автомобільних доріг, морський порт і аеропортів, водогосподарчих об'єктів і пасажирських залізничних перевезень. Структура паливно-енергетичного балансу в 90-х рр. ХХ ст.: вугілля — 17%, нафта — 61%, газ — 11, гідроресурси — 11%.

Див. також Корисні копалини Чилі, Історія освоєння мінеральних ресурсів Чилі, Гірнича промисловість Чилі.

[ред.]Населення Чилі

Докладніше: Населення Чилі

[ред.]Чисельність

1983 р. — 12,3 млн чол.

1995 р. — 14,3 млн чол.

2000 р. — 15,2 млн чол.

2005 р. — 16,0 млн чол.

[ред.]Етнічний склад

Метиси — 65 %

Європейці — 30 %

Індіанці — 5 %

[ред.]Середня тривалість життя

Чоловіки — 72,5 років.

Жінки — 78 років.

[ред.]Культура

Не можна сказати, що побут індіанців не зазнав ніяких змін за останні століття. У традиційних будинках з соломи «руку», ясна річ, давно не живуть. Будують їх тільки, щоб показувати приїжджим.Мапуче їдять практично те ж, що й ми, — хліб, картоплю і яловичину. А от замість чаю п'ють напій, який робиться з пшениці, зеленого гороху і картоплі, який називається Муда. Після обіду гостей розважають казками. У цих місцях сезон дощів триває п'ять місяців на рік, з квітня по серпень. Тому гарний оповідач дуже цінується — він допомагає боротися з вимушеним неробством. Казки у мапуче, треба сказати, досить жорстокі. В одній з них йдеться про ворону, яка запросила тюленя в гості. Тюлень приплив чомусь в човні і довірливо вийшов на берег. Тут ворона з родичами на нього накинулися і з'їли бідолаху. Ось, власне, і все. Мапуче поки не обзавелися фольклорним ансамблем. Народні пісні й танці виконували і виконують не професіонали, а звичайні мешканці села. Діти показують танець «чойкі» — це сцени з життя птахів. Національна гра мапуче називається «палин». Вона трохи схожа на хокей з м'ячем, але має декілька відмінностей. Як м'ячі використовують кульку, зроблений з кінської шкіри. Поле досить вузьке — всього сім метрів. Зате дуже довге −140 метрів. Зустрічі влаштовуються між сусідніми селами. Перемагає команда, яка заб'є чотири голи поспіль. Якщо самі пропустили м'яч — всі попередні очки згоряють. Тому матч може тривати кілька днів. Як давно з'явився «палин», індіанці не знають. Кажуть, був завжди. У всякому випадку, задовго до приходу європейців з їх футболом …

[ред.]Національна кухня

Чилійці полюбляють також м'ясо та птицю. Одна з традиційних страв — «касуела де аве» — суп з курки з різноманітними спеціями, картоплею та локшиною. А «куранто», розповсюджене на півдні країни та на о. Пасхи, можна умовно назвати різновидом шашлику — земляним шашликом (м'ясо закопується в землю, а над ним запалюється багаття). Популярні «емпанадас» — пиріжки з найрізноманітнішими начинками: з м'ясом, оливками або тунцем. Ще одна традиційна страва — суп з морських їжаків. Попри те, що про його смакові якості можна сперечатися, ця багата на йод страва дуже популярна серед чилійців.

Держава Ізра́їль — країна в південно-західній Азії на південно-східному узбережжі Середземного моря.

На півночі межує з Ліваном, на північному сході — з Сирією, на сході — з Йорданією, на південному заході — з Єгиптом.

Незалежність проголошено 14 травня 1948 року на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН №181 від 29 листопада 1947 року.

Згідно з Декларацією Незалежності, Ізраїль є єврейською державою.[4] Водночас Ізраїль є багатонаціональною та демократичною державою, де, разом з євреями, рівні права мають всі інші релігійні та етнічні групи: араби-мусульмани, араби-християни, друзи, бедуїни та ін. Зокрема, арабські партії та депутати представлені в Кнесеті[5].

Зміст [сховати]

1 Походження назви

2 Історія

2.1 До незалежності

2.2 Незалежність

3 Географія

3.1 Кордони

3.2 Рельєф

3.3 Геологічна будова

3.4 Корисні копалини

3.5 Клімат

3.6 Гідрографія

3.7 Ґрунти

3.8 Флора

3.9 Фауна

3.10 Стан навколишнього середовища

4 Населення

4.1 Мови

4.2 Основні показники

4.3 Етнічний склад

4.4 Віросповідання

4.5 Щільність

4.6 Міське та сільське населення

4.7 Найбільші міста

4.8 Українська діаспора

5 Державно-політичний устрій

5.1 Ідеологія

5.2 Звинувачення Ізраїлю в апартеїді

5.3 Правова система

5.4 Система влади

5.5 Державна символіка

5.6 Адміністративно-територіальний поділ

6 Економіка

6.1 Фінанси

7 Освіта і наука

7.1 Освіта

7.2 Наука і технології

8 Культура

8.1 Визначні пам'ятки

8.2 Література

8.3 Музика і театр

8.4 ЗМІ

8.5 Музеї

8.6 Мова

8.7 Релігія

8.8 Свята

8.9 Спорт

9 Див. також

10 Примітки

11 Ресурси Інтернету

12 Посилання

[ред.]Походження назви

Яків бореться з янголом (Александр Луї Лелуа, 1865)

Впродовж останніх трьох тисячоліть слово «Ізраїль» позначало як Землю Ізраїльську (івр. אֶרֶץ יִשְׂרָאֵל, Е́рец-Їсрае́ль), так і весь єврейський народ. Джерелом цієї назви служить Книга Буття, де патріарх Яків син Ісаака після боротьби з ангелом Бога отримує ім'я Ізраїль:

«І сказав (ангел): як ім'я твоє? Він сказав: Яків. І сказав [йому]: віднині ім'я тобі буде не Яков, а Ізраїль, бо ти боровся з Богом, і людей долати будеш» (Книга Буття. Глава 32:28)

Вчені розходяться у визначенні значення цього слова. За однією версією, це ім'я походить від дієслова сара (управляти, бути сильним, мати владу, дану зверху), таким чином утворюючи слово, яке означає «Має владу над силами». Інші можливі значення — «Принц Божий» або «Боротьба/Битва Еля»[6]. Згодом, єврейський народ, який походить від Іакова, став називатися «Діти Ізраїлю», «Народ Ізраїлю» або «ізраїльтяни».

Перша в історії згадка слова «Ізраїль» була знайдена на стелі Мернептаха на території Стародавнього Єгипту (кінець XIII століття до н. е.) та належить до народу, а не до країни[7].

Сучасна держава була названа «Медінат Їсраель» — Держава Ізраїлю. Розглядалися також і інші назви: Ерец Їсраель (Земля Ізраїлю), Сіон, Іудея[8]. У перші тижні незалежності уряд нової держави для позначення громадян країни вибрав слово «ізраїльтяни». Вперше воно було згадане офіційно у виступі першого міністра закордонних справ Моше Шарета[9].

[ред.]Історія

Докладніше: Історія Ізраїлю

[ред.]До незалежності

Мапа Ізраїлю

Одним із центральних завдань сіонізму було створення єврейської держави. Таку державу сіоністи вирішили створити на території Палестини. З 80-их років 19 століття сюди почали переселятись євреї з країн Східної Європи. Після утворення 1897 року Всесвітньої сіоністської організації (ВСО) сіоністи стали створювати трести, які фінансували переселення євреїв до Палестини.

Теодор Герцль, провісник створення єврейської держави, 1901 року

В роки Першої Світової війни Близький Схід став ареною військових дій між Туреччиною та державами Антанти. Для успіху у війні проти Туречинни Антанта шукала підтримки у арабів. У 1915-1916 рр. Верховний комісар в Єгипті та правитель Мекки шериф Хусейн домовились про повстання арабів проти турків і визнання майбутньої об'єднаної арабської держави з боку Великої Британії. Але у травні 1916 року Британія уклала секретний договір із Францією про післявоєнний розподіл азійської частини Османської імперії (договір Сайкс-Піко), за яким Палестина залишалась в руках Британії.

2 листопада 1917 року міністр закордонних справ Британії Бальфур виступив із декларацією, за якою його уряд дозволяв створення в Палестині національного осередку для євреїв. Спираючись на цей документ, ВСО стала обстоювати свої територіальні претензії. Так, у лютому 1919 року на Паризькій мирній конференції сіоністська делегація вимагала створення єврейського осередку, який охоплював би, крім Палестини, ще й південний Ліван, Голанські висоти, всю долину річки Йордан та частину Синайського півострова.

25 квітня 1920 року на конференції в Сан-Ремо Верховна рада Антанти надала Великій Британії мандат на управління Палестиною. В преамбулу тексту мандата була включена декларація Бальфура.

З початку 1930-х років, зі зростанням сіоністської колонізації, почав активізуватись арабський антиколоніальний рух. У жовтні 1930 року британський уряд випустив офіційну заяву — «Білу книгу», у якій декларував, що чисельність їшува має підлягати контролю та що євреї не повинні претендувати на управління Палестиною. Сіоністи негативно поставились до «Білої книги» і вимагали більшої самостійності для єврейського населення.

Після Другої світової війни сіоністи, вимагаючи більшої самостійності, перейшли до терористичної діяльності. Завершення колоніального правління Британії вже було очевидним, тому у лютому 1947 року Британія передала палестинське питання до ООН. 29 листопада Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію №181 про припинення британського мандату і розподіл Палестини на дві держави. 14 травня 1948 року ВСО та лідери єврейської спільноти Палестини проголосили створення Держави Ізраїль згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї.

Бен-Гуріон проголошує створення Держави Ізраїль 14 травня 1948 року

[ред.]Незалежність

Нейтральність та неупередженість цієї статті є під сумнівом.

Будь ласка, ознайомтесь з відповідним обговоренням та по можливості виправте недоліки.

14 травня 1948 року офіційно проголошено про створення держави Ізраїль, а вже наступного дня почалась Перша арабо-ізраїльська війна 1948-49 років, результатом якої стали 6,7 тис. км² території Палестинської арабської держави на користь Ізраїлю. 1949 року ізраїльська армія захопила південний Негев, 1951 року — північ Синайського півострова, 1955 року провела кілька військових рейдів проти Сирії. За підтримки Франції та Великої Британії 1956-57 року Ізраїль захопив Синайський півострів до Суецького каналу та Сектор Газа. В 1965-66 вторглись до Західного берега ріки Йордан. В результаті шестиденної війни 1967 року Ізраїль захопив Західний берег ріки Йордан, сирійські Голанські висоти та знову єгипетський Синайський півострів. 1969 року в зоні Суецького каналу відбулась війна на виснаження, 1970 року Ізраїль напав на Єгипет.

В 1973-74 роках відбулась Друга арабо-ізраїльська війна. 1978 року ізраїльська армія вторглась до південного Лівану. У серпні 1980 року об'єднаний Єрусалим проголошено столицею Ізраїлю, але світова спільнота не визнала це, всі посольства досі знаходяться в Тель-Авіві. В 1981 та 1982 роках ізраїльська армія знову напала на Ліван (Перша ліванська війна), війська з якого були виведені 2000 року. Під час Війни в Перській затоці 1990 року Ізраїль піддався нападові з боку Іраку. Перші прямі переговори між Ізраїлем і Палестиною відбулися 1992 року і вже 1993 року Ізраїль визнав Палестинську автономію і вивів війська з деяких окупованих територій. 1994 року був підписаний мирний договір із Йорданією. 2006 відбулась Друга ліванська війна.

[ред.]Географія

Докладніше: Географія Ізраїлю

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ,

а саме: Скоротити, залишивши лише найважливішу інформацію, вилучити радянську пропаганду та переписати застарілі дані.

Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

[ред.]Кордони

Докладніше: Кордони Ізраїлю

Ізраїль розташований на Близькому Сході та межує на півночі з Ліваном, на сході з Сирією і Йорданією, на півдні з Єгиптом, на сході та південному заході — з палестинськими територіями. Із заходу береги країни омивають води Середземного моря (протяжність берегової лінії — 188 км); на сході частина кордону проходить по Мертвому морі (56 км); на крайньому півдні Ізраїль має вихід до Акабської затоки Червоного моря (10 км).

Більшість країн визнає кордонами Зелену лінію, встановлену при підписанні припинення вогню після війни 1948—1949 років[10], що обмежує територію загальною площею 20 770 км², з яких біля 2 % зайняті водою[1]. Проте під фактичним контролем Ізраїлю знаходяться і деякі інші території, що не визнаються його сусідами, найбільшими з яких є Голанські висоти (1 176 км²) та територія Східного Єрусалима (70 км²). Загалом, територія, що контролюється країною, становить приблизно 22 072 км2 [11], а разом із Палестинськими територіями територія Ізраїлю становить 27 799 км² [12].

[ред.]Рельєф

Північна частина території країни, яка носить назву плато Галілея, являє собою підвищенну рівнину (нагір'я) висотою в середньому 600—700 м. Гори мають складчасто-брилову будову, однак у рельєфі складчастість не дуже виражена. Найбільший вплив на формування рельєфу здійснили пізні гелогічні процеси, насамперед розломи та брили. Круті схили масивів у багатьох районах прорізані вузькими та глибокими долинами. На північному сході країни лежить північна частина долини річки Йордан.

Центральна частина країни — вузька низинна прибережна смуга (рівнина Шарон), яка простяглась уздовж Середземного моря. Берегова смуга слабко порізана, природних гаваней мало, єдина затока — Хайфа — розташована в північній частині узбережжя.

Майже половину території країни займають посушливі зони та напівпустельне плато Негев. На півночі Неґев переходить в гірські масиви. Зі сходу вони опускаються до велетенського грабену Ель-Гор, найбільш глибока частина якого зайнята Мертвим морем (максимальна глибина — 356 м) та знаходиться на 392 м нижче рівня Середземного моря. На південь від Мертвого моря до Червоного простягається долина Арава..

[ред.]Геологічна будова

Територія країни складена переважно породами мезозоя, третинної та четвертинної систем. Найбільш широко поширені верхньокрейдяні відклади, представлені вапняками, мергелями та доломітами. Вони мають потужність до 750 м. В крейдяних вапняках отримали широкого розвитку карстові процеси. Третинні відклади (вапняки та піщаники) поширені в прибережній частині і на плато Галілея. В ізраїльській частині долини Йордана зустрічаються потужні алювіальні утворення.

[ред.]Корисні копалини

Серед неметалевих корисних копалин найбільше значення мають природний газ, калійні солі, натрій, бром (Мертве море), гіпс, будівельний камінь (Негев), кварцові піски. У верхньокрейдяних відкладах зустрічаються поклади асфальтів та фосфоритів. Наявні родовища залізних (Рамім) та мідних руд (Тімна), нафти (Хелєц). В районі Хули видобувається торф, на крайньому півдні країни — коштовне каміння. В пустелі Негев є невеликі запаси хромової та марганцевої руд, горючих сланців та слюди.

[ред.]Клімат

Клімат Ізраїлю субтропічний середземноморського типу, із сухим спекотним літом та м'якою дощовою зимою. Влітку переважає тропічне повітря, взимку воно чергується з повітряними масами помірних широт. Рельєф значно обумовлює різноманіття кліматичних умов в різних районах країни.

Пересічна річна кількість опадів різко спадає із заходу на схід та з півночі на південь: від 1 000 мм у Верхній Галілеї до 30 мм в районі Ейлата та від 500 мм в центральних районах до 50 мм на узбережжі Мертвого моря. Найбільша кількість дощових днів припадає на січень-лютий. В ці місяці відносна вологість становить у середньому 72 %, тоді як у червні — 47 %. Грози бувають рідко, в середньому 7 днів на рік.

Пересічна річна температура на узбережжі Середземного моря 20 °C, в гірських районах знижується до 15-16 °C. Найбільш спекотний клімат має південна частина країни, де середньорічна температура перевищує 22 °C, а пересічна температура найспекотнішого місяця 30 °C. Взимку бувають від'ємні температури; абсолютний мінімум температури сягає −4 °C на висоті 750 м.

В центральних районах країни, на висоті приблизно 750—800 м, при середньорічній температурі 17 °C, пересічні місячні показники коливаються від 9 °C у січні до 24 °C у серпні. Тут понад 300 днів на рік утримується температура понад 15 °C, а 160 днів — понад 25 °C.

Переважаючи вітри мають північний та західний напрямки: влітку північні та північно-західні, взимку — північно-східні. Навесні та на початку літа з півдня та південного сходу дме спекотний та сухий вітер хамсин, який сильно підвищує темературу та сухість повітря та негативно впливає на рослинність. В Негеві бувають пилові бурі (в середньому приблизно 12 днів за рік).

[ред.]Гідрографія

Долина річки Йордан. Галілея

Ресурси прісної води в країні оцінюються в 1 800 млн. м³ за рік, з яких 1 100 млн. м³ дають малі річки та джерела, 320 млн. — ізраїльська частина Йордана, 200 млн. — водотоки басейну річки Яркон. Прісну воду отримують також шляхом опріснення морської води та очистки стічних вод. Основним резервуаром системи водопостачання країни слугує Тиверіадське озеро (Кінерет) - приблизно 4 млрд. м³, від якого йде водогін протяжністю 142 км до міста Рош-га-Аїн, де він з'єднується з водогоном Яркон-Негев (109 км). Нечисленні річки західної частини країни належать до басейну Середземного моря, більшість з них пересихають в спекотні пори року. Східна частина — безстічна.

[ред.]Ґрунти

В західній частині країни, яка отримує достатню кількість опадів (узбережжя та схили гір), переважають коричневі ґрунти сухих субтропічних лісів та чагарників. В центральних та східних районах поширені гірські сіро-коричневі ґрунти, на півдні — ґрунти субтропічних пустель. Деякі гірські ділянки не мають ґрунтового покриву. В прибережній смузі вміст гумусу у верхньому горизонті (до 10 см) сягає 2,4 %, а на глибині в 1 м — до 0,75 %.

[ред.]Флора

Тамариск. Пустеля Негев

Флора Ізраїлю різноманітна — нараховує більш як 2 000 видів, 115 з яких ендемічні. Рослинність більшої частини країни належить до середземноморської лісової підобласті голарктичної області. Власне середземноморський елемент становлять вічнозелені дерева та чагарники: лавр, платан, маслина, алеппська сосна, чорна сосна, рускус, дуб, інжир, самшит, папороті, асфоделові, ладанникові. Зустрічаються східноазійські види: волоський горіх, виноград. Поширені терпентинове фісташкове дерево, ялівець звичайний, суничник, сирійський клен. В горах зростають також таборський дуб та платан.

В центральній та східній частині країни переважають колючі чагарники: маквіс, гарріга, фрігана. Дерева представлені головним чином соснами, вічнозеленими дубами, кипарисами. В районі Мертвого моря (там, де ґрунтові води залягають високо і немає засоленості) зустрічаються представники тропічної флори: африканські види акацій та ін. На крайньому півдні (на береговій рівнині, в південній частині грабена та на височинах) поширені солончаки з рідким покривом із чагарників та напівчагарників, а також з ефемерами, які розвиваються тільки після дощу. Для цього району характерні солянкові, сведа, лебедові, саксаул, полин, гармала та ін.

Важливу роль відіграють культурні рослини: зернові культури (пшениці, ячмінь), цитрусові, персикові та гранатові дерева, маслини, в південних районах — фінікові пальми.

[ред.]Фауна

Верблюди

Територія Ізраїлю входить до складу середземноморської підобласті палеарктичної фауністичної області. Із хижих ссавців характерні смугаста гієна, каракал, шакал. Поширені копитні, гризуни. Із птахів часто зустрічаються дрофи, жайворонки, рябчики, білоголовий сип, яструбиний орел, великий підорлик, бородань, чорний гриф, шуліка, канюк, декілька видів соколів, стерв'ятник, малий яструб, сичі і сови: сипуха, пугач, неясить; водяться лелеки, чаплі, пелікани, одуди, сойки, мартини, ворони, кам'яні куріпки та інші. По всій території зустрічаються плазуни — ящірки, змії (удав, різні види гадюк та ін.). Із домашніх тварин найважливіше значення мають коні, віслюк, дрібна рогата худоба, в низці районів — верблюди. В травні 2008 року національним птахом Ізраїлю був обраний одуд — понад 35 % населення проголосовали за нього[13].

[ред.]Стан навколишнього середовища

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.

Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

[ред.]Населення

Населення Ізраїлю становить 6 990 700 осіб (2005; 3 902 400 осіб в 1983), у тому числі 1 050 000 осіб — палестинських арабів. Цікавим є факт посмертного надання громадянства Ізраїлю 6 млн. євреїв, що загинули під час Голокосту[Джерело?].

[ред.]Мови

Офіційними мовами в країні є єврейська (іврит) та арабська. Поширені серед населення також російська, англійська, їдиш та інші європейські й азійські мови.

[ред.]Основні показники

Вікова структура населення (2007, оцінка)[14]: 0-14 років — 26,1 % (чоловіки 858 246 осіб, жінки 818 690 осіб); 15-64 років — 64,2 % (чоловіки 2 076 649, жінки 2 046 343); 65 років та старіші — 9,8 % (чоловіки 269 483, жінки 357 268)

Середній вік населення (2007, оцінка) — 29,9 років, з них чоловіки — 29,1, жінки — 30,8

Тривалість життя (2007, оцінка) — 79,59 років, з них чоловіки — 77,44, жінки — 81,85

Загальний (брутто) коефіціент відтворення (2007, оцінка): 2,38 народжених дітей на 1 жінку

Здоров'я населення (2007, оцінка): носіїв ВІЛ, у тому числі і хворих на СНІД, — 0,1 %

Писемність (2004, оцінка) — 97,1 %, з них чоловіки — 98,5 %, жінки — 95,9 %

[ред.]Етнічний склад

На 2004 рік в країні проживало:

Євреї — 76,4 %, з них народжені в Ізраїлі — 67,1 %, Європі та Північній Америці — 22,6 %, Африці 5,9 %, Азії 4,2 %

неєвреї — 23,6 % (головним чином араби, черкеси, вірмени)

[ред.]Віросповідання

На 2004 рік найпоширенішими представниками релігій були:

Юдеї — 76,4 %

Мусульмани — 15,9 %

Християни — 2,1 %, з них араби — 1,7 %

Друзи — 1,6 %

Інші — 1,6 %

Невизначені — 3,9 %

[ред.]Щільність

Пересічна щільність населення становить 326 чол./км² (2003). Максимальна концентрація жителів характерна для прибережної рівнини, де проживають 3/4 єврейських та майже 2/3 арабських громадян Ізраїлю. В Тель-Авівському окрузі щільність населення сягає понад 6 000 чол./км², в районі Хайфи — 1 500 чол./км². Відносно щільно заселені Єрусалимський (800 чол./км²), Центральний (700) та Північний (200) округи. У Південному ж окрузі, який займає понад 2/3 території країни, проживає 13 % ізраїльських громадянів, а щільність населення сягає 40 чол./км².

[ред.]Міське та сільське населення

За прийнятою в Ізраїлі 1983 року класифікацією, якщо населений пункт нараховує понад 2 тис. осіб, він вважається містом, в іншому випадку — селом. За такою класифікацією міщани становлять 90 % населення країни (в Єрусалимському окрузі — 95 %, Північному — 78 %, Хайфському — 94 %, Центральному 90 %, Тель-Авівському — 99,9 %, Південному — 80 %), а селяни — 10 %.

[ред.]Найбільші міста

Найбільші агломерації: Тель-Авів — 2 752 000 мешканців, Хайфа — 865 000 мешканців. В таблиці нижче наведені міста з населенням понад 40 тис. мешканців станом на 2005 рік.

1 Єрусалим 701 000 13 Ашкелон 110 000 25 Кір’ят-Ґат 49 000

2 Тель-Авів 365 000 14 Реховот 103 000 26 Ґіватаїм 47 000

3 Хайфа 274 000 15 Герцлія 83 000 27 Акко 46 000

4 Рішон-ле-Ціон 226 000 16 Кфар-Сава 81 000 28 Нацрат-Ілліт 46 000

5 Ашдод 207 000 17 Хадера 78 000 29 Карміель 45 000

6 Беер-Шева 191 000 18 Раанана 73 000 30 Ейлат 45 000

7 Петах-Тіква 179 000 19 Лод 70 000 31 Модіїн 44 000

8 Нетанья 170 000 20 Бейт-Шемеш 66 000 32 Ход-ха-Шарон 42 000

9 Холон 166 000 21 Назарет 64 000 33 Умм-ель-Фахм 41 000

10 Бней-Брак 141 000 22 Рамла 64 000 34 Кір’ят-Моцкін 41 000

11 Бат-Ям 132 000 23 Нагарія 51 000 35 Тверія 41 000

12 Рамат-Ґан 126 000 24 Кір’ят-Ата 50 000 36 Афула 40 000

[ред.]Українська діаспора

Вихідців з України (як народжених в Україні і згодом емігрувавших в Ізраїль етнічних євреїв, так і етнічних українців — мешканців Ізраїлю) — за приблизними підрахунками 300—400 тис. осіб.[15]

[ред.]Державно-політичний устрій

[ред.]Ідеологія

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ,

а саме: вилучити, включити важливе до розділу про право.

Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Міжнародний сіонізм являє собою форму єврейського націоналізму, яка панує в Державі Ізраїль та єврейських спільнотах низки розвинених країн. Політичний сіонізм — це напрямок, який безпосередньо пов'язаний з ідеєю утворення єврейської держави. Він виник в кінці XIX ст. Для цього періоду було характерне посилення національного тиску, з одного боку, а з іншого — поява численних ідеологічних течій. Сіонізм відображає уявлення того часу про шляхи вирішення проблем, які стоять перед єврейськими спільнотами в країнах їх проживання.

[ред.]Звинувачення Ізраїлю в апартеїді

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ,

а саме: вилучити, включити важливе до розділу про право.

Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Нейтральність та неупередженість цього розділу є дискусійною.

Будь ласка, ознайомтесь з відповідним обговоренням та по можливості виправте недоліки.

Докладніше: Звинувачення Ізраїлю в апартеїді

За звинуваченнями декількох правозахисних організацій, в Ізраїлі широко запроваджена система апартеїду. Міжнародна правозахисна організація Amnesty International зокрема констатує:

«У Ізраїлі більшість законів безумовно є дискримінаційними. Вони сягають до моменту утворення держави Ізраїль 1948 року, яке мало жорстоку пам'ять перенесеного євреями в Європі факту расистського геноциду під час Другої світової війни, і тому Ізраїль був заснований на понятті Єврейської держави для євреїв» [16].

[ред.]Правова система

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.

Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Ізраїль не має конституції і на території Ізраїлю діють британські закони[Джерело?] і юридичне право, а також закони, прийняті Кнесетом (парламент Ізраїлю). 2003 року конституційна комісія Кнесету почала підготовку конституції. Станом на 2011 ця робота ще не була завершена.

[ред.]Система влади

Будівля кнесету

У Ізраїлі замість єдиної конституції діє зведення основних законів. Починаючи з 1958 року було прийнято 14 таких актів, 11 з яких залишаються в силі. Серед них закон про кнесет (1958), про уряд (2001), про армію (1976), про столицю Ізраїлю Єрусалим (1980), про свободу і гідність людини (1992).

Парламент

Держава Ізраїль — парламентська республіка. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент — кнесет (з івриту — «збори»), який складається з 120 депутатів. Вибори до кнесету загальні, прямі при таємному голосуванні. Виборці голосують не тільки за списки, які висунули політичні партії, але й за блоки партій, які можуть виступати за єдиним списком. Характерно те, що число списків в ході виборів до кнесету, як правило, перевищує число постійно діючих політичних партій. Місця в парламенті розподіляються пропорційно числу голосів, поданих за кожен список, але не менше 1 % всіх голосів. Кнесет вибирається на 4 роки. При необхідності можуть бути призначені дострокові вибори. Засідає кнесет не менше 8 місяців за рік, збираючись на 2 сесії щорічно. Засідання, як правило, відкриті, протоколи видаються тільки на івриті. Процедура роботи в парламенті визначається спеціальними законами.

Кабінет президента

Президент

Глава держави — президент — вибирається кнесетом на 7 років. Президент не може бути переобраним на другий термін (до 2000 року президент міг бути обраним на два п'ятирічних терміна). Він має чисто представницькі функції, на кшталт функцій конституційного монарха. З 2007 року президентом Ізраїлю є Шимон Перес.

Уряд

Зірка Давида

Уряд Ізраїлю представлений кабінетом міністрів. Він є центральним виконавчим органом в системі державної влади, а його глава — прем'єр-міністр — фактично головною посадовою особою країни, яка визначає внутрішню та зовншіню політику. Формально уряд відповідальний перед кнесетом. Уряд приступає до виконання своїх обов'язків після того, як його глава викладе в кнесеті програму діяльності уряду і оголосить про його склад, а парламент зі свого боку висловить уряду вотум довіри. Прем'єр-міністром Ізраїлю є Біньямін Нетаньягу.

Округи Ізраїлю: (1) Північний, (2) Хайфський, (3) Центральний, (4) Тель-Авівський, (5) Єрусалимський, (6) Південний

[ред.]Державна символіка

Гербом Ізраїлю є культовий семисвічник — менора.

Державний прапор Ізраїлю, рішенням державної ради від 26 жовтня 1948 року, є полотно з білого поля, на якому зображені сині смуги зверху та знизу та синя шестикутна зірка («Зірка Давида») посередені.

Гімн Ізраїлю — «Гатіква» («Надія»). Текст поета Нафталі-Герца Імбера, автор музики невідомий. Слова були опубліковані 1887 року, з 1897 року «Хатіква» стала сіоністським гімном, а після утворення держави Ізраїль — державним гімном.

[ред.]Адміністративно-територіальний поділ

Докладніше: Адміністративний поділ Ізраїлю

Територія Ізраїлю поділяється на 6 округів (махоз), 15 підокругів (нафа) та на 50 природних регіонів.

Округ Площа, км² Населення, осіб (2005) Столиця

Єрусалимський (Єрушала́їм) 652 851 400 Єрусалим

Тель-Авівський (Тель-Авів) 171 1 190 000 Тель-Авів

Південний (Даро́м) 14 231 1 002 400 Беер-Шева

Північний (Цафо́н) 3 324 1 185 400 Назарет

Центральний (Мерка́з) 1 276 1 649 800 Рамле

Хайфський (Хейфа́) 863 858 000 Хайфа

[ред.]Економіка

Докладніше: Економіка Ізраїлю

Ізраїль вважається однією з найрозвиненіших країн південно-західної Азії. Країна займає перше місце в рейтингу Всесвітнього банку «Легкість ведення бізнесу»[17] та в рейтингу Всесвітнього економічного форуму «Світова конкурентоздатність». В рейтингу «Кращі країни для ведення бізнесу» журналу Forbes Ізраїль займає 16 місце у світі[18]. Ізраїль займає 2 місце у світі після США за кількістю новоутворених компаній та має найбільше представництв у списку компаній NASDAQ за межами Північної Америки.[19]

Промислові вироби: високотехнологічні продукти, деревина і папір, фосфати, їжа, напої, тютюн.

Рослинництво: цитрусові, овочі, бавовна.

Тваринництво (2004): 400 тисяч голів худоби; 40 мільйонів курей; кози — 64 тисячі; свині — 195 тисяч; вівці — 390 тисяч.

Рибальство (2003): 24,831 метричних тон.

Електрика (2003): 44,2 млрд. кВтГ.

Зайнятість (1996): 2,6 % — сільське і лісове господарство, 20,2 % — промисловість, 7,5 % — будівництво, 12,8 % — торгівля, 6,2 % — транспорт і зв'язок, 13,1 % — фінанси і бізнес, 6,4 % — особисті послуги, 31,2 % — суспільні послуги.

Експорт: цитрусові й інші фрукти, авокадо, добрива, алмази, пластмаса, нафтохімікати, текстиль, електроніка (військова, медична, наукова, промислова), електронно-оптичні, прецизійні інструменти, літаки і ракети.

[ред.]Фінанси

Націонаньний дохід (2004) — 129 млрд. дол.; на душу населення — 20 800 дол.; зростання — +3,9 %.

Імпорт (2004) — 36,8 млрд. дол. Партнери: США-15 %, Бельгія-10,1 %, Німеччина-7,5 %, Швейцарія-6,5 %, Велика Британія-6,1 %.

Експорт (2004) — 34,4 млрд. дол. Партнери: США-36,8 %, Бельгія-7,5 %, Гонконґ-4,9 %.

Туризм — 2 039 млн. дол.

Бюджет (2004) — 52,2 млрд. дол.

Державні резерви — 17,5 млрд. дол.

2004 року ціни впали на 0,4 %.

[ред.]Освіта і наука

[ред.]Освіта

Докладніше: Освіта в Ізраїлі

Медичний факультет університету Техніон, Хайфа

Ізраїль має одну з найтриваліших у світі систему освіти, разом з Японією поділяючи за цим показником друге після Південної Кореї місце в Азії[20]. Також, згідно з даними ЮНЕСКО, Ізраїль має найвищий рівень письменності в Південно-Західній Азії[21].

Згідно із законом про освіту, ухваленим 1953 року, школи в Ізраїлі поділяються на кілька типів: державні (світські), арабські, державно-релігійні та незалежні, багато з незалежних шкіл є «невизнаними» міністерством освіти. Державні світські школи є найбільшою групою шкіл і відвідуються більшістю єврейських і неарабських учнів в Ізраїлі. Більшість арабів відправляють своїх дітей в школи, де основною мовою навчання є арабська, що надалі заважає дітям здобути хорошу освіту і роботу через слабке володіння гебрейською мовою[22]. Незалежні школи є найрізноманітнішою групою. Тоді як у «визнаних» незалежних школах, як і у решті категорій, 75 % предметів входять до обов'язкового списку, невизнані самостійно вибирати програму навчання. Серед них, зокрема, ультраортодоксальні та християнські школи.

Освіта в Ізраїлі обов'язково для дітей від 5 до 18 років[23][24]. Шкільна освіта розділена на три ступені: початкова школа (1-6 класи), середня школа (7-9 класи), вища школа (10-12 класи). Протягом навчання у вищій школі учні поступово здають іспити, за результатами яких вони отримують атестат зрілості (геб. теудат баґрут), необхідний для поступлення до вищих навчальних закладів, що також вимагається багатьма працедавцями. Знання основних предметів — математики, Тори, гебрейської мови, ізраїльської і світової літератури, англійської мови й історії є обов'язковим для отримання атестату[25]. В арабських, християнських і друзських школах екзамен зі знання Тори замінюється екзаменом з ісламу, християнства або релігії друзів[26]. Ті, хто не бажає здавати або нездатний пройти ці іспити, отримають диплом про закінчення школи іншого типу. 2003 року дещо більше половини ізраїльських школярів отримала атестат зрілості[27].

Переважна більшість вищих навчальних закладів спонсоруються державою, що значно зменшує вартість освіти[25][28]. Всього в Ізраїлі вісім університетів:

Єрусалимський єврейський університет — найстаріший та найпрестижніший в країні

Тель-Авівський університет

Техніон — один з найвідоміших у світі технічних Вузів

Інститут Вейцмана

Університет Бар-Ілана

Хайфський університет — власник найбільшої бібліотеки на Близькому Сході

Університет Бен-Гуріона

Решта суто ізраїльських вищих навчальних закладів називається коледжами, серед яких як регіональні, тобто філії університетів, так й незалежні. Суттєву частку вищої освіти таких здійснюють понад 30 філій іноземних вищих навчальних закладів.

Ізраїль займає одне з перших місць у світі за числом жителів, що мають вищу освітою (20 % населення)[29][30]. Позитивно на цей показник впливає не тільки ізраїльська освіта, але й приток іммігрантів з колишнього СРСР, 40 % яких мали диплом про закінчення вищого навчального закладу[29].

[ред.]Наука і технології

Докладніше: Наука і технології в Ізраїлі

Прискорювач елементарних частинок, Інститут Вейцмана, Реховот

Початок ізраїльській науці поклали строби перетворити практично дику та неосвоєну територію на сучасну країну. Зараз, проте, освіті ізраїльська наука стала дуже різноманітною та вкриває численні області науки. Число людей, задіяних у наукових дослідженнях та технологічних розробках, так само як і відсоток витрат щодо ВВП, є одними з найвищих у світі. Багато наукових досліджень також ведеться у співпраці з іншими країнами[31].

Понад 80 % всіх наукових робіт, що приводять до публікацій, проводиться в університетах, університети є основними центрами фундаментальної науки у країні, що проводиться на найвищому світовому рівні. Так, чотири громадянина Ізраїлю стали лауреатами Нобелевской премії у наукових дисциплинах[32] і він займає перше місце у світі по числу наукових публікацій на душу населення[33][34]. Але фундаментальна наука не є єдиним напрямком діяльності університетів, на що вказує велике число патентів, отриманих ними, їх зв'язки з промисловістю та успішна робота багатьох дослідницьких центрів, заснованих поруч з університетами[31].

Найбільшою галуззю промисловості країни, що використовує передові технології, є військова промисловість. В Ізраїлі виробляються найрізноманітніші продукти військового призначення, від амуніції, ручної зброї, такої як автомат Uzi, артилерії і ймовірно накращого у світі танку Меркава до найсучасніших електронних військових систем, таких як систем протиракетної оборони Arrow, безпілотні літальні апарати, авіоніка та цілі літаки. Великою частиною ізраїльського військового комплексу є електроника, що не обмежується військовими застосуваннями, але розвинута й в цивільному секторі.

Ізраїль також відомий високим технічним рівнем сільського господарства, системами комп'ютерного контролю та автоматизації сільськогосподарських процесів. Володіючи мізерними водними ресурсами, Ізраїль має в своєму розпорядженні розвинені водозберігаючі технології, включаючи краплинне зрошування, винайдене в Ізраїлі.[35].

Ізраїль також є одним з лідерів у використанні сонячної енергії на душу населення[36], розробивши деякі з найсучасніших техлологій сонячної енергетики[37], а ізраїльські компанії працюють над енергетичними проектами по всьому світу[38][39]. Хоча Ізраїль поки що лише планує будівництво великих сонячних електростанцій, понад 90 % домохозяйств використовують сонячну енергію для обогріву води[40][41]. Згідно з даними Міністерства національної інфраструктури, щороку країна зберігає біля 2 млн. барелів нафти завдяки використанню сонячної енергії[42], чому, зокрема, допомогає жаркий та сонячний клімат країни та наявність вільних пустельних ділянок[37][38][39].

Більш того, Ізраїль є однією з восьми країн, здатних самостійно виробляти і запускати супутники. Вже 1988 року Ізраїль запустив свій перший супутник серії Офек (івр. אופק) «Офек-1» з космодрому Пальмахім. Бюджет ізраїльської космічної програми становить усього 1 млн. доларів США, без урахування фондів інвестованих в проект «Венус» (близько 7 мільйонів доларів) з приблизно 70 мільйонів, що виділяються щорічно для ізраїльської військової програми.

Ізраїль також вважається однією з країн, що мають ядерну зброю, арсенал якої оцінюється у понад 150 одиниць[43], а для її доставки існує повноцінна ядерна тріада[44]. Тим не менш уряд країни ніколи не визнавав наявності ядерної зброї, а деталі про неї стали відомі лише через десятиріччя після початку робіт, завдяки кільком випадкам витоку інформації, найвідоміший з яких трапився завдяки співробітнику Центру ядерних досліджень Негев (у місті Дімона) Мордехаю Вануну. Хоча Ізраїль ще не має атомних електростанцій, зараз планується будівництво АЕС в Негеві, що може бути завершене до 2015 року[45].

[ред.]Культура

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.

Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

[ред.]Визначні пам'ятки

[ред.]Література

Докладніше: Ізраїльська література

Ізраїльська література — це переважно поезія й проза на івриті як частина ренесансу івриту як розмовної мови із середини XІX століття. Невелика частина книг виходить на інших мовах, таких як арабська, англійська і російська. За законом два екземпляра всіх друкованих видань в Ізраїлі повинні направлятися в Єврейську національну й університетську бібліотеку Ієрусалимського Єврейського Університету. 2001 року цей закон був змінений і включив також копії аудио- і відеозаписів, і ін. недрукованих видань.[46] 2006 року 85 % з 8000 книг, спрямованих у бібліотеку були на івриті.[47] Тиждень гебрейської Книги проводиться щорічно в червні й включає книжкові ярмарки, публічні читання й виступи ізраїльських письменників по всій країні. Протягом цього тижня вручається й головна ізраїльська літературна нагорода Премія Сапир.

1966 року ізраїльський письменник Ш.-Й. Агнон розділив Нобелівську премію з літератури з німецькою письменницею єврейського походження Неллі Закс.[48]

[ред.]Музика і театр

Див. також: Музика Ізраїлю

Ізраїльська музична культура складалася на основі національних музичних культур палестинських євреїв та арабів, а також музичних традицій, принесених євреями, що переселилися до Ізраїлю з різних країн. Ряд сучасних музичних установ (в т.ч. філармонія та оперний театр) були закладені за часів британського мандату на управління Палестиною, інші з'явились вже за часів незалежності.

[ред.]ЗМІ

[ред.]Музеї

Храм Книги

Найвідомішим музеєм та одним з найважливіших культурних установ країни є Музей Ізраїлю у Єрусалимі[49]. Музей присвячений мистецтву та археології та є місцем зберігання Свитків Мертвого моря[50] і величезної колекції предметів юдейської історії та європейського мистецтва[49]. Також дуже відомий музей Холокосту Яд Вашем в Єрусалимі — найбільший у світі архів інформації, присвяченої цій сторінці світової історії[51].

Серед інших музеїв, багато присвячено археології та стародівній історії, перш за все через розташування Палестини на перехресті багатьох культур. Серед музеїв цієї категорії Рокфелерівський музей, Музей біблейських земель та Башта Давида в Єрусалимі, Ерец-Ісраель в Тель-Авіві, Музей спадщини вавілонських євреїв в Ор-Єгуді, частина Хайфського музею і Музей Хечта в Хайфі та багато дрібніших музеїв по всій країні[52]. Кілька історичних музеїв присвячені вже пізнішій історії єврейського народу та країни Ізраїль. Серед них Музей Діаспори на кампусі Тель-Авівського університету — інтерактивний музей, присвячений історії єврейських спільнот всього світу[53], та Музей Незалежності.

Музеї мистецтва у країні також численні та представляють різноманітні культурні традиції країни та світу. Крім загальних колекцій Тель-Авівського музею мистецтв і вже згаданих Музею Ізраїлю та Хайфського музею тут є музеї єврейського, ісламського, руського, далекосхідного і японського мистецтва. Крім основних музеїв у великих містах, кілька відомих музеїв знаходяться у невеликих поселеннях, так музей Мішкан-Ле-Оманут в кибуці Ейн-Харод-Меухад вважається найбільшою картинною галереєю на півночі країни[54].

[ред.]Мова

Державні мови - гебрейська, арабська.

[ред.]Релігія

Релігійний склад населення: іудаїсти (80,1%), мусульмани-суніти (14,6%), християни (2,1%), друзи та інші (1,8%).

[ред.]Свята

Вихідний день в Ізраїлі - субота. П'ятниця - день скорочений.

Рош ха-шана - символізує настання єврейського нового року, біблійне свято.

Йом кіпур - день спокутування гріхів

Суккот - свято врожаю.

Шміні-ацерет - Сімхат-тора.

Ханука - в пам'ять про перемогу над грецькою армією і перемогу єврейського духу над ідолопоклонниками - еллінами.

Ту бі-шват - день дерев.

Песах - свято звільнення з єгипетського рабства.

День Катастрофи і героїзму - в пам'ять про шість мільйонів євреїв, які загинули під час Другої світової війни.

День пам'яті полеглих воїнів - в пам'ять про всіх євреїв, які віддали своє життя за утворення і незалежність держави Ізраїль.

Лаг ба-омер - в пам'ять про повстання Бар-Кохбі проти Риму.

День Єрусалима - свято, присвячене столиці Ізраїлю.

Тиша бе-ав - день руйнування Першого і Другого Храмів

День незалежності Ізраїлю - Державне свято. 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію з закликом до утворення єврейської держави в Єрец Ісраель. У 5-ий день місяця Іяра 5708 р. (14 травня 1948 р.) Національна Рада на чолі з Давидом Бен Гуріоном проголосила утворення єврейської держави в Єрец Ісраель, що отримав назву Держава Ізраїль.

Наступного року, після того як новонароджена держава героїчно відбила напад п'яти арабських держав, Кнесет (парламент Ізраїлю) ухвалив закон про національне свято в 5-ий день місяця Іяра, яке отримало назву Йом га-Ацмаут - День Незалежності.

У перші роки після утворення держави свято відзначалося безпосередніми проявами радості, піснями і танцями на вулицях. Армія була гордістю нації, тому вражаючі військові паради були кульмінацією свята. З плином років військові паради проводитися перестали. Здавалося недоречним влаштовувати пишні офіційні урочистості, оскільки ентузіазм перших років дещо ослаб.

Дехто вважає за краще відзначати Йом га-Ацмаут вечорами в колі друзів, влаштовуючи прогулянки і пікніки, відвідуючи нові підприємства, громадські заклади і військові бази - наочні свідчення розвитку країни.

Існують і публічні церемонії, які стали традиційними: церемонія запалення факелів на горі Герцля, що знаменує офіційний початок Йом га-Ацмаут; нагородження національними преміями Ізраїлю; Міжнародна молодіжна вікторина з Танаху (покликана підкреслити особливий зв'язок долі держави з Танахом, а народу Ізраїлю - з його традицією і славним минулим).

А́встрія, Австрі́йська Респу́бліка (нім. Republik Österreichопис файлу) — держава в Центральній Європі. Австрія — голосно гірська країна, яка не має виходу до моря, межує з Німеччиною та Чехією на півночі, Словаччиною та Угорщиною на сході, Словенією та Італією на півдні та Швейцарією і Ліхтенштейном на заході. Площа — 83 871 км², населення — 8 414 638 чоловік (2011 рік). Столиця і найбільше місто — Відень.

Складається з 9 федеральних земель. Офіційна мова — німецька, регіональні мови: словенська, хорватська та угорська. Грошова одиниця — євро, до впровадження євро — австрійський шилінг. Член ООН та ЄС.

Зміст [сховати]

1 Походження назви

2 Географія

2.1 Географічне положення

2.2 Геологія

2.3 Рельєф

2.4 Клімат

2.5 Гідрологія

2.6 Ґрунти і рослинність

2.7 Тваринний світ

3 Історія

3.1 Створення перших держав

3.2 Створення герцогства

3.3 Створення імперії

3.4 Правління Марії-Терезії та її нащадків

3.5 ХІХ століття

3.6 Перша світова війна

3.7 Міжвоєнний період

3.8 Аншлюс та Друга світова війна

3.9 Післявоєнна Австрія

4 Адміністративний устрій

5 Політичний устрій

5.1 Парламент

5.1.1 Партії

5.2 Судова влада

5.3 Міжнародні відносини

5.4 Державна символіка

5.5 Національні свята

5.6 Збройні сили

6 Населення

7 Економіка

7.1 Туризм

7.2 Промисловість

7.3 Енергетика

7.4 Агропромислове виробництво

7.5 Транспорт

7.6 Зовнішня торгівля

8 Медицина

9 Культура

9.1 Кулінарія

9.2 Література

9.3 Образотворче мистецтво

9.4 Архітектура

9.5 Музика

9.6 Театр

9.7 Кінематограф

10 Освіта

11 Наука

12 Спорт

13 Засоби масової інформації

14 Див. також

15 Примітки

16 Література

17 Посилання

[ред.]Походження назви

Австрія (нім. Österreich) — «східна держава». У IX столітті Австрія була крайньою східною територією в складі Франкської імперії, а також прикордонною зоною німецьких поселень зі слов'янськими землями. Карл Великий назвав країну Ostmark («східна прикордонна територія»). У XI столітті вперше з'явився термін Ostarrichi.

[ред.]Географія

Мапа Австрії.

Топографічна мапа Австрії.

Докладніше: Географія Австрії

[ред.]Географічне положення

Країна знаходиться у Центральній Європі. Межує з Чехією (спільний кордон — 362 км), Німеччиною (784 км), Угорщиною (366 км), Італією (430 км), Ліхтенштейном (35 км), Словаччиною (91 км), Словенією (330 км), Швейцарією (164 км).

[ред.]Геологія

Докладніше: Геологія Австрії

Австрія має різноманітні мінеральні ресурси:

поклади нафти (52 млн. тон, головні родовища в районі Матцена),

бурого вугілля (понад 290 млн. тон в Штірії та у Верхній Австрії),

залізної руди (Ейзенерц),

магнезиту (Штірія).

Є невеликі родовища міді, марганцевих та свинцевих руд, бокситів, стибію, молібдену, солі.

Див. також: Гідрогеологія Австрії.

[ред.]Рельєф

Переважно гірська країна. Південна частина зайнята Східними Альпами (найвища точка — гора Ґросглокнер, в масиві Високий Тауерн, 3 797 м) і їх передгір'ями. Менша, північна частина — хвиляста рівнина, що на крайньому північном сході переходить у Середньо-Дунайську низовину.

[ред.]Клімат

Клімат помірний, континентальний, на заході вологий. Середня температура січня від —1 °C до —5 °C, липня від +17 °C до +19 °C. Опадів у долині Дунаю 500—600 мм, в Альпах 1 500—2 500 мм.

[ред.]Гідрологія

Головна ріка Австрії — Дунай, що перетинає всю північну частину держави. Найзначніші його притоки в межах кордонів Австрії: Інн, Траун, Енс. Тільки територія Форальбергу відноситься до сточища Рейну, та невеличка частка на півночі Австрії — до Ельби. Озера Нойзідлер-Зее, Боденське.

[ред.]Ґрунти і рослинність

Понад 1/3 території займають гірські ліси і складаються переважно з дуба, бука, ялини, смереки, модрини.

[ред.]Тваринний світ

В Австрії переважає середньоєвропейський тваринний світ: сарна, олень, заєць, фазан, куріпка, лисиця, борсук і вивірка. Типовими представниками альпійської фауни є козиця, бабак альпійський і гірська сова; недавно знов було випущено на волю кам'яного козла. Окрім того, характерною ознакою паннонського тваринного світу є справжній пташиний рай в очеретяній смузі єдиного степового озера в Центральній Європі - Нойзідлерського (пурпурова чапля, колонії колпиків і шилодзьобок).

[ред.]Історія

Докладніше: Історія Австрії

[ред.]Створення перших держав

Вілендорфська Венера

На території Австрії знахідки найдавніших людей датуються епохою палеоліту. На межі нової ери тут жили різні племена, переважно кельтського походження, серед яких найзначнішими були тавриски (норики). За правління імператора Августа австрійські землі були захоплені римлянами і включені до складу провінцій Норик, Реція та Паннонія. У цей час тут виникли перші міста: Віндобона (Відень), Юванум (Зальцбург), Овілава (Вельс) та інші. У перші століття нашої ери на землях Австрії розселилися германські (бавари) та слов'янські (словенські) племена. Першими державними утворами тут були держава Само (утворена близько 623 року) та слов'янське князівство Хорутанія, яке у VIII столітті було захоплене баварськими герцогами. Наприкінці VIII століття австрійські землі ввійшли до складу Франкської імперії Карла Великого по війні з аварами, а після її розпаду у 843 році — до Східнофранкського королівства.

Зародком Австрії стала утворена у другій половині Х століття Східна марка, в якій утвердилася династія Бабенбергів.

[ред.]Створення герцогства

Максиміліан І з родиною, картина Бернхарда Штрігеля (нім. Bernhard Strigel).

У 1156 році австрійські маркграфи добилися перетворення Східної марки на герцогство (цей рік вважається датою утворення австрійської держави) у складі Священної Римської імперії. Упродовж ХІІ-XIV століть кордони Австрії істотно розширилися. Австрійські герцоги поширили свою владу на Штирію, Каринтію, Крайну, Тироль, Форарльберг і стали одними з наймогутніших південнонімецьких князів. Після смерті останнього представника роду Бабенбергів (1246) розпочалася боротьба за оволодіння Австрією, в якій взяв участь і галицько-волинський князь Данило Романович. Унаслідок тривалої боротьби у 1282 році тут утвердилась династія Габсбургів, представники якої з 1438 року незмінно були також імператорами Священної Римської імперії. Протягом ХІІІ-XV століть в Австрії формується станова монархія з ландтагами в окремих землях, однак до кінця XV століття вона була конгломератом земель, об'єднаних лише династичними зв'язками. За правління імператора Фрідріха III (1440—1493) герцоги Австрії почали титулуватися ерцгерцогами, а при його наступнику Максиміліані І (1493—1519) всі австрійські землі були об'єднані.

[ред.]Створення імперії

Облога Відня у 1683 році, картина Франца Геффеля (нім. Franz Geffels).

Докладніше: Австрійська імперія

На межі XV—XVI століть створювалася світова імперія Габсбургів. Внаслідок шлюбу Максиміліана І з дочкою герцога Бургундії Карла Сміливого Марією і одруження його сина з наступницею іспанської корони утворилась найбільша держава тогочасного світу, якою почав управляти імператор Карл V (1519—1566). У 1521—1522 роках він передав своєму братові Фердінанду І всі німецькі «спадкові землі» Габсбургів, а собі залишив інші володіння (Іспанію, Нідерланди та інше). За правління Фердінанда І (1521—1522 — 1564), який у 1556 став імператором Священної Римської імперії, значення Австрії істотно зросло. Після розгрому 1526 турками угорсько-чеського війська в битві при Могачі та загибелі короля Людовика II Фердінанд І добився обрання його королем Угорщини і Чехії та включення значної частини цих володінь до складу австрійських володінь (центральної і східної частини Угорщини залишились залежними від Туреччини). Тоді ж розпочалися австро-турецькі війни, які тривали впродовж XVI—XVIII століть і вплинули на формування австрійської держави. Після смерті Фердінанда І австрійські володіння були розподілені між синами Максиміліаном, Фердінандом та Карлом (Штирія, Каринтія і Крайна). Старший із братів — Максиміліан був обраний імператором Священної Римської імперії (1564—1676). Роки правління наступних Габсбургів — Рудольфа II (1576—1612) та Матвія (1612—1619) були позначені боротьбою зі становими установами Австрії, Чехії та Угорщини, яка завершилась зміцненням монархічної влади. Одночасно велася боротьба проти протестантизму у рамках Контрреформації. На початковому етапі Тридцятилітньої війни імператору Фердінанду II (1619—1637) після розгрому чеського війська в битві на Білій Горі (1620) пощастило остаточно ліквідувати опозицію й встановити необмежену владу Габсбургів у цій провінції.

Наприкінці XVII століття особливо небезпечною для Австрії стала турецька загроза. У 1683 році турки взяли в облогу Відень і лише завдяки допомозі польського короля Яна III Собєського Австрія розгромила османську армію. Наступні перемоги дали можливість Австрії відновити панування в Угорщині (Карловицький конгрес 1698—1699 років).

[ред.]Правління Марії-Терезії та її нащадків

Імператриця Марія-Терезія, картина Мартіна ван Мейтенса (нім. Martin van Meytens), 1759 рік.

Упродовж 1701—1714 років Австрія вела війну проти Франції за так звану іспанську спадщину. За Раштадським мирним договором Австрія у 1714 році одержала Південні Нідерланди, Мілан та Неаполітанське королівство. У 1713 році імператор Карл VI прагматичною санкцією оголосив усі володіння Габсбургів неподільними: за відсутності в імператора нащадків чоловічої статі влада переходила до його старшої дочки — Марії Терезії та її нащадків. Однак після смерті Карла VI (1740) спадкові права Марії Терезії були піддані сумніву, що стало причиною війни за так звану австрійську спадщину. Закінчилась вона укладенням Ахенського миру (1748), за яким визнавалась прагматична санкція. Згодом Австрія втратила одну з провінцій — Сілезію, яка за часів Семилітньої війни (1756—1763) була захоплена Пруссією. У 1772 році Австрія брала участь разом з Пруссією та Росією у першому поділі Речі Посполитої та захопила Галичину. У 1774 році Астрія внаслідок війни з Туреччиною одержала Буковину.

За правління Марії-Терезії та Йосипа II остаточно оформився австрійський абсолютизм. У 1770-80-х роках в Австрії було введено єдиний кримінальний кодекс, уніфіковано судову систему, створено постійну армію. Територію Австрії було поділено на 15 округів, управління якими здійснювали урядові комісари. Німецька мова стала офіційною на всій території імперії, посилилася германізація окремих земель держави. Важливе значення мало звільнення селян від кріпацтва та часткове обмеження розміру панщини і заміна її поземельним податком. Однак після смерті Йосипа II майже всі його реформи були скасовані.

[ред.]ХІХ століття

Клемент Венцель фон Меттерніх, картина Томаса Лоуренса, 1820—1825 роки.

Герб Австро-Угорщини у 1867—1915 роках.

Наприкінці XVIII століття Австрія стала ініціатором і активним учасником антифранцузьких коаліцій, вела війни з наполеонівською Францією. Зазнавши ряду поразок, Австрія втратила деякі зі своїх провінцій і була змушена відмовитись від впливу на Німеччину.

З 1804 року Австрія стала імперією, а у 1806 Наполеоном І було ліквідовано Священну Римську імперію. В результаті поразки наполеонівської Франції відбулося значне посилення позицій Австрії. Під час Віденського конгресу 1814—1815 років Австрія виступила за реставрацію і збереження феодально-абсолютистського ладу в Європі. Австрія не лише повернула втрачені провінції, а й здобула нові землі — Ломбардію та території колишньої Венеціанської республіки, обміняні на Австрійські Нідерланди (Бельгію).

Керівником внутрішньої та зовнішньої політики імперії протягом першої половини ХІХ століття був К. Меттерніх (1809 — міністр закордонних справ, 1821—1848 — канцлер). Його діяльність була спрямована на підтримку дворянського землеволодіння, збереження старих феодальних податків, встановлення системи всеосяжного поліцейського нагляду і шпигування, розпалювання національної ворожнечі між окремими народами імперії.

Однак у 1848—1849 роках революційні події охопили всі провінції Австрійської імперії та землі, населені українцями: Галичину, Буковину та Закарпаття. Особливо великими були виступи у Відні, Празі, Львові. Велике селянське повстання під керівництвом Лук'яна Кобилиці відбулося на Буковині. Уряд був змушений піти на поступки, найважливішими серед яких були ліквідація панщини, опублікування конституції та скликання парламенту (рейхстагу). Подальше наростання революційних подій (особливо в Угорщині) викликало втручання царської Росії, з допомогою якої австрійському урядові вдалося придушити виступи у всіх регіонах імперії.

Протягом 1850-60-х зусилля уряду були спрямовані на досягнення компромісу з правлячими колами окремих частин імперії, що привело до утворення в 1867 році Австро-Угорщини. Це зумовили і зовнішньополітичні невдачі Австрії: загострення відносин з Російською імперією під час Кримської війни 1853—1856 років, поразки у війнах з Сардинським королівством і Францією у 1859, з Пруссією та Італією у 1866 році.

[ред.]Перша світова війна

У другій половині ХІХ — на початку ХХ століття у зовнішній політиці Австрії домінували намагання укласти союз з Німеччиною, спрямований проти Росії та Франції. Австро-Німецький договір було укладено 1879 року, згодом до нього приєдналася також Італія (1882), чим було завершене створення Троїстого Союзу. Цей блок відіграв важливу роль у розв'язаннні Першої світової війни 1914—1918, під час якої Австрія в союзі з Німеччиною, Болгарією та Туреччиною воювала проти Антанти. Невдалі воєнні дії, посилення економічної та політичної кризи восени 1918 року призвели до розпаду Австро-Угорщини.

[ред.]Міжвоєнний період

Провінції Німецької Австрії та кордон Першої Австрійської республіки (позначено червоним).

30 жовтня 1918 року у Відні Тимчасові національні збори, до яких увійшли всі депутати від австрійських земель в колишньому парламенті Австро-Угорщини, конституювали Державну раду — виконавчий орган з представників різних партій. 12 листопада 1918 року Австрія була проголошена республікою. Був сформований уряд християнсько-соціальної партії на чолі з Зейпелем. Створені воєнізовані осередки народного геймверу. 10 вересня 1920 року була прийнята конституція Австрійської республіки (набула чинності з 1 жовтня), згідно з якою країна стала федеративною «союзною державою» з правами широкої автономії. Глава держави — президент — користувався обмеженими повноваженнями. Парламент складався з двох палат:

Національна рада (обиралася на підставі загального голосування на 4 роки);

Федеральна рада (складалася з представників земельних ландтагів).

Сен-Жерменський мирний договір, підписаний у 1919 році, фактично поставив Австрію під контроль країн Антанти.

На початку 1920-х років Австрія знаходилася в стані економічної і фінансової кризи, яка дедалі більше загострювалася. Намагаючись послабити кризові явища, уряд Австрії у 1922 році пішов на укладення Женевських протоколів з Великою Британією, Францією, Італією і Чехословаччиною про відтермінування виплати репарацій та надання позики на суму 650 млн. золотих крон. Одночасно над Австрією було встановлено контроль генерального комісара, призначеного Лігою Націй (1922—1926). Ці заходи сприяли стабілізації політичного та економічного становища держави.

У 1923 році соціал-демократи створили шуцбунд — воєнізовану організацію робітників. В липні 1927 року у Відні відбувались жорстокі барикадні бої робітників з поліцією і геймверівцями, які закінчились поразкою. У період першої світової економічної кризи 1929—1933 років, що мала важкі наслідки для Австрії, в політичному житті держави відбулися суттєві зміни. У 1929 році були внесені поправки до конституції.

У 1932 році до влади прийшов уряд Дольфуса, який відкрито спирався на геймвер, насаджував фашистські методи правління, заборонив компартію і дотримувався курсу на зближення з фашистською Італією. 1933 року було розпущено парламент, скасовано свободу друку і зборів, обмежено діяльність політичних партій. У 1933—1934 роках Австрія стала ареною запеклих соціальних заворушень. У лютому 1934 протягом 5 днів тривала кривава боротьба віденських робітників проти геймверівців і урядового війська. Перевага урядових сил привели до поразки повстання. Посилилась небезпека «аншлюсу».

[ред.]Аншлюс та Друга світова війна

Промова Адольфа Гітлера з балкону палацу Хофбург, на площі Гельденплац у Відні, 15 березня 1938 року.

Союзницькі зони окупації Австрії у 1945—1955 роках.

Дедалі більший вплив на Австрію чинили сусідні Німеччина та Італія, де встановлювались фашистські режими. Особливо активними були прихильники «аншлюсу» — включення Австрії до складу Німеччини, які в 1934 році вчинили невдалий путч, під час якого загинув канцлер Е. Дольфус. Гітлер готувався ввести німецькі війська до Австрії, проте Італія виступила проти цього, і Гітлер тимчасово відмовився від свого наміру. У 1936 році уряд католицького діяча, канцлера Шушніга уклав з Німеччиною договір, який перетворював Австрію на сателіта останньої. В ніч з 11 на 12 березня 1938 року німецькі війська окупували Австрію, і було оголошено про «аншлюс» обох держав.

У Другій світовій війні 1939—1945 Австрія брала участь як складова частина Третього рейху. У березні-квітні 1945 року території Австрії була звільнена військами антигітлерівської коаліції і поділена на чотири зони окупації: американську, англійську, радянську і французьку. Столиця держави — Відень — також була поділена на 4 сектори. Верховна влада належала Союзній раді з чотирьох військових комісарів, що представляли окупаційні держави. Прийнято «Декларацію про Австрію». Оголошено аншлюс її гітлерівською Німеччиною «неіснуючим і недійсним». Сторони домовилися, що союзники забезпечать «відновлення вільної та незалежної Австрії». Разом з тим зазначено, що вона несе відповідальність за участь у війні на боці Німеччини.

[ред.]Післявоєнна Австрія

Прапор Європи.

27 квітня 1945 року було утворено тимчасовий уряд, який очолив відомий політичний діяч Карл Реннер (у грудні 1945 року його було обрано президентом (1945—1950) Австрійської республіки). Встановлена конституція. У 1948 році Австрія прийняла план Маршалла. В країні було проведено реформи, спрямовані на перетворення Австрії на незалежну демократичну державу, здійснено демілітаризацію і денацифікацію.

15 травня 1955 року у Відні представники СРСР, США, Великої Британії та Франції уклали Державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії. 25 жовтня 1955 року після виведення окупаційних військ парламент Австрії прийняв закон про її постійний нейтралітет. Австрія зобов'язувалась не вступати в жодні військові союзи, не допускати створення військових баз на своїй території. Нейтралітет Австрії визнали більшість країн світу. У грудні 1955 року Австрія прийнята в ООН.

Після краху комунізму у Східній Європі та розпаду військового блоку Варшавського договору, Австрія зіткнулась з проблемою незаконної трудової міграції як безпосередньо в країну так і транзитної до Західної Європи. У зв'язку з чим у 1990 році ввела обмеження на трудову міграцію, незважаючі на власне брак робочої сили. На тлі цих змін підсилились політичні позиції ультраправих партій і значною подією став прихід до парламенту Австрійської Партії Свободи у 1999 році, під проводом Йорга Хайдера.

У 1995 році Австрія приєдналася до Європейського союзу.

[ред.]Адміністративний устрій

Докладніше: Адміністративний поділ Австрії

Федеральні землі Австрії.

Адміністративний поділ — 9 федеральних земель (нім. Bundesland):

Бургенланд (нім. Burgenland)

Каринтія (нім. Kärnten)

Нижня Австрія (нім. Niederösterreich)

Верхня Австрія (нім. Oberösterreich)

Зальцбург (нім. Salzburg)

Штирія (нім. Steiermark)

Тіроль (нім. Tirol)

Форарльберг (нім. Vorarlberg)

місто Відень (нім. Stadt Wien)

Федеральні землі поділяються на округи (нім. Bezirk), округи — на громади (нім. Ortsgemeinde).

[ред.]Політичний устрій

Резиденція федерального президента у палаці Хофбург

Резиденція бундесканцлера

Австрія — федеративна республіка. Глава держави — федеральний президент (обирається прямим голосуванням виборців на 6 років). Глава федерального уряду — бундесканцлер — Вернер Файман (нім. Werner Faymann). Уряду підпорядковується поліція, армія та усі федеральні відомства.

[ред.]Парламент

Будівля парламенту країни

Зал засідань Бундесрату

Парламент, Федеральні збори Австрії, складається з двох палат: Федеральної ради Бундесрат, (62 члени обираються ландтагами земель, від 3 до 12 депутатів на 4 або 6 років) і Національних зборів (Національрат, 183 депутати обираються прямими виборами на 4 роки). Закони приймаються Національратом, після чого затверджуються Бундесратом, проте цього не потребують закони з цілого ряду питань. Кожна з земель має свою власну конституцію та ландтаг (парламент).

Склад Бундесрату (нім. Bundesrat) після виборів 2005 року:

Австрійська народна партія (нім. Österreichische Volkspartei) — 26 депутатів;

Соціал-демократична партія Австрії (нім. Sozialdemokratische Partei Österreichs) — 29;

Австрійська партія свободи (нім. Freiheitliche Partei Österreichs) — 3 (за результатами виборів; у квітні 2005 року розкололась — Альянс за майбутнє Австрії (нім. Bündnis Zukunft Österreich));

«Зелені» (нім. Die Grünen — Die Grüne Alternative (Grüne)) — 4.

Склад Національрату (нім. Nationalrat) після дострокових виборів 28 вересня 2008 року:

Соціал-демократична партія Австрії (лідер — Вернер Файман) — 57 депутатів;

Австрійська народна партія (лідер — Вильгельм Мольтерер) — 51;

Австрійська партія свободи (лідер — Хайнц Кристіан Штрах) — 34;

Альянс за майбутнє Австрії (лідер — Йорг Хайдер, після смерті останнього обов'язки виконує Херберт Шайбнер) — 21;

«Зелені» (лідер — Александр ван дер Беллен) — 20.

[ред.]Партії

У Австрії зареєстровано понад 700 різних партій, проте лише чотири течії представлені в парламенті.

Австрійська народна партія заснована у 1945 році на базі католицької християнсько-соціальної партії, посідала керівне положення у післявоєнному політичному житті країни. У 1958 році налічувала 650 тис. членів.

Соціал-демократична партія Австрії заснована у 1945 році на базі соціал-демократичної партії і організації «революційних соціалістів», яка відкололась від СДПА в роки «аншлюсу». До 1991 року називалась просто — Соціалістична партія Австрії. У 1957 році налічувала 700 тис. членів, під проводом лідера — Б. Піттермана.

Австрійська партія свободи — націонал-соціалістична партія, заснована у 1956 році на базі Союзу незалежних, створеного у 1949 році з колишніх австрофашистів. Виступає проти нейтралітету Австрії. Лідер-засновник — колишній нацист Рейнталлер.

Австрійська партія зелених утворена в 1986 році на хвилі екологічних проблем у Європі як Зелена альтернатива (нім. Grüne Alternative). Шляхом злиття консервативної нім. Vereinte Grüne Österreichs (заснована в 1982 році) й прогресивнішої партії нім. Alternative Liste Österreichs (заснована в 1983 році). У 1995 році отримала сучасну назву.

Комуністична партія Австрії (нім. Kommunistische Partei Österreichs) була заснована у 1918 році. У 1958 році, під головуванням Й. Копленіга та секретаря ЦК КПА — Фр. Фюрнберга, налічувала близько 80 тис. членів. До парламенту проходила лише у період 1945—1959 років. З 1970 року не була представлена в ландтагах земель. У 2005 році пройшла до ландтагу Штирії.

Професійні спілки в Австрії виникли ще в 60-х роках XIX століття. У 1945 році утворилось Об'єднання австрійських профспілок, яке налічувало наприкінці 50-х близько 1,4 млн членів. Основні керівні пости займали лідери правих соціалістів.

[ред.]Судова влада

Усі судді назначаються Міністерством юстиції. Існують місцеві, земельні та окружні суди, 4 апеляційних, Верховний суд та Конституційний, найстаріший у світі, діє з 1920 року.

[ред.]Міжнародні відносини

Будівля Міністрества закордонних справ Австрії у Відні.

Докладніше: Міжнародні відносини Австрії

Членство у міжнародних організаціях: ООН, СОТ, МБРР, ОБСЄ, ЄС, МВФ, ОЕСР, РЄ, ЕКА, ЕМС, МФЧХіЧП та інші.

Консульські відносини з Україною встановлено 26 вересня 1991 року.

[ред.]Державна символіка

Державний прапор складається з двох червоних і центральної білої горизонтальних смуг.

Державний герб зображений у вигляді орла у вільному польоті, на голові якого золота башта міської стіни з трьома зубцями. У правій лапі орла — золотий серп, у лівій — золотий молот. Прийнятий у 1945 році.

Державний гімн «Краю наш, потоки й гори» (нім. Land der Berge, Land am Strome) офіційно прийнятий у 1947 році. Музика — адаптована «Масонська кантата» (нім. Freimaurerkantate) К.623 Моцарта. Слова Паули фон Прерадович.

[ред.]Національні свята

Докладніше: Національні свята Австрії

Національне свято Австрійської Республіки — 26 жовтня — День ухвалення австрійським парламентом Закону про постійний нейтралітет (1955). Відзначається з 1965 року.

[ред.]Збройні сили

Докладніше: Збройні сили Австрії

Збройні сили Австрії (нім. Österreichs Bundesheer) призначені для захисту свободи, незалежності та територіальної цілісності країни. Складаються з сухопутних та повітряних військ (15 бойових літаків Eurofighter EF 2000, тренувальні та 3 транспортні літаки C-130K Hercules).

[ред.]Населення

Австрієць в національному костюмі, поч. ХХ ст.

Докладніше: Населення Австрії

Близько 97% населення Австрії — австрійці. В прикордонних районах країни живуть хорвати, словенці, угорці. Державна і літературна мова — німецька.

Більшість віруючих (близько 90%) — католики.Існують громади протестантів.

З самодіяльного населення більшість зайнято в сфері торгівлі та обслуговування, а також промисловості і будівництві, у сільському і лісовому господарстві. Найгустіше заселені північні та східні райони Австрії, долина Дунаю (до 95 чол. на 1 км²), рідше — західні високогірні райони (Тіроль — 34 чол./км).

Столиця — Відень (нім. Wien) — 1,67 млн. мешканців. Інші великі міста: Грац (223 тис. мешканців), Лінц (185,8 тис.), Зальцбург (145,2 тис.), Іннсбрук (119,25 тис.), Клагенфурт (90,1 тис.). У містах з населенням понад 2 тис. мешканців проживає близько 3/4 населення країни.

[ред.]Економіка

Віденська фондова біржа.

Національний банк Австрії нім. Österreichische Nationalbank.

Докладніше: Економіка Австрії

Австрія — одна з найрозвиненіших держав Європи. На межі ХХ-ХХІ століть за рівнем прибутків на душу населення займає 9-е місце у світі (15-е місце серед капіталістичних країн у 1958 році). ВВП становить $249,3 млрд. доларів [4]. Темп зростання ВВП — 3,3 %. ВВП на душу населення — $30 869. Прямі закордонні інвестиції — $3,1 млрд.

Австрія — високоіндустріальна країна, хоч більшість населення працює в сфері роздрібної торгівлі (супермаркети Білла нім. Billa), банківського обслуговування (банки Австрії (нім. Bank Austria), БАВАГ (нім. BAWAG), Ерсте банк (нім. Erste Bank), Райффайзенбанк (нім. Raiffeisen)), охорони здоров'я, освіти і туризму.

[ред.]Туризм

Найпопулярніший гірськолижний курорт Австрії — Кіцбюель.

Гірськолижні курорти — одна з найприбутковіших галузей в економіці (понад 170 млрд. шилінгів на рік).

[ред.]Промисловість

Кристали Сваровські зі штучного кришталя.

Основні галузі промисловості:

машинобудування (транспортне, сільськогосподарське, електротехнічне) — найважливіші центри: Відень, Штейр, Лінц, Грац;

металургія та виробництво алюмінію — найважливіші центри: Лінц, Донавіц, Капфенберг (У 1958 році було виплавлено 1,8 млн. тон чавуну та 2,4 млн. тон сталі.);

харчова промисловість;

текстильна промисловість — зосереджена у Відні, Форарльбергу і Нижній Австрії, базується на імпортній сировині;

хімічна промисловість (азотні добрива, сірчана кислота, штучне волокно та інші хімічні продукти) — Відень, Нижня та Верхня Австрія;

електротехнічна промисловість — компанії нім. AKG Acoustics, нім. Zumtobel Lighting Group;

лісова промисловість — лісові райони Штірії і Верхньої Австрії, важлива експортна галузь;

гірнича промисловість — найбільше значення має видобуток залізної руди (3,4 млн. тон, 1958 рік) і магнезиту (1,2 млн. тон, 1957 рік);

виробництво стрілецької зброї — компанії Глок (нім. Glock), Штайр Манліхер (нім. Steyr Mannlicher);

виробництво штучних кришталевих кристалів — Сваровські (нім. Swarovski).

Понад 30 % промислової продукції створюється в державному секторі (металургійні, гірничодобувні галузі, енергетика). Найбільший зарубіжний інвестор — Німеччина (близько 30 % інвестицій).

Була проведена в 1946—1947 роках часткова націоналізація деяких галузей промисловості і окремих підприємств, головним чином колишніх німецьких. У 1957 році уряд почав продавати ряд державних промислових підприємств американо-англійському капіталові.

Див. також: Корисні копалини Австрії, Гірнича промисловість Австрії, Історія освоєння мінеральних ресурсів Австрії.

[ред.]Енергетика

Потенціальні гідроенергетичні ресурси гірських річок оцінюються в 17 млн. кВт. Питома вага гідроенергії в енергетичному балансі становить близько 65.92%. Виробництво електроенергії 59,31 млрд. кВт•годин (2007 рік), споживання 62,35 млрд. кВт•годин (2006 рік). Ще донедавна основним джерелом енергії в енергетичному балансі країни було вугілля. У 1958 році було видобуто 6,5 млн. тон бурого вугілля. Кам'яне вугілля довозилось. В східних районах країни видобувалась нафта (2,9 млн. тон у 1958 році).

[ред.]Агропромислове виробництво

Корови на пасовиську в альпійському Шніберзі.

Незважаючи на гористу місцевість, використання сучасних методів землеробства дає Австрії можливість забезпечувати продуктами 3/4 потреб внутрішнього ринку. У країні виробляють майже всі види сільськогосподарської продукції. Провідне місце належить інтенсивному тваринництво. Для виноробства вирощують виноград, ліси дають сировину для целюлозно-паперової промисловості. Під пасовищами і луками — 28% усієї території, орної землі — 21%. Основні зернові культури: пшениця, жито, овес; технічні — цукрові буряки.

[ред.]Транспорт

Автобан A2.

Розвинуті всі види сучасного транспорту. Судноплавство здійснюється по Дунаю. Річкові порти: Лінц, Відень. Довжина залізниць на 1957 рік становила — понад 6 тис. км, близько 1/4 з них було електрифіковано.

[ред.]Зовнішня торгівля

Торгує більш ніж з 150 країнами світу.

Експорт: машини та устаткування, транспортне та автомобільне устаткування, папір та пиломатеріали, текстиль, одяг, залізо і сталь, хімічні речовини, продукти — $91,2 млрд. доларів:

Німеччина — 36,0 %;

Італія — 8,6 %;

Швейцарія — 5,0 %;

Угорщина — 5,0 %;

Франція — 4,5 %.

Імпорт: нафта та нафтопродукти, природний газ, устаткування для машинобудування, зерно, бавовна, кольорові метали — $92,6 млрд. доларів:

Німеччина — 41,8 %;

Італія — 8,0 %;

Франція — 4,9 %;

США — 4,8 %.

[ред.]Медицина

Медико-санітарний стан у 1956 році становив 297 лікарень на 67 746 ліжок, лікарів — 11 327 (1 лікар на 616 жителів), зубних лікарів — 3 838, акушерок — 1 761, середнього медичного персоналу — 14 756.

Народжуваність у 1958 році становила 16,9 немовлят на 1 тис. громадян;

Смертність — 12,2, дитяча смертність (1957 рік) — 44,2 особи на 1 тис. живонароджених.

Найбільшу смертність у 1958 році давали:

серцево-судинні захворювання (380 випадків на 100 тис. громадян),

злоякісні пухлини — (249 випадків на 100 тис. громадян),

туберкульоз — (29 випадків на 100 тис. громадян).

Медичну службу очолює федеративне міністерство соціальної допомоги. Медичних факультетів у ВНЗ — 3, шкіл середнього медичного персоналу — 8. Всі види медичної допомоги покриваються обов'язковим медичним страхуванням.

[ред.]Культура

Австрія — наймузичніша країна Європи. Габсбурги протегували музиці і тому в XVIII-XIX століттях сюди приїжджали композитори зі всієї Європи. Відень був столицею класичної музики. Багато хто з австрійських правителів був непоганим музикантом, досить пригадати лише Леопольда I (композитора), Карла VI (скрипаля) і Йосифа II (віолончеліста). У різні часи у Відні виступали Бетховен, Брамс, Глюк, Малер, Моцарт, Шуберт і Штраус. А зараз, мабуть, жоден театр або концертний зал у світі не порівняється з Віденською філармонією, Віденським хором хлопчиків, Державною оперою і Державним концертним залом.

[ред.]Кулінарія

Віденський шніцель.

Докладніше: Австрійська кухня

Традиційна австрійська їжа дуже ситна, з великою кількістю м'яса і кльоцків. Віденський шніцель — найвідоміша страва віденської кухні, що поширилося по всьому світу. Це котлета, зазвичай із телятини, обсмажена в сухарях і яйцях. Австрійці їдять такі частини тварин, які не їдять жителі інших країн, наприклад легені, серце, нирки та інші нутрощі.

У Австрії печуть чудові пироги та печиво. Основним австрійським десертом є штрудель, булка з різними фруктами, родзинками і корицею. Зайві калорії ви можете вимити зі свого організму, випивши чудового австрійського пива або вина.

[ред.]Література

Альфред Герман Фрід лауреат Нобелівської премії миру 1911 року.

Стефан Цвейг у 1900 році.

Література зародилася в епоху середніх віків. Виникнення і розвиток її пов'язані з австрійським фольклором і фольклором слов'янських народів, що входили до складу австрійської «клаптевої» держави. Фрау Ава була першим поетом, що писала поезію німецькою. У XIII—XV століттях австрійська література розвивалася головним чинином як творчість народних співців — шпільманів і придворних рицарських поетів — мінезингерів. Найвизначніший з них — Вальтер фон дер Фогельвейде (1170—1230).

В бюргерській літературі того часу поширені короткі оповідання — шванки, у них сатирично зображувалися дворяни-феодали, лицарі, духівництво. Видатним бюргерським поетом був Г. Тейхнер (XIV століття). Гуманістичні й реалістичні тенденції епохи Відродження в літературі відбилися слабо. Найвидатнішим представником літератури цієї доби був поет, драматург і історик К. Цельтес (1459—1508).

В літературі і театрі XVII століття, що перебували під впливом єзуїтів, основною тенденцією було прославляння монархії Габсбургів і католицької церкви.

У XVIII столітті зросла роль віденського народного театру, його реалістичні принципи відбилися і в літературі. Драматург і поет Й. Страницький (1676—1726) у своїх творах широко використав фольклорні персонажі і народний гумор. У другій половині XVIII століття в австрійській літературі поширилися ідеї французького і німецького просвітительства. Розвинулася журналістика (Й. Пецль, Й. Ріттер) і пародійна література, в якій виділявся А. Блумауер, що написав бурлескну «Енеїду».

В літературі XIX століття до революції 1848 року панівним напрямом був романтизм: Ф. Грільпарцер, Цедліц, Н. Ленау, Ф. Гальм, Ф. Раймунд. Після революції 1848 року в літературі відбувся поворот до реалізму (Й. Фогль, А. Грюн, К. Бек, Й. Нестрой). У романах А. Штіфтера (1805—1868) — виразні елементи натуралізму. У 70—80-х роках розвинулася література, що відображала соціальні процеси (Л. Анценгрубер, П. Розеггер, М. фон-Ебнер-Ешенбах, Я. Давід). З кінця XIX століття в австрійській літературі переважають модернізм, декадентство.

Представники імпресіонізму: Г. Бар, П. Альтенберг, А. Шніцлер; символізму: Гуго фон Гофмансталь, Райнер Марія Рільке. До імпресіонізму тяжів і найвидатніший майстер новітньої австрійської літератури Стефан Цвейг (1881—1942), який згодом перейшов до реалізму. Перед першою світовою війною виник експресіонізм — Г. Мейрінк, Ф. Верфель (рання творчість). В роки гітлерівської окупації австрійська література пережила глибоку кризу. Частина прогресивних письменників перебувала в еміграції (Ф. Брукнер, Ф. Брюгель, Ф. Гохвельдер, Е. Вальдінгер та інші), деяких замордували фашисти (Ю. Зойфера, А. Кеніга та інших). Після другої світової війни австрійська література вступає в новий період розвитку. Міцніють сили прогресивної літератури, яка використовує досвід антифашистської боротьби і досягнення літератури соціалістичного реалізму. Кращі представники цієї нової течії: поет, прозаїк, публіцист, комуніст, член Всесвітньої Ради Миру Е. Фішер (1899); поет Й. Гунерт (1901); поетеса Е. Прістер (1906); поет, новеліст, критик, перекладач В. Маяковського Г.Гупперт (1902); романісти: О. Фонтан (1889), А. Мур (1900), 0. Мазох (1901), Е. Роллет (1889); драматург Ф. Чокор (1886); журналіст Б. Фрей, редактор прогресивного часопису «Австрійський щоденник».

[ред.]Образотворче мистецтво

Поцілунок Густава Клімта, 1907-1908 роки.

Перші зразки австрійського образотворчого мистецтва мають ознаки романського стилю (фрески собору в місті Гурк, орнамент, вітражі монастиря Гейліген-крейц, олтарний живопис та інші). Світські портретні мініатюри появилися в XIV столітті при віденському дворі.

XVII століття було добою розвитку мистецтва бароко.

У XVIII столітті розквітає помпезний офіційний портрет та декоративний живопис: Г. Фюгер (1751—1818), Лампі Старший (1751—1830), пейзажист Бранд (1695—1756), скульптор Л. Матієллі (1685—1748). У Віденській академії мистецтв здобувало освіту чимало українців: Л. Долинський (1750—1830), К. Устиянович (1839—1903), та інші.

У XIX столітті селянську тематику розробляв Ф. Вальдмюллер (1793—1865). Романтик М. Швінд (1804—1871) втілював у своїх творах фольклорні образи. Г. Макарт (1840—1884) прагнув створити пишний салонний стиль.

Віденський «Сецеесіон» з 1898 року об'єднав майстрів стилю модерн та їх епігонів: Густав Клімт (1862—1918), стиль арт-нуво, А. Кубін (1877) та інших. Зароджується експресіонізм, представником якого є О. Кокошка (1886—). В сучасному мистецтві Австрії переважає абстракціонізм, але в галузі графіки є значні реалістичні сили. Найскандальнішої популярності удостоїлися представники стилю живопису віденський акціонізм, гілки абстрактного експресіонізму, що з'явилася наприкінці 1950-х років.

[ред.]Архітектура

Палац Бельведер.

У XII-XIII століттях в архітектурі панував романський стиль, зразком якого є собор в місті Гурк (подібний до базиліки), з визначним фресковим розписом (1251—1279). У XIV-XV століттях поширилась готика, яку характеризують собор Святого Стефана у Відні (1340—1433), стародавня частина якого споруджена в XIII столітті в романському стилі, та «Будинок з золотим дахом» в Інсбруку (1425—1504). Епоха Відродження в Австрії позначилась спорудженням численних житлових будинків у Зальцбургу, відомого замка в Шаллабургу (1530—1601). Наприкінці XVII — першої половини XVIII століть в Австрії розцвітає бароко. У цьому стилі споруджені: велична будівля церкви Карла Барромея у Відні (1716—1737), палаци Шенбрунн, Траутзон і Шварценберг — архітектор Й. Б. Фішер фон Ерлах (1656—1723); палаци Бельведер, Даун-Кінських — архітектор Й. Л. Гільдебрандт (1668—1745). У XIX столітті в Австрії поширилась еклектика, яку згодом заступив модерн, представлений творчістю архітекторів О. Вагнера, А. Лооса, І. Ольбріха. Для сучасної забудови міст Австрії характерна конструктивістська за стилем архітектура. Одним з найвідоміших сучасних архітекторів Австрії є Фріденсрайх Гундертвассер.

[ред.]Музика

Віденська опера.

Вольфґанґ Амадей Моцарт, портрет Кноллера, Мілан, 1773 рік.

Музична народна творчість і музична класика Австрії вбирали в себе пісенні інтонації угорців, хорватів, сербів, чехів, поляків, українців та інших народів. Багаті традиції народно-побутового мистецтва Австрії стали тим ґрунтом, на якому в кінці XVIII століття зародився національний народно-побутовий театр — вистави з піснями й танцями (зингшпіль), камерна вокальна лірика й симфонія, а в другій половині XVIII століття — так звана віденська класична школа на чолі з композиторами Й. Гайдном (1732—1809), В. А. Моцартом (1756—1791), X. Глюком (1714—1787) та Людвігом ван Бетховеном (1770—1827). У своїй творчості, ідейно зв'язаній з буржуазно-демократичними течіями епохи Просвітництва і насиченій багатонаціональним фольклором Австрії, вони розвинули жанри класичної симфонії, опери та інші.

З початку XIX століття розквітає музичний романтизм, найвизначнішим представником якого був Ф. Шуберт (1797—1828). Життєрадісний дух австрійського народу виявився в творчості ряду композиторів, особливо Й. Штрауса-сина (1825—1899).

У другій половині XIX століття Відень знову стає центром розвитку музики глибокого змісту. Монументальні симфонії пишуть Йоганнес Брамс (1833—1897), Брукнер Антон (1824—1896). В музиці Брамса відчувається глибокий зв'язок з народним мистецтвом. Творчість Густава Малера (1860—1911), хоч і спирається на народ, пісенність, вже має ознаки ідейно-художньої кризи мистецтва доби імперіалізму, яка повністю виявилася в творчості А. Шенберга, глави «школи» атоналізму і додекафонії, та його учнів Альбана Берга і Антона Веберна.

Роки фашизму ще більше поглибили цю ідейну кризу. Музична культура сучасної Австрії йде складним і суперечливим шляхом. Прогресивні музиканти, наслідуючи національні традиції, борються за демократичну музику, за масові форми музичного мистецтва, організовують конкурси, фестивалі, пропагують народну музику. З'явилися формалістичні «школи» («конкретна музика», «пуантелісти» та інші). Серед видатних австрійських виконавців: диригент К. Бем, піаніст Ф. Гульд, співачки М. Єриця, Л. Велич, співак Е. Кунц та інші.

[ред.]Театр

Бургтеатр у Відні.

За середньовіччя в Австрії були популярні мандрівні актори-імпровізатори, які на площах показували вистави з народного життя. Головною дійовою особою цих вистав був комедійний персонаж Гансвурст. У XVII-XVIII століттях розвинулись придворний і шкільний театри. На початку XVIII століття у Відні, за ініціативою актора і драматурга Й. Страницького, виникає постійний народний театр. У першій половині XIX століття значний вклад у розвиток театрального мистецтва внесли актори-драматурги Ф. Раймунд та Й. Нестрой.

На початку XX століття в театрах запанувала драматургія декадентів (Шніцлер, Гофмансталь та інші). У 20-х роках певний інтерес становили вистави Йозефштадттеатру (заснований у 1778 році), яким керував М. Рейнгардт. Під час фашистської окупації (1938—1945) більшість театрів було закрито, прогресивні діячі емігрували. Після визволення Австрії театри відродилися. У 1947 році відкрився новий театр «Скаля», в якому йдуть кращі сучасні п'єси. Відень — центр театрального життя Австрії (14 драматичних театрів). Серед діячів австрійських театрів — Р. Аслан, X. і В. Тіміг, К. Паріла, А. Рот та інші.

У 1741 році в Відні відкрився Бургтеатр (з 1776 року називався Національним, до 1918 був придворним театром). Найвищого розвитку Бургтеатр досяг у XIX столітті під керівництвом драматурга та режисера Г. Лаубе (1849—1867), коли тут грали кращі майстри німецькохї сцени: А. Зонненталь, Й. Левінський, Ш. Вольтер та інші. У 1899—1910 роках Бургтеатр очолював видатний актор Й. Кайнц. У Бургтеатрі ставлять австрійські національні п'єси, російські класичні п'єси (твори Грибоєдова, Островського, Горького, Афіногенова та інш.).

[ред.]Кінематограф

Хеді Ламарр у кінострічці «Леді в тропіка», 1939 рік.

Кіно Австрії спеціалізується головним чином на музичних фільмах. Віллі Форст поставив у 1933 році «Незавершену симфонію», присвячену Шуберту, в 1935 — «Мазурку», 1937 — «Серенаду», 1939 — «Любого друга», 1940 — «Оперету». Відома австрійська акторка Хеді Ламарр англ. Hedy Lamarr здобула слави в Голівуді, кінострічки «Алжир» (Габі, 1938), «Леді в тропіках» (Манон де Верне, 1939), «Тортілія-Флет» (Долорес Рамірес, 1942), «Небезпечний експеримент» (Аліда Бедо, 1944).

Фашистська окупація згубно позначилась на національній кінематографії, що відродилася лише в 1946 році (фільм «Далекий шлях»). Широко відомі: «Дитя Дунаю», «Весна на льоду», «Втрачені мелодії», «Золота симфонія», «Дай руку, життя моє!» та інші. Прогресивні діячі кіно Австрії починають все частіше звертатися до тем сучасності і вести боротьбу за незалежність вітчизнняної кінематографії від німецьких кінопрокатних фірм. Відомі кінодіячі-режисери Г.-В. Пабст, Карл Паріла; актори Паула Весселі, Ернст Дойч, Маріанна Шінауер, Ганс Мозер та інші.

[ред.]Освіта

Внутрішнє оздоблення сходів Віденського університету.

За часів Габсбурзької монархії Австрія була осередком католицького богослов'я. Політика національного гноблення була спрямована проти розвитку національних культур у багатонаціональній імперії, зокрема, проти розвитку науки і освіти в Закарпатті, Галичині і Буковині. Клерикали перешкоджали створенню Академії наук, внаслідок чого Віденська академія була відкрита лише 1847 року під тиском революційного руху і, зокрема, повстання селян в Галичині 1846 року. У Відні був поширений афоризм:

« Галицькі селяни є засновниками Австрійської академії наук. »

У 1956—1957 роках в Австрії було 1 335 дитячих садків, 5 349 початкових шкіл, 187 середніх шкіл, 33 середні технічні і ремісничні школи, 76 професійних жіночих шкіл, 28 педучилищ. У всіх цих закладах налічувалось 924 596 чоловік.

Було 14 вищих навчальних закладів (22 850 студентів), в тому числі університети у Відні, Граці та інші.

Найбільші бібліотеки:

Національна бібліотека у Відні (1 525 тис. томів),

Віденського університету (1 361 тис. томів).

Музеї: історії мистецтв, Національна галерея, природничо-історичний, технічний у Відні та інші.

[ред.]Наука

На відміну від музики наука в Австрії розвивалася слабо. Серед австрійських фізиків можна згадати Людвіга Больцмана, Ернста Маха, Ервіна Шредінгера, Вольфганга Паулі. Певний внесок у математику зробив Курт Гедель та члени Віденського гуртка. Зігмунд Фрейд вплинув на розвиток психології, започаткувавши напрям психоаналізу.

[ред.]Спорт

Нікі Лауда у Ferrari 312 T2 на тренуванні у Нюрбургрінгу, 1976 рік.

Австрія — альпійська країна і тому найбільших успіхів добивалася в зимових видах спорту, особливо в гірськолижному. Країна славиться своїми гірськолижними курортами. Місто Інсбрук двічі приймало зимові Олімпійські ігри — в 1964 та 1976 роках. На зимовій Олімпіаді в Турині австрійська команда в неофіціному командному заліку була лише третьою, поступившись Німеччині та США.

Футбольна збірна Австрії славилася своїми перемогами в 30-х роках, коли її називали вундертімом. Найвідоміші футбольні клуби: віденські «Аустрія» і «Рапід» ще в 70-х роках були грізною силою на європейській арені, але наприкінці XX століття футбольні центри Європи перемістилися.

У Формулі-1 Австрія мала в минулому столітті зіркового пілота — Нікі Лауду, триразового чемпіона світу.

[ред.]Засоби масової інформації

Кана́да (англ. Canada, МФА: [ˈkænədə], фр. Canada, МФА: [kanaˈda]) — країна, що займає північну частину Північної Америки — та майже половину площі континенту, простягаючись від Атлантичного океану на сході до Тихого океану на заході. Це друга за площею країна світу[2], яка поступається лише Росії. Канада межує зі Сполученими Штатами Америки на півдні та північному-заході та має морські кордони з Францією (о-ви Сен-П'єр і Мікелон) і Гренландією (королівство Данія).

Територію, на якій зараз розташована Канада, було заселено корінним населенням понад 25 тис. років тому. Починаючи з 15-го століття, британські та французькі експедиції спершу досліджували, а потім одночасно заселяли атлантичне узбережжя країни. Проте в 1763 році, після семи років війни, Франція позбулася майже усіх своїх володінь у Північній Америці, включаючи Канаду. У 1867 році, внаслідок об'єднання трьох Британських північноамериканських колоній, Канада сформувалася як федеральне утворення чотирьох провінцій у статусі британського домініону[3][4][5]. Після цього настало територіальне розширення Канади, і отримання нею статусу автономії від Об'єднаного Королівства, зазначене у Вестмінстерському статуті у 1931 році, яка закріпилась Канадським актом 1982 року, котрим назавжди розірвано залишки правової залежності від Британського парламенту.

Канада є федерацією у складі десяти провінцій і трьох територій, за типом уряду — парламентською демократією і конституційною монархією, з королевою Єлизаветою II в якості глави держави. Сама країна — багатокультурна і багатомовна: на федеральному рівні визнано дві державні мови — англійську та французьку. Будучи технологічно і промислово розвиненою країною, Канада має диверсифіковану економіку, яка у значній мірі базується на багатих природних ресурсах країни і на торгівлі, — у першу чергу зі Сполученими Штатами Америки, з якими Канада має давні і складні стосунки. Канада є членом Великої Вісімки, НАТО, Британської Співдружності, Франкофонії, і Організації Об'єднаних Націй.

Зміст [сховати]

1 Етимологія

2 Історія

2.1 Корінне населення

2.2 Європейська колонізація

2.3 Канада у 1980–2011 рр.

3 Географія

4 Політика

5 Економіка

6 Демографія

7 Провінції та території

8 Національний герб

9 Національний прапор

10 Національний гімн

11 Мови

12 Релігія

13 Членство в міжнародних організаціях

14 Українці в Канаді

14.1 Українські організації Канади

14.2 Державні інституції підтримки українства

15 Див. також

16 Примітки

17 Див. також

18 Джерела

[ред.]Етимологія

Жак Картьє

Назва країни, знаної нині як «Канада», походить від індіанського слова kanata, що означає «селище» або «поселення»: ще в 1535 корінні жителі сучасного міста Квебек користувались цим словом, коли йшла мова про індіанське селище Стадакона (Stadacona)[6]. Згодом словом Canada користувався французький мореплавець та дослідник Жак Картьє для позначення не лише індіанського селища, але й прилеглих до нього територій. А вже в 1545 в європейських книжках та мапах таки увесь регіон було прийнято звати «Canada»[7].

З початку 17-го століття частина Нової Франції, у тому числі землі вздовж річки Св. Лаврентія і північних берегів Великих озер, також почали називати «Канадою», а згодом цей регіон був розділений на дві британські колонії, Верхню Канаду і Нижню Канаду, перш ніж у 1841 їх було опісля знову возз'єднано в одну британську провінцію Канада. За Конфедерації у 1867 назва Канада була прийнята в якості правової назви для нової країни[8], і країні було надано статус домініону з назвою «Канада»:[9] сам термін «Домініон Канада» увійшов у загальний вжиток до 1950-их років. А вже отримавши політичну незалежність від Великої Британії, федеральний уряд Канади все частіш використовував назву «Канада» на державних документах і договорах: унаслідок цього державне свято країни перейменовано з «Дня Домініону» на «День Канади» в 1982.

[ред.]Історія

Докладніше: Історія Канади

[ред.]Корінне населення

Археологічні й генетичні дослідження виявили присутність людини у північному Юконі 26 500 років тому і у південному Онтаріо 7500 років тому[10][11][12]. Найдавнішими відомими місцями проживання людини у Канаді є рівнини Олд-Кроу і печери Блуфіш[13][14][15]. Характерними рисами канадських аборигенних суспільств були осілість, ведення сільського господарства, складна суспільна ієрархія і торгові зв'язки[16][17]. Деякі з цих культур занепали до моменту прибуття європейців наприкінці XV — на початку XVI століть і були відкриті тільки завдяки археологічним дослідженням[18].

За різними оцінками корінне населення наприкінці XV століття становило від 200,000[19] до двох мільйонів осіб[20], Королівська комісія Канади з охорони здоров'я аборигенів називає число 500,000 осіб[21]. Внаслідок європейської колонізації корінні народи страждали від спалахів завезених інфекційних хвороб, таких як грип, кір і віспа (до яких у них був відсутній імунітет), за століття після прибуття європейців чисельність корінного населення зменьшилась на 40-80 %[19]. В теперішній час аборигенні народи Канади — це канадські індіанці[22], ескімоси[23] і метиси[24]. Метиси являють собою людей змішаної крові, які з'явилися в середині XVII століття, коли індіанці та ескімоси одружувалися з європейськими поселенцями[25]. Загалом, ескімоси більше обмежували контакти з європейськими поселенцями протягом періоду колонізації[26].

Торгівля хутром є однією з основних індустрій у Канаді з початку 19-го століття.

[ред.]Європейська колонізація

Першу відому спробу європейської колонізації зробили скандинави, коли близько 1000 року на певний час облаштувалися у Л'Анс-о-Медоузі, Ньюфаундленд[27]. Подальших європейських розвідок не відбувалося до 1497 року, коли італійський мореплавець Джон Кабот досліджував канадське атлантичне узбережжя для Англії[28]. На початку XVI століття вздовж атлантичного узбережжя баскські й португальські мореплавці запровадили сезонну риболовлю та полювання на китів[29]. У 1534 році французький дослідник Жак Картьє розвідував долину річки Святого Лаврентія, де 24 липня встановив десятиментовий хрест із написом «Хай живе король Франції» і вступив у володіння територією ім'ям колоря Франції Франциска I[30] .

Французький дослідник Самюель де Шамплен прибув на ці території у 1603 році, і створив перше постійне європейське поселення на території Порт Рояль в 1605 році і Квебек-сіті у 1608. Пізніше вони стали столицями Акаді і Канади, відповідно.

[ред.]Канада у 1980–2011 рр.

Неоконсервативний курс кабінету Малруні. На виборах 1984 р. до влади прийшла Прогресивно-консервативна партія, і її лідер Б.Малруні сформував уряд консерваторів. Уряд Малруні здійснював неоконсервативний курс. Були розширені пільги для бізнесу, послаблений контроль держави за діяльністю підприємств з іноземним капіталом, державні корпорації переводилися на комерційну основу функціонування, була проведена ревізія тієї частини енергетичної програми, що обмежувала інтереси приватного бізнесу.

Прихід до влади лібералів. На виборах 1993 р. перемогу одержала ліберальна партія на чолі з Ж. Картєном. Протягом наступних 10 років вищу виконавчу владу в країні здійснював очолюваний ним уряд лібералів.

Діяльність ліберальної партії будувалася з одного боку, на визнанні індивідуальних прав, свободи, ініціативи, підприємництва громадян, а з іншого — на значній ролі уряду у формуванні та здійсненні загальнодержавних програм. Ліберали приділяли велику увагу проблемі охорони здоров'я, рівності всіх етнічних і релігійних груп, питанням національної єдності.

У 2003 р. Ж. Кретьєн добровільно залишив пост керівника партії і посаду прем'єр міністра. Його наступником на цій посаді наприкінці 2003 р. став новий лідер лібералів П. Мартін. З його ініціативи було продовження зниження податків для середніх верств населення, зниження боргового тягаря держави, збалансування бюджету. У 2004 р. на парламентських виборах Ліберальна партія здобула перемогу над Консервативною партією, утвореною після об'єднання в 2003 р. «Канадського альянсу» і Прогресивної консервативної партії, що дозволило П. Мартіну знову сформувати уряд.

Прихід до влади консерваторів. Ліберальна партія, що перебувала при владі 12 років, загрузла в корупції і численних скандалах. На нових виборах у 2006 р. до влади прийшла Консервативна партія, її лідер С. Харпер став новим прем'єр-міністром.

На парламентських виборах у 2008 р. консерватори на чолі з С. Хапером знову отримали перемогу. Але до найбільшого успіху лідер консерваторів привів однопартійців у травні 2011 р., коли на позачергових виборах його партія отримала 166 місць у парламенті з 308. Сенсацією став провал лібералів, які відкотились на 3-тє місце, пропустивши перед собою партію «Нових демократів». Лідер останньої Дж. Лейтон заявив про намір «Нових демократів» збільшити податки на великі корпорації, позбавити пільг нафтовидобувні компанії і почати регулювання банківського бізнесу. В той же час консерватори прагнуть продовжити підтримку великого бізнесу.

« ...Країна зараз розділилась на 2 табори - правих і лівих. Ліберальна партія зазнала принизливого краху, а сам лідер навіть не був обраний до парламенту. Того ж краху зазнала сепаратистська Квебецька партія: вона майже щезла з політичної арени отримавши всього 4 голоси в парламенті. »

[ред.]Географія

Докладніше: Географія Канади, Геологія Канади та Гідрогеологія Канадa

Канада з космосу

Канада займає більшу частину півночі Північної Америки. Вона має загальний сухопутний кордон з США на півдні і на північному заході (між Аляскою і Юконом) і протягнулася від Атлантичного океану на сході до Тихого на заході і Північного Льодовитого на півночі. Вона також має морську межу з Францією (острови Сен-П'єр і Мікелон) і Данією (острів Гренландія). Найпівнічніше поселення в Канаді та у світі — Алерте, база збройних сил Канади на північному краю острова Елсмір (82,5˚ пн. ш., за 834 км від Північного полюса). Канада — друга за розміром країна світу.

Щільність населення, близько 3,5 чоловік на км², є однією з найнижчих у світі. Найбільш населена область країни — коридор Квебек-Віндзор уздовж рівнинних берегів річки Святого Лаврентія і на південному сході Великих озер.

На північ від цієї області знаходиться розлогий Канадський щит, скельний регіон, очищений останнім льодовиковим періодом, позбавлений родючих земель, багатий мінералами, озерами і річками. У Канаді більше озер, ніж у будь-якій іншій країні світу, вона володіє значними запасами прісної води. Найбільші озера: система Великих озер, Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Вінніпег, Атабаска.

Шарлоттаун (Острів Принца Едварда) взимку

На сході Канади річка Святого Лаврентія впадає у затоку Святого Лаврентія, де знаходиться острів Ньюфаундленд, а острів Принца Едварда знаходиться на південь від нього. Нью-Брансвік і Нова-Скотія розділені затокою Фанді, яка знаменита найвищими припливами у світі. Ці чотири приморські провінції розташовані на схід від Квебека. Онтаріо і Гудзонова затока розташовані в центрі Канади, тоді як від Манітоби на захід через Саскачеван і Альберту розкинуті великі рівнини канадських прерій аж до Скелястих гір, які відокремлюють їх від Британської Колумбії.

На північ від 60-ої паралелі розташовані три канадських території — Нунавут, Північно-західні території і Юкон, — усипані численними озерами (найбільші з яких Велике Ведмеже і Велике Невільниче) і перетнуті щонайдовшою річкою в країні — річкою Макензі. До того ж, континентальні землі Канадської Півночі з півночі граничать з великим архіпелагом, Канадським Арктичним архіпелагом, що включає деякі з найбільших островів світу. Протоками між цими островами проходить Північно-західний прохід з Лабрадорського моря до моря Бофорта, повз Баффінову затоку. Крім того, в цьому регіоні, між островами Королеви Єлизавети, знаходиться північний магнітний полюс.

Ніагарський водоспад, частина якого розташована в Онтаріо.

Рослинність дуже різноманітна та істотно змінюється з півночі на південь. Полярні острови знаходяться в зоні, у якій поверхня землі вкрита вічними снігами і льодовиками, що не тануть навіть коротким літом. Баффінова земля та інші острови у північного узбережжя Канади покриті тундрою, яка займає і всю північну материкову частину країни, проникаючи далеко на південь уздовж західного узбережжя Гудзонової затоки і на півострові Лабрадор. Тут ростуть вересові, осока, чагарникова береза і верба. На південь від тундри між Тихим і Атлантичним океанами розкинулася широка смуга лісів. Переважають хвойні ліси; головні породи — чорна ялина на сході і біла ялина на заході (у долині річки Макензі), сосна, модрина, туя та інші породи. Менш поширені листяні ліси, що складаються з тополі, вільхи, берези і верби. Особливо різноманітні ліси в районі Великих озер (американський в'яз, веймутова сосна, канадська тсуга, дуб, каштан, бук). На тихоокеанському узбережжі поширені хвойні ліси з псевдотсуги, ситхинської ялини, аляскинського і червоного кедрів. Біля Ванкувера зустрічаються суничне дерево і орегонський дуб. У приморських приатлантичних провінціях — акадські ліси з бальзамною ялицею, чорною і червоною ялиною, також тут ростуть кедр, американська модрина, жовта береза, бук.

Білий ведмідь на півночі Манітоби

У зоні тундри водяться північний олень, полярний заєць, лемінги, песець і вівцебик. Південніше тваринний світ різноманітніший — північний олень, благородний олень, лось, в гірських районах — баран-товторіг і сніжна коза. Досить численні гризуни: вивірка, бурундук, американська літяга, бобер, стрибунка (вид тушканчиків), ондатра, дикобраз, луговий і американський заєць, піщуха. З кішкоподібних для Канади характерні канадська рись і пума. Водяться вовки, лисиці, ведмідь-грізлі, єнот-полоскун. З rуницевих — соболь, ілька, видра, росомаха. Багато перелітних птахів, що гніздяться тут. Фауна плазунів та земноводних небагата. У прісноводих водоймах багато риби.

Що стосується рельєфу, основну частину країни займають рівнини прерій і плато Канадського щита з висотами 300—1500 м. На захід від прерій розташовуються континентальні низовини Британської Колумбії і Скелясті гори (частина Кордильєр, найвища точка — гора Лоґан, 6050 м), на сході, від півдня від Квебека до приморських провінцій, підносяться Аппалачі.

Середні температури січня і липня розрізняються для кожної області. Зима може бути дуже суворою в деяких регіонах країни, середньомісячні температури можуть досягати 15˚С нижче за нуль навіть в південній частині країни, а іноді опускатися і до −40˚С з сильними крижаними вітрами. Рівень сніжного покриву може досягати декількох сотень сантиметрів (наприклад, в Квебеку в середньому 337 см). Узбережжя Британської Колумбії, особливо острів Ванкувер, є виключеннями, тут клімат помірний, з м'якими дощовими зимами, а літні температури можуть досягати тут 35˚С.

Докладніше Список Національних парків Канади, Канадський Арктичний архіпелаг

[ред.]Політика

Прем'єр-міністр Канади — Стівен Гарпер.

Канада — конституційна монархія. Глава держави — король або королева Великої Британії; зараз це Єлизавета Друга, яка має титул королеви Канади і яку в країні представляє генерал-губернатор Канади. Кандидатів на цю чотирьохрічну посаду призначає чинний прем'єр-міністр і затверджує королева.

Конституція Канади — правова основа країни і складається, як із записаного тексту, так і неписаних традицій та угод. У Конституції вміщено і Канадську Хартію Прав і Свобод, яка гарантує громадянам основні права і свободи. У Канаді під конституцією розуміється зведення актів, британських законів, судових рішень тощо. Двома основними документами вважаються Акт про Британську Північну Америку 1867 року, що проголосив Канаду домініоном Великобританії, і акт 1982 року, що встановив, що всі закони, що приймаються в Канаді, не потребують формального підтвердження у парламенті Великої Британії.

У країні діє парламентська система демократії з федеральною системою парламентського уряду. Прем'єр-міністр Канади — глава уряду. За традицією це лідер політичної партії, яка отримує більшість у Палаті Громад парламенту. Прем'єр-міністр формує кабінет міністрів, який формально призначається генерал-губернатором Канади. Кабінет Міністрів має складатися з депутатів Палати Громад; традиційно до нього входять члени партії прем'єр-міністра. Виконавча влада в країні належить прем'єр-міністру і Кабінету; міністри перед вступом на посаду складають присягу вірності Королеві, щоб формально стати королівськими міністрами. Чинний прем'єр-міністр Канади з 6 лютого, 2006 р.— Стівен Гарпер, лідер Консервативної партії Канади.

Федеральний парламент складається з Королеви та двох палат парламенту: виборної Палати Громад і призначеного Сенату. Кожен депутат Палати Громад обирається більшістю у своїй виборчій дільниці. Канада не має фіксованої кількості членів парламенту; кожен з депутатів Палати Громад має представляти приблизно 100 тисяч громадян Канади, тому з ростом населення Канади збільшується й розмір парламенту. Всеканадські вибори формально призначаються генерал-губернатором, але, як правило, генерал-губернатор лише формально візує рішення про проведення парламентських виборів. Вибори повинні відбуватися, або правильно кожні п'ять років, або достроково за рішенням чинного прем'єр-міністра через процедуру дострокового розпуску парламенту. Для розпуску парламенту прем'єр-міністр має подати до парламенту законопроект з умовою довіри до уряду. У разі непроходження законопроекту через парламент прем'єр-міністр має право призначити дострокові вибори. Слід зазначити, що на практиці подібні умови розпуску уряду діють лише за умови "керівничої меншості", або ситуації, за якої уряд формує та партія, яка змогла здобути більш за все місць у парламенті, але не має абсолютної більшості, потрібної для прийняття рішень. Формально канадська система дозволяє існування коаліційних урядів, але наразі ще не було прецеденту існування такого уряду; остання спроба сформувати такий уряд у 2009 році закінчилася припиненням роботи парламенту на місяць та зміною лідера у Ліберальній Партії Канади.

Членів Сенату, чиї місця розподіляються на регіональній основі, вибирає прем'єр-міністр та формально призначає генерал-губернатор; сенаторам дозволено залишатися на посаді до 75-річного віку.

Канада належить до так званих "сильних федерацій", у яких частини федерації мають значні права та обов'язки, частина рішень центрального уряду має виконуватися провінціями, але їх діяльність регламентується низкою угод та законів, а суперечки часто вирішуються органами судової влади. Усі провінції Канади мають однопалатний парламент та загалом дотримуються тих же правил, що й нижня палата федерального парламенту Канади. Виняток складають Північно-західні території та Нунавут, які керуються за принципом простої більшості та не визнають партійну систему. Наслідком такої форми уряду є слабкий зв'язок між партіями на федеральному та провінційному уряду: навіть з легальної точки зору вони є різними організаціями; а також наявність регіональних політичних партій, які не представлені на федеральному рівні, але можуть контролювати політику провінції.

Наразі у Канаді на федеральному рівні представлені чотири політичні партії: Консервативна партія Канади, Ліберальна партія Канади, Нова Демократична партія і Квебекський блок. Чинний уряд країни сформований Консервативною партією Канади. Для набуття офіційного статусу політична партія має бути зареєстрована у виборчих органах, але статус парламентських фракцій набувають лише ті партії, які змогли виграти вибори хоча б на одній з федеральних виборчих ділянок.

Розподіл обов'язків між різними рівнями влади регулюється як законодавством Канади, так і низкою угод між різними рівнями влади. Загалом, федеральний уряд відповідає за зовнішню політику, оборону, боротьба з деякими видами злочинності, пенсійне забезпечення та страхування безробіття; обов'язками провінцій є охорона здоров'я, охорона правопорядку, екологія, соціальний захист та освіта; уряди нижчих рівнів відповідають за вивіз сміття, громадський транспорт та таке інше. На практиці, через велику кількість угод між урядами різних рівнів ситуація може відрізнятися достатньо сильно. Гарним прикладом може бути охорона правопорядку: Канада має федеральне агентство по боротьбі зі злочинністю. Через низку угод з частиною провінцій ця сама агенція виконує усі види правоохоронної діяльності в частині провінцій. В той же час, провінція Онтаріо має свою власну поліцію, а місто Торонто в Онтаріо, за згодою з Онтаріо - свою власну поліцію. Подібні угоди є стандартною практикою у політичному устрою Канади, тому для вирішення конфліктів органи влади різних рівнів часто подають судовий позив один на одного.

Докладніше: - Список прем'єр-міністрів Канади; Сенат Канади

[ред.]Економіка

Співвідношення канадського долара (CAD) до американського (USD) зараз є найвищим за останні десять років.

Докладніше: Економіка Канади

У Канаді є розвинена ринкова економіка з дещо більшим урядовим регулюванням ніж у Сполучених Штатах, проте з набагато меншим ніж у деяких європейських країнах. Канада — член Організації економічної співпраці і розвитку (OECР) і Великої Вісімки (G8). За минуле десятиріччя, після періоду деякого спаду, економіка країни зростає швидкими темпами та з низьким рівнем безробіття і великими урядовими надлишками в федеральному бюджеті. На жовтень 2006 р. рівень безробіття в країні становив 6.3 % працездатного населення, що є найнижчим за останні 30 років. Рівні безробіття серед провінцій коливаються від найнижчого в Альберті — 3.6 % до найвищого в Ньюфаундленді і Лабрадорі — 14.6 %.

Канада — одна з небагатьох країн-експортерів енергоносіїв у світі: великі поклади природного газу знаходяться на східному узбережжі, а нафти — в Альберті. Є і великі поклади нафтових пісків Атабаски — друге після Саудівської Аравії родовище нафти у світі. У Квебеці, Британській Колумбії, Ньюфаундленді і Лабрадорі, Онтаріо і Манітобі гідроелектроенергія найпоширеніша і найдешевша.

Канада — одна з найбільших у світі виробників сільськогосподарської продукції. Канадські прерії, розбудовані значною мірою завдяки раннім хвилям української еміграції, є одними з найбільших постачальників пшениці й інших зернових культур. Канада, найбільший виробник цинку й урану, також має великі родовища інших природних ресурсів, як-от: золото, нікель, алюміній, свинець. Є в країні і високорозвинена переробна промисловість у південному Онтаріо і Квебеку; тут же і знаходяться автобудівні заводи, філіали багатьох американських і японських автомобільних компаній, що є ключовими в економіці цих провінцій.

Економіка Канади глибоко інтегрована в світову економіку та до певної міри надзвичайно залежна від міжнародної торгівлі, особливо зі своїм найбільшим торговельним партнером, Сполученими Штатами Америки. У 1989 р. Канада уклала Канадсько-американську угоду безмитної торгівлі (FTA), а в 1994 р. — Північноамериканський договір про вільну торгівлю (NAFTA), який включав ще й Мексику. Вільна торгівля на північноамериканському континенті значно пожвавила економічне співробітництво між країнами-учасниками договору, дозволила запобігти економічному спаду й досягти найвищого досі рівня зросту промисловості серед країн Великої Вісімки. З середини 1990-х років уряд країни демонструє позитивний баланс федерального бюджету і послідовно сплачує державну заборгованість.

Див. також: Корисні копалини Канади, Історія освоєння мінеральних ресурсів Канади, Гірнича промисловість Канади.

[ред.]Демографія

Докладніше: Канадці

Населення Канади : 33,7 млн чол. (оцінювання, серпень 2009); 31 612 895 чол. (перепис 2006).

Незважаючи на велику площу, приблизно ¾ населення Канади проживає в смузі шириною близько 160 км від кордону з США. Подібна пропорція існує і в міських зонах, сконцентрованих в коридорі Квебек-Віндзор (а саме міські агломерації Торонто-Гамільтон, Монреаль і Оттава-Гатино), на континентальних рівнинах Британської Колумбії (від області Ванкувера до кінця долини ріки Фрейзер) і в коридорі Калгарі-Едмонтон в Альберті. Перепис 2001 зареєстрував 30 007 094 канадця. Згідно з Канадською статистичною службою, населення країни станом на березень 2009 р. становило приблизно 33,5 млн чол., 8 млн з яких франкомовні. В основному приріст населення відбувається за рахунок імміграції. Хоча основну економічну віддачу від імміграції приносять незалежні кваліфіковані іммігранти, половина всіх від'їжджих в країну підпадає під програму возз'єднання сімей.

Канада — дуже різноманітна країна з етнічної точки зору. По перепису 2001 в Канаді живуть 34 етнічні групи, які складаються як мінімум з 100 000 чол. найбільша етнічна група називає себе «канадцями» (32,2 %), оскільки більшість канадців, особливо ті, чиї предки приїхали в часи колонізації, розглядають себе як канадський етнос. Далі слідують ті, хто називає себе англійцями (21,0 %), французами (15,8 %), шотландцями (15,1 %), ірландцями (13,9 %), німцями (10,2 %), італійцями (4,6 %), китайцями (4,3 %), аборигенами (індійцями та ескімосами 4,1 %) та українцями (3,9 %). Внаслідок того, що заселення Канади проходило хвилями, різні етнічні групи дуже нерівномірно представлені у різних частинах Канади, що призводить до того, що політичний та економічний вплив окремих груп може бути сконцентрованим в окремих провінціях та територіях.

Канада — країна іммігрантів. Глобальна репутація Канади як високорозвинутої, мирної, вільної від етнічних конфліктів країни, безумовно сприяє росту імміграції в країну. Нові канадці, як прийнято тут називати новоприбулих іммігрантів, в більшій мірі розселяються в великих містах, що зумовлено ситуацією на ринку праці. Імміграція приносить значний вклад в економіку країни.

[ред.]Провінції та території

Докладніше: Провінції Канади

Канада складається з десяти провінцій і трьох територій:

Мапа Канади.

Провінція або територія Столиця Територія в км² Населення

Альберта Едмонтон 661 848 3 256 800

Британська Колумбія Вікторія 944 735 4 254 500

Манітоба Вінніпег 647 797 1 177 600

Нова Шотландія Галіфакс 55 284 937 900

Нью-Брансвік Фредеріктон 72 908 752 000

Ньюфаундленд і Лабрадор Сент-Джонс 405 212 516 000

Онтаріо Торонто 1 076 395 12 541 400

Острів Принца Едварда Шарлоттаун 5 660 138 100

Квебек Квебек 1 542 056 7 598 100

Саскачеван Реджайна 651 036 994 100

Північно-західні території Єллоунайф 1 346 106 42 800

Юкон Вайтхорс 482 443 31 200

Нунавут Ікалуіт 2 093 190 28 300

Найбільші міста:

Торонто (5 101 600 мешканців)

Монреаль (3 574 500 мешканців)

Ванкувер (2 134 300 мешканців)

Оттава — Гатіно (1 132 200 мешканців)

Калґарі (1 016 600 мешканців)

Едмонтон (990 500 мешканців)

Квебек (705 900 мешканців)

Гамільтон (702 900 мешканців)

Вінніпег (698 200 мешканців)

[ред.]Національний герб

Сучасного вигляду герб Канади набув у 1994 році. Найважливішою його частиною — це розташований у центрі щит, на якому зображені чотири емблеми, які символізують чотирьох засновників Канади: англійця, шотландця, ірландця і француза — і гілка канадського клена. Щит підтримують, з одного боку золотий лев Англії, який несе королівський прапор на срібному списі зі золотим вістрям; з іншого — білий єдиноріг Шотландії із золотими рогом, гривою й копитами, який тримає прапор королівської Франції. Щит покривають мантія і королівський (шолом), на гребені якого сидить коронований золотий лев з гілочкою клена. Гребінь складається з вінця, обплетеного червоним і білим шовком. Лев символізує доблесть і мужність, гребінь — опору в особі генерал-губернатора. Імперська корона зверху символізує монархію як верховну владу над Канадою. У нижній частині щита розміщений девіз «A Mare usque ad Маге» («Від моря по море»), слова для якого взяті з Псалма 72 Біблії: «Він матиме владарювання від моря по море і від річок до краю Землі». На стрічці, яка обвиває щит, міститься девіз «Desiderantes Meliorem Patriam» («Вони бажали кращої країни»). Внизу герба розташована емблема, яка складається з переплетених англійської троянди, шотландського чортополоху, французької лілії та ірландського трилисника.

[ред.]Національний прапор

Зображення кленового листка асоціювалося з Канадою ще з 1700 року. Кленовий листок символізує єдність та непохитність нації: він став найголовнішим символом країни з 15 лютого 1965 року, коли був заснований національний прапор. Щороку 15 лютого відзначається як День прапора Канади. Сучасний національний прапор Канади — це (полотнище) з трьох вертикальних смуг: червоної, білої і червоної (біла смуга вдвічі ширша від червоної), у центрі білої смуги зображений червоний кленовий листок. Довжина прапора вдвічі більша від його ширини. Червоний і білий кольори — дві нації, представники яких першими переселилися до Канади. Англійці і французи воювали між собою під кольорами ланкастерської червоної троянди і білої лілії. Білий і червоний стали офіційними кольорами Канади після їх затвердження королем Георгом V у 1921 році.

[ред.]Національний гімн

Докладніше: Гімн Канади

"О, Канадо!" проголошено національним гімном 1 липня 1880 року, через сто років після того, як його заспівали вперше. Автором слів гімну французькою мовою є Адольф-Базиль Рутьє, а музику до нього написав Калікс Лавальє. Найкращий переклад гімну англійською мовою належить Роберту Стенлі-Вієра, його текст був опублікований у 1908 році. У 1967 році канадський парламент офіційно затвердив цей текст як англійський варіант гімну.

Англійською Французькою Українською

O Canada! Our home and native land,

True patriot love in all thy sons command.

With glowing hearts we see thee rise,

The True North strong and free.

From far and wide, O Canada,

We stand on guard for thee.

God keep our land glorious and free,

O Canada, we stand on guard for thee.

O Canada, we stand on guard for thee.

Ô Canada! Terre de nos aïeux

Ton front est ceint de fleurons glorieux

Car ton bras sait porter l'épée

Il sait porter la croix

Ton histoire est une épopée

Des plus brillants exploits

Et ta valeur, de foi trempée

Protégera nos foyers et nos droits

Protégera nos foyers et nos droits

О, Канадо! Кохана вітчизно!

В любові до краю, твої сини одно.

З тобою враз наш дух росте,

Мов та скала сильний.

А кожний син це сторож твій,

Бо ти наш край вільний.

До Бога ми руки зносим.

За тебе, краю наш, ми мольби шлем.

За тебе, краю наш, ми мольби шлем.

[ред.]Мови

Англійська, яка є рідною мовою 17,3 млн. канадців, та французька, якою розмовляють 6,7 млн. людей — дві офіційні мови Канади. Водночас для багатьох рідними є інші мови, такі, наприклад, як італійська, китайська, німецька, польська, іспанська, португальська, українська, голландська, арабська та інші.

[ред.]Релігія

Більшість канадців — християни. Станом на 1991 рік, більшість належала до римсько-католицької церкви (45,2 % населення), за ними — кальвіністи та, маючі між собою канонічне спілкування, англіканська та лютеранська церкви. Представлені й інші релігії: індуїзм, іслам, сикхізм та буддизм. Близько 3,4 млн. осіб заявили, що взагалі не сповідають жодної релігії.

[ред.]Членство в міжнародних організаціях

Казахстан (каз. Қазақстан, рос. Казахстан), офіційна назва - Республіка Казахстан - одна з країн Центральної Азії. Дев'ята в світі за площею в світі, найбільша з країн, що не має виходу до моря. Територія складає 2 727 300 квадратних кілометрів, це більше, нж Західна Європа.[4][5] Вона межує (за годинниковою стрілкою з півночі) з Росією, Китаєм, Киргизстаном, Узбекистаном, Туркменістаном, зі значною частиною Каспійського моря. Хоча Казахстан не має спільного кордону з Монголією, його найсхідніша точка знаходиться на відстані всього 38 км від західного краю Монголії. Рельєф Казахстану різноплановий - від рівнини, степи, тайги, пагорбів до засніжені гір. З 16,6 млн. чоловік (оцінка 2011) Казахстан має 62 місце за чисельністю населення в світі, хоча його щільність менше 6 чоловік на квадратний кілометр. Столиця країни була перенесена в 1998 р. з Алмати, найбільшого міста в Казахстані, в Астану.

Казахстан є однією з тюркських держав.

Протягом більшої частини своєї історії території сучасного Казахстану були заселені кочовими племенами. XVI століття казахи з'явилися в якості окремої групи, яка ділиться на три жуза. Росіяни почали просування в казахському степу в XVIII столітті, і до середини XIX-го весь Казахстан входив в Російську імперію. Після російської революції 1917 р. і подальшої громадянської війни на території Республіки Казахстан була кілька разів реорганізація, допоки не створилася Казахська Радянська Соціалістична Республіка в 1936 р. у складі СРСР.

Казахстан проголосив себе незалежною державою 16 грудня 1991 р. Його лідер комуністичної епохи, Нурсултан Назарбаєв, став першим президентом країни, цю посаду він зберігає і сьогодні. Президент Назарбаєв підтримує суворий контроль над політикою в країні. З моменту здобуття незалежності Казахстан проводив збалансовану зовнішню політику та працював для розвитку економіки, особливо її нафтогазової промисловості.[6] Пострадянський період також характеризується більш активною участю з багатьма міжнародними організаціями, включаючи Організацію Об'єднаних Націй, Раду Євроатлантичного партнерства, Співдружність Незалежних Держав і Шанхайську організацію співробітництва. Казахстан також є одією з шести пострадянських держав, які реалізують План дій індивідуального партнерства з НАТО.

Казахстан етнічно та культурно різноманітний, зокрема, у зв'язку з масовими депортаціями багатьох етнічних груп в країні під час правління Йосипа Сталіна. Казахстан з населенням 16,6 млн чоловік, де є представники 131 національності, в тому числі казахи, росіяни, українці, німці, узбеки, татари й уйгури. Близько 63% відсотків населення становлять казахи.[7] Казахстан дозволяє свободу віросповідання. Іслам є релігією близько 70,2% громадян, в той час як християнство сповідують 26,2% населення.[8] Казахська мова є державною мовою, в той час як російська також офіційно використовується в ролі рівноправної мови в державних установах Республіки Казахстан.[9]

Зміст [сховати]