2. Наукові основи економічного районування

Економічне районування є об'єктом територіального планування, яке передбачає розробку схем розвитку і розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. Світовий досвід стверджує, що сучасний розвиток економіки неможливий без економічного районування та без відповідних досліджень його стану і рівня розвитку та потреб населення і всього суспільства як в товарах, так і в соціальних потребах.

При розробці схеми розвитку і розміщення галузей господарювання в комплексі враховують всі сторони розвитку суспільства і відповідної території соціально-економічного району. Планування розвитку будь-якого виробництва має бути науково обґрунтованим в його територіальній організації, територіально взаємозв'язаним з іншими аспектами її розвитку. В кінцевому рахунку, необхідно забезпечувати оптимальні потреби всього комплексу на даній території та населення, що проживає в даному районі.

У витоках науки про економічне територіальне (географічне) районування стояли українські вчені: П. Чубинський (1839-1884 рр.), С. Рудницький (1877-1937рр.), В. Кубійович (1900-1985 рр.). На їх думку, виникнення і розвиток економічних регіонів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що є фактором виробничої спеціалізації і розвитку міжрайонної кооперації.

Сьогодні відомі імена післявоєнних науковців України: М Паламарчук, Ф. Заставний, М. Піскун, М. Долішній, Б. Данилишин, Я. Жупанський, М. Ігнатенко, О. Шаблій та ін. їх головний внесок у науку вивчення територіальної організації продуктивних сил України на комплексній основні розвитку виробництва і використання природно-ресурсного і трудового потенціалів. Всі вони є сподвижниками науки про економічне районування (економічна географія як самостійна наука, яка вивчає територіальну (географічну) організацію господарства в цілому або окремих частин - галузей, секторів, сфер окремих районів, зон, країн, і, загалом, у планетарному масштабі).

Неабиякого розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, зокрема, у працях колишнього СРСР, що було зумовлено розвитком планової господарської системи. Значний внесок у розроблення наукових засад економічного районування зробили радянські вчені економісти-географи і економісти: М. Горянський, М. Колосовський, П Алампієв, Я. Фейгін, Л. Зіман та ін.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. У післявоєнні роки вагомий внесок у вирішення цієї проблеми зробив М. Колосовський, який поглибив наукові засади економічного районування розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (TBK) як основи економічного району, через пізнання енерговиробничих циклів, що являють собою тісно пов'язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Концепція М. Колосовського хоча й надала імпульсу подальшому розробленню теорії і методології економічного районування, однак мала й низку суттєвих недоліків.

Найзначнішим недоліком цієї концепції, на думку таких вчених, як П. Алампієв, Я. Фейгін, Л. Зіман, А. Пробат, було поняття районного TBK як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним комплексом усієї сфери виробництва

Сьогодні, у результаті поглиблених наукових розробок і дискусії, визначились загальноприйняті наукові засади економічного районування. Регіональна економіка стає вагомим інструментом просторового регулювання соціально-економічного розвитку, і особливо в тих сферах, де дія ринкових важелів є обмеженою (соціальна, екологічна, науково-технічна). Тільки через механізми регіональної політики як важливого елемента загальнонаціональної стратегії можна активізувати внутрішні потенціали регіонів для соціально-економічного зростання територій і держави в цілому. Саме така політика може виступати універсальним засобом ефективного використання внутрішньо регіональних ресурсів, чого важко досягнути за допомогою галузевих методів управління1.

У цьому аспекті є чітке визначення М. Паламарчука про завдання регіональних досліджень і наукові підходи до них. Учений вважає, що конкретним завданням регіональних досліджень є "опрацювання наукових основ вирішення важливих проблем соціально-економічного розвитку регіонів". Сюди він включає:

♦ вивчення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів;

♦ формування регіональних і міжрегіональних соціально-територіальних систем (виробничих, рекреаційних, розселення);

♦ комплексний соціальний і економічний розвиток території;

♦ розробку наукових основ районного планування, перетворення району в раціонально організований елемент структури національного суспільно-територіального комплексу;

♦ створення наукових інформаційних систем для загальнодержавних та регіональних потреб, розробку програм та прогнозів соціально-культурного розвитку районів, областей, міст;

♦ вивчення процесів взаємодії суспільства і природи, економічної ситуації в районах, підготовку програм охорони довкілля [34,32].

Вище перелічені напрями розв'язання регіональних проблем, безумовно, сприятимуть розширенню спектра регіональних досліджень, зміцненню їх наукових засад, які в свою чергу утверджуватимуть необхідність посилення розвитку регіональної економіки як в регіонах зокрема, так і в цілому в державі.

3. Головні принципи економічного районування України на сучасному етапі розвитку економіки.

План

1. Принципи економічного районування території України (стор 3-11)

2. Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку України (стор 12-

16)

3. Класифікація і характеристика сучасних економічних районів України (стор

17-25)

4. Проект нової сітки економічного районування України та перспектива

розвитку економічних районів України (стор 26-39)

1. Принципи економічного районування території

України

У класичному розумінні “економіка” – це наука про вміння раціонально

вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє

собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю

своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується

єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні

термін “регіон” є синонімом терміну “район”. Найважливіша характеристика

регіону – його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ:

природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна

цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям “регіон” пов’язаний термін регіональна економіка – науковий

напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів.

Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за

змістом; усе-таки “регіональна економіка” більше прив’язана до поняття

“регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й

загальнорегіональними проблемами.

Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних

виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію

міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати

засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових сервісних та виробничих

організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-

технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення

адаптацій досягнень науково-технічного прогресу до місцевих кмов. На

регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ

та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати і зовнішньоекономічна

діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна

та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а

інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської

культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що

функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких

реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виборчо-

економічні зв’язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

. комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

. єдність процесів природокористування та охорони навколишнього

середовища;

. територіальна спільність виробництва;

. відповідність системи розселення демографічній ситуації та

розміщенню віробництва;

. цілісність системи соціальної інфраструктури;

. поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний

потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується

величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту,

національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами

виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні

можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в

єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів

особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура,

динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні

можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення

питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та

структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем

до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарства

потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка

дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та

маштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-

економічного розвитку регіону.

Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної

політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільовоі

функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є

єдиний народногосподарський комплекс.

Стан народногосподарського комплексу України характеризується падінням

обсягів виробництва та поглибленням економічної кризи. Особливість

управління у кризовій ситуації в державі і регіоні полягає в тому, що

рішення в обов’язковому порядку повинні бути оперативними та такими, що

стосуються всіх адміністративних закладів і заходів, дії яких вони

координують. В цей період влада перестає бути формальною, представницькою.

Для прийняття рішень необхідні поглиблений і своєчасний аналіз, більш

кваліфіковані експертні оцінки. Визначені в цій ситуації підходи вагомі і

повинні підкріплюватись управлінською волею по їх втіленню в життя,

оскільки рівень законопослушності населення та суб’єктів підприємницької

діяльності в даний час різко знижуються. Крім того, влада не має права на

помилку при вирішенні важливих проблем і поточних питань - економічна та

соціальна ями і так достатньо глибокі, робити їх бездонними нераціонально,

нерозумно та небезпечно.

Розглянемо схему управління економікою в стані кризи на рівні держави.

Її основні складові можна сформулювати таким чином: