58. Проблема пізнання філософії.

Християнський Бог недоступний для пізнання, але він відкриває себе людині і його відкриття явлено в священих текстах Біблії, тлумачення якиз і є основним шляхом пізнання. Вивчення священого писання привело до створення спеціального методу інтерпритації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створення світу можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра.

В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття і сутність. Пізнання тієї чи іншї речі починається з відповіді на такі запитання:

1. чи є річ

2. Що вона собою являє

3. Яка вона

4. Для чого вона існує

Відповідь на перше запитання дає можливість з`ясувати існування речі. Відпоповівши на решту питань, можна з`ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в богові. Що ж стосується створених речей, то вони складні де буття і сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена Богом.

59. Проблема єдності чуттєвого та раціонального пізнання.

Чуттєве відображення базується на безпосередній взаємодії суб`єкта і об`єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ.

Раціоналізм - філософський нарпрямок, який признає розум основою пізнання і поведінку людей. Р протистоїть як ірраціоналізму так і сесуалізму.

Сенсуалізм - напрямок в теорії пізнання, згідно з яким, чуттєвість є головною формою достовірного пізнання. В протилежність раціоналізму С прагне вивести весь зміст пізнання із діяльності органів почуття. На відміну від чуттєвого відображення, абстрактне мислення відображає дійсність у формі абстракцій. В ісорії філософії були філософи, які надавали перевагу живому спогляданню і такі, що визнавали провідну роль за абстрактн мисленням. Насправді не ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектично взамопов`язані, доповнюють одна одну.

60. Практика як критерій істини, ії абсолютний і відносний характер.

Яким же чином ми можемо переконатися, чи правильно наші зання, чи помилкові? В Кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики практики. Практика різноманітна - від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об`єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так як передбачалось, то це означає, що наше уявлення про нього правильне. Практика істор развивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Крім виказаннаго критерію є багато критерієв істини, логічний, прогматичний, еститичний, утілітарний, етичний, конвенциальний, екзистенціальний, інтуітивний та інші.

Істина - є праильне відображення суб`єктом об`єктивної дійсності підтверджене практикою. Протилежним ії поняттям є хибна думка. Хібна думка - це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істина. Основна проблема теорії істини - як можна встановити відповідальність одержаних знань Реальним об`єктом, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні х-тики істини : об`єктивність, абсолютність, відносність, конкретнісь, і перевіврка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб`єктом є субєктивної за формою та обєктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту субєктивного в наших знаннях веде до субєктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття - обєктивна істина.

Обєктивна істина - це такий зміст знань, який незалежить не від окремої людини, ні від людства вцілому. Обєктивність істини не як не означаєії незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однею з найважливіших цінностей людини.

Визнання обєктивної істини зумовлює необхідність визнання в цій чи в іншій формі абсолютної істини.

Абсолютна істина означає повне, вичерпане знання про щось. До абсол істин можна віднести достовірно встановленні факти, дати подій, народження і смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, іх просто називають вічними цінностями. Важливо визнати, що абсол істина існує , як момент пізнання. Аб істина складається з суми відносних істин. Відносна істина вказує на обміжність правильного знання про щось. У кожній відносній істині є зерно , елемент абсолютної істини. Абсолютизації момента абсолютного в нашіх знаннях веде до догматизму, що означає омертвлення знань, а абсолютизація відносного - до релятивізму, тобто агностицизму ( фактичної відмови від пізнання). З аналізу діалектики аб, та відносной істини виводиться ії фундаментальна х-ка - конкретність. Конкретність істини - це така ії ознака, за якою істина з того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу а також тільки в певній визначеній системі відліку тощо. Істина завжди конкретна.

61. Практика як критерій істини, ії абсолютний і відносний характер.

Яким же чином ми можемо переконатися, чи правильно наші зання, чи помилкові? В Кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики практики. Практика різноманітна - від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об`єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так як передбачалось, то це означає, що наше уявлення про нього правильне. Практика істор развивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Крім виказаннаго критерію є багато критерієв істини, логічний, прогматичний, еститичний, утілітарний, етичний, конвенциальний, екзистенціальний, інтуітивний та інші.

Істина - є праильне відображення суб`єктом об`єктивної дійсності підтверджене практикою. Протилежним ії поняттям є хибна думка. Хібна думка - це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істина. Основна проблема теорії істини - як можна встановити відповідальність одержаних знань Реальним об`єктом, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні х-тики істини : об`єктивність, абсолютність, відносність, конкретнісь, і перевіврка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб`єктом є субєктивної за формою та обєктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту субєктивного в наших знаннях веде до субєктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття - обєктивна істина.

Обєктивна істина - це такий зміст знань, який незалежить не від окремої людини, ні від людства вцілому. Обєктивність істини не як не означаєії незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однею з найважливіших цінностей людини.

Визнання обєктивної істини зумовлює необхідність визнання в цій чи в іншій формі абсолютної істини.

Абсолютна істина означає повне, вичерпане знання про щось. До абсол істин можна віднести достовірно встановленні факти, дати подій, народження і смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, іх просто називають вічними цінностями. Важливо визнати, що абсол істина існує , як момент пізнання. Аб істина складається з суми відносних істин. Відносна істина вказує на обміжність правильного знання про щось. У кожній відносній істині є зерно , елемент абсолютної істини. Абсолютизації момента абсолютного в нашіх знаннях веде до догматизму, що означає омертвлення знань, а абсолютизація відносного - до релятивізму, тобто агностицизму ( фактичної відмови від пізнання). З аналізу діалектики аб, та відносной істини виводиться ії фундаментальна х-ка - конкретність. Конкретність істини - це така ії ознака, за якою істина з того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу а також тільки в певній визначеній системі відліку тощо. Істина завжди конкретна.