4. Існування права приватної комунальної та державної власності на землі с/г призначення.

5. Нормування розмірів зсгп

П. 13 розділу X "Перехідні положення" ЗКУ обмежує розмір зе­мельних ділянок сільськогосподарського призначення, що можуть пе­ребувати у приватній власності:

"13. На період до І січня 2015 року громадяни і юридичні особи мо­жуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призна­чення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільше­на у разі успадкування земельних ділянок за законом."

Проте дане обмеження є тимчасовим, як видається, воно є рудимен­том радянського земельного ладу. У сучасних умовах нормування роз­мірів ЗСГП набуває нового значення, постає задача нормування розмі­рів земельних ділянок, виходячи не із засад зрівняльного перерозподілу землі, а із економічних та агротехнічних міркувань. При цьому доціль­но встановлювати мінімально допустимі розміри земельних ділянок.

Першим прикладом подібного нормування у сучасному законодав­стві є встановлення нормативів мінімальних розмірів земельних діля­нок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки ФГ, що успадковується (ст. 23 ЗУ "Про фермерське господарство", ПКМ від 10.12.2003 № 1908 "Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фер­мерського господарства, що успадковується"). Нормативи встановле­ні в залежності від адміністративного утворення (області), у якій зна­ходиться земельна ділянка. Між тим, на наш погляд, на мінімально до­пустимий розмір земельної ділянки повинні впливати вид сільськогос­подарських угідь, тип ландшафту, кліматичні зони (що не збігаються із кордонами областей), рельєф місцевості тощо. Загалом, схоже, що нормативи просто "взяті зі стелі".

6. Особливий порядок розподілу та перерозподілу ЗСГП

Такий особливий порядок встановлений насамперед для при­ватизації ЗСГП для ведення ФГ, ОСГ, садівництва.

Також відносно ЗСГП встановлений особливий порядок зміни ці­льового призначення.

7. Специфічні обов'язки щодо охорони та відновлення родючос­ті зсгп

В першу чергу на охорону ЗСГП спрямовані такі заходи з охоро­ни земель, як

1. обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального земле­користування,

2. захист сільськогосподарських угідь від необґрунтованого їх ви­лучення для інших потреб,

3. захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вто­ринного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів,

4. консервація деградованих і малопродуктивних сільськогоспо­дарських угідь.

8. Особливий режим зсгп у зонах затоплення.

Категорії земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення розглядаються нами разом, оскільки мають спільні риси у призначенні та правовому режимі через свою особли­ву цінність.

За даними Держкомзему України, станом на 01.01.2006 підприєм­ствам, організаціям та установам природоохоронного, оздоровчого, ре­креаційного та історико-культурного призначення надано 420,2 тис. га.

Поняття, склад та використання земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення

Поняття земель природно-заповідного фонду

Відповідно до ст. 43 ЗКУ, землі природно-заповідного фонду -

"це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. "

Слід звернути увагу, що землі природно-заповідного фонду од­ночасно можуть бути землями історико-культурного (див. ст. 6 ЗУ "Про природно-заповідний фонд України"), лісогосподарського призначення, водного фонду тощо.

Відповідно до ст. 44 ЗКУ,

"До складу земель природно заповідного фонду входять природ­ні території та об'єкти (природні заповідники, національні природ­ні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказ­ники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створе­ні об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва)."

Відповідно до ЗКУ правовий режим цих земель складається з трьох видів: а) правовий режим земель природно-заповідного фонду; б) правовий режим водно-болотних угідь, не віднесених до земель водного чи лісового фонду; в) правового режиму земель, у складі яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність.

Правовий режим кожного із об'єктів природно-заповідного фон­ду, вимоги щодо їх зонування тощо визначаються розділом III (ст.ст. 14-38) ЗУ "Про природно-заповідний фонд України".

До 1991 р. в Україні було створено 15 заповідників та 3 на­ціональні природні парки. На 1999 р. в Україні існувало вже 20 запо­відників та 9 національних природних парків. У 2001 р. - 16 природ­них, 4 біосферних заповідника, 11 національних природних парків, 17 ботанічних садів, 7 зоопарків, 19 дендропарків, а також 30 регіональних ландшафтних парків. Щороку створюється більш ніж один заповідник, парк.

Особливості правового режиму земель природно-заповідно­го фонду:

1. особливості, що безпосередньо випливають із цільового при­значення. Встановлена заборона будь-якої діяльності, що супере­чить цільовому призначенню або може негативно впливати на стан об'єктів природно-заповідного фонду; у більшості випадків зе­мельні ділянки вилучаються із господарського використання, або така діяльність суворо обмежується (зокрема, див. ст.ст. 7, 9 та ін. ЗУ "Про природно-заповідний фонд України");

2. деякі об'єкти та земельні ділянки, на яких вони розташо­вані, не підлягають передачі у приватну власність (див. ст. 4 ЗУ "Про природно-заповідний фонд України", а також положення ст.ст. 83, 84 ЗКУ щодо об'єктів, що не можуть приватизуватися). Але це правило поширюється не на всі землі природно-заповідного фонду. Більшість із них може перебувати у недержавній власності;

3. встановлений особливий порядок оголошення територій об'єктами природно-заповідного фонду (ст.ст. 51-55 ЗУ "Про природно-заповідний фонд України");

4. внутрішнє функціональне зонування земельних ділянок, коли для кожної із зон встановлюється диференційований режим вико­ристання, охорони і відтворення (наприклад, відповідно до ст. 18 ЗУ "Про природно-заповідний фонд України" територія біосферного заповідника поділяється на заповідну зону, буферну зону та зону антропогенних ландшафтів). Зонування здійснюється відповідно до положень про конкретні об'єкти природно-заповідного фонду;

5. встановлення навколо об'єктів природного-заповідного фонду охоронних зон.

6. встановлений пільговий режим оподаткування: відповідно до п. 1 ст. 12 Закону "Про плату за землю", майже всі об'єкти природ­но-заповідного фонду, крім мисливських заказників, звільняють­ся від земельного податку;

7. за порушення правового режиму земель природно заповідного фонду встановлена підвищена відповідальність: у ККУ передба­чена кримінальна відповідальність за ст. 252 "Умисне знищеня або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду", вчинення злочину на те­риторії природно-заповідного фонду с кваліфікуючою ознакою складу злочину "Порушення правил охорони надр" (ст. 240 ККУ) та конститутивною ознакою складів злочину "Незаконна поруб­ка лісу" (ст. 246) та "Незаконне полювання" (ст. 248).

Ч. 1 ст. 46 ЗКУ визначає землі "іншого природоохоронного призна­чення" дуже нечітко:

"До земель іншого природоохоронного призначення належать зе­мельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність."

На наш погляд, до таких земель слід віднести охоронні зони, що встановлюються навколо об'єктів природно-заповідного фонду.

Ст. 55 ЗУ "Про природно-заповідний фонд України" передбачає можливість резервування цінних природних територій для наступ­ного заповідання із встановленням їх спеціального режиму. Ці тери­торії не можна віднести до земель природно-заповідного фонду, про­те вони мають специфічний природоохоронний режим, що дозволяє віднести території, що резервуються, до земель іншого природоохо­ронного призначення.

Н.Р. Малишева відносить до земель природоохоронного призна­чення також водоохоронні зони, прибережні захисні смуги та сму­ги відведення

В перспективі велике значення для виконання природоохоронних завдань матиме створювана в Україні екологічна мережа (екомережа). Відповідно, включені до її складу землі, що не належать до зе­мель природно-заповідного фонду, можна розглядати як землі іншого природоохоронного призначення.

"екомережа - єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підви­щення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цін­них видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів мі­грації тварин через поєднання територій та об'єктів природно-запо­відного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до зако­нів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій охороні;" ст. З ЗУ "Про екологічну мережу",

Поняття земель оздоровчого призначення

Відповідно до ст. 47 ЗКУ,

"До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей."

Дане визначення слід розуміти звужено, адже "природні лікувальні властивості, що використовуються для профілактики захворювань і лікування людей", у тій чи іншій мірі має переважна більшість земель. Землями ж оздоровчого призначення на сьогодні все-таки прийнято вва­жати лише ті, які в установленому порядку оголошені курортами (це випливає із визначення курорту, вміщеного у ст. 1 ЗУ "Про курорти").

За офіційними даними Держкомзему України, станом на 01.01.2005 площа земель оздоровчого призначення в Україні становила лише 31,9 тис. гектарів.

Склад:

Межі курортів одночасно є межами округу санітарної (гірни­чо-санітарної) охорони курорту (ч.ч. 1, 2 ст. 28 ЗУ "Про курорти":

"Округ санітарної охорони - це територія земної поверхні, зо­внішній контур якої збігається з межею курорту. В межах цієї тери­торії забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення ґрунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насаджен­ням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природ­них територій курортів.

Для курортів, які використовують родовища корисних копалин, що на­лежать до природних лікувальних ресурсів (підземні мінеральні води, ліку­вальні грязі тощо), встановлюються округи гірничо-санітарної охорони."

Територія таких округів поділяється на зони (ст. 30 ЗУ "Про ку­рорти"):

"Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша зона (зона суворого режиму); друга зона (зона обмежень); третя зона (зона спостережень). Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою."

Для кожної із зон встановлений особливий правовий режим (ст.ст. 31-33 ЗУ "Про курорти"). Межі зон визначаються у рішенні про оголо­шення природної території курортом (див., наприклад, ЗУ "Про оголо­шення природних територій міста Бердянська Запорізької області ку­рортом державного значення" від 11.01.2005).

Ст. 4 ЗУ "Про курорти" передбачає поділ курортів на курорти дер­жавного та місцевого значення, що впливає на правовий режим від­повідних земель.

Особливості правового режиму земель оздоровчого призначення

До таких особливостей можна віднести:

1. Особливості, що безпосередньо випливають із цільового при­значення. На землях оздоровчого призначення забороняється діяль­ність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негатив­но вплинути на природні лікувальні властивості цих земель (ч. 1 ст. 48 ЗКУ). Більш детальний перелік обмежень та заборон вміщений у ст.ст. 31-33 ЗУ "Про курорти", які визначають правовий режим різ­них зон округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони курорту.

2. Особливий порядок оголошення місцевостей курортами (ст. ст. 7-11 ЗУ "Про курорти"). Рішення про оголошення місцевості курортом приймає ВРУ за поданням КМУ (щодо курортних терито­рій державного значення) або ради обласного рівня, Верховна Рада АР Крим за поданням державних адміністрацій обласного рівня, Ради Міністрів АР Крим. Оголошенню передує достатньо склад­на процедура, що включає подання клопотання, його розгляд, по­годження та експертизу;

3. Обмеження на приватизацію санаторно-курортних закладів, а отже, і земельних ділянок, на яких такі заклади розташовані (ст. 26 ЗУ "Про курорти", ст.ст. 83-84 ЗКУ);

4. Зонування території курортів.

Поняття, склад та особливості правового режиму земель рекреаційного призначення

Поняття та склад земель рекреаційного призначення

Відповідно до ст. 50 ЗКУ,

"До земель рекреаційного призначення належать землі, які вико­ристовуються для організації відпочинку населення, туризму та прове­дення спортивних заходів."

На нашу думку, це положення кодексу слід розуміти звужено, ви­тлумачивши його в сукупності із ст. 51 ЗКУ, що визначає склад земель рекреаційного призначення:

"До земель рекреаційного призначення належать земельні ділян­ки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, зе­мельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіона­тів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації."

У законодавстві (ч. 1 ст. 63 ЗУ "Про охорону навколишнього при­родного середовища") вживається термін "рекреаційні зони", що за своїм змістом майже співпадає із терміном "землі рекреаційного при­значення":

"Рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначе­ні для організованого масового відпочинку населення і туризму".

За даними Держкомзему України, станом на 01.01.2005 в Україні площа земель рекреаційного призначення становила 104,6 тис. га. Водночас, незрозуміло, за якими критеріями виділена ця цифра, тому що лише пляжі на узбережжі Чорного та Азовського морів (довжина 2870 км) займають близько 116 тис. га. Майже 1,5 млн. га рекреаційних територій радіаційно-забруднені (у межах Київської, Житомирської та Рівненської областей).

Особливості правового режиму земель рекреаційного призна­чення

1. Особливості, що безпосередньо випливають із цільового при­значення. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх ні призначенням, а також негативно впиливає або може вплинути на природний стан цих земель (ч. 2 ст. 52 ЗКУ, ч. 2 ст. 63 ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища"), зміну природ­ного ландшафту та проведення інших дій, що суперечить викорис­танню цих зон за цільовим призначенням (ч. 2 ст. 63 ЗУ "Про охо­рону навколишнього природного середовища").

2. Додаткові обмеження на використання земель рекреаційно­го призначення. У чинному законодавстві можна віднайти фраг­ментарні розпорошені норми, які встановлюють додаткові обме­ження на використання земель рекреаційного призначення з ме­тою їх підвищеної охорони. Так, ст. 13 ЗУ "Про пестициди та агрохімікати" забороняє застосування на цих землях пестицидів, ч. 2 ст. 45 ЗУ "Про нафту і газ" вимагає проведення обов'язкової еко­логічної експертизи проектів проведення геологорозвідувальних робіт на землях рекреаційного призначення тощо;

3. Особливий порядок зміни цільового призначення земель рекреа­ційного призначення. Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗКУ, вилучення земель рекреаційного призначення із складу земель державної власності, що пе­ребувають у постійному користуванні, здійснюється за рішенням КМУ.

Поняття, склад та особливості правового режиму земель історико-культурного призначення

Поняття та склад земель історико-культурного призначення

ЗКУ визначає поняття земель історико-культурного призначення через їх склад. Згідно зі ст. 53 ЗКУ,

"1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова."

Розширюють поняття земель історико-культурного призначення за рахунок включення до них охоронних зон положення ч. 1 ст. 34 ЗУ "Про охорону культурної спадщини":"Території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповід­ників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої про­ектно-планувальної та містобудівної документації. "

Слід мати на увазі, що, відповідно до ст. 13 ЗУ "Про охорону культурної спадщини", "статус пам'ятки" об'єкт культурної спадщи­ни отримує лише після його занесення до Державного реєстру неру­хомих пам'яток України.

Узагальнюючи наведені положення, на наш погляд, землі істори­ко-культурного призначення можна визначити як земельні ділянки, на яких розташовані визначені законом об'єкти, які включені до Держав­ного реєстру нерухомих пам'яток України, а також їх охоронні зони.

За даними Держкомзему України, землі історико-культурного призначення займають 43,7 тис. га, на яких під охороною держа­ви перебуває понад 140 тис. об'єктів нерухомих пам'яток культур­ної спадщини.

Особливості правового режиму земель історико-культурного призначення:

1) особливості, що безпосередньо випливають із цільового при­значення. Хоча пряма вказівка на це у законодавстві відсутня, на землях історико-культурного призначення категорично забороня­ється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню. Це з необхідністю випливає із принципу використання земельних діля­нок за цільовим призначенням (ст.ст. 91, 96 ЗКУ);

2. законодавством встановлений дозвільний порядок викорис­тання земель історико-культурного призначення. Ст. 35 Зако­ну "Про охорону культурної спадщини" передбачає необхідність отримання спеціального дозволу для проведення певних видів ро­біт;

3. хоча, згідно із ч. 1 ст. 54 ЗКУ, землі історико-культурного при­значення "можуть перебувати у державній, комунальній та при­ватній власності, слід пам'ятати, що режим земель під відповід­ними пам'ятками визначається режимом самої пам'ятки. Перелік пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації, ви­значений ЗУ "Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації". Заборона приватизації пам'ятки унемож­ливлює і передачу у приватну власність відповідних земель. Обме­ження на передачу земель історико-культурного призначення у кому­нальну та приватну власність встановлені також ст.ст. 83 та 84 ЗКУ;

4. передбачений обов'язок укладення охоронного договору між власником або землекористувачем земельної ділянки та відповідним органом охорони культурної спадщини (от. 23 ЗУ "Про охо­рону культурної спадщини"; див. також ПКМ "Про затвердження Порядку укладання охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини" від 28.12.2001 № 1768);

5. відповідно до сі. 20 ЗУ "Про охорону культурної спадщини" цен­тральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спад­щини має право привілеєвої купівлі пам'ятки культурної спад­щини національного значення в разі її продажу власником. Беру­чи до уваги положення ст. 120 ЗКУ та ст. 377 ЦКУ, таке право по­ширюється і на відповідну земельну ділянку;

6. частина об'єктів культурної спадщини (заповідники, музеї-за-повідники) одночасно є об'єктами природно-заповідного фонду, тобто мають складний правовий режим.

7. встановлений особливий порядок віднесення земель до даної категорії (див. ст.ст. 13-15, 33 ЗУ "Про охорону культурної спад­щини"). Зокрема, передбачена процедура державної реєстрації об'єктів культурної спадщини. Порядок створення музеїв регла­ментується ст. 7 ЗУ "Про музеї та музейну справу";

8. здійснюється зонування прилеглих територій навколо окремих об'єктів з метою їх захисту та збереження традиційного середовища розташування (ст. 32 Закону "Про охорону культурної спадщини"). Встановлюються охоронні зони, зони регулювання забудови, зони ланд­шафту, що охороняються, зони охорони археологічного культурного шару.

Законодавство також передбачає спеціальні положення про зо­нування території самих об'єктів історико-культурної спадщини - зо­крема, музеїв: відповідно до ст. 11 ЗУ "Про музеї та музейну справу",

"На території, відведеній для музею, забороняється діяльність, що суперечить його функціональному призначенню або може негативно впливати на стан зберігання музейного зібрання, а також інша діяль­ність, яка є несумісною з діяльністю музею як закладу культури. На цій території згідно з статутом музею може бути виділено зони: заповідна - для зберігання і охорони найбільш цінних історико-культурних комплексів і окремих об'єктів; експозиційна - для стаціонарного демонстрування великогабарит­них музейних предметів і використання в культурно-пізнавальних цілях; наукова - для проведення науково-дослідної роботи; рекреаційна - для відпочинку та обслуговування відвідувачів музею; господарська - для розміщення допоміжних господарських об'єктів."

10) Встановлена підвищена відповідальність за порушення правового режиму земель історико-культурного призначення. Ст. 298 ККУ передбачає склад злочину "Знищення, руйнування або пошкодження пам'яток - об'єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам'ятці.

Поняття, склад та правові форми використання земель лісового фонду

Поняття земель лісогосподарського призначення

Згідно із ч. 1 ст. 55 ЗКУ,

"1. До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинніс­тю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісово­го господарства."

Дещо більш детальне визначення земель лісогосподарського при­значення наведено у ч. 1 ст. 5 ЛКУ:

"До земель лісогосподарського призначення належать лісові зем­лі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сіль­ськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комуні­каціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установлено­му порядку та використовуються для потреб лісового господарства."

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЛКУ, землі лісогосподарського призначен­ня складаються з лісових та нелісових земель.

На лісових землях розташовані лісові ділянки, поняття яких на­ведене у ст. 1 ЛКУ:

"Лісова ділянка - ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього Кодексу для ведення лісового гос­подарства та використання лісових ресурсів без вилучення Ті у землеко­ристувача або власника землі.

Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок не­однорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльнос­ті або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лі­сових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісови­ми осушувальними канавами і дренажними системами. "

Для режиму лісових земель важливим є режим лісів, що на них находяться.

Склад нелісових земель визначений безпосередньо ч. 1 ст. 5 ЛКУ: це землі,

"зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які на­дані в установленому порядку та використовуються для потреб лісо­вого господарства."

ч. 2 ст. 55 ЗКУ передбачає правило, за яким

"До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті:

а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не від­несені до категорії лісів;

(Пункт "б" частини другої статті 55 виключено на підставі Зако­ну N3404-IVeid 08.02.2006)

в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогос­подарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках."

Правовий режим нелісових зелених тсаджень та земельних діля­нок під ними визначається ЗУ "Про рослинний світ", ЗУ "Про благо­устрій населених пунктів", Наказом Мінбуду України від 10.04.2006 № 105 "Про затвердження Правил утримання зелених насаджень у на­селених пунктах України" та ін. нормативно-правовими актами.

Особливості правового режиму земель лісогосподарського призначення

Загальні риси правового режиму земель лісогосподарського при­значення

1. Насамперед, основною рисою земель лісогосподарського призначення, що випливає із назви даної категорії земель, є призначення цих земель для ведення лісового господарства. Зміст ведення лісового господарства визначений ст. 63 ЛКУ:

"Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу за­ходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів."

Згідно із ч. 1 ст. 57 ЗКУ,

"1. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням ор­ганів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надають­ся в постійне користування спеціалізованим державним або комуналь­ним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комуналь­ним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спе­ціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства."

2. Законодавство передбачає можливість перебування земель лісо­господарського призначення у будь-якій формі власності (ч. 1 ст. 56 ЗКУ), проте встановлює обмеження на передачу земельних ділянок лі­согосподарського призначення із комунальної та державної власності у приватну: така передача заборонена (п. "г" ч. З ст. 83, п. "г" ч. 4 ст. 84 ЗКУ), крім "замкнених" земельних ділянок лісогосподарського при­значення "загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств" (ч. 2 ст. 56 ЗКУ).

На сьогодні можливість використання земельних ділянок лісогоспо­дарського призначення на праві приватної власності залишається зде­більшого теоретичною, практично всі землі лісогосподарського при­значення в Україні перебувають у власності держави.

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням ор­ганів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надають­ся в постійне користування спеціалізованим державним або комуналь­ним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комуналь­ним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спе­ціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства."

На сьогодні згадані в законі "спеціалізовані підприємства" існу­ють у формі держлісгоспів (державних лісогосподарських підприємств) та держлісомисгоспів (державних лісомисливських господарств).

Як видається, чинна редакція ч. 1 ст. 57 ЗКУ сконструйована таким чином, щоб виключити надання в оренду земель лісогосподарського призначення державної та комунальної власності. Разом із тим, теоре­тично існує можливість оренди земель лісогосподарського призначен­ня, що перебувають у приватній власності.

ЛКУ Стаття 18: Тимчасове користування лісами може бути: довгостроковим тер­міном від одного до п'ятдесяти років і короткостроковим - терміном до одного року.

Довгострокове тимчасове користування лісами - засноване на до­говорі строкове платне використання лісових ділянок, які виділяються для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреа­ційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведен­ня науково-дослідних робіт.

Довгострокове тимчасове користування лісами державної та ко­мунальної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок у по­стійних користувачів лісами на підставі рішення відповідних органів ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийнятого в меж­ах їх повноважень за погодженням з постійними користувачами ліса­ми та органом виконавчої влади з питань лісового господарства Авто­номної Республіки Крим, територіальними органами центрального ор­гану виконавчої влади з питань лісового господарства.

Довгострокове тимчасове користування лісами приватної власнос­ті здійснюється без вилучення земельних ділянок шляхом укладення між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем договору, який підля­гає реєстрації в органі виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальних органах центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства.

Короткострокове тимчасове користування лісами для заготівлі дру­горядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших по­треб, передбачених цим Кодексом, здійснюється без вилучення земельних ділянок у власника лісів, постійного лісокористувача на підставі спе­ціального дозволу, що видається власником лісів, постійним лісокорис­тувачем підприємствам, установам, організаціям, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам.

3. На наш погляд, однією із основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв'язок їх використання із лісокористуванням. У деяких випадках дозвіл на лісокористування фактично є дозволом і на землекористування, і на­впаки.

Відносини із здійснення лісокористування регламентують, окрім положень ЛКУ, такі акти:

• ЗУ "Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону" від 10.02.2000;

• ПКМ "Про затвердження Санітарних правил в лісах України" від 27.07.1995 № 555;

• ПКМ "Про затвердження Правил рубок головного користуван­ня в лісах України" від 27.07.1995 № 559;

• ПКМ "Про затвердження Правил заготівлі живиці в лісах Укра­їни" від 09.02.1996 № 185;

• ПКМ "Про затвердження Правил відтворення лісів" від 01.03.2007 №303;

• ПКМ "Про затвердження Правил поліпшення якісного складу лісів" від 12.05.2007 № 724.

4. Іншою характерною рисою правового режиму земель лісогосподарського призначення є багатофункціональне призначення лісів, тобто можливість одночасного використання лісу різними особами для різних потреб. Наприклад, тимчасове користування лісами для заготівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб здійснюється без вилучення земельних ділянок у власника лісів, постійного лісокористувача на підставі спеціального дозволу (ч. 6 ст. 18 ЛКУ).

5. Істотними особливостями характеризується управління у відно- синах щодо використання, охорони та відтворення земель лісогосподар- ського призначення. Деякі функції управління існують паралельно або поглинаються аналогічними функціями, що стосуються лісів.

Так, планування використання земель лісогосподарського при­значення здійснюється головним чином у формі лісовпорядкування, яке, зокрема, передбачає "складання проектів організації і розвитку лісового господарства та здійснення авторського нагляду за їх вико­нанням" (п. 13 ст. 46ЛКУ).

Функція контролю за використанням земель лісогосподарського призначення тісно поєднана із аналогічною функцією щодо лісів. На­ряду із іншими контролюючими органами, створена державна лісо­ва охорона, що діє у складі центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, органу виконавчої влади з питань лісового гос­подарства Автономної Республіки Крим, територіальних органів цен­трального органу виконавчої влади з питань лісового господарства та підприємств, установ і організацій, які належать до сфери його управ­ління; " (ч. 1 ст. 89 ЛКУ.)

Спеціально уповноваженим органом у сфері лісового господарства є Державний комітет лісового господарства України (Держкомлісгосп України), що є центральним органом виконавчої влади, діяльність яко­го спрямовується і координується КМУ, діє відповідно до Положення, затвердженого ПКМ від 27.06.2007 № 883.

Важлива роль належить також держлісгоспам (див. нижче), що ви­конують низку функції управління ни землях лісогосподарського при­значення (планування, контроль та ін.).

Особливості правового режиму лісових земель

Законодавство встановлює особливий порядок переведення лісо­вих земель у нелісові. Ч. З ст. 57 ЛКУ встановлює для випадків змі­ни цільового призначення земельних лісових ділянок необхідність до­даткового погодження - з "органами виконавчої влади з питань лісо­вого господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органа­ми центральних органів виконавчої влади з питань лісового господар­ства та охорони навколишнього природного середовища". Ця вимога також відтворена у ч. 4 ст. 20 ЗКУ.

Більш того, відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗКУ, вилучення для нелісогосподарських потреб земельних ділянок лісів площею понад 1 га здій­снює КМУ.

Особливості правового режиму земель водного фонду

Згідно із ч. 1 ст. 58 ЗКУ, поняття земель водного фонду визнача­ється через їх склад:

"І. До земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами;

б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами;

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів. "

Землями водного фонду повинні визнаватися лише земельні ді­лянки, на яких водні об'єкти знаходяться постійно або більшу частину року, на відміну від земельних ділянок, що заливаються водою під час, наприклад, весняного паводку.

Ідентичні положення, крім винятків, що стосуються лісів (п.п. "а", "б" ч. 1 ст. 58 ЗКУ), вміщені до ст. 4 ВКУ та п. 2 Порядку користуван­ня землями водного фонду, затвердженого ПКМ від 13.05.1996 № 502 (загалом, практично увесь зміст постанови складає відтворення поло­жень законів).

Правовий режим окремих різновидів земель водного фонду

Щодо всіх земель водного фонду передбачений дозвільний поря­док виконання на них будівельних, днопоглиблювальних робіт, видо­бування піску і гравію, прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій. Порядок видачі дозволу встановлений на підставі п. 7 ст. 14 ВКУ ПКМ "Про затвердження Порядку видачі дозволів на прове­дення робіт на землях водного фонду" від 12.07.2005 № 557. Порядок, згідно із п. 2, не поширюється лише "... на випадки проведення робіт, пов'язаних з:

• природоохоронною та протипаводковою діяльністю, яку про­вадять органи Держводгоспу;

• безпекою судноплавства на внутрішніх водних шляхах України;

• будівництвом і реконструкцією водних об'єктів у лісах для про­типожежних цілей."

За змістом процитованої статті, для інших потреб, крім перерахованих у ній, земельні ділянки дна водойм використовувати­ся не можуть. Між тим, часто це положення ігнорується - див., напри­клад, рішення Київської міської ради "Про передачу релігійній громаді УПЦ парафії на честь Святого Святителя і Чудотворця Миколая у По­дільському районі м. Києва земельних ділянок для будівництва та обслу­говування храмової споруди на вул. Набережно-Хрещатицькій, 8-А (у водній акваторії Дніпро) у Подільському районі м. Києва" № 461/621 від 29.05.2003, "Про надання і вилучення земельних ділянок та припи­нення права користування землею" від 10.07.2003 № 638-26/798 (перед­бачає надання ділянки безпосередньо у акваторії річки Дніпро) тощо.

Іншим прикладом порушення ст. 86 ВКУ є т.зв. "розчистка" несуд­ноплавних річок, під виглядом якої фактично здійснюється незаконне видобування піску, гальки гравію тощо або намивання нових територій з метою подальшої забудови або "відсування" межі прибережної захис­ної смуги. Слід наголосити, що ст. 86 ВКУ дозволяє лише днопогли­блювальні роботи на судноплавних річках, при цьому вони повинні від­буватися відповідно до положень ч. 2 ст. 86 ВКУ та законодавства про надра (якщо передбачається видобування корисних копалин). При здій­сненні відповідних робіт слід керуватися положеннями ПКМ "Про за­твердження Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях вод­ного фонду" від 12.07.2005 № 557, ВБН В.2.4.-33-2.3.03.-2000 "Регулю­вання русел річок. Норми проектування", затвердженими наказом Дсржводгоспу України від 29.12.2000 № 207.

Істотною специфікою правового режиму характеризується кон­тинентальний шельф, який, в принципі, також є об'єктом земельного права і мас режим земельних ділянок під водоймами. Щоправда, ні за­конодавство, ні правова доктрина поки що континентальний шельф під таким кутом зору здебільшого не розглядають.

Прибережні захисні смуги

Прибережним захисним смугам присвячено ст. 60 ЗКУ та ст. 88 ВКУ (аналогічно):

"І. Вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічен­ня та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

2. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як З гектари - 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер -100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

3. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації."

Правовий режим прибережних захисних смуг встановлений ст.ст. 61, 62 ЗКУ, ст.ст. 89 90 ВКУ. Наводимо зміст ч. 2 ст. 61 ЗКУ:

"2. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;

д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки."

У Криму існує практика забудови узбережжя в межах прибережних захисних смуг т.з. "елінгами" - приміщеннями для збере­ження маломірних суден, які в дійсності є житловими помешканнями з усіма комунальними зручностями. При цьому не тільки порушується на­вколишній ландшафт, а й забруднюється навколишнє середовище, зни­щуються об'єкти рослинного світу, у тому числі унікальні.

Землі смуг відведення

ст. 63 ЗКУ (ст. 91 ВКУ): "1. Для забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, по­шкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з особливим режи­мом використання.

2, Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.

3. Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються для створення водоохоронних насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ тощо."

Берегові смуги водних шляхів

ст. 64 ЗКУ (ст. 92 ВКУ): "І. На судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством, встановлюються берегові смуги.

2. Розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проекта­ми землеустрою, які розробляються і затверджуються в установле­ному порядку.

3. Порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України. "

Перелік судноплавних водних шляхів на підставі ч. 2 ст. 67 ВКУ визначається ПКМ "Про затвердження переліку внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних" від 12.06.1996 № 640. Порядок встановлення та використання берегових смут водних шля­хів визначений ПКМ від 14.04.1997 № 347 "Про затвердження Поряд­ку складання паспортів річок і Порядку установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними".

Водоохоронні зони

Відповідно до ч. 2 ст. 58 ЗКУ,

"2. Для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж мо­рів, навколо озер, водосховищ та Інших водойм встановлюються водоо­хоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою. "

За буквальним змістом закону, лише частина (в межах прибереж­них захисних смуг) водоохоронних зон входить до складу земель вод­ного фонду. Між тим, поза сумнівом, включення земельної ділянки до прибережної захисної смуги означає спільність її режиму із землями водного фонду.

Правовий режим водоохоронних зон визначається ст. 87 ВКУ, зо­крема, її ч.ч. 2-4:

"Водоохоронна зона є природоохоронною територією господарської діяльності, що регулюється. На території водоохоронних зон забороняється:

1. використання стійких та сильнодіючих пестицидів;

2. влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації;

3. скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місце­вості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також у потічки.

В окремих випадках у водоохоронній зоні може бути дозволено до­бування піску і гравію за межами земель водного фонду на сухій час­тині заплави, у праруслах річок за погодженням з державними органа­ми охорони навколишнього природного середовища, водного господар­ства та геології.

Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально роз­робленими проектами."

Існує практичний досвід встановлення водоохоронних зон і при­бережних захисних смуг вздовж великих і малих річок, навколо водо­сховищ, озер, ставків та інших водойм за межами населених пунктів та в межах сільських населених пунктів. Такі роботи виконувалися Інсти­тутом землеустрою УААН, Інститутом "Водпроект", іншими проектни­ми організаціями. Практичного досвіду робіт по встановленню водоо­хороппих зон уздовж морів, зокрема, натериторії міст і селищ ще Сіа­мом на 2001 р. не було. Одним із перших прикладів таких робіт с ро­боти, виконані на замовлення Одеської міської ради Інститутом земле­устрою УААН в рамках експериментального проекту із встановлення прибережних водоохоронних захисних смуг вздовж Чорного моря на території Одеського заводу сільськогосподарського машинобудування ВАТ "Одессільмаш»

Відповідно до п. 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого ПКМ від 08.05.1996 № 486, замовниками проектів по­винні бути органи водного господарства та "інші спеціально уповно­важені органи". На практиці через брак бюджетного фінансування за­мовниками відповідних проектів все частіше виступають інші суб'єкти, насамперед, органи місцевого самоврядування або суб'єкти господа­рювання, які планують здійснювати якусь діяльність поблизу водних об'єктів та побоюються, що за відсутності встановленої водоохорон­ної зони відповідна проектна документація не буде погоджена. На наш погляд, така практика закону не суперечить і сама по собі не впливає на відповідність розробленої документації закону.

Зони санітарної охорони джерел водопостачання

Басейни малих річок

Деякі важливі особливості використання земель водного фонду та інших земель в басейнах малих річок передбачені ст. 80 ВКУ: "З метою охорони водності малих річок забороняється:

1. змінювати рельєф басейну річки;

2. руйнувати русла пересихаючих річок, струмки та водотоки;

3. випрямляти русла річок та поглиблювати їх дно нижче природ­ного рівня або перекривати їх без улаштування водостоків, перепусків чи акведуків;

4. зменшувати природний рослинний покрив і лісистість басейну річки;

5. розорювати заплавні землі та застосовувати на них засоби хі­мізації;

6. проводити осушувальні меліоративні роботи на заболочених ді­лянках та урочищах у верхів'ях річок;

7. надавати земельні ділянки у заплавах річок під будь-яке будівни­цтво (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд), а та­кож для садівництва та городництва;

8. здійснювати інші роботи, що можуть негативно впливати чи впливають на водність річки і якість води в ній.

Водокористувачі та землекористувачі, землі яких знаходяться в басейні річок, забезпечують здійснення комплексних заходів щодо збе­реження водності річок та охорони іх від забруднення і засмічення. "

Виконання вимог ст. 80 ВКУ суттєво ускладнюється від­сутністю належних матеріалів щодо визначення меж басейнів і заплав малих річок.

Право власності на землі водною фонду

Відповідно до ч. 1 ст. 59 ЗКУ, землі водного фонду можуть перебу­вши у державній, комунальній ти приватній власності. Між тим, відпо­відно до ч. З ст. 83, ч.ч. З, 4 ст. 84 ЗКУ передача земель водного фон­ду у приватну власність заборонена, крім випадків, встановлених "цим Кодексом". Такими випадками є, відповідно до ч. 2 ст. 59 ЗКУ, безо­платна передача у власність замкнених природних водойм (загальною площею до 3 га).

Крім того, ч. 2 ст. 59 передбачає право власників "у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штуч­ні водойми".

Згідно із ч. З ст. 59 ЗКУ (ч. 2 ст. 85 ВКУ),

"3. Державним водогосподарським організаціям за рішенням орга­нів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування землі водного фонду для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, бе­реговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. "

Ч. 4 ст. 59 ЗКУ передбачено, що

"4. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибо­господарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортив­них і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. "

Існує проблема у співвідношенні положень ч. 4 ст. 59 ЗКУ, яка передбачає можливість оренди "водойм", та положеннями ст. 51 ВКУ, яка регламентує відносини із надання в оренду "водних об'єктів". Як видається, надання в оренду "водойм" за ЗКУ фактично має означати надання в оренду земельних ділянок, у той же час, що мається на увазі під "орендою водойм" у ВКУ - незрозуміло: адже для спеціального во­докористування орендар повинен отримати спеціальний дозвіл, і воче­видь, оренда водойми не передбачає права використання її дна.

Ч. З ст. 85 ВКУ передбачене право вторинного землекористуван­ня ("тимчасове користування за погодженням з постійними користува­чами"). На наш погляд, така конструкція суперечить положенням чинного ЗКУ, зокрема, ч. 5 ст. 116, яка передбачає можливість надання земельних ділянок у користування лише після вилучення у попередніх користувачів.

Право загального користування земельними ділянками вод­ного фонду

За загальним правилом, право загального землекористування здій­снюється без спеціальних дозволів (ч. 2 ст. 38 ЗУ "Про охорону навко­лишнього природного середовища"). Щодо земель водного фонду за­конодавство (ч. 5 ст. 59 ЗКУ) передбачає такий виняток:

Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здій­снюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами."