Слов'янська гіпотеза

За інших точок зору козаки спочатку були вихідцями з слов'ян. Так український політик і історик В. М. Литвин у своєму тритомнику "Історія України" висловив думку що перші українські козаки були слов'янами. За його дослідженнями, джерела говорять про існування козаків у Криму ще в кінці XIII ст. ^[13] У перших згадках тюркське слово "козак" означало "охоронець" або навпаки - "розбійник" ^[14]. Також - "вільна людина", "вигнанець", "авантюрист", "бродяга", "захисник неба". Це слово часто означало вільних, "нічийних" людей, які промишляли зі зброєю. Зокрема, згідно давньоруськими билинами, що належать до часу правління Володимира Великого, богатир Ілля Муромець називається "стария козак". Саме в цьому значенні воно і закріпилося за козаками Перші спогади про такі козаків датуються 1489 роком. Під час походу польського короля Яна-Альбрехта на татар дорогу його війську на Поділлі вказували козаки-християни ^[13].

Теорія Вернадського

За іншою версією - спільнота "вільних людей", відоме під таким ім'ям у степах Євразії як мінімум з часів царства Ординського (XIII-XIV ст.). Такої точки зору дотримується зокрема російський вчений Георгій Володимирович Вернадський, який вважається всесвітньовідомим фахівцем з історії середньовічної Русі і царства Ординського. Він поділяє здавна існувала серед простого народу різних країн Євразії точку зору на козацтво, як на спільноту об'єднало в собі "вільних людей", громадян ординського суспільства різного роду занять, мови, віри і походження, в яке входили серед іншого предки сучасних росіян, українців, татар, казахів і узбеків.

1.2.2. Вятская теорія

Існує також гіпотеза про походження перших козаків від вятскиє (хлиновскіх) ушкуйніков . На даний факт звернув увагу у своїх роботах ще Євграф Савельєв. В кінці XV століття вільна республіка ушкуйніков з виборними воєводами, ватаманамі і попами в ході декількох військових походів була взята під контроль Москви (в 1459 і 1489 роках). Частина населення бігла, частина була розселена на південному кордоні Росії. Ті й інші цілком могли стати підставою козацтва Дону, Волги і навіть Дніпра. Населення Вятской республіки становили в основному вихідці з Київської Русі (в XIII столітті), Новгорода Великого (в XIV-XV століттях) та інших земель.

60. Запорізька Січ - осередок лицарської вольниці

З початку 16 ст. у степах за Дніпровими порогами козаки почали засновувати укріплені табори з військовими залогами – січі – як оборонні пункти; королівські урядовці, зокрема старости прикордонних земель, використовували їх для захисту кордонів від татар. З середини 16 ст. вони вже утворили певну організацію - кіш (кош) – як об`єднання січей; козаки, що входили до нього, становили гарнізон. У 1553-1554 рр. неспольщений православний князь Дмитро Вишневецький остаточно організував козаків, побудувавши за Дніпровими порогами на острові Мала Хортиця форт Запорізька Січ, яка вже з 70-80-х рр. почала виступати як самостійна держава. А на початку 17 ст. козацтво стало могутньою самостійною політичною і військовою силою, яка очолила створення у середині 17 ст. (в роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького) незалежної Української держави.

Кожен християнин чоловічої статі міг вільно увійти-вийти з козацького братства, жінок і дітей у козацтво не приймали. При записі до куреня козаку надавали нове прізвисько. Старшинство поміж козацтвом розподілялось за часом перебування у Запорізькій Січі, і, відповідно, козаки звертались один до одного через “батько-син”. Козацтво поділялось на січових (несімейні) і волосних (сімейні) козаків; окрему категорію становило “лицарство” чи “товариство”, які отримували ці почесні титули-звання за відзнаки у боях чи інші заслуги, за тривалу службу у війську і т.п. Козацтво, яке постійно перебувало у Січі по куренях, - січове (несімейне) - поділялось на “старше” і “молодше” і становило власне козацьке військо. Наприкінці 16 ст. Запорізька Січ нараховувала 5-6 тис. козаків, з яких 1/10, постійно змінюючись, служила січовою залогою, а решта брали участь у походах або займались мирними промислами. Волосне (сімейне) козацтво, на відміну від “лицарства”, теж допускалось у Запорізьку Січ, але не мало права проживати на її території, тому селилось із своїми сім`ями на її околицях – у степах, хуторах, де займалось хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами, і проживало у паланках; вони називались підлеглі посполитих січових козаків, “сидні”, “гніздюки”. Поза тим, разом січове і волосне козацтво становили єдине військо Запорізької Січі.

Військово Запорізька Січ поділялась на курені, а територіально – на паланки .Система органів самоуправління Запорізької Січі:

1. Військова Рада (Віче) – в ній брали участь усі козаки з рівним правом голосу. Вона розв`язувала найважливіші питання, зокрема оголошувала війну і укладала мир, оголошувала військові походи, здійснювала судочинство, проводила щорічний перерозподіл між куренями земель, річок, озер, лісів, рибної ловлі, обирала і зміщувала козацьку старшину тощо. Вона скликалась за потреби, але обов`язково 1 січня і 1 жовтня. Також скликались у разі потреби Ради у куренях (“сходки”) для вирішення дрібних справ і таємних чи термінових питань, та Ради у паланках для вирішення дрібних господарських спорів.

2. Військові начальники (військова старшина) – кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, обозний, курінні отамани, військовий отаман (осавул). Більшість з них обирала Військова Рада 1 січня на 1 рік. У мирний час військова старшина займалась адміністративними і судовими справами, а у час війни очолювала козаків, передаючи свої “мирні” повноваження наказній старшині. Військовій Раді був підзвітним кошовий отаман, що мав найвищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запорізької Січі і діяв на підставі козацьких звичаїв і традицій; він затверджував обраних Військовою Радою службових осіб та узаконював розподіл за куренями земель, розподіл військової здобичі і військових доходів, прийняття до Запорізької Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних відносин із сусідніми державами. Притому, при усій повноті влади він не був абсолютним диктатором – його влада обмежувалась 3 умовами: звіт перед Військовою Радою по завершенні строку повноважень, річний строк перебування на посаді, безпосередньо сама Військова Рада. Військовий суддя заступав кошового отамана як наказний гетьман, а поза тим, здійснював військові функції і був начальником артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська – надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання. Військовий осавул здійснював нагляд за дотриманням козаками порядку і дисципліни, за виконанням судових рішень Військової Ради і кошового отамана у військових таборах на час військових дій, проводив дізнання за вчинені на території Запорізької Січі правопорушення, а також заготовляв продовольство для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів тощо. Курені як адміністративні і військові одиниці очолювали вибрані куренями і підзвітні Військовій Раді курінні отамани, які здійснювали функції інтендантів – забезпечували курінь усім необхідним, зберігали гроші і майно козаків у курінній скарбниці тощо.

3. Військові службовці (військові чиновники) – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, шафар, чауш, кантаржій, тлумач, канцеляристи та ін. Вони надавали допомогу військовій старшині у виконанні її обов`язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими скликали козаків на Військову Раду, а також був присутнім при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгівельного мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією і військовою в`язницею. Військовий тлумач був перекладачем та іноді здійснював військову розвідку у прикордонній зоні. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір і ваг, єдиних для всієї Запорізької Січі. Військові шафарі збирали мито (“перевізне”) на переправах через Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий зберігали, відповідно, булаву, бунчуки як символи влади кошового отамана і військове знамено – хоругву. Військові чауші виконували функції посланців.

4. Похідні і паланкові начальники – полковники, писарі, осавули. Похідна старшина у воєнний час організовувала охорону передової Запорізької Січі; похідний полковник був командиром певної передової частини війська. Паланкова старшина (полковник, писар, осавул, підосавул, підписарій) керувала паланками – козаками, що проживали за межами Запорізької Січі (у слодобах і зимівниках), у паланках.